Лицар на залізному коні

Дмитро зупинив мотоцикл, дістав з сумки пляшку безалкогольного пива та з насолодою сьорбнув кілька ковтків. Рання осінь – найкраща пора, аби подумати, помріяти та просто відпочити душею від метушні й шуму великого міста, особливо коли батьки поїхали на дачу і лишили квартиру в твоєму розпоряджені.

Навіть тут, у передмісті, його дратувала галаслива багатолюдна юрба на зупинках. Погода стояла ясна, сонячна і радувала прохолодою. Вітерець ніжно пестив шкіру та куйовдив заплутане довге волосся, перев’язане шкіряним плетеним ремінцем з мідною бляхою. Часто, знявши шолом, він ловив на собі зацікавлені погляди жінок. Дмитро виглядав трохи брутально і водночас романтично, і знав про це. Наче лицар на залізному коні. Але цього разу він не побачив жодної кралі, яку можна було б покатати на залізній коняці. Лише поодинокі перехожі йшли кудись вулицею, не надто поспішаючи, але й не зупиняючись.

У суботу завод не працює. А на галявині біля величезного металевого одоробла, яке щось там символізувало у хворій уяві чи то замовника, чи то скульптора, зазвичай збирається молодь випити пивка й потусуватись. Дмитро любив кататися повз цих ледацюг з вітерцем, неодмінно показуючи їм середній палець. Іноді в його бік летіли камінці та пусті пляшки, але це лише веселило його і додавало адреналіну. Все одно ніхто не наздожене.

Але цього разу і біля монументу не було нікого. Дмитро роздратовано вилаявся. Навіть сліди вчорашньої гулянки – пусті пляшки, банки, пакетики з-під горішків та сухариків, недопалки та інше сміття – кудись зникли. Невже двірник рано вранці тут все прибрав? Вранці в суботу? Дивні дива, та й тільки. Дмитро відсьорбнув ще пива. День обіцяв бути геть нудним.

Так він і стояв, обпершись об мотоцикл, аж раптом увагу привернув спалах синюватого світла просто біля потворної скульптури. Спочатку висвітилося маленьке коло, потім воно розширювало, росло, поки не стало майже в людський зріст у висоту. Щось затріскотіло, наче електричний заряд, і з кола вистрибнула дівчина. Від несподіванки Дмитро впустив пляшку, і біла піна залила асфальт, помальований дитячими малюнками. Не може бути! Якщо він не збожеволів і не марить, то це справжній портал! Саме такий, про які пишуть у фантастичних книгах та зображають у фільмах!

Дівчина на мить зупинилася, щоб віддихатися, озирнулася до порталу, і тоді благально глянула на Дмитра. Вона була одягнена у пишну бальну сукню з мереживом та камінцями, які носили у старовину, а голову прикрашала вигадлива зачіска з квітами, яка дещо розтріпалася від бігу. Незнайомка підбігла до нього та почала щось кричати незрозумілою мовою, заламуючи руки. Дмитро замотав головою, показуючи, що не розуміє. Дівчина ляснула себе по лобі долонею, тоді дістала з маленької сумочки прозорий кристал, щось прошепотіла над ним, і – о диво! – Дмитро почав розуміти.

– Рятуйте! Швидше! Мене наздоганяють!

– Хто? Навіщо? – пробелькотів він, все ще дивлячись на дівчину, як на диво.

– Люди мого батька! Рятуйте швидше!

Не встиг Дмитро відповісти, як із порталу вискочили двоє здорованів у сталевих нагрудниках і смішних шоломах. Дівчина заверещала та сховалася за його спину. Бійці загиготіли, витягнули довгі кинджали та повільно пішли до Дмитра.

«Дідько! Я не взяв сьогодні ніж!», – подумалося хлопцю.

«А хоч би і узяв? Натренувавсь на ковбасі й помідорах, і думаєш, впораєшся з двома фехтувальниками?», – промовив глузливий внутрішній голос.

Погляд Дмитра упав на порожню пляшку з-під пива під ногами. Ні на що не сподіваючись, він розмахнувся і жбурнув її в бік нападників – і, несподівано для самого себе, влучив у шолом одного з них. Пролунав дзвін, ніби гонг до обіду. Один з бійців захитався, але інший рушив уперед, розмахуючи кинджалом.

Дмитро вскочив у сідло й провернув ключ. Мотор заревів. Аж раптом здоровань перелякано позадкував, щось гукнув своєму товаришу, вони вскочили у портал і зникли.

Хлопець підхопив прибулицю за талію – та виявилась зовсім легенька, посадив позаду себе і рвонув уперед.

– Залізний кінь!.. – захоплено вигукнула вона. – Ого! Він справжній! Нам про такі лише казки розповідали! Тільки справжній лицар може такого опанувати! Не дивно, що батькові люди перелякалися!

– А я думав, портали тільки в казках бувають, – похмуро відказав Дмитро. – То хто ви така і чому тікаєте?

Вона зітхнула та почала розповідь, перекрикуючи гуркіт двигуна:

– Мене звати Амелія, я донька Інгарда, короля Агонії і усіх світів, ближніх і дальніх! Мій батько хоче видати мене заміж за старого бридкого чаклуна Моррея. Мої бажання його взагалі не цікавлять! Бо він, бачите, тому чаклунові винен! То ж, я попросила нашого придворного чарівника, благородного Амарта, створити портал, який би переніс мене в інший, безпечніший світ, де мене не знайдуть.

– І все одно знайшли, – Дмитро скривився.

Мотоцикл якраз заїхав у глибоку калюжу, обдавши все довкола бризками. Трохи багна ляпнуло і на сукню Амелії.

– Ай! Лишенько! Повільніше їдь! Ти хоч знаєш, що це за сукня?! – заверещала вона.

– Не знаю, і знати не хочу! Тобі що важливіше: сукню зберегти, або врятуватись?!

Принцеса не відповіла, лише буркнула та надула губи. А Дмитро краєм ока помітив білу автівку з синьою і жовтою смужкою. Він хотів звернути у боковий провулок, та було пізно: блимнувши мигалками, поліцейське авто притисло мотоцикл до узбіччя.

Довелося зупинитись. До втікачів розслаблено підійшли поліцейські, беручи під козирок:

– Сержант Малярчук, патрульна поліція! Чому порушуєте, молодий чоловіче, чому пасажир без шолома?

– Вибачте, не збирався її підвозити… – почав хлопець. Аж раптом втрутилась Амелія –голосно і неприємно:

– Це що, міська сторожа? Гей, лицарю, навіщо ти вибачаєшся перед цими холопами?! А ви, смерди, хіба не можете відрізнити шляхетних мандрівників від черні!? А ну на коліна перед Її високістю, а інакше мій супутник повчить вас хорошим манерам!

Поліціянти насупилися й потяглися до наручників. Дмитро зблід:

– Не зважайте, будь ласка! Це моя подруга, вона грає у театрі, готувалася до вистави… За системою Станіславсього, ага… І перестаралася, ну, розумієте? Вона досі в образі, ви ж бачите, навіть сукню сценічну не зняла! Вибачте, заради бога!

Сержант Малярчук зиркнув на Дмитра недобре, і пробурмотів: «Неформали скажені…» Його напарник почав виписувати штраф.

Усю дорогу до дмитрової домівки принцеса обурено сопіла. На щастя, нікого з сусідів не було надворі – Дмитра аж піт прошиб, коли він уявив, як Амелія вимагає від них стати на коліна, чи щось ще гірше. Дмитро провів дівчину до хрущовського під’їзду.

– То це і є твій замок, лицірю? – вона скривилась і похитала головою, опинившись у панельній «двушці». – Чому нас не зустрічають слуги? Чому герольд не сурмить у ріг на честь нашого прибуття? Де гобелени, де камін, де обідня зала? Це взагалі житло лицаря, чи монаха-відлюдька?!

– А я й не лицар, – Дмитро знизав плечима.

– Не треба брехати мені, лицарю! – вона суворо подивилася на нього знизу вверх. – Легенди кажуть правду. Залізні коні підкорюються тільки шляхетним воїнам. Навіть, – сумний подих, – якщо вони жебраки, як ти, приміром.

– Ласкаво прошу до суворої реальності, Ваша високосте, – буркнув хлопець.

– Якась вона занадто сурова, – принцеса знову надула губки. – Мені потрібна нова сукня – я не ходитиму в брудній! Хоч це в цій келії є?

Дмитро відшукав материн домашній костюм – яскравий, у бісері. На його думку, він мав сподобатися вередливій принцесі. Але вона покрутила носиком:

– Це що, вбрання вуличної акробатки? За кого ти мене маєш, лицарю?!

На щастя, хлопець пригадав, де лежить материна весільна сукня. Амелія критично роздивилася мережива й криноліни, але все-таки влізла у вбрання. «Точно як та лялька на чайнику», – подумав Дмитро. Та довго роздумувати йому не дали. Перевдягнена красуня подала голос:

– Я зголодніла! Коли обід, лицарю?

– Зараз щось придумаємо…

Хлопець хутко зашарудів по холодильнику, знайшов пельмені, нарубав салату з огірків і помідорів. Але, як виявилося, дарма.

Амелія понюхала салат і відштовхнула тарілку від себе. Тарілка злетіла зі столу, салат розлетівся підлогою. Пельменів вона навіть торкатися не стала (Дмитро, прибираючи залишки салату, не міг цьому не зрадіти).

– Фу, яка гидота! – скривилася принцеса. – Олія пахне навіть не оливками, а мастилом для каретних коліс! А оці білі шматки тіста смердять, як конячий піт! Ти що, це їси?!

– А чого б ви бажали, Ваша високосте? – спитав Дмитро, хоча хотілося сказати дещо зовсім, зовсім інше.

– Ну, наприклад, бульйон з каплуна й фазана, чи печений заєць, фарширований раковими шийками, чи пряний лосось, або хоча б паштет з голубів…

Дмитро уявив голубів, що гніздилися й гадили на горищі їхньої хрущовки, і подумав, що ТАКУ страву Амелія ой як заслужила. Але проковтнув лють, і сказав максимально спокійним голосом:

– А як щодо кур… іпки на вертелі? Мій знайомий… мисливець якраз смажить їх по сусідству.

– А, мисливська їжа… – розчаровано протягнула принцеса. – Ну, давай хоч її.

Дмитро збігав до зупинки, де азербайджанець Етібар меланхолійно спостерігав, як обертаються навколо електричної панелі курки-гриль. Він вполював їх зранку на складі, то ж, з деякою натяжкою, міг вважатись мисливцем. Розрахувавшись, хлопець чимдуж побіг додому – думка про безлад, який Амелія може вчинити у домівці, лишившись одна, підганяла його краще пострілів за спиною. Та коли він пробігав повз вікно своєї квартири, просто на голову йому вилився солодкий і липкий дощ з додаванням сухофруктів. Коли ж він зайшов додому, перше, що він побачив, була принцеса з порожньою каструлею з-під маминого компоту у руках.

– Лицарю, як ти живеш без слуг? – з докором звернулася вона до нього. – Навіть нічну вазу нема кому спорожнити! Я знайшла її на підвіконні, і мені – о, лихо! – довелося виливати помиї самотужки! Фу! Соромся! А тепер відвернися – мені зараз потрібно нею скористатись…

Дмитро, весь у компоті і розпуці, мало не силоміць потягнув Амелію до туалету і коротко розповів, що там робити. А сам, скориставшись її відсутністю, перевдягнувся і накрив на стіл.

Хлопець ставився до курки гриль з усією повагою, і вона зазвичай відповідала йому взаємністю. Але цього разу поспілкуватися їм не довелося.

– Спочатку їм я, а ти прислужуй! – заявила принцеса. – Є вино до птиці?

Дмитро у шафі знайшов пляшку португальскої мадери, що подарував батьку якийсь вдячний пацієнт. Та Амелія, лише взявши вино у рота, виплюнула його на скатертину.

– Фу, кислятина! – сказала вона безапеляційно. – Гірше, аніж ми подаємо слугам.

Потім обережно скуштувала маленький шматочок курки. А далі в одне лице («Дідько, вона ж така маленька, худенька!» – дивувався Дмитро) з’їла майже всю курку. Тоді зажадала теплої води, щоб руки сполоснути. І вже після цього показала на рештки від курки:

– Ось, тепер поїси, лицарю.

– Що поїсти? Недоїдки твої?! – не втримався хазяїн.

– Отримати недоїдки зі столу принцеси – велика честь! – гордовито промовила Амелія. – Після мого батька взагалі доїдають навіть лорди!

Дмитро просто скипів.

– Слухайте, принцесо! – гнівно випалив він, вперши руки в боки та прийнявши загрозливу стійку. – Я вас врятував, привіз до себе додому, нагодував! А міг би викинути вас назад у портал – та й по тому! І, чесно кажучи, вже шкодую, що так не зробив.

Амелія пхикнула, склала руки на грудях та відказала:

– Ти зобов’язаний виконувати всі мої накази та задовольняти мої забаганки! Я особа королівського роду! А закони нашої держави проголошують, що…

– А ви зараз не у своїй державі, а в іншому світі, якщо забули! І в нас інші закони! Королів та принцес у нас немає взагалі!

– Мій батько, король Інгард Восьмий, якщо ти забув, повеліває усіма землями – ближніми й дальніми! І я – найшляхетніша, найрозумніша, найвродливіша дівчина у королівстві, повеліваю…

– Та яка ви там найвродливіша! – не витримав Дмитро. – Ніс довгий, очі маленькі…

– Ніхто не сміє сумніватися у моїх перевагах! А ну швидко вибачайся!

– А от не буду! Бо хто тобі взагалі сказав, що ти краща за всіх?

– Як це хто? Мій шановний батько – його величність король Інгард Восьмий...

– То й котись назад до свого батька, з очей моїх якнайдалі!

– Не піду! – Амелія розревілася, і Дмитру стало навіть трохи соромно. – Він же мене заміж видасть за того дідугана! Я його ненавиджу! Ненавиджу!

– Кого? – розгублено спитав хлопець. – Батька, чи дідугана?

– Обох! І тебе теж! Ти невихований, нечемний і неповажний! Ти жахливий! Я через тебе плачу, через тебе!

Дмитро вагався: чи то обійняти й заспокоїти дівчину, чи виштовхати її геть за двері, чи викликати міських стражників і віддати її їм, хай розбираються. А поки він вирішував це питання, принцеса, крізь ридання, проговорила:

– Може, ти хоч за трубадура зійдеш? Заспівай-но мені, хочу принаймні трошки розважитись.

Дмитро подумав, що втрачати вже нема чого, і затягнув а-капела своїм скрипучим голосом:

«Гуркоче грім в ковальні бога.

Стоять вої з кісьми до плеч…»

– Бард з тебе теж так собі, – прискіпливо промовила принцеса, коли він скінчив. – І балада в тебе якась похмура. Боги, мечі, герої якісь – це у нас дружинники таке співають, як понапиваються. Може, про любов щось пригадаєш?

Дмитро хотів заспівати щось матірне, але виховання перемогло, то ж, він заспівав:

«Завтра прийде до кімнати

Твоїх друзів небагато…»

Цього разу Амелії сподобалось набагато більше. Лише одне вона не зрозуміла:

– А «супротивні» – це які?

– Ну, як би тобі пояснити… Твій батечко, з ким він воює?

– Ні з ким! Наш рід давно вже підкорив увесь знаний світ! – з гордістю заявила принцеса, і зевнула. – Слухай, лицарю, я збираюся до сну, де тут у вас господарська спальня?

Дмитро показав їй диван у своїй кімнаті, і такий же в кімнаті батьків.

Амелія недовірливо обмацала обидва, пострибала на них, навіть понюхала, а потім всілася на батьківський.

– Я обираю цей. Він м’якіший!

– Ну добре.

– Ні, не добре. Розтопи-но мені камін, бо щось тут прохолодно!

– Немає каміну, Ваша високість, –одізвався Дмитро.

– Я й забула, що тут – жебрацька келія! Тоді нічого не вдієш – зігрій мені ліжко своїм теплом!

«Ого! Стає цікавіше – подумав Дмитро. – Якщо чесно, то вона все-таки доволі симпатична. Довге густе волосся, ніжна шкіра, а що ніс довгий – то й хай йому грець!»

Він пригорнув дівчину і примірився її поцілувати… І тієї ж миті отримав такого ляпаса, що мало не відлетів до стіни.

– Здурів, лицарю?! – зойкнула Амелія оскаженіло. – Забув, з ким маєш справу?! Обирай, що з тобою буде: або мій батько тебе четвертує за таку зухвалість, або придворний чародій перетворить на жабу!

– Але, вибачте, Амеліє… – Дмитро потер забиту щоку. – Ви ж самі сказали…

– Я сказала, щоб ти ліг у моє ліжко і його зігрів. Аби я після тебе лягла спати на тепле. Ти взагалі ідіот, що такого не розумієш?!

Дмитро пів години лежав на батьківському дивані, а тоді, похмурий і побитий, пішов до другої кімнати.

Амелія швидко заснула. Вона хропіла так гучно, що навіть у іншій кімнаті Дмитро прекрасно чув.

«І це принцеса! А як у їхньому світі прості люди поводяться, боюся навіть уявити!», – мовчки думав він, марно намагаючись заснути. Та ледь він задрімав, як хтось боляче штовхнув його в бік.

– Гей, прокидайся! – почувся в темряві роздратований голос принцеси.

– Що трапилося? – пробурмотів він, протираючи очі.

– Я спати не можу! Вся спина болить! Той диван зовсім поганий! Ану переляж туди, а я сюди!

Дмитро зітхнув, але сперечатися серед ночі не мав бажання. Мовчки переліг і одразу заснув, але так і не виспався. Амелія прокинулася рано.

– На твоїх ліжках неможливо спати! – заявила вона замість «доброго ранку». – Матраци жорсткі, наче туди каміння напхали! Подушка ніби з дерева, в мене аж болить шия. І взагалі, тут, мабуть, є клопи – я відчуваю, як мене покусали! Мені потрібна ванна! Зігрій воду, і щоб трояндами пахла.

Дмитро чомусь подумав, що після такої візитерки клопи, хоч і не водилися у дивані, обов’язково мають завестися. Та, не бажаючи знову сперечатися, знайшов у шафі матері трояндову олію, яку вона купляла колись у Болгарії, знайшов засушені пелюстки у коробці, і додав усе у воду. Поки принцеса приймала ванну, він приготував на сніданок вівсянку та зварив яйця. Амелії, звісно, не сподобалося.

– Фу, вівсянка! Я що, схожа на коняку? Чи на простолюдинку? І яйця якісь старі! Де нормальні, знесені зранку! Хліб черствий та заважкий! Наш пекар би тому, хто його зробив, руки б повідкручував…

– Так, з мене досить! – вибухнув Дмитро. – Все, вдосталь! Мені принцеса вдома не потрібна! Забирайся назад у свій світ!

– Але я не можу! Лише маги можуть створювати портали. У вас є маги, до речі?

– Наші маги звуться провідниками й стюардесами. Вони тебе посадять у портал, і котись собі…

Він не встиг договорити. Просто посеред стіни на кухні спалахнуло світло, виник портал, і з нього вийшов статечний чоловік у довгій мантії та з різьбленим посохом.

– Вітаю. Я Амарт, – вклонився він Дмитрові. – Прийшов за принцесою…

– Нікуди я не піду! – знову завередувала Амелія. – Не хочу! Не буду! І взагалі, як ти мене знайшов? Ми ж їхали сюди на залізному коні! Мене привіз цей лицар!

– Дуже просто, – посміхнувся маг. – Ви ж узяли в мене, до речі, без дозволу, кристал-перекладач. А він дозволяє визначити місцеперебування в будь-якій точці простору, навіть в інших світах. Отже, Ваша високосте, час спливає, портал скоро закриється! А ваш тато дуже хвилюється! Якщо я не приведу вас просто зараз – висіти мені на кріпосній стіні, а ваша доля буде ще страшнішою: лишитися тут назавжди!

– Не піду я заміж за того чаклуна! Так і скажи батькові! Не хочу-у-у! – принцеса, впала на підлогу, знову заревіла, задригала ногами та забила кулаками.

Амарт почухав підборіддя, і на його обличчі засяяла усмішка.

– А ви ночували в одній оселі? – спитав він з хитрим примружом.

– Так, а шо? – Дмитро почухав потилицю. – Я на одному дивані, вона на іншому. А чому ви питаєте?

– А тому, – чарівник хіхікнув. – Бо якщо тут нікого не було крім вас. І ніхто не зможе підтвердити, що ви не домагалися принцеси. Вона вважається трохи збезчещеною. Хоча це не страшно. Чаклун її й такою візьме.

– Що ви верзете! – Дмитро роздратовано заричав. – Я її навіть пальцем не торкнувся!

– Ну, я вам вірю. Ви же лицар…

– Я не лицар!

Чарівник примирливо замахав руками.

– Ну-ну. Молодий чоловіче, а як вас звати, до речі?

– Дмитро.

– Наскільки мені відомо, того лихого чаклуна… За якого ми повинні видати заміж принцесу… Як каже одна легенда, його може здолати лише лицар на залізному коні. Тож ви можете…

– Я не лицар! – відказав Дмитро, склавши руки на грудях.

– Почекайте! Лицарем може вважатися кожен, у кого є такий кінь! А тому, хто здолає Моррея, дадуть половину королівства та принцесу за дружину! Хіба не цікава пропозиція?

– Не цікава, – огризнувся Дмитро. – Я радше на гадюці одружуся. Вона хоч мовчить.

Він гнівно подивився спочатку на Амелію що продовжувала ревіти, потім на Амарта, і продовжив:

– Знаєте що?! Мене ваша принцеса вже довела до кольок! Вона вибісила так, як ніхто в житті! Дайте мені спокій!

– Ніхто при здоровому розумі не відмовиться від такої пропозиції. Подумайте ще раз.

– Та котися ти до бісу! І передавай привіт Моррею, скажи, я йому вже зарання співчуваю!

Дмитро видихнув, підхопив Амелію під пахви та штовхнув у портал. Вона зникла у блакитному вирі. Чарівник застиг на місці з відкритим ротом. Дмитро заревів, розвернув переляканого Амарта, який намагався щось белькотіти, спиною до себе, і дав такого стусана нижче спини, що чарівник так і влетів у портал. Той спалахнув, зменшився та згас зі звуком, схожим на електричний розряд. У повітрі залишився сильний запах озону, як після грози.

Дмитро, важко дихаючи, стояв та дивився на спорожніле місце. Потім витер піт із лоба, налив собі у чайний кухлик вчорашнього вина, випив, і лише тоді видихнув.

Його трохи мучила совість – щоправда, не через принцесу і її чародія, а через злого чаклуна, який ось-ось отримає такий «скарб»... Може, він не такий вже і поганий, просто поспілкувався з нареченою день чи два, от і став злим?

Лишалося навести лад у квартирі, придумати, що сказати матері, а ще… Точно, вбрання принцеси, що сушиться на балконі! А також різблений посох мага, що залишився на підлозі.

«Нічого, подарую знайомим рольовикам, хай потішаться!», – подумав Дмитро.

Він вдягнув косуху, схопив з шафи шолом і вийшов надвір. Сів на такого рідного залізного коня… Саме сьогодні друзі збиралися на пікнічок за містом. А він заслужив на відпочинок.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Магда Май
30.03.2023 23:17
До частини "Лицар на залізному коні"
Там кілька камінчиків з сукні принцески продати, і можна побудувати такі хороми, що одразу капризувати перестане.) Щось мені підказує, що вона ще раз до Дмитра прибуде. 👀 😉
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Надія Мак
    10.01.2023 22:08
    До частини "Лицар на залізному коні"
    Було весело, хоча принцеса вийшла неприємною особою, може якби в неї була хоч якась позитивна риса, то вона викликала б у читача чи головного героя співпереживання ))) а так, думаю, всі зраділи, що вона вернулась назад.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше