Незламна

24:02:2022 Вона прокинулась від пронизливого гулу, писку, незрозумілого звуку, який нещадно увірвався в її свідомість, витягаючи насильно з тенет сну.

Не розбираючи кордонів між світом Морфея і реальністю, дедалі чіткіше вимальовувався звук сирени.

«Це що я так довго спала, що сирену вже тестують? сьогодні щось вони рано. Та щось ніде і не бачила новин, що сьогодні будуть випробування», — плуталися її думки.

У здогадках, ліниво потяглась за телефоном, який завжди був на тумбочці біля ліжка. Білявка з короткою стрижкою, повернувши овальне обличча і ледь піднявши пишні вії, побачила що годинник показував 05:50. Сон відступив, як і не було. З прискореним серцебиттям відкрила соцмережі і найгірші прогнози справдились.

«Як же хочеться заплющити очі і аби це все виявилось страшним сном, а ще краще щоб закінчився “страшний сон”, що триває ще з 2014-го», — думала вона.

Все промайнуло за мить: як в 16-му її Сашко поїхав на схід, а Настя в міру можливостей стала долучатись до волонтерських проектів у проміжку між вихованням 3-річної донечки, а через 3 тижні дізналась про другу вагітність.

Через півроку коханий чоловік і люблячий татко повернувся на місяць додому. Хоч вся сім’я і тішилась цьому періоду, та не був він таким безтурботним, як хотілось. Чоловік багато встиг побачити і відчути того, що не кожна людина навіть може уявити. Йому снилися жахіття, про які він не хотів говорити, чи то аби не хвилювати вагітну дружину, чи тому, що не можна нікому таке розповідати.

Він знову поїхав. Настя народила другу донечку і перед випискою із пологового дізналась, що Олександр зник безвісти. В середині в ту мить ніби все обірвалось і стало пусто, почали стікати сльози. Та невідомо якою силою через мить очі висохли, подивившись на маленьку крихітку, яка щойно побачила світ. І вона зрозуміла, що має триматися заради дітей. «А разом ми і татка вашого знайдемо», — вгамовувала свій відчай молода мама.

Кілька років жила, присвятивши себе дітям і безлічі спроб відшукати їхнього батька. Кілька разів їздила відвозити потрібне з волонтерською групою в гарячі точки, довелося стати свідком неприємних видовищ. Тепер на власному досвіді знала, чому так неспокійно поводяться ті, хто повертається з війни.

Тут цей ранок. Тепер навіть на іншому кінці країни нема спокою, ні для кого...

Перечитала новини, які з’являлися щохвилини. Почали писати друзі і рідні, хто з питаннями «як ви?», а когось треба було заспокоювати, бо людина впала у паніку й опинилась на грані істерики...

Кави цього ранку не треба, новини привели в тонус організм, ось тільки нагадала про себе внутрішня пустота... Їй додалося ще обов'язків — захистити і зберегти дітей.

Мамин дзвінок у месенджер в 7 ранку.

— Доню, як у вас ситуація? Побачила новини.

— Мамо, ми нормально. Сирени лунають, люди у паніці, а так нормально.

«Не хвилюйся» додавати було зайвим, адже як тут не хвилюватись? А пустих слів Настя не любила.

— Можливо, краще вам приїхати до мене, — запропонувала мати без питальної форми.

— Коли зможеш зустріти нас біля кордону з боку Польщі?

— Вирушаю найближчим рейсом сьогодні. Там вже почекаємо одна одну, хто перший добереться.

Підійшла до ліжок, де так солодко, нічого ще не усвідомлюючи, спали, розглядаючи свої мирні сни, гарненькі наслідки великого кохання. Стала, склавши руки перед дсобою, і огорнула блакитним теплом свого погляду ангельські личка. Її - довгі, густі вії, які прикривали блакить очей і овал облич, його - русяве волосся і пухкенькі вуста. Та й розривали її сумніви про правильність свого вибору. Не може вона піддавати ризику своїх кошенят, лишаючи тут, в зоні ризику і напруження, і відчуває докір сумління, ніби зрадить сподівання Сашка, якщо поїде звідси. Та є 2 життя, які вона має зберегти...

Такої складної дороги вона ще не мала. Мабуть, коли їздила на схід, було простіше, там рідко була за кермом, а якщо і була, то не всю дорогу, а тут відповідальність підвищена, а ще тисне моральний стан і величезні затори. Тільки діти на задньому сидінні були розрадою. Співали українських пісень, долаючи шлях, грали у словесні ігри, на прохання розповідала їм казки. Так і минула дорога, яка за звичайних умов долалася втричі швидше.

Стильна жінка середнього зросту, схожа на Настю, тільки трохи старша і з кількома зморшками на обличчі, посміхнулась, простягаючи руки, готові обіймати двох дівчаток, які бігли і пищали: «Бабуся!»

Після теплої зустрічі, переклавши валізу в машину мами, Настя подивилась їй в очі й сказала:

— Мамо, я тебе лише прошу, прослідкуй, аби вони не зналися з росіянами. Нічого російського: ні мультиків, ні книжок, ні мови. Все українське.

— Ти впевнена у своєму рішенні? — відгукнулося"живе дзеркало".

— Так, я не можу інакше. Головне, що діти у безпеці. А я маю обов’язок перед своїм чоловіком, маю долучитись, аби помститись за нього і за всіх. Задля встановлення справедливості. Воювати я не можу, але маю робити все, що в моїх силах...

Передавши дітей бабусі, дівчина повернулась додому, та не на довго. Почала ще більше займатись волонтерством, шукати закордонні фонди, потрібні речі, за якими часто їздила за кордон, де і бачилась зі своїми ангельськими кошенятами.