Доставка майбутнього

Обмеження волі. Хтось скаже, що це – дрібниці. От раніше – за тебе все вирішували інші – де жити, ким працювати. Постійний контроль, обшуки. А тепер – нічого такого. Лише браслет, зовні схожий на звичайний наручний годинник…

Ян Леміш так не вважав. Воля, на його думку, концентрується більшою мірою всередині, ніж назовні. Обмеження зовнішніх проявів волі – це ще терпимо. А от внутрішньої… Браслет – це як постійна краватка на шиї особи з пологовою травмою удушення пуповиною.

Хто не чув кумедних, майже анекдотичних розповідей про невдах, що потрапили «під браслет»? Перші ж дії «підбраслетників» – виплюнути жуйку чи кинути недопалок просто під ноги, на асфальт. Не влучити в пісуар у громадському туалеті. Перевірити, так би мовити, свою обмеженість. Дзуськи, не виходить. Але до цього люди звикають. Звикають не палити в недозволених місцях, не пиячити до нестями, не сваритися в громадському транспорті. Головного більшість не помічає – зникає творчий порив. Для п’яниць, дебоширів і дрібних злодюжок це менш помітно, ніж неможливість брутальної поведінки.

І працевлаштуванням «обмежених» ніхто не переймається. Для токаря чи слюсаря – байдуже, «годинник» працювати не заважає. Але ж для фахівця з корекції ситуацій – «диригента випадкових оркестрів», чи, як їх іще називають – патімахера, – це крах! Бо ж окрім знання соціопсихології, фізіогноміки і трішечки НЛП, патімахер – це, насамперед, митець. Політ фантазії, натхнення. Кураж, урешті-решт. А браслет усе це пригнічує.

І нічого не вдієш. Зірвати браслет – одразу ж піде сигнал до поліції. Спіймають, і отримаєш ти, друже, повне позбавлення волі замість обмеження. Ні, це теж не тюрма, але контроль уже тотальний. І вже не браслет, а нашийник. А з ним тим паче не пожартуєш. Спробуєш позбутись – одразу ж страта. Без жодних сигналів. Нашийник сам винесе вирок і сам виконає. А браслет нібито й жити не заважає. Тож навіть мріяти щоб спекатися його – нема дурних. Хіба що всілякі диваки-митці…

Окрім як диригувати ситуаціями, які створюють і грають експромтом людські ансамблі, Ян нічого не вмів. А попереду було цілих два роки обмеження волі. Й останнього гонорару за «симфонію» на прийомі в посольстві Портландії не вистачить і на півроку. Бо пройдисвіт-посол сплатив лише рівно за контрактом, хоча на словах обіцяв ушестеро більше. Скнара…

Отак і довіряй обіцянкам політиків! А два роки протягти якось треба. Що ж, доведеться перекваліфікуватись у двірники…

* * *

Сьогодні в Яна тридцять другий день народження. Вперше без веселого гульбища із друзями. Якось не до того «підбраслетникові». А ще сьогодні черговий сеанс обов’язкового щомісячного перегляду відеозапису свого «злочину». Вже вшосте чи всьоме.

Чітко о дванадцятій браслет змусив Яна всістися перед візором і ввімкнув запис. На екрані з’явилась оскаженіла юрба перед огорожею портландської амбасади. І його, Яна, розгублене обличчя…

І як же все це йому набридло! Навіщо ця нудота щомісяця?! А щоб усвідомив і не забував, за що його покарано! Та Ян і без цього запису чудово пам’ятав ті фатальні події.

Ранок того дня почався для Яна з піднесеного настрою. Ще б пак, напрочуд цікаве й «жирне» замовлення. Це вам не якесь весілля чи вечірка! Увечері в посольстві Портландії заплановано прийом. Контракт уже укладено. Яна винаймають як фахівця з корекції ситуацій. Він повинен забезпечити бездоганне проведення зібрання. Як сторожовий пес, він мусить бігати серед гостей, винюхуючи й попереджаючи будь-які неприємності, чи навіть незручності. В розкутій, невимушеній атмосфері не має виникнути жодного ексцесу, жодного непорозуміння. Та найголовніше – на прийом запрошено послів Тартарії та Ікарії. А це вже проблема.

Ян учергове розгорнув на екрані компа весь склад запрошених на прийом гостей. Він уже достеменно знав усіх не тільки на ім’я та в обличчя – ха, цього замало! Він знав майже все про їхні вдачі, звички та вподобання. Все, що йому надали портландці. А ось і найголовніша його проблема – тартарієць та ікарієць. Між їхніми країнами й досі жевріє старий конфлікт, періодично загострюючись до збройних сутичок. З ікарійським послом замовник планує обговорити якісь справи після прийому. І для цього йому ікарієць потрібен у найкращому, найдобросердішому настрої.

Але на прийомі буде присутній тартарієць, не запросити якого було б занадто відвертою демонстрацією зневаги, чого Портландія ніяк не може собі дозволити. Та відомий своєю брутальністю й нахабством тартарієць може зчепитися з ікарійцем і все зіпсувати. Непростий розклад? Так, але ж тим цікавіше!

* * *

– Міледі, будьте обережні! Ваша вишукана сукня, помножена на вашу неземну красу, може призвести до міжнародного конфлікту! А ви увійдете в історію як перша леді, що затьмарила славу Єлени Троянської!

Треба знати коли, кому і що сказати. А найголовніше – з якою інтонацією. Дружина тартарійського посла Гелен Полянська очікувала на комплімент саме такого штибу. І одразу ж розквітла як травневий розарій.

– Краще стережіться ви, мілорде, а то я покличу чоловіка, і вам доведеться виплачувати чималі репарації, – відповіла вона, розпливаючись у задоволеній посмішці.

– Я вже готовий капітулювати перед вами! Причому беззастережно! – відповів Ян і продефілював далі, залишивши даму наодинці з її марнославством. Принаймні тепер можна було сподіватися, що вона своїм настроєм не стане дратувати чоловіка. З дружиною ікарійця Ян уже відпрацював подібним чином, щоправда з певними варіаціями з огляду на індивідуальні особливості.

Ян творив, Ян диригував оркестром, який нічого не підозрював. Він був скрізь і в жодному місці не затримувався надовго. Він насолоджувався можливістю спілкуватися з високопосадовими особами на рівних, вільно та невимушено. Тому що знав, як із ними розмовляти. Він багато чого про них знав і їхні обличчя читав, як розкриті книги.

Та Ян ані на мить не втрачав із поля зору двох своїх найголовніших об’єктів – двох ворогів. А вони поступово зближувались, наче айсберг із «Титаніком», що загрожувало неминучою катастрофою. І найбільшу небезпеку з цієї парочки становив тартарієць. Він неухильно наближався до ікарійця, кружляючи, мов стерв’ятник, звужуючи кола, потроху накручуючи сам себе й заливаючи в горлянку коньяк келих за келихом. І коли він уже ладен був накинутися на свого ворога, немов бугай на червону ганчірку, це змусило Яна імпровізувати. Тобто – діяти за обставинами, проте діяти радикально. Що означало спровокувати ексцес (хоч це і проти правил, але ж – клин клином). Тільки щоб не зачепити нікого з гостей.

Повз Яна цієї миті проходив стюард із тацею, повною келихами з шампанським. Руда чуприна хлопця подіяла на Яна ніби спалах полум’я. Леміш пригадав ім’я стюарда – Марек.

– Мареку, – ледь чутно прошепотів Ян, але з такою інтонацією, що хлопець просто не міг відреагувати інакше, ніж рвучко обернутися до Яна, врізавшись тацею йому в плече. Звісно ж, Ян у цьому допоміг. І зробив це так, щоб усі келихи перекинулися на нещасного стюарда. Дзвін розбитого скла на хвилинку привернув увагу гостей до хлопця, з ніг до голови облитого шампанським. Засяяли стримані посмішки. Пробач, Мареку, я потім усе поясню твоєму керівництву. Найголовніше – тартарійський посол мало не розреготався. А це суттєво збило його власноруч накручений агресивний настрій. І з черговим келихом коньяку він підійшов до ікарійця вже зовсім в іншому емоційному стані. Але те, що його збудження перейшло з агресивного рівня на більш грайливий, ще не означало, що він не виплюне із себе якусь огидну тираду.

Ян уже було націлився гайнути до потенційного епіцентру сварки, коли раптом біля самого вуха почув низький утробний шепіт.

– Єдем дас зайне*… – пролунало неначе з якоїсь потойбічної глибини.

Ян рвучко озирнувся, але поруч не було нікого. Навіть рудий невдаха кудись зник. Найближчі до Яна гості продовжували невимушено спілкуватися. Приверзлося?

Копирсатися в непевних відчуттях та галюцинаціях не було часу. Тож Ян поквапився до своїх підопічних. Тим більше, що «хижак» уже впритул наблизився до своєї «жертви».

Та тільки-но тартарієць відкрив рота для оголошення якоїсь образливої провокації, біля нього мовби з-під землі виріс Ян із підлесливою посмішкою.

– Я, звісно, дико перепрошую, та просто не можу втриматися. Бачу, ви неабиякий поціновувач хорошого коньяку, але жодного разу не спробували закусити оцими тарталетками з зеленою ікрою. Рекомендую – неперевершене поєднання.

І він ледь не запхав тарталетку в горлянку тартарійського дипломата.

– Взагалі-то, коньяк – так собі, – пробурмотів той, усе ж автоматично приймаючи тарталетку з рук доброзичливця й відправляючи до рота. Таке перемикання уваги й, головне – перемикання пельки з одного виду діяльності на інший, суттєво відвернуло їхнього власника від попередніх планів.

Та коли підбадьорений таким успіхом Ян уже прораховував свої подальші дії, до нього несподівано підскочив помічник замовника й господаря прийому – портландського посла. Ян познайомився з цим хлопцем під час укладання контракту.

– Даруйте, шановне панство, але пана Леміша хоче бачити мій шеф. Будь ласка, прямуйте за мною.

– Трясця! Як же Ян ненавидів, коли в самому розпалі гри клієнти влазять у процес і починають заважати! А потім спробуй довести, що все пішло шкереберть не через твій непрофесіоналізм, а через їхнє несвоєчасне дурне втручання!

Помічник провів Яна в коридор неподалік, де біля вікна, запнутого важкою портьєрою, стояв замовник із дуже заклопотаним виглядом.

– Якого біса… – почав було Ян, та посол його перебив.

– Дивіться, – дипломат дещо відхилив портьєру. Так, щоб Ян міг визирнути у вікно.

А за вікном, за кованою огорожею посольства зібралась чималенька юрба. Люди щось вигукували – чи то заклики, чи прокльони, але що саме – годі було розібрати. Та не треба було навіть бути патімахером, щоб зрозуміти – натовп налаштований дуже агресивно. Від розлюченої юрби огорожу амбасади захищала ціла шеренга чорних шоломів зі щитами та кийками.

– І це саме зараз, під час такого важливого для нас прийому, – роздратовано прогарчав портландець. – Ви маєте з цим щось зробити!

– А як же ваше замовлення? – почав заперечувати Ян. – У контракті про це нічого не йшлося.

– Це форс-мажор, пане Леміше. Я готовий подвоїти ваш гонорар. Із гостями я вже якось сам упораюсь. А ваш клопіт тепер ось, – посол красномовно тицьнув пальцем убік вікна, – ваші співвітчизники.

– Але ж я ніколи не працював із розлюченим натовпом, – продовжив відмагатися Ян. – Це зовсім не те, що на вечірці. Розумієте, це все одно що змушувати хірурга-косметолога робити надскладну операцію на внутрішніх органах.

– Я потрою гонорар, – не відступався дипломат.

– І взагалі, це не мій профіль. Я навіть не певен, що впораюсь.

– Назвіть ваші умови!

Ян зрозумів, що від настирливого портландця він так легко не відкараскається. А з іншого боку – і без того неабиякий гонорар обіцяв вирости в рази.

– Гаразд, – здався Ян. – Нехай ваша пропозиція потроєного гонорару буде авансом, платнею лише за те, що я візьмуся за цю справу. В разі вдалого виконання ви сплатите мені ще стільки ж.

– Ну й апетити у вас, пане Леміше, – захитав головою посол. – Що ж, нехай буде по-вашому.

– Укладемо новий контракт?

– На це немає часу. Довіртеся слову дипломата. А вам ще треба перевдягтися. Не підете ж ви до натовпу в смокінгу. Мій помічник допоможе підібрати щось відповідне.

* * *

Ех, як же Ян тепер жалкував, що довірився «слову дипломата»! І жалкував, що взагалі взявся за цю справу, спокусившись великими грішми.

На екрані візора прокручувалися знайомі кадри, зафіксовані камерами відеоспостереження посольства. Ось летять через огорожу яйця і пляшки з зеленкою. А ось серед натовпу і його дурне розгублене обличчя.

Та Ян пам’ятав і те, чого не бачила камера. То там, то там він помічав тоді прути сталевої арматури, приховані під куртками та пальтами. Ходили по руках пляшки, вочевидь заготовлені для «коктейлів Молотова». Хтось заходився розбирати бруківку.

І хоч Ян не був екстрасенсом-ясновидцем, він дуже виразно уявив подальший розвиток подій. Майже фізично відчув запах диму і крові, почув вибухи, несамовиті крики, стогін поранених.

Треба було запобігти цьому жахіттю. Але як? Він розгублено роззирався, шукаючи вихід. Вихід? Авжеж, треба знайти вихід агресії, переспрямувати її в безпечніше русло. Найпалкіші голови мають кудись витратити свій запал, утомитися врешті-решт.

На очі Янові потрапила вервечка автівок представницького класу, припаркованих трохи осторонь. То був транспорт працівників і гостей посольства. І там не було чорних шоломів – вони зосередились на захисті огорожі амбасади.

На екрані візора Ян укотре побачив, як змінився вираз його обличчя – з розгубленого на рішучий. Ось він біжить до автівок дипломатів, ось видирається на дах однієї з них. Кричить у натовп, закликаючи трощити ці ненависні символи зажирілих супостатів.

Демонстранти перемикаються на автівки, розхитуючи і перекидаючи їх. У хід ідуть прути арматури. При цьому юрба втрачає свою щільність, знімаючи тиск із шеренги чорних шоломів. Скориставшись цією обставиною, силовики просочуються в натовп, вихоплюють по одному і скручують найагресивніших. А ось в’яжуть і його, Яна…

Посол, звісно, потім сплатив лише суму, зазначену в контракті. Справжній політик – господар свого слова. Захотів – дав, захотів – забрав. Але зрозуміти його можна. Ну який дипломат платитиме засудженому значні кошти, не обговорені документально? Виникнуть питання, а що відповідати? Що Ян скоїв злочин, виконуючи його усне замовлення?

Цієї миті від вхідних дверей пролунав дзвінок. Хто б це міг бути? Ян сьогодні ні на кого не чекав. Невже хтось сам вирішив сюрпризом привітати його з днем народження?

Ян натиснув на пульті паузу. Добре, що браслет хоча б це дозволяв. Дійсно, а що як людині треба вийти в туалет? Нічого страшного, потім однаково додивиться, нікуди не дінеться.

На екрані застигло зображення Яна із заломленими спецпризначенцем руками, а на обличчі – знову той самий вираз розгубленості.

– Добридень. Пане Леміше? – на порозі стояв щиро усміхнений рудий хлопець у сіро-червоному комбінезоні з емблемою на грудях і написом «Доставка майбутнього».

– Так, це я, – здивовано відповів Ян, намагаючись позбутися надокучливого відчуття, що він уже десь бачив цього хлопця. – Але ж я не викликав службу доставки. Я нічого не замовляв.

– Вам посилка, – продовжував усміхатися кур’єр. – Прийміть і розпишіться.

І хлопець простягнув однією рукою маленьку коробку у фірмовому пакеті, а другою – планшетку з авторучкою.

Ян машинально прийняв пакет і розписався в накладній. Хтозна, вочевидь хтось вирішив зробити йому подарунок на день народження.

– Вдалого вам дня, – не припиняючи посміхатися, кивнув кур’єр. – Користуйтеся й надалі послугами нашої кампанії. Будемо раді.

Зачинивши за хлопцем двері, Ян уважно роздивився свій екземпляр накладної. Там, у графі «Відправник» стояла та сама адреса, що і в графі «Одержувач» – його адреса. От нехлюйство!

Ян розірвав пакет і заходився здирати з коробки товсті шари скотчу. В коробці виявилася знайома з дитинства іграшка – звичайнісінький кубик Рубіка. Та тільки на кожному з різнобарвних квадратиків додатково стояла або літера, або цифра, або ж узагалі якась незрозуміла позначка на кшталт ієрогліфа. Нанесені вручну, якимось маркером типу сіді-лайнера.

Цікаво, що воно має вийти, якщо зібрати кубик, розставивши всі сегменти на свої місця?

З цією іграшкою в руках Ян повернувся в крісло перед візором, який миттєво знявся з паузи й продовжив демонструвати запис. Браслет свою справу знав. Та для Яна це було зовсім не цікаво. Радий, що можна хоч якось відвернутися від набридлого перегляду, він повністю зосередився на головоломці, пригадуючи забуті з дитинства алгоритми збирання кубика.

Нарешті це йому вдалося, всі кольори розташувалися на своїх гранях. Та ясності це не додало. Поєднання літер, чисел та позначок залишалося для Яна незрозумілим та незв’язним скупченням символів.

А от візор цієї миті якось похлинувся й зашипів, чим привернув до себе Янову увагу. На екрані рухалася зовсім інша картинка. Там була справжня бійня. Злітали над головами кийки та ломи, лунали вибухи. Над натовпом там і сям спливали хмаринки чи то диму, чи то сльозогінного газу. Падали закривавлені тіла. Леміш побачив там і себе з панічним виразом обличчя. Покрутивши головою, той Ян розвернувся й дременув подалі від кривавої сутички.

А бійня на екрані тривала. Янові нестерпно закортіло вимкнути це жахіття. Та чи дозволить клятий браслет? Ян кинув злий погляд на зап’ясток і з подивом побачив новенький швейцарський годинник замість ненависного «обмежувача». Дистанційний пульт слухняно виконав наказ, вимкнувши страхітливе відео.

Про браслет, як і про кур’єра, Ян одразу ж забув. Прихопивши пачку дорогих цигарок, вийшов на балкон. За вікном нудний жовтневий дощик скупо зрошував золотаве листя берізок та кленів.

Жадібно затягнувшись, Ян усвідомив, що є питання, яке не дає йому спокою. Навіщо він знову й знову переглядає це кляте відео? І одразу ж знайшов відповідь. Він раз за разом намагається з’ясувати, чи міг хоча б щось змінити, вплинути на ті події так, щоб вони пішли іншим, безпечнішим шляхом? І начебто розв’язок десь поблизу, він є, але щоразу вислизає. І звідки взявся цей чудернацький кубик Рубика? Який стосунок він має до всього цього?

* * *

Свій наступний, тридцять третій день народження, Ян Леміш, успішний власник патімахерської студії «Леміш і Ко» з трьома підмайстрами у штаті, знову святкував наодинці. Співробітники вчора урочисто привітали свого шефа і вчителя, а сьогодні розбіглися по весіллях та вечірках. Справжньої роботи для майстра – солідних дорогих корпоративів – сьогодні не знайшлося. Ну, то воно й на краще.

Поставивши на паузу злощасне відео, Ян вийшов перекурити на балкон. За вікном знову мжичив ледачий осінній дощик. У руках Ян тримав, розглядаючи, той самий загадковий кубик, значення символів якого так і залишилося для нього повною таємницею.

Але дещо Ян таки спромігся з’ясувати. Якось він помітив, що зображення на тому відео з часом потроху псується, розпливається, немовби інша картинка накладається на головну. Якось він схопив головоломку й побачив, що символи у клітинках зблідли, наче почали танути. Тоді Ян, узявши сіді-лайнер, заходився наводити їх, підкоряючись якомусь неясному, інтуїтивному поштовхові. Після цього відео знову набуло знайомого чіткого вигляду. Два місяці тому ситуація знову повторилася. Отже, цей диво-кубик якимось чином нерозривно пов’язаний із тими подіями. Ось тільки як?

За вікном, через дорогу навпроти, повернув за ріг і розчинився в березовому золоті білий бусик із червоною емблемою та слоганом «Доставка майбутнього». Янові нестерпно закортіло скористатися послугою «Доставки майбутнього». Відіслати те саме майбутнє хоча б самому собі. Привітати, так би мовити, з днем народження. А що? В багатіїв свої примхи!

Не минуло й десяти хвилин після виклику, як на порозі перед Яном виник рудий усміхнений кур’єр. У Яна виникло стійке відчуття, що він уже десь бачив цього хлопця. І позбутися дежавю він ніяк не міг.

– Добридень. Викликали, пане Леміше?

Пройшовши на запрошення до вітальні, хлопець скромно вмостився на стільці спиною до візора й одразу ж заходився заповнювати накладну.

– Так, відправника заповнив, куди доставляємо?

– На ту саму адресу, – відповів Ян, ніяково вертячи в руках кубик.

Попри очікування, хлопець зовсім не здивувався.

– Що ж, у нас і таке трапляється, – зауважив він з незмінною посмішкою, яка тепер здалася Янові дещо глузливою. – Отже, три координати доставки нам відомі. Залишилося вказати четверту – час, у який треба доставити відправлення. В майбутнє, в минуле?

– Ви й таке можете? – Ян округлив очі від здивування. Чи це він божеволіє, чи хлопець і справді з нього знущається?

– Ми все можемо. Тільки рекомендую обирати відстань, кратну цілим рокам. Так дешевше.

– Це ж чому так? – тільки й спромігся запитати Ян.

– Ну, ви ж пам’ятаєте зі шкільної програми, що квадрат відстані дорівнює сумі квадратів координат, – почав пояснювати кур’єр наче малюку, посміхаючись тепер уже якось поблажливо. – А Земля, обертаючись навколо Сонця, через рік опиняється майже в тій самій точці. Тож просторова відстань сходить нанівець. Залишається тільки відстань у часі. Мінімальна – один рік.

– Стривайте, – засумнівався Ян, – але ж час і простір мають різні одиниці виміру.

– Та невже, справді?! – вдавано здивувався хлопець. – А хіба ви не вимірюєте відстань до зірок у світлових роках?

На це ствердження Ян нічого не зміг заперечити.

– Ну то що, в який час відправляємо?

– На рік у минуле, – машинально відповів Ян, розгублений від нереальності того, що відбувалося.

– А що саме доставляємо?

– А хоч би й це, – простягнув Ян те, що тієї миті тримав у руках – кубик із символами, який він і незчувся як перекрутив, перемішавши кольори сегментів. При цьому погляд Яна мимоволі впав на стоп-кадр на екрані візора. Там було чітко видно, як одне зображення накладається на інше. І на відміну від знайомої картинки, на другій, незнайомій, не було диму й тіл, розкиданих на бруківці. І якщо на першій було видно, як Ян тікає геть від сутички, то на другій його, розгубленого, скрутили спецпризначенці.

Яна немовби струмом ударило. Ось він - розв’язок! Той самий, що весь час був поруч, але постійно вислизав з рук.

– Я передумав, – тихо прошепотів він.

Але кур’єр уже міцно вчепився в іграшку й не квапився відпускати. Посмішка на його обличчі стала зухвалою і злою.

– Пошкодуєш, Леміше, ой як пошкодуєш! Зауваж собі, скільки всього ти втратиш!

– Ні, не пошкодую, – вже твердим голосом відповів Ян.

– Ну що ж, – зі ще дужчою злобою вищирився рудий. – Єдем дас зайне*…

І миттєво зник. А разом із ним і кубик Рубика.

Ян одразу ж про них забув. А на екрані завмерла огидно знайома картинка його арешту. Ян вирушив на балкон. Нікуди це відео не дінеться – браслет однаково його запустить. Хай тільки трохи пізніше.

Закуривши, Ян відпустив думки плинути вільним струмком. Вільним? Іще п’ять місяців обмеження волі. П’ять місяців у двірниках. Спочатку прибирати опале листя, а потім цілу зиму розгрібати сніг. Ну й нехай! Хай його засуджено за підбурення до масових безладів. І нехай той пихатий портландський індик засуне собі свої гонорари разом зі своїм «словом дипломата»…

Головне, що він, Ян, учинив так, як мав учинити. І не треба ні про що жалкувати. Звісно, за час обмеження волі він суттєво втратив свої професійні навички. Нічого, після звільнення за деякий час можна буде все надолужити й повернути втрачений рівень. А там, гляди, і студію відкриємо.

За вікном, крізь ледачий жовтневий дощик, то ховаючись за золотаві крони берізок та кленів, то знову виринаючи, неквапливо прошелестів бусик з емблемою з чотирьох червоних стрілок (чотири координати?) і написом «Доставка майбутнього». Цікаво, от би можна було відправити собі звісточку в минуле! Зі вчорашнього завтра в завтрашнє позавчора.

І що б ти, Яне Леміше, відправив? Хіба: «Роби що мусиш, і хай буде що буде».

*Jedem das Seine (нім.) – кожному своє.