Зміст
  • Остання крапля

    • Остання крапля

    Мирослава Сидор

    Остання крапля

    Пані Дарця на софі скрутилася калачиком лицем до стіни, накрилася коциком і лежала в стані «все бери – мене лиши». У сирі, дощові осінні дні підчепила катер (нежить). Голова тріщала, очі «плакали», повік відкрити не годна. Вона, звичайно, могла лишитися хорувати в своїм покою (кімната) на ліжку, але їй здавалося, що як вона ся розложе в постелі, то буде хворіти днів з десять. А як - у сальоні (вітальня) на софі , то так - з день, зо два. В ногах у неї лежав Лялюсь, і кожен раз, як Дарця пчихала, коротко і тихенько скавчав.

    – Лялюсь… мій коханий! Ти так співчуваєш своїй паньці! – зворушено мовила до пса.

    Лялюсь то зрозумів по-своєму і за хвилю уже облизував лице своєї господині.

    – Йой, мій солодкий мопсусь… Та тікай від паньці! Ти так мене любиш?! Навіть тоді, коли я сама себе не люблю? Тікай… тікай від свої зашмарканої пані, бо дуже м хвора. – відсувала Дарця пса собі на ноги.

    Жінка в черговий раз витерла хустинкою носа і поглянула у вікно. Та холєрна львівська погода з її дощами замакітрювала голову і притискала, як не до лежання, то до сидження навіть здорову людину. А Дарчин ніс, здається, ще й був з тою погодою солідарний, бо якщо сказати, що за вікном дощ падав, то означає збрехати. Він не падав, він – валив. Потоки гулькали на землю, лупили по вікні, гаратали з відлунням по підвіконню. Погода просто захлиналася дощем.

    А у сусідній кімнаті ще Ольдзуня клацала на друкарській машинці. Дарці здавалося, що в пеклі зорганізували оркестр, а її кинули до того пекла:

    – Ольдзуню! –- простогнала Дарця. –- Ольдзуню, будь добра – не клацай так по тих клавішах, бо мені видається, що ти молоточками лупиш мене по скронях.

    П. Ольдзя вийшла зі своєї кімнати і стривожено запитала:

    –- А ти гарячку маєш? – і схопила термометр, що лежав на накаслику. Поглянула:

    –- 37 і 2. Не висока. А чого ж тобі так зле? – запитала в сестри, поправляючи коца.

    У передпокою почувся звук ключа, що обертався в замку. То була п. Марцелька, кухарка сестер Левицьких. Вона була жінкою років сорока п’яти, в міру повненькою і дуже колоритною. Мала густе, руде і дуже кучеряве волосся, маленькі, акуратні, але дуже клаповухі вуха. І коли вона щось говорила чи слухала, то здавалося, що дивиться на тебе не тільки очима, а й тими відстимбурченими вухами теж. Очі мала сірі і трішечки вилупкуваті, виглядало так, ніби вона цілий час чОмусь дивується, а коли посміхалася – то захоплюється. А як говорила – то легенько і кокетливо підшепилявлювала. А ще - перш, ніж розпочати якесь нове речення, то протяжно казала: «Во-о-о… той-во. О!» - так, ніби знайшла думку. Сестри дуже любили свою пані Марцелю за те, що вона вміла не тільки смачно готувати, а й смачно говорити. Часом несподівано могла, щось таке сказати, що можна бУло ся цілий день сміяти і принагідно хотілося її цитувати.

    - Йой, п. Марцелю! – скрикнула захоплено п. Ольдзуня.- Ви таки прийшли? А ми, по правді сказати, вже й не чекали вас в такий дощ.

    - Во-о-о… той-во. О! – звикло почала Марцелька – Де би я могла своїх панусь лишити без обіду? Прецінь – та то ж моя служба туйка. Пані Ольдзуню, во ви самі книжки пишете і чужих багацько прочитали. І, певні, (напевно) і Біблію - так само. Хіба нє? – запитала жінка.

    - Та читала – коротко відказала п. Оля. - Або що?

    - Во-о-о… той-во. О. А що там у пророцтві від Йоана сказано про кінець світу? Там про потоп нічого не пише? – запитала вона, вішаючи свій мокрий плащ на вішалку-павук. Потім взяла свою стару, облізлу, сіру парасолю і понесла до лазенки (ванна кімната). Очі мала жартівливо стривожені, а на гострому кінчику її задеркуватого, акуратного носика дуже смішно зависла крапля дощу.

    –- Згадують-згадують! – підхопила Ольдзуня. – там так і написано «Армагедон почнеться з потопу у Львові».

    –- Во-о-о… той-во. О. Вам лиш би геци (жарти). А моя мама-небіжка все казала на такий дощ з вітрами «Але погода! Якби сі хто повісив!» А, правдиво, на дворі так лиє, якби хто на небі постіль розвішав, а перед тим - викрутити забув. – мовила п. Міля, взяла кошик із продуктами і пішла на кухню.

    –- Нє, ти Дарцю чула:« Якби хто на небі постіль розвішав, а викрутити забув» ? – зачудована почутим, сказала Ольдзуня.

    –- Записуй! – лаконічно порадила сестра.

    П. Марцеля знову показалася в передпокої, заглядуючи до сальону:

    –- П. Дарцю, а що то з вами? – співчутливо спитала.

    –- Слабую. Катер. – відповіла, не відкриваючи очей Дарця. Була на той мент схожа на мумію, котра раптом заговорила.

    - Я вам гербати зі свебивусом (шипшина) і з малиною зроб’ю.- мовила п. Марцеля і зникла за дверима кухні.

    - Якісь новини чули? – крикнула їй навздогін п Ольдзя. – У повітрі, крім дощу, ніц не витає?

    П. Марцеля з’явилася на порозі покою з тацею в руках. На таці в шклянці рубіном виливала малинова гербатка, і покій (кімната) в мент наповнився ароматом малини.

    - Пані, прошу частуватися на здоровля! – нахилилася до Дарини.

    Дарця підняла спочатку голову, потім сіла і почала потрошку сьорбати гарячий напій.

    - Та шо чувати? – звернулася вона до Ольдзі. - Во-о-о… той-во. О… як йшла м по сходах догори, то на долину бігла мала Бжезіцка! Де воно, бідне в той дощ бігло, і як його п. Терезка відпустила?

    П. Ольдзуня стривожено поглянула на сестру, тоді на п. Марцельку.

    Мова йшла про десятилітню дівчинку Мартусю , донечку сусідів, які проживали над помешканнями сестер Левицьких . Дитина була недорозвиненою і не розмовляла від народження. Якби з нею що сталося, то не здатна була за себе ніц оповісти. Її ніколи не відпускали на двір саму.

    - Та то шось не то! – обізвалася п. Дарця.- хіба може п. Терезка заснула на той дощ, а мала сама вибігла на двір.

    - п. Марцелю, а підніміться- но до них на кондиґна́цію (поверх) і натисніть на диркач (вхідний дзвінок). Звідайте, що там.

    П. Марцелька зникла за вхідними дверима. Невдовзі страшний жіночий крик хвилею прокотився у брамі по всіх кондиґна́ціях. Сестри кинулися на гору. Біля дверей помешкання Бжезіцких

    стояла п. Марцелька. На її лиці був страх вселенський. Вона рукою показувала на помешкання і говорити не могла цілком. Ольдзя і Дарця ввійшли до перед покою. Двері до сальону були відчинені. Посередині стояв стіл. Коло нього лежало перевернуте крісло, а над ним, на жирандолі, висіла п. Терезка. Картина була страхітливою.

    - Пресвята Діво Маріє – сперлася на одвірок п. Дарця. – а то шо їй таке до голови приплило?

    Ольга в чім стояла, стрімголов побігла сходами на діл. Вибігла на двір під ту зливу шукати Мартсую. Дитина далеко не зайшла. Стояла під сусідньою брамою, і годі було зрозуміти, чи то вона плаче, чи то дощ на її лиці ридає. Одне п. Олі було зрозуміло: дитина бачила повішену маму. П. Оля схопила Марутсю на руки і, притискаючи до себе, шепотіла: «Все буде добре, Мартусечко. Все буде добре!» Хоч розуміла, що ніц доброго вже не буде. Але інших слів у тій ситуації добрати не могла. Несла дитину по сходах і бачила, як сусіди стривожено повиходили зі своїх помешкань. Сусід із помешкання навпроти п. Лазаркевич біг їй на зустріч:

    - Я - до поліцейського відділку. – кинув на ходу.

    Мартуся вся промокла. П. Ольдзя вийняла з шатні (гардероб) своє шмиз’єрку (домашня сукня), яка була непомірно великою для дівчинки, але нічого іншого в домі не було, позаяк ні Ольдзя, ні Дарця своїх дітей не мали. Жінка зняла з дитини мокрі лахи, а п. Марцелька, глянувши на неї сказала:

    - Чекайте, ще не вбирайте. Я там, на кухні, маю шпірітус (спирт), бо все додаю до пампухів. Малу треба розтерти, щоб не захворіла. І я зараз їй ще гербатки загрію.

    Дівчинку розтерли, дали напитися гербатки, її накрили ґраткованим коцом, і дитинка заснула на тій самій софі, де щойно лежала п. Дарця.

    Дверей до помешкання п. Ольдзя на замок не зачиняла, і після акуратного стуку, вони, раптом, віідчинилися настіж. На порозі стояв комісар Філевич. Побачивши сестер Левицьких, він дещо сторопів. Але швидко прийшов до тями:

    - Моє повАжання, шановні пані. То ви тут мешкаєте?

    - Ну так.- відповіла Дарця. - В «Маріївці» ми лише відпочивали – а тут таки мешкаємо.

    - Прошу ся не фатиґувати (тривожитися, хвилюватися), я лише маю зробити попередній допит. Гадаю – краще в помешканні, ніж викликати пань до дільниці.

    - Так, звичайно. – сказала п.Ольґа, і підійшовши до столу, запросила комісара сісти.

    - Чи можете ви знати, де зараз мав би бути п. Бжезіцкий? – запитав у сестер.

    - З огляду на те, що нині – субота і лиє дощ, то мав би бути дома. – розмірковувала Дарця.

    - А чи може знаєте адресу інших родичів покійної?

    - Адреси батьків Теодора не знаю. А от адресу батьків Терезки – так. Ми з її мамою ходили разом до реальки (реальна школа) і трохи колєґували в юності. – відповіла Ольґа.

    Філевич вибіг до коридору і дав розпорядження поліціянту повідомити про нещастя батьків Терези.

    Минуло з пів години, комісар вже закінчував дописувати те, що засвідчили йому сестри і їхня кухарка, як звернув увагу на дитину на софі, яка міцно спала.

    - А то – дочка Бжезіцких? Можна її розбудити? Розумію, що дитина пережила страшний день, але могла когось бачити.

    - Нема сенсу, п. комісаре. Дівчинка недорозвинена і не розмовляє. Ви від неї ніц(нічого) не вивідаєте. – сказала Дарця.

    Раптом почувся жіночий плач в перебивку з криком:

    - Де? Де моя Терезя? Де моя дитина? – то був голос пані Кобецької, мами покійної п. Терезки.

    Філевич із сестрами вийшли до коридору. П. Марцелька зосталася з Мартусею.

    У передпокою помешкання Бжезіцких стояла пара двох літніх людей, ніби ввігнутих в землю: п. Ірена і п. Созант Кобецькі.

    П. Філевич звернувся до них притишено і щиро співчутливо:

    - Мої кондолєнції (співчуття) паньству. Прошу тут дочки вже не шукати. Її каретка швидкої помочі повезла до кістниці (моргу). Маю вас допитати. То є важливо. Бо хоч справа виглядає на суїцид, та все-одно вона має бути досліджена. Прошу увійти до сальону.

    Комісар першим туди увійшов і прудко кинувся забрати зі столу перевернуте крісло, яке поліцейські так і не зняли, знімаючи з жирандолі тіло п. Терезки. Крісло так і лишилося лежати на протилежному краю великого круглого столу і болюче нагадувало, що тут щойно сталося.

    - Тут? – побачивши, як комісар знімає крісло і кивнувши головою на жирандоль, глухо запитав професор у Філевича.

    Той у відповідь лише важко зітхнув. Пані Ірена все зрозумівши, в риданнях схилила голову на груди своєму мужу. Раптом вона стихла і за секунду скричала:

    - А де Мартуся? Де Дорко?

    - За Мартусю не хвилюйтеся. Її забрали до себе сестри Левицькі, і дівчинка там заснула. А от де ваш зять, я хотів у вас запитати. – сказав Філевич.

    - То не правда – як побите песя (щеня), скавчала п. Ірена, - то не правда…

    - Що «не правда», п. Ірено – спитав комісар.

    - Не могла наша Терезка над собою таке учинити. Тільки передвчора ми справляли уродини Мартусі. Була веселою і безтурботною. – замість п. Ірени відповів п. Созант.

    - Вона була дуже побожною. І дуже сильною на дусі. Ніщо не могло її спонукати віддати душу дияволу – розридалася п. Ірена.

    - Ласкава пані, я розумію, що материнському серцю важко таке прийняти. Але хіба були причини, щоби хтось таке з нею учинив? Що переживала в останні часи свого життя ваша донька? - запитав ФІлевич. П. Ірена враз затихла і молитовно поглянула на п. Созанта:

    - Кажи. Все кажи. Нам вже більше нічого втрачати. Найдорожче ми вже втратили!

    І п. професор почав розповідати.:

    ***

    А перед тим, за два дні до трагедії :

    п. Бурдулячка йшла додому з праці. Такого з нею, як нині, не було ніколи. Такого, напевне, ні з ким, і ніде, і ніколи не було. Де мала йти? Кому то всьо оповісти? Своїм дочкам? Хай Б-г милує.

    Вони її зневажатимуть ціле життя. Але щось треба діяти. Далі мовчати не можна! Б-же! Який страшний гріх. Та хто міг подумати, що так вийде? А той доктор… то й дідько зі шкляними очима. Але як їй тоді були потрібні ті гроші. Її чоловіка якраз знайшли на Збоїщах з пробитою головою.

    Дома – старенька мама і двоє малих дітей. Часом на хліб бракувало. А тут такі гроші. І дітей до школи зібрала, і лашків нових прикупила, бо зі старих вже повиростали, та й ті були – латані-перелатані. Йой! А як тепер? Треба з кимось порадитися. А кому таке оповісти? Та й як хтось до

    поліції донесе – то буцигарня гарантована до самої смерти. Доктор відкупиться. А вона ті гроші вже давно «з’їла». Б-же! Дай добру думку – молила п. Бурдулячка.

    І раптом допетрала – треба йти до панотця Клюса до сповіді. Він їй порадить, як з того вийти.

    Раніше про то на сповіді не оповідала, бо вважала, що то не її гріх. Вона лише виконувала наказ. Але нині… нині почулася злочинницею, а не те, що – грішницею.

    Тридцять літ вона пропрацювала медсестрою в акушерськім відділенні доктора Гримальського. Вийшла на емеритуру (на пенсію ), а хіба тих грошей вистачить? А тут сусіди нараяли їй працю хатньої господині в одній поважній родині. Чому ж відмовлятися?. п. Бурдулячка була жінкою міцної статури, повновидою, але рухливою. На будь-якій хатній роботі зналася добре. То ж вже майже місяць, як працювала в родині Бжезіцких. Господарі були молодим подружжям. п. Терезі було літ з тридцять, і десь з трийцять три - панові Теодору. Вона була малюська і тонюська, але дуже щира і весела. Ніґди ні нащо не скаржилася. Хоч мала – причину: слабу (хвору) дитину. Але якраз зараз була в тяжи (вагітна) знову, то ж мали з мужем надію, що наступна дитина вже буде повносправною. Пан Теодор був досить високим на зріст, з дещо лагідними, як для чоловіка, рисами лиця, стриманим в розмові. Викладав на університеті класичні мови. Був шанованою людиною в своїм колі.

    Вчора справляли уродини їхньої безталанної дочки Мартусі. І до внучки прийшли її дідусі та бабці, яких п. Бурдулячка ніколи не бачила раніше. Вона вміло сервірувала стіл, накрила різними смачними стравами, і пішла готувати печену гуску. До неї треба було ще нарізати багацько зеленини, наварити картоплі, і господинька до покою і не заглядувала.

    І от, настав час винести гуску. Вона зайшла на поріг сальону з урочистим виразом лиця. За столом всі повернули голови в її бік. Жінка розглянулася ліворуч і праворуч. А потім так само – ще раз. Пролепетала: «Не може бути» і рухнула на підлогу. Гуска з картофлями порозкидалися по паласі. А п. Терезка з п. Дорком кинулися до своєї служниці. П. Теодор приніс води. П. Терезка скропила нею лице п. Бурдулячки, і коли та розплющила очі, ще влила ту воду їй до рота. П. Дорко поміг жінці піднятися. Їй було далі зле. Вона була біла як полотно. Губи зголубіли. Кинулася на підлогу прибирати висипане страви. Але п. Терезка її спинила:

    - Прошу не фатиґуватися, п. Марисю. Вам треба конче показатися лікареві. Якщо можете йти, то йдіть вже. А я дам собі раду сама.

    І от, п. Бурдулячка, провівши безсонну ніч після всього, що сталося, вийшла пройтися містом, хоча над ним і висіли густі та темні, осінні хмари. І над її душею – було так само. Сама незчулася, як ноги її занесли до Преображенки. Панотець якраз сидів у сповідальниці перед вечірньою службою . До сповіді людей було мало. І через якихось десять хвилин п. Марися всією вагою свого опасистого тіла рухнула на клічкничку при сповідальні і оглядаючись, прошепотіла в решітку:

    - Слава Ісусу Христу. Панотче, хочу ся висповідати зі страшного гріха і почути від панотця настанову, як маю в тій ситуації заховуватися надалі.

    І п. Марися зачала йому оповідати той гріх. Отець Клюс засувався на місці. Йому дуже кортіло виглянути зі сповідальні і глянути на ту пані, яка йому щойно розказала таке, чого він не лише за сорок літ своєї служби на сповідях не чув, але і уявити навіть не міг. Від почутого його самого

    кинуло в дрож. Жінка закінчила свою оповідь. Запала тиша. Священник думав, що їй сказати. Тут однією покутою не обійтися. З огляду таємниці сповіді, він до поліції звернутися не може. А сама вона не піде. Бо то тепер не тільки її гріх, а чужа доля. Важко видихнувши повітря, він мовив:

    - Дочко моя, гріх тяжкий на тобі. Даю тобі за покуту мовити щодня вервечку (чотки) цілий місяць. То – перед Б-гом. А перед тими людьми, перед якими ти страшно завинила, маєш покаятися за скоєне, аби вони все знали і гідно вийшли з тої ситуації.

    - Я-ак? – простогнала п. Бурдулячка. – Я-ак я маю їм то сказати?

    Отець мовив строго:

    - То пощо ви йшли до сповіді, якщо не хочете гріх спокутувати сповна? Якої ради ви чекали від мене? А як прізвище родини? – сам, не знаючи чому, спитав панотець.

    - Бжезіцкі. – відповіла жінка.- Тереза і Теодор Бжезіцкі.

    Панотець завмер. Він не просто вінчав цю пару, а давно знав батьків Терезки. А власне – її тата, який був професором кафедри класичних мов. Саме він і став ініціатором знайомства своєї дочки з дуже відповідальним аспірантом із поважної родини торговця. Як не дивно, син більше надавався до науки, ніж до справ торгових. Але далі часу думати не було. Треба зачинати правити вечірню. Під час причастя священник впізнав ту жінку, яка йому висповідалася з того гріха. Вона широко відкрила рота, приймаючи причастя і дивилася на панотця повними жаху і мольби очима. З того погляду він впізнав: вона. Ледве скінчив правити, як почав збиратися додому. За вікном почав накрапувати дощ, а парасолю він забув дома. Закінчивши всі збори, ще раз заглянув у церковну салю (залу). В лавці сиділа жінка і мовила вервечку. Та сама. Закінчила. Перехрестилася. І посунула до виходу. Священник пішов до виходу за нею. Дощ уже не крапав. Він лив так, як йому пасувало лити восени, і так як він звик то робити у Львові. Пані теж не мала парасолі. Але вона не зважала на дощ. Йшла, опустивши голову, ніби підставляла її під сокиру на пласі. Несподівано з-за рогу виїхала бричка. Отець Клюс не встиг розгледіти, хто там сидів. І тут з неба гаратнув несамовитий грім. Звук був таким, що здавалося, небо розколюється навпіл. І в тому розколі запломеніла яскрава і гостра блискавка. Вона виглядала, як той меч, що зі середини рубанув небо. І коні від страху понесли. Жінка не встигла, не те що відступити, навіть - оглянутися. То була мить. Бричка не зупинилася. Коні несли далі. І в провулку біля церкви під завісою темної зливи опинилися двоє. Жінка - лицем до бруківки, з продавленою копитами і колесами головою, навколо якої стікала кров, що миттєво вимивалася дощем, а над нею безпорадно схилився священник:

    « Добре, що встигла висповідатися. А от спокутувати – ні». – подумав він. І тут йому пронеслося в голові, що тепер все це має завершити він. Бо більше вже нікому. Але як же з таємницею сповіді? Але ж він сказав їй все розповісти. Вона погодилася, значить дала згоду на

    оприлюднення, бодай тому колу людей, перед якими тяжко завинила. Його роздуми перервала поліція, яку хтось вже встиг викликати. Отець Клюс змок і змерз. Зуби цокотіли чи то від холоду,

    чи то від жаху. Спішив додому, щоби зігрітися і знайти достойний вихід із такої складної ситуації.

    Наступного дня, відслуживши утреню, вирішив поїхати на кафедру до професора Кобецького. Важливо, щоби там не зустріти Дорка. Йому пощастило. Професор сидів у своєму кабінеті сам. Зобачивши панотця, радо привітався:

    - Слава Ісусу Христу, панотче. Якій добрій оказії маю завдячити, що привела вас до мене на кафедру?

    - Слава навіки! - відповів священник і важко зітхнув. – Боюся, пане професоре, що якраз – не добрій. Я маю для пана професора не легкі новини. – мовив панотець.

    Професор стривожено підняв брови.

    - Ні-ні… всі живі… Але те, що маю пану оповісти – буде важкою новиною. А де Дорко? Він тут? – якось суєтно запитав священник.

    Професор відповів:

    - Був. Але на нині вже лекцій немає. Пішов додому. Так, що властиво, сталося?

    - Пане професоре, я беру на себе нині один гріх, а власне порушую таємницю сповіді, щоби зупинити ще важчий. – почав отець Клюс. - Річ у тім, що Теодор – ваш син. – продовжив священник.

    - О так. Він дуже добрий, гарно вихований чоловік, і ми з дружиною маємо його за сина. Слово «зять» - то лише традиційне висловлення. – не розуміючи священника, пояснив професор.

    - Пане професоре, трийцять років тому ваша родина пережила велике горе – смерть сина.

    І я над тією нещасною дитинкою відчитав чин похорону. Але то не був ваш син. То був син іншої родини. А ваш син родився живим і здоровим. І та родина, чий хлопчик помер – забрала вашого. Я вчора висповідав пілєгнярку, яка помагала доктору робити ту заміну. Вона оповіла мені, що в ту ніч народжували дві пані. Одна була старша. Попередньо вже народила трьох дітей, але всі діти по народженню вмирали. І в ту ніч сталося те саме – четверта дитина, хлопчик, через пів години по народженню став ангеликом. А інша – молода породілля, мала перші і дуже важкі пологи та велику втрату крові. Доктор, глянувши на неї, вирішив, що вона не виживе. І якраз, коли тому батькові повідомляли про смерть його чергової дитини, медсестра винесла з родової салі вашого сина, щоби показати його вам. Але її спинив батько померлої дитини: «А то чия дитина?» - спитав у доктора. А той відповів: «Та то – ще молода пара. Там тато аж на дворі чекає , хвилюється. А породілля вже - на відході. Від пів години до двох – більше не протягне. Не знаю, як він сам буде то дитя виховувати?» І тут у тата померлої дитини виник план. Він за великі гроші запропонував вашого хлопчика віддати в його родину. Сума була такою, що доктор пристав на ту пропозицію. Медсестра, за певну винагороду, зробила все необхідне для заміни дітей: мертвого - на живого, а живого - на мертвого. Потім вийшла і сказала вам, що ваш син помер. Ви її не запам’ятали. Були прибиті горем. А жінка ваша, всупереч усім сподіванням доктора, не померла. А вже через три роки народила здорову дівчинку. – важко зітхнувши закінчив панотець.

    Обхопивши голову руками, професор пішов до вікна. Видно було, що справитися з почутим сил у нього не було. Раптом він різко крутнувся на нозі:

    - Чекайте! О, ні! Ні! Не може бути! Ви сказали, що мій зять – мій син? То та родина , яка забрала нашого хлопчика, то були Бжезікці? І що моя дочка вийшла заміж за свого рідного брата?

    О, небеса, накрийте мою сиву голову! Нащо я дожив до цього дня? Я сам прагнув цього шлюбу, люблячи Теодора, як рідного сина. А він ним і є! Ось, чому Мартуся народилася неповносправною. Це – плід інцесту! А Терезка вагітна знов. Б-же! За які провини нам така тяжка кара?

    - То страшна трагедія. А тією медсестрою тридцять три роки тому була п. Бурдулячка, яка прислуговувала в домі вашої дочки. Вчора на уродинах вашої внучки вона побачила і впізнала і обидвох породіллів і обидвох батьків. Вона зрозуміла, до чого привела їхня з доктором оборудка з дітьми. І як сказала – впала без диху. Жінка сама мала прийти до вас із каяттям і все розказати. Але тільки-но вийшла з церкви, як її переїхала на смерть бричка з кіньми, що понесли на звук грому.

    - Кара небесна є. – лаконічно мовив професор.

    - Я прийшов до вас на місце праці, бо не вважаю доречним без підготовки розповідати все це вашій дружині. Але доведеться і це вам пройти, пане професоре. І Терезці з Дорком розказати. – радив панотець. – Вони мають припинити інтимне життя. То є гріх. І змовчувати на нього - то брати його на себе.

    - Б-же милосердний… як я маю то сказати Ірені? Та вона не переживе тої новини. За що? За що? - і професор знесилено опустився на крісло і заридав як мала дитина.

    ***

    Професор Кобецький їхав бричкою додому і дивився через вікно. Йому здавалося, що там за вікном - один світ, а він перебуває в іншому. Там за вікном – світ вільних людей зі щасливими родинами, з поглядом у будучину. А він – знаходиться не в бричці а в буцегарні свого світу, у якому за мить повернулося все життя верх дриґом. І нема ні вороття, ні виходу.

    ***

    - Як то? Як? – плакала п. Ірена, обіймаючи двома руками склянку з водою, яку передбачливо приготував її чоловік, п. Созант. Вона надпила воду і з поглядом, повним скорботи, мовила:

    - Якби мені хтось сказав, що наше дитя живе, то це мав би бути найщасливіший день в моєму життю. А я нині чую ту новину, а вона мені на голову не налазить. То я винна! – різко сказала.

    - В чому? – щиро здивувався п. професор.

    - Якби я тоді не зімліла, не відключилася, я би дитини не віддала нікому. – картала себе п. Кобецька.

    - Та що ти кажеш? Та тисячі породіллів тратять свідомість. Перестань. Збирайся зі силами. Я беру бричку – їдемо до дітей.

    - Як ми їм то скажемо? – валим голосом спитала дружина.

    - Ще не знаю. Так я себе запитував, як тобі то сказати. Сказав якось. Покладімося на Б-га. Дасть Б-г мент, дасть до нього думку.

    ***

    Двері відчинив п. Дорко:

    - О, завжди жадані, але не сподівані гості. І ви, тату, нині нічого не сказали, що плануєте до нас візиту. – звернувся п. Теодор до тестя. – Прошу увійти.

    - А ще, нині, як на зло, п. Бурдулячка не прийшла. Таки видно – хорує. А я не встигла обід

    зготувати – виправдовувалася, стривожена несподіваною появою батьків, п. Терезка.

    - Ото власне… - якось переминаючи з ноги на ногу, сказав п. професор, стоячи коло столу в сальоні. – Ми властиво, прийшли вам дещо про неї повідомити.

    - А що? – перепитала донька.

    - Річ у тім, що вчора ввечері вона потрапила під бричку, яку понесли коні, сполохані громом. Не вижила.

    - Бідна п. Марися – мовила Терезка.

    - Царство Небесне - сказав п. Дорко.

    - Не думаю… - якось загадково промовила п. Кобецька, сидячи за столом.

    - Перепрошую? - перепитав зять.

    - Не думаю, що її чекає Царство Небесне – завершила п. професорова.

    - Бачиш, дорогий Дорцю, - підійшов до зятя впритул п. Созант – вона - колишня медсестра, приймала пологи в твоєї матері. – і професор поклав руки на плечі Теодора.

    - І що? - байдуже перепитав той.

    Тут піднялася п. Ірена і підійшла до зятя. Професор відступив убік. П. Ірена провела рукою по щоці Теодора зі скроні до підборіддя. – Твоєї справжньої матері, дорогий Дорчику .

    - Хоча і в не справжньої – теж. - доповнив п. Кобецький.

    Дорко перехопив руку п. Ірени:

    - Себто? Ви хочете сказати, що я усиновлений? А хто моя мама?

    П. Професор болюче поглянув на п. Ірену.

    Дорко продовжував:

    - Ви хочете сказати, що моя мати - якась коханка мого тата, яка народила йому дитину. Бо ж щороку ходжу з батьками на могили моїх братчиків, що померли немовлятками і знаю, що була якась фізіологічна причина на то.

    - І Бжезіцкий – не твій тато – категорично мовив професор.

    - Що? – уже перелякано запитав Теодор. – А хто? Хто мої справжні батьки?

    - Ми! – водночас промовили п. Созант і п. Ірена.

    Терезка рухнула на софу. Після повної оповіді батьків, щодо їхнього походження і шлюбу, вона взялася рукою за кругленький животик і приречено мовила:

    - Значить, і ця дитина не має шансу народитися здоровою. Чотири скалічені долі, бо одному закортіло купити у другого те, що йому не належало. Який страшний злочин.

    П. Дорко завмер. Він не слухав Терезку. У нього перед очима пропливало все його щасливе дитинство, у якому він ні разу не чув слова «ні». В дитинстві його пестили і увагою, і обіймами, і поцілунками, і забавками (іграшками). В юності мав лише одну суперечку з батьком - щодо вибору професії. Батько бачив його продовжувачем свої комерційної справи. Дорка тягнуло до науки. Зрештою, тато махнув рукою, і Дорко поступив до університету на класичні мови. Батьки

    раділи його успіхам, особливо, коли він отримав запрошення від професора Кобецького лишитися на кафедрі. Як? Як він тепер має ставитися до цих людей? Вони дали йому все і зламали долю водночас. І не лише йому. В своїй кімнаті спала в обідній час нещасна Мартусечка. А в лоні Терезки – зріло ще одне таке нещасне створіння.

    - Ти чуєш мене, Дорку? – крикнула Терезка і вивела його з задуми.

    - Що? – перепитав Дорко.

    - Я заявлю на цю банду в поліцію. Ці нелюди мають заплатити за те горе, яке принесли нашій родині.

    - Я не певен – раптом сказав Дорко.

    - Що? – скрикнула дружина. – Тобі їх шкода?

    - Десь трохи – може. Але ми нічого не повернемо назад.

    -Ти – не мудрий, Дорку. Назад нічого ніхто не повернув. Але ми не маємо з тобою руху вперед, поки не отримаємо цивільне і церковне розлучення. Тільки оприлюднивши цей злочин, ми відразу станемо вільні одне від одного.

    - Дорко правий – зітхнула п. Ірена – лишень наберемо блямажу (поголос, неслава) на всю Галичину. Не знати як людям в очі дивитися.

    - Будете продовжувати жити однією родиною, лишень як брат зі сестрою.- резюмував п. професор.

    - Що? Ви хочете, щоби тридцятитрьохрічний Теодор став целібатом до кінця своїх днів чи може, - браманом? (чоловік, що користується послугою повії в брамі)

    - Терезко! - скикнула п. Ірена. – Де ти набралася таких слів?

    - А я виросла, дорога мамусю. Як не зростом, то - літами. Я другу дитину ношу під серцем. І обидві – не від святого духа. Ви не розумієте! – не вгавала Терезка – нехай вже я, як є. Мене, розлучену з двома дітьми, народженими від рідного брата, заміж вже ніхто не візьме. Але якщо Дорко отримає розлучення, то це - шанс одружитися і народити здорових дітей. Він ще має шанс на нормальне життя і повноцінну родину. Не можна заради блага банди мовчати. Наша родина, після стількох страждань, заслужила на здорове продовження роду. Ви ще можете мати інших внуків.

    Дорко піднявся. Його хитнуло. Він подався вперед і пішов до виходу.

    - Ти куди? – крикнула Терезка.

    - Не займай його – заспокоїв її тато.- Хай іде провітриться. І ми теж поїдемо. Голова - обертом від тих новин. Треба відпочити.

    ***

    - І ми поїхали додому, а куди пішов Дорко – ми не знаєм і чи взагалі прийшов додому ночувати - невідомо. В Терезки вже не спитаєш, а в Мартуськи не допитаєшся. – завершив свою розповідь професор. Філевич уважно вислухав, і йому самому, досвідченому поліцейському, від почутого стало не пособі. З одного боку – можна вважати, що молода вагітна жінка не витримала почутого і звела рахунки з життям. З іншого – якщо вона була налаштована заявляти в поліцію – то чого би мала лізти в петлю.

    - Пане комісаре, ви дозволите нам піти? Ще треба заїхати до панотця Клюса, домовитися за похорон. А ви знайдіть нам Дорка! Живого! Чуєте – живого! Ми не осилим втрати двох дітей, а Дорка – ще й вдруге. – професор злапав Філевича за руку і дивився в очі так, ніби промовляв закляття. Він підняв попід пахи ледь притомну дружину, і вони важко пішли до дверей. Чомусь, виходячи до передпокою, професор вирішив зачинити за собою двері. В кутику за дверима щось

    мигнуло біле.

    Філевич скочив з місця:

    - Прошу зачекати! – він метнувся до кутка між дверима і стіною та підняв білу напарфумлену носову хустинку, що на кутику мала вишитий вензель літерам «PH» ». З дуже гострого запаху парфумів було зрозуміло, що хустинка була чоловічою.

    - Ви не знаєте, хто міг відвідувати ваших дітей з ініціалами «PH» ? – запитав у батьків Терези.

    - Ні, - заперечливо покивали обоє Кобецькі і попрямували на вихід.

    «Де ж цей Дорко? Він багато чого міг би прояснити. Де його шукати?» - з цими думками він спустився до помешкання сестер Левицьких. Жінки сиділи за столом і пили баварку (чай із молоком).

    - Нап’ється пан баварки? – запитала Дарина.

    - Хіба, так – відповів комісар. Бо вже і пити і їсти хтів.

    - А може п. Марцелька зготує накладанці (бутерброди)? – перепитала п. Ольга.

    Філевич встидався сказати «так». Але не зміг цього приховати.

    - Не треба кремпуватися. – мовила Дарця і пішла на кухню до п. Марцельки, де дала розпорядження, з чого та має зробити ті накладанці.

    - Так що там трапилося? – спитала п. Ольга.

    - В інтересах слідства не маю права то розказувати, при всій повазі до пань.

    - Що зовсім-зовсім ніц? – перехопила ініціативу розмови п. Дарця, що якраз увійшла до покою.

    Філевич стримано посміхнувся і сказав:

    - Ну, не зовсім «ніц». Я би дещо додатково хтів розпитати про Бжезіцких. Чи навідувалися до них гості?

    - Та ні. Людьми вони були привітними, але не шумними. – сказала Ольдзуня.

    - Ну, може якісь друзі родини? Бачите, мої шановні, за дверима вітальні п. Терезки я знайшов ось цю хустинку. – сказав Філевич, виймаючи її з паперового пакетика. А на ній – ініціали. Треба довідатися – чия вона?

    У той час до кімнати увійшла .п. Марцелька з тацею з накладанцями з чорного хліба і маринованого оселедчика, присипані зеленою цибулькою.

    - О! А я той запах знаю! – голосно заявила вона.

    Всі троє за столом нараз спитали:

    - Звідки?

    Бо ж навряд чи чоловік пані Марцельки користувався парфумами взагалі, а не те, щоби такими дорогими.

    - Во-о-о… той-во. О. Я, нині в обід виводила Лялюся на вигул. А коли верталася, то з нашої брами на мене налетів якийсь такий, ну вже дуже поважний пан, і від нього засмерділо таким самим запахом.

    - п. Марцелько! – і докірливо і зі сміхом мовила п. Дарця.

    - А нє? Як то ся називає? Мені в носі сьвідерком (свердлом) закрутило так, що я аж пчихнула. – і п. Марцелька смачно пчихнула знов – заберіть від мене ту напарфумлену шмату, бо вже сльози на очі виступили. – сказала жінка.

    Філевич сховав хустинку і продовжив:

    - А чи пані запам’ятала, який той пан був на вигляд?

    - Та звідки? А во, якби ви зараз всю кімнату тою хустинкою не засмерділи, то я би за нього навіть і не згадала - фиркнула п. Марцелька.

    - Та пані Марцелько! – скрикнула п. Ольга – ну, не витримана година з нею! – сказала уже в бік комісара.

    - Та то нічого – заспокійливо поклав свою руку на руку п. Ольги.

    - Я, з вашого дозволу, продовжу? – запитав делікатно у п. Марцельки.

    Жінка витріщилася на нього і мовила:

    - Ну, во-о-о… той-во. О… Як мої панусі не проти, то і я дозволяю.

    - Панусі – не проти! – зітхнула п. Дарця.

    - П. Марцелько, ви сказали, що той пан налетів на вас. Очевидно, він був досить масивної статури? - розпитував Філевич.

    Марцелька прицінилася до делікатної фігури комісара. Потім оглядово зміряла свою - бальконічну (рельєфну, з випуклостями) і критично мовила:

    - Во-о-о… той-во. О…. Ну, та не такої як ви. Бо якби ВИ так на мене налетіли, то відбилися би до стіни. А тут - Я мало не відбилася. Якби не встигла схопитися за клямку, то би м сіла на хідник (тротуар).

    П. Ольдзя закрила лице обома руками. А п. Дарця сиділа з поглядом підсудного, якому щойно оголосили вирок про довічне ув’язнення. Філевич поглянув на сестер і посміхнувся кутиками вуст.

    - П. Марцелько, ваші свідчення для слідства мають особливу вагу! – як найсерйозніше продовжував він. – Тому дуже прошу, зосередьтеся на постаті того пана.

    - На постаті ТОГО пана, а не пана Філевича! - зденервовано втрутилася п. Оля.

    - Во-о-о… той-во. О.. А я що… Я так для ясности кажу. – виправдовувалася кухарка.

    - Все добре! П. Марцелько. А чи той пан був молодим чи старшим?

    П. Марцелька закотила очі на стелю. Щось зашепотіла губами, якби до молитви. В руках теребила краї фартуха. Згадувала. І раптом, з інтонацією Архімеда, крикнула:

    - Старий!

    І тут уже Філевич не втримався:

    - Такий як я, чи старший?

    - Нє… Старший! – наполягала жінка.

    Сестри ледве стримали сміх. А очі аж струменіли ним.

    - А почому пані то визначила, якщо він скоро пронісся?

    - Во-о-о… той-во. О… По вусах! Хлоп в літах може мати ще міцну статуру, а вуса ніде не сховаєш. Старі і змнядзькані (пом’яті), хоч би як їх вичісував. То знаєте, пане комісаре, якби старій кобилі загривок не чесав, а вона гальопом не поскаче. А… Ще - вуса були жовті.

    Філевича, ніби щось понесло. Завжди дуже стриманий і серйозний, він з гостро опущеними кутиками вуст лаконічно перепитав, підкручуючи свої руді вуса:

    - Такі як в мене, чи жовтіші?

    Всі розсміялися! А кухарка крізь сміх продовжувала:

    - Нє… сиві і пожовклі. Видно, що курить багато. Ну, всьо? – піднімаючи тон, раптом роздратовано спитала п. Марцелька.

    - Всьо! – дуже задоволено відповів п. Філевич. Він був переконаний, що щойно він отримав портрет «PH»!

    - То я йду зготую баварку. – сказала кухарка і почимчикувала на кухню.

    Коли вона зникла за дверима. п. Ольдзя і п. Дарця полегшено зітхнули. Вони звикли до побрехеньок своєї Марцельки, але на людях та запросто могла їх ввігнати у фарбу.

    п. Філевич наминав накладанці із чистим сумлінням. Він в останню хвилину виявив те, що змінило версію самогубства. До Терезки хтось приходив. І, якщо той чоловік був кремезним, то задушити і підвісити таку мініатюрну пані, якою була Терезка, для нього справа кількох мінут. І те, що тікав на всіх парах, говорило про те, що не живою лишив жінку. Не сама… Не сама вона наклала на себе руки. А, значить, треба шукати. Ця жінка і так отримала купу важких ударів за своє молоде життя. Не можна, щоби її ще і по смерті самогубцею проголосили і поховали за цвинтарем. Він не допустить того.

    За цими роздумами комісар допивав баварку, гречно подякував сестрам Левицьким і пішов у відділок.

    ***:

    Професор відвіз п. Ірену додому і поїхав до о. Клюса. Той був у захристії, щось писав.

    - Слава Ісусу Христу, отче! – тихо привітався.

    Священник відповів:

    - Слава навіки! Як ваші родинні справи? Чи все порішили з тією ситуацією?

    - Порішено все. Але порішили не ми – важко зітхнув п. Созант.

    - Себто? – перепитав панотець.

    - Нині перед обідом Терезку було знайдено повішаною на жирандолі в сальоні. – майже прошепотів професор.

    - О, ні! Ви хочете сказати, що почувши цю новину, вона вкоротила собі віку? – не вірив отець.

    - О, ні. Ні я, ні моя дружина у це не віримо. Терезка мала намір іти до поліції. Була налаштована, на відміну від Дорка, дуже рішуче. А от Дорко десь пропав. Після нашої розмови він лишив нас всіх і пішов з дому. І досі нема вістки від нього. Моліться, дорогий отче, щоби з ним нічого лихого не сталося. І поговоримо за похорон нашої дорогої Терезки.

    Професор і панотець вже узгодили всі похоронні процедури, як до захристії вбігла якась жінка старшого віку:

    - Панотче, прошу, чим швидше до лічниці. Мій чоловік – на відході. Потрібна сповідь, чим скоріше. Я чекаю бричкою. Благаю вас. – молила жінка.

    Отець попрощався з нещасним професором і поїхав до шпиталю.

    Жінка провела його до палати вмираючого чоловіка. Там було двоє людей. Вмираючий лежав лицем до стелі, а другий хворий – лицем до стіни.

    - Прошу пана, чи ви в стані встати? Треба на пару хвиль вийти з палати, аби я провів тайну сповіді.

    Чоловік важко повернувся, відкрив очі, і отець Клюс побачив Дорка. Той, не звертаючи увагу на священника, встав, і по стіні поволеньки вийшов із палати.

    Закінчивши сповідь, отець вийшов на коридор, де у кріслі біля вікна сидів Дорко.

    Чоловік дивися поперед себе і ніби нічого не бачив.

    - п. Теодоре, чи пізнаєте мене? - запитав панотець.

    Дорко важко глянув на священника і спитав:

    - Як жити далі?

    - Як ви тут опинилися? – перепитав панотець, не поспішаючи йому розказувати про смерть Терезки.

    Дорко почав розказувати:

    - Після всіх тих новин я поїхав до батьків. Хотів поглянути в їхні очі і розпізнати те щось таке, що там мусіло бути, і чого я все життя так і не розгледів. Все життя люди мені цинічно брехали. Як вони мене любили? Як? Як цяцьку, яку придбали за великі гроші? Я не міг зрозуміти – ким чи чим я був для них? Зайшов у помешкання. Мама сполошилася на мій вид:

    - Дорку, синочку, що сталося?

    - Хіба то нині? – перепитав я.

    - Що? – не розуміла мама.

    - Ні мамцю, ні татка не хвилювало ніц аж тридцять три роки, а тепер - щось сталося? – спитав я і побачив на столі упаковку цінників на одяг, що продавався в татових склепах. То була пробна партія, розроблена на замовлення. Татко любив, щоби цінники були яскраві. Я взяв один із цих цінників і зачепив собі на ґудзик маринарки. Підійшов до столу, на якому лежав олувек (олівець) і дав татові:

    - Прошу татка написати тут – і показав пальцем на цінник.

    - Що написати? – дивувався батько - Дорку, ти п’яний?

    - О, ні. Я нині - тверезий перший раз в житті. Прошу татка написати отут (і я ще раз тицьнув пальцем в цінник) , кілько він за мене заплатив доктору! Я маю право знати в тридцять три роки, кілько я коштував в одну годину життя! І чи виріс в ціні? І наскільки? А може впав? А може ніколи і не був, раз ви мене купили? Ви ж би свою рідну дитину за жодні гроші не продали! Чи може би продали? – скричав я.

    Мама зачала розшпилювати ґудзики на блузці… Їй стало зле. Але мене то не хвилювало.

    Я продовжував:

    - А ви знаєте, чию дитину ви купили? Ви хоч поцікавилися моїм справжнім прізвищем? Га?

    - Дорку, припини! Ти хочеш добити маму! – кричав тато, даючи води мамі.

    - Маму? Чию маму? А де МОЯ мама? А ви не хтіли її добити, коли в, спливаючої кров’ю, породіллі відібрали дитину і об’явили мертвою? Ви МОЮ маму пошкодували? Хто ця жінка? - кричав я, тикаючи пальцем на ту, що мене виховала.

    - Звідки? Звідки ти довідався, Дорку? – шепотіла, задихаючись, мама.

    Я не зупинявся:

    - Вас не цікавить прізвище моїх справжніх батьків?

    - Ти навіть знаєш, хто вони? – спантеличено запитав тато.

    - Знаю! І ви їх знаєте. І бачите часто. Бо мої справжні батьки Созант та Ірена Кобецькі!

    - Ні! Ні! Того не може бути… - махала руками мама.

    Тато сів на софу і охопив руками голову:

    - То ти що – жонатий з рідною сестрою? – в жаху спитав він. – Але доктор запевняв мене, що твоя мати і двох годин не проживе. Хто ж міг знати… О, Б-же… Хто ж міг знати….

    - Прийшов час розплати! – ридала мама. – Нема нам прощення за той гріх. Нема.

    - Вам не тільки прощення нема. На вас суд чекатиме! Терезка налаштована заявити до поліції. – випалив я.

    - Що? – спитав батько і якимось відреченим поглядом поглянув на маму, а потім перевів його на мене: – І ти це допустиш? Ми ж душу в тебе вкладали! Ти ж успадкуєш всі мої маєтки! - кричав тато.

    А я його слухав і плакав. Я плакав так, як ніколи в житті:

    - Кажеш – успадкую? А від мене хто їх успадкує? Нетямуща Мартуся, плід інцесту? Чи ти думаєш, що та дитина, яку Терезка носить, буде інакшою? Ти купував не сина. Ти купував нащадка. А мамі – цяьцьку. Ви навіть не поцікавилися, де могила того вашого четвертого синочка, не поцікавилися, кому його віддали. А якби поцікавилися, то хоча би прізвище знали. Не дали би статися тому шлюбу. Як ти могла? – кричав я до мами. – Як ти - жінка, що поховала трьох дітей, могла приректи на такий страшний біль іншу матір?

    Моя мама з ненавистю глянула на батька:

    - А ти що мені сказав? – рикнула на нього левицею. – Ти сказав, що якась сільскьа хвойда родила без чоловіка і померла при пологах. І треба лише зробити підміну, а доктор за добрі гроші згодився. Ти сказав мені, що нашого синочка підхорониш тихенько в останню могилку нашої померлої дитини. Б-же милосердний! Ти – свідок – я ніц не знала!!! – мати ридала до втрати свідомости. Я відливав її водою. Тато сидів на софі незворушно. Мама прийшла до тями і мовила:

    - Я не проживу вже довго. Та й не треба. Нема з ким. Чи простиш мене, Дорку? Мені твоя немилість страшніша будь-якої буцегарні. Я любила тебе і люблю. Ти – був моєю дитиною. Я йшла до тебе через чотири вагітності, через четверо важких пологів і через три похорони. Я йшла до тебе через відсутність віри і виснаженість. Я лежала тоді в лічниці на столі, і коли лікар сказав що і цей синочок помер, я хотіла померти за ним. Не мала жодної жаги до життя. Всі мої взори були направлені в могили моїх дітей. Мені було вже трийцять дев’ять літ. А тут… мені

    приносять тебе, кажуть, що ця солодка крихіточка немає ні тата, н імами. І я ожила. І жила я всі ці літа завдяки тобі. Але розправа прийшла на старості літ. Не можна купувати за гроші те, що має народитися з любові. Єдине, що мене тішить, - скоро піду до всіх своїх дітей. Перед ними я ніц не винна. А перед тобою – не знаю. Не проклинай мене. – зітхнула старенька.

    Я слухав маму і плакав. Я навіть не знав, що вмію плакати. Ніколи і нічим не було захмарене моє дитинство. Я поцілував мамі руку і вийшов з дому. Йшов навмання. З цінником на маринарці… Люди зглядувалися на мене, а мені - й байдуже. По дорозі зобачив шильд (вивіску) якоїсь кнайпи. Ніколи не мав нахилу до пиятики. Але нині хтів ім ся впити. Впити ся до забуття, до відключення свідомости. Зайшов до кнайпи і крикнув:

    - Карафку молока від скаженої корови (горілки) і літератку (склянка на 125 г).

    Офіціянт мене поправив:

    - Прошу пана, літератка – то на пиво.

    - А мені - на ґару! – крикнув я.

    Випив ім тих карафок з чотири. Без закуски. Стало мені зле. Зачали синіти нігті на руках… я відключився. В кнайпі люди сполошилися. Викликали карету скорої помочи. Ті – на місце зробили мені шлямування (промивку) і забрали до лічниці. – закінчив свою розповідь Теодор.

    Панотець вислухав чоловіка і думав, як той перенес еще одну втрату: вчора він втратив дружину, а нині – й сестру.

    ***

    А по візиті Дорка додму п. Бжезіцкий закликав сусідку на посиденьки до своєї жінки, а сам поїхав до доктора Гримальського. Той вже не практикував. Лише надавав консультації у важких випадках. Вважався одним із найкращих акушерів у Львові. Передав ту справу синові. Син цього року висунув свою кандидатуру до міського сейму. Через місяць мали бути вибори.

    Бричка спинилася коло дорогої кованої брами. За нею вхід у двір, у внутрішню браму, а далі - по сходах – кабінет доктора Павла Гримальського.

    Під кабінетом сиділо дві молодички. Чекали на прийом.

    -Там хтось є? – запитав Бжезіцкий у жіночок.

    - Ні, доктор вийшов. – відповіла одна з них.

    І тут у коридорі почувся хід, важкий, налягаючий. Чути було, що йде особа великої статури. Доктор Гримальський уважно придивився до пана у своїй приймальні. Та ще й такого віку, як він сам. Що йому треба тут? Невже він має стати татом? – з насмішкою подумав доктор - Старий рогоносець. Але коли чоловік з ним привітався, то голос видався йому дуже знайомим. Він вже уважніше придивився до того пана і згадав: «Так! То пан Бжезіцкий!». Холодком війнуло йому від того візиту. Постукав у сусідні двері, відчинив: «Несторе! Приймеш зараз двох моїх пацієнток. Я маю нагальну справу! »І запросив пана Бжезіцкого до кабінету.

    Вислухавши уважно його розповідь, незворушно запитав:

    - А від мене ви чого хочете? Я – доктор, а не пророк. Хто міг знати, що так все обернеться.

    - Скоро ви не те, що пророком - доктором не будете. Моя невістка збирається йти у поліцію. Ви собі уявляєте масштаб цього скандалу і нашу старість у цюпі?

    Доктор витягнувся у повний зріст і навис над Бжезіцким:

    - Треба негайно їхати до неї! Треба знайти всі аргументи, які би стримали цю божевільну від такого кроку.

    Через пів години вони вже натискали на диркач на дверях помешкання Дорка. Двері відчинила Терезка. Побачивши свого свекра з якимось паном, різко відрубала:

    - Панове, вас тут не чекали!

    Та чоловіки різко відштовхнули жінку і увійшли до середини. Вони хвилин сорок намагалися умовити її не заявляти в поліцію. Терезка не витримала того тиску, вибігла до коридору, відчинила двері і сказала:

    - Якщо ви зараз же не покините моє помешкання, я зачну кричати на весь коридор.

    Чоловіки поглянули один на одного і, одягнувши на голови циліндри, вийшли.

    П. Бжезіцкий сів у бричку в якій вони приїхали, а доктор Гримальський замовив іншу:

    - Мені в інший бік по справах – пояснив п. Бжезіцкому.

    П. Бжезіцкий поїхав додому. А доктор заїхав за ріг. Відпустив бричку. Вичекав і за короткий час знову піднявся до п.Терезки:

    - Чого вам знову треба? – спитала та з порога.

    - Пані, даруйте, я забув свою парасолю. – збрехав доктор.

    - Я зараз подивлюся. - сказала Терезка і прикрила за собою вхідні двері.

    Доктор зняв свій шалик зі шиї, юркнув за нею, і коли та в коридорі нагнулася, дивлячись за парасолею, він накинув шалик їй на горло і задушив.

    Кинувши тіло на коридорі, одягну шалик на шию знову, зайшов до лазнички, зняв шнурок на білизну. Потягнув тіло до сальону. Зробив зі шнурка петлю, накинув на шию жінки. Закинув мертву Терезку на плечі, як мішок з бульбою, виліз на стіл і прив’язав її до жирандолі. Зліз. Поставив на стіл крісло і перевернув його. Відійшов три кроки від столу, оцінив картину. Самогубство виглядало досконалим. Запихався. Не молодий. Але сили ще не зрадили. По чолі стікав піт. Вийняв хустинку, витер чоло і недбало запхав у кишеню. Виходячи з покою, якось не дуже вписався в раму, притиснувся до дверей. Ті хитнулися. І хустинка, що стирчала з кишені, змійкою нечутно гайнула на підлогу. В шпарку дверей своєї кімнати дивилася Мартуся. Та доктор її не помітив.

    «Справу зроблено!». – подумав він і стрімголов побіг сходами. На брамі наткнувся на якусь перекупку, що вигулювала пса. Але він на повній швидкості так гаратнув її своєю грудною кліткою, що вона аж схопилася рукою за клямку вхідних дверей. Не мала часу на розглядування.

    ***

    Дорка виписали з лічниці в той же день, коли прийшов отець Клюс.

    - Пане Дорку, ви зараз додому їдете: - спитав священник.

    - Так. Терезка вже напевне за ті два дні голову собі зламала – де я. – посміхнувся п. Теодор.

    «Майже вгадав: зламала голову» - подумав священник. – і нічого не кажучи – попрощався з Дорком. Не вистачило в нього сили волі відкрити чоловікові правду. Хай ще в спокої добереться до свого помешкання.

    П. Теодор піднімався сходами і думав про те, як він тепер житиме з Терезкою. Він же її кохав. А тепер – не можна. Гріх. Тепер вона – сестра. Відчинив двері своїм ключем. В домі панувала

    тиша. Терезка не бігла на зустріч. А він вже цілу промову приготував на своє виправдання. В домі не було нікого. Дорко спустився до сестер Левицьких. Двері відчинила п. Марцелька, і при виді сусіда в її очах спалахнув промінь тривоги. В дверях кімнати показалася Мартуся.

    - Мартуся? Ти тут? А де мама? – запитав він дівчинку

    - п. Теодоре, заходьте, - запросила його п. Ольга. Дарина сиділа на софі і трагічним поглядом дивилася на Дорка. Ольга опустила голову. Збиралася зі словами.

    - Що сталося? – запитав він. – Де Терезка?

    - п. Дорку, - почала Ольга – кріпіться! Ви з Мартусею лишилися самі. Терезки більше нема.

    - Що? – не йняв віри чоловік. – Як нема? Де с я діла?

    - Сядьте – запросила Дарина п. Теодора, відсуваючи крісло з-за столу. – то нелегка хвилина,

    аби стояти.

    Дорко сів, переводячи огляд з однієї сестри на іншу.

    - Пане Теодоре, сьогодні в обідню пору п. Терезку знайшли повішеною на жирандолі у сальоні. Мартуся, ймовірно, є свідком убивства.

    Теодор блукав очима по підлозі кімнати ніби там щось загубив:

    - Ні. Ні-ні! Терезка не могла …

    - Так. Ви праві. Це - не самогубство, хоч така версія спочатку була взята слідством за основу. – сказала п. Ольдзя.

    - Хто? – раптом надривно крикнув Теодор – Хто міг таке учинити з вагітною жінкою? Він прикрив рот руками і розридався. Мартуся підійшла до нього і погладила по голові. Він загорнув її до себе і мовив:

    - Тепер ми лише двоє з тобою, Мартусечко. Тільки двоє!

    Дарця не сміливо мовила – ще є батьки. І ваші і Терезки.

    На цім слові Дорко підскочив як ужалений:

    - Батьки? Батьки… Терезчині батьки – це мої батьки. А мої батьки – це не мої батьки! – мовив поспіхом він.

    Сестри багатозначно переглянулись, одностайно вирішивши, що чоловік з горя з’їхав з глузду.

    - Я візьму Мартусю до себе – сказав Дорко.

    - пане Теодоре, - стривожено мовила Ольга – завтра на вас із батьками чекають похоронні приготування. У вас не буде часу на Мартусю. Зараз п. Марцелька погодує вас вечерею. Можете на ніч дівчинку взяти. Але краще, хай вона буде в нас.

    В кімнату увійшла. П. Марцелька з тацею, на якій була вечеря:

    - п. Дорку, пару ложок гарячого розсолу додасть вам трохи сили.

    - Я не хочу – відвернув голову Теодор.

    - На мус, п. Теодоре, на мус їжте – сказала Ольга.

    Дорко їв у повній тиші. Всі мовчали. Було чути шкрабання ложки по дні тарілки. Дорко доїв розсіл і піднявся йти додому. Хитнувся і впав. Жінки дотягнули його до канапи. Відпоїли водою. Він був ще дуже ослаблений після алкогольної інтоксикації, а новина про смерть Терези його добила.

    - Пане Теодоре, ночуйте у нас. Вам не можна залишатися самому. – сказала Даринка.

    - Пані Марцелю – ви теж залишайтеся. – звернулася п. Оля до п. Марцельки. – постелимо вам із Мартусею у мене в спальні. Я переночую на софі в кабінеті .

    ***

    Через день п. Терезу поховали поряд із могилою, як з’ясувалося, не її братчика. На похороні були батьки покійної, п. Теодор із Мартусею, сестри Левицькі, ще дві родини близьких сусідів і комісар Філевич. Кобецькі за цих два дні постаріли літ на десять. Вони відшукали сина і втратили дочку. Доля весь час експериментувала над ними, над їх витривалістю та силою духу. Але літа вже були не ті, щоби вистояти. П. Ірена якось уся згорбилася, п Кобецький осунувся і, наче більше посивів. Вони дивилися на грудки землі, що глухо били об віко труни, падаючи з лопати, і кожен цей стук, був як удар грому. Не годні були йняти віри, що ховають свою дочку.

    Філевич сподівався побачити когось ще незнайомого на похороні, але – нікого такого не було. Не було і Бжезіцких. Очевидно, так було правильніше – не кликати їх. Після похорону Кобецькі забрали Мартусю до себе, запросили і Дорка. Та він відмовився:

    - Я маю зараз вернутися до свого помешкання і вчитися жити без Терезки. Терезка мріяла про розлучення. Але, точно – не про таке. Нас доля і звела жорстоко і жорстоко розлучила.

    Прощай, моя дорогенька. Ти була мені доброю дружиною, думаю – не гіршою була би сестрою. Сказав Дорко, дивлячись на щойно вкопаний хрест. Обняв маму і тата. Поцілував Мартусю і рушив до брами цвинтаря. Кобецькі подякували отцеві Клюсові за відправу над покійною. Він дивися на цих двох нещасних батьків і не знав як добрати слів, попри те, що вже тих похоронів мав десятки:

    - Мої дорогі, кріпіться на дусі молитвою. І за упокій душі Терези, і за своє здоров’ячко. Ви тепер маєте, як ніколи потрібні і Мартусі і Доркові.

    Кобецькі обоє скрушно кивали головою. Весь догляд за Мартусею випав їм.

    Раптом п. Кобецький вивільнив свою руку, на яку опиралася його дружина і підійшов до Філевича:

    - п. Комісаре, розшукайте вбивцю. Чуєте? Немає така потвора безкарно землю топтати! Тримайте нас в курсі ходу слідства. Терезки не повернути, і рану нашу, батьківську не загоїти, але хоча би заспокійте нас, що би ми знали - і хто, і за що, і – що понесе кару.

    Філевич дивися в очі п. Кобецького, і в них була така вселенська туга і мольба, що комісару стало аж не по собі від цього погляду. Б-гом, звісно, себе не вважав ніколи, а зараз, здалося, що до нього моляться. Він зібрався з думками і сказав:

    - п. Кобецький, я ще раз складаю вам своє співчуття і докладу всіх сил і досвіду, аби розшукати вбивцю вашої дочки.

    Кобецький повернувся до дружини і внучки і вони попрямували до виходу.

    - Щось несамовите над тою родиною зависло з перших днів і до старості літ. – мовила Ольдзуня, дорогою до цвинтарної брами .

    - Справа дуже незвичайна. І, частково, приречена на тупик – сказав Філевич.

    - Чому? – різко запитали обидві сестри.

    - Хочу вірити, що вбивцю знайдемо. А от справа підміни і викрадення немовляти залишиться в тіні назавжди. П. Теодор не буде подавати в суд на своїх старих, не рідних батьків Бжезіцких. Йому матері жаль. А Брудулячка і Терезка - вже в могилі.

    - Справді. – замислено мовила Дарця. – Земля все накрила.

    Сестри розпрощалися з комісаром і сіли у бричку. Коні рушили, вибиваючи копитами, ніби новий відлік часу, у якому вже не було Терезки, їхньої милої, завжди такої привітної, молодої сусідки.

    ***

    Після похорону отець Клюс поїхав додому на обід. Хоча апетиту не було зовсім. Він згадував усе: хрестини Терезки, її перше причастя, шлюб. І аж ніяк не міг тоді уявити, що і хоронити її доведеться йому теж. Коли служниця принесла йому гречану кашу з карманадлями (відбивні) і сказала «смачного», він аж здригнувся. Пролепетав «дякую» і взявся виделкою парпати в тій каші, мов шукав щось. По закінченню трапези помолився і пішов до спальні. Там, не розстелюючи ліжка, положився на країчок і задрімав. Йому снився якийсь чудернацький сон, що на тлі високого, голубого неба, на якому палило в зеніті сонце, літала якась голубка. І то вона здійметься в небо високо, то стрілою гайне вниз, перелітаючи перед його лицем. І, ніби в той момент, як зависає, і якусь мить уважно дивиться йому в очі. А потім знову – вгору. І чомусь так чітко було видно очі голубки: карі. Сама біла-білюська. А очі – карі і такі мудрі-мудрі. І от вона робить останній круг перед його лицем і легко торкається своїм крилом його очей. Він аж почув, як зашелестіло то крило.

    - Панотче, прокидайтеся! Пора йти на вечірню службу. - будила священника служниця, легко торкнувшись плеча.

    - Шо? А котра година? – запитав він спросоння.

    - Та вже – п’ята!

    ***

    Отець швидкою ходою дійшов до церкви, увійшовши, кинув поглядом до сповідальниці. Людей до сповіді трохи назбиралося. Закінчивши сповідати останню людину вже хотів, було вийти зі сповідальниці, як побачив, що до неї прямує, опираючись на палицю, п. Бжезіцка. То було несподівано. Вона хоч і мала за сімдесят, але завжди ходила пряма і впевнена. Без палиці. Видно ці новини підкосили її не на жарт.

    П. Бжезцкка клякнула і почала сповідатися. Отець Клюс уже знав цю історію, за винятком того, що п. Бжезіцкий приховав від дружини істинний стан речей.

    - Знаєте, панотче, мені не довго залишилося. Я відчуваю. Сподіваюся, що Б-г мене простить. Терезка погрожувала заявити на нас в поліцію. Мені не страшно померти і в буцегарні. Мені страшно померти без її прощення. Я, хоч і не хотячи, але й перед нею сильно завинила. Чи не могли би ви, паночте, попросити її, аби мене простила. Хай заявляє в поліцію. Але хай мене простить.

    - То неможливо! – категорично відповів священник.

    - Ну, хоч спробуйте поговорити з нею! – благала жінка.

    - П. Бжезіцка, я так розумію, ви нічого не знаєте. Але нині зранку я відчитав над Терезкою чин похорону. Її позавчора знайшли повішеною на жирандолі в сальоні. Спочатку думали – сама, а потім – слідство прийняло версію вбивства.

    - Що? – на всю церкву скричала п. Бжезіцка. Люди всі оглянулися в бік сповідальниці. Але п. Бжезіцкій було вже байдуже. Від почутого вона забула, що має закінчити сповідь, зірвалася з місця, і гостро опираючись на палку, твердою і активною ходою пішла до виходу. Вона вийшла на вулицю і думала, що тепер вона має висповідатися в іншому місці. Взяла фіакр:

    - До поліційного відділку! – наказала балагулі (візник)

    ***

    Комісар Філевич сидів з столом свого кабінету, малюючи на листку якісь химерні квадратики…

    Як йому рухатися у цьому слідстві далі, він не знав. Він так щиро пообіцяв п. Кобецькому знайти вбивцю, але дотриматися тої обіцянки було не легко. Опис чоловіка, який був убивцею, комісар мав і мав його ініціали. Та його ніхто із близьких покійної не знав. Йому здавалося, що рідні швидко впізнають, про кого мова. Аж – ні! Ніхто і нічого. Його роздуми перервав дуже уривчастий стук у двері.

    - Увійдіть. – сказав Філевич.

    Двері прочинилися, і на порозі кабінету показалася жіноча постать. Висока, тонка, дещо похила.

    Раптом, комісар відчув на собі погляд. Сірі, а колись, може і голубі очі, з холодною рішучістю втупилися в нього. Тонкі вуста були затиснуті на шворку. Лице було восково жовте і якось мертвотно гладке. Лише в кутиках вуст і очей прорізалися зморшки. Видно, що жінка мала літ за сімдесят, але була дуже доглянута.

    - п. Комісаре, я хочу повідомити про злочин – глухо, але гостро мовила жінка.

    - З ким маю справу? – запитав Філевич.

    - Називаюся Олександра Бжезіцка. – твердо вимовила пані.

    Філевич зрозумів, хто перед ним.

    - Слухаю пані. – сказав комісар.

    - Про два злочини – поправила саму себе жінка. – Так буває, що один злочин тягне за собою інший. Особливо, якщо перший був не покараний. П. комісаре, я знаю, хто вбив Терезку.

    - Хто? – пожвавішав Філевич.

    Жінка важко зітхнула. Видно, що назвати їй убивцю було не просто:

    - Мій чоловік – Сильвестр Бжезіцкий. – сказала і жінка і розплакалася. Після того, як вона вимовила ці слова, увесь внутрішній стержень її сили надтріснув.

    Філевич налив склянку води і подав п. Бжезіцкій:

    - Прошу, попийте! – сказав він.

    П. Бжезіцка пила воду і часто кивала головою, ніби з чимось погоджувалася. Може і сама зі собою. Ніби казала собі: «О так! Так добре! Так має бути!»

    - Це ще не все – сказала вона, ставлячи склянку на стіл і почала оповідати історію, яку комісар уже знав. Але він уважно слухав жінку. Може якісь деталі спливуть. Раптом, згадуючи ці страшні події, жінка сказала:

    - А доктор Гримальський…

    - Як? – перебив її комісар. – А як його звали? Ви не забули, як його звали?

    - Ні, звичайно. Я в нього чотири рази народжувала. Павло Гримальський.

    Філевич відкинувся на спинку крісла: «Ось вони – ініціали «П.Г»! Ось, хто був у Терезки і вбив її. Але звідки він міг знати?»

    - п. Бжезіцка, а чому ви вирішили, що саме ваш чоловік убив п.Терезу? - запитав комісар.

    - Коли Дорко сказав, що Терезка хоче заявити в поліцю на доктора і на нас, мій чоловік запротестував, а після відходу Дорка зібрався і на кілька годин кудись пропав. Я думаю – він поїхав до Терезки. – якось зовсім безінтонаційно мовила п. Бжезіцка.

    - І ви вірите, що ваш чоловік на таке здатний?

    - Хотілося би не вірити. Але більше не було кому Терезку вбивати.

    - Я так не думаю, п. Бжезіцка. – з притиском в тоні сказав Філевич і витгянув зі шуфляди паперовий мішечок, а з нього – хустинку і подав її жінці:

    - Цю хустинку було знайдено в куті за дверима кімнати, де була вбита покійна. А кухарка Левицьких, яка поверталася після вигулу пса, була збита з ніг на брамі якимось кремезним і поважним чоловіком. Він нісся, як ураган.

    П. Бжезіцка уважно оглянула хустинку і прочитала ініціали:

    - Але – як? Звідки доктор міг довідатися про те, що Терезка хоче заявити у поліцію?.

    - А це ми у вашого чоловіка запитаємо. – рішуче мовив комісар, встав з-за столу і вийшов з кабінету.

    Через хвильку повернувся:

    - Я дав розпорядження арештувати вашого чоловіка. Думаю – він піде як спільник.

    - А я ? – перепитала п. Бжезіцка.

    - А вам краще почекати у сусідньому кабінеті. Коли ми доставимо вашого чоловіка у відділок – ви поїдете додому.

    - А як же справа з підміною?- стривожено запитала вона.

    - В ході слідства все буде розглянуто і вас повідомлено.

    ***

    П. Бжезіцкий повернувся додому після ділової зустрічі. Вигорав йому добрий ґешефт! Після візиту з доктором до Терезки настрій мав ніякий, але не в його натурі було сідати і страждати. Літа не гасили його пристрасті до комерції. Він любив шурхіт грошей, і любив, щоби вони працювали на нього. Увійшовши в помешкання, зауважив, що дружини нема дома і зрадів цьому. Тепер пора сісти і подумати як вплинути на Терезку. У двері подзвонили. Відчинив. На порозі стояв лікар Гримальський.

    - Ви теж спокою не маєте? – запитав у доктора. – І я все з жахом думаю, що буде, як Терезка все поліції розкаже.

    - Терезка вже нічого нікому не розкаже. – загадково мовив п. Гримальський.

    - Себто? – нічого не розуміючи, запитав п. Бжезіцкий.

    - Ніхто нічого нікому не розкаже – рикнув лікар, і різко смикнувши руку, заніс її над шиєю п. Бжезіцкого. У руці був шприц. Через секунду п. Бжезіцкий почав осідати. Доктор поволік його на софу, поклав на бік і дбайливо вкрив коцом. Швидко вийшов з помешкання і почув як сходами хтось піднімається. П. Гримальський швидко побіг сходами на верх. В східному пройомі побачив

    поліцейських. Ті зупинилися біля дверей помешкання Бжезіцкого і подзвонили. Ніхто не відчинив. Один поліцейський наліг рукою на клямку, і двері відчинилися. Поліцейські увійшли до середини. П. Гримальський зняв черевики з ніг і босими ногами кулею вилетів по сходах на вулицю, де його чекав фіакр. Заскочив і крикнув візникові свою адресу. Уже в бричці взувся і холерично думав: «Чому поліцейські йшли до Бжезіцкого? Можливо, син заявив? А який сенс? Він тепер - законний удівець. Навіщо йому цей скандал і стид? А може просто – поговорити після вбивства невістки? Ну, звичайно!» І доктор дещо заспокоївся.

    ***

    Філевич із нетерпінням чекав на Бжезіцкого. Йому потрібно було перше вислухати його, а вже потім їхати брати Грималського. Він аж зірвався з місця, коли побачив і почув, що клямка в дверях повертається. На порозі стояли двоє сполошених поліцейських.

    - Що, не застали? – запитав комісар.

    - Застали. – випалив один.

    - А де? – запитав Філевич.

    - Мертвого – сказав інший.

    - Як – мертвого? – не міг повірити комісар.

    - Все виглядає так, що положився задрімати і вмер у вісні. Навіть коциком був накритий. – пояснив перший поліцейський.

    - Покличте п. Бжезіцку – розпорядився Філевич.

    Увійшла Бжезіцка.

    - п. Бжезіцка, ви коли йшли сюди, ваш чоловік був дома? – запитав комісар.

    - Ні. Він зранку мав ділову зустріч. – відказала жінка.

    - А як він почувався останнім часом, враховуючи всі ті труднощі, які вас спіткали? Не скаржився ні на що? – допитувався Філевич.

    - Та ні, а чому ви запитуєте? – стривожилася п.Бжезіцка.

    - П. Бжезіцка, я маю вам повідомити погану новину. Мої поліцейські знайшли вашого чоловіка на софі під коцом… мертвим… Виглядає на те, що помер у вісні.

    - Ні. Виключно. Мій чоловік категорично не любив лягати в день. Казав, що день - для руху. –якось заціпеніло мовила п. Бжезіцка. На її обличчі не було жодних емоцій. Вона сиділа із виглядом готовності до всього.

    - Ви зараз будете повертатися додому? – запитав Філевич.

    - Не знаю… - відповіла п. Бжезіцка. – Якщо можна, то я хочу вийти на повітря.

    - Тіло чоловіка вже десь зараз забирають до кістниці (моргу). Може, справді, не спішіть. Якщо маєте до кого піти – то краще перечекайте.

    П. Бжезіцка повагом піднялася і поволі вийшла з кабінету. Взяла бричку і назвала адресу. Не свою. Через кілька хвилин уже підіймалася сходами чужого будинку, подзвонила в диркач знайомих дверей. Двері відчинилися. На порозі стояв Дорко.

    - Приймеш мене? – запитала пересохлими вустами.

    - Проходь. Я, правда, не чекав гостей. – зітхнув Теодор.

    - Дорку, я – не в гості прийшла. – я не хочу повертатися додому.

    - Ви посварилися? - перепитав чоловік.

    - Він мертвий! – відрізала п. Бжезіцка.

    - Що? А щ з ним сталося? - спитав Дорко.

    - Не знаю. Чому ти не повідомив про смерть Терези? Чому я про це довідуюся від отця Клюса? – дорікнула синові п. Бжезіцка.

    - Мамо, якби Терезка могла передбачити свою смерть, то в тестаменті було би першим пунктом написано, аби вашої ноги на її похороні не було. – гостро відказав син.

    - Я спочатку подумала, що то тато її вбив. І пішла в поліцію заявити – продовжувала п. Бжезіцка

    - А то не він? Щось стало відомо про вбивцю? – запитавТеодор.

    І п. Бжезіцка йому все розповіла.

    У цей час хтось подзвонив. Дорко відчинив двері. На порозі стояла п. Марцелька:

    - Во-о-о… той-во. О. Мої панусі запрошують пана до вечері.

    - Прошу передати пані Олі та п. Дарині мою подяку за запрошення, та я - не сам. Прийшла мама.

    Пані Марцелька зникла за дверима і через хвилини три з’явилася знову:

    - Пані просили передати запрошення мамі теж.

    - Підемо, мамо? – запитав у п. Бжезіцкої.

    - Підемо. – відповіла та. – Не можна людям відмовляти всупереч їх щирості.

    П. Дорко з мамою увійшли до помешкання сестер Левицьких. По помешканню розносився неймовірно ароматний запах гуляшу. У вітальні стояв великий, круглий стіл, накритий білим обрусом і сервірований на трьох персон. П. Марцелька донесла ще один прибор і бокал.

    Сестри Левицькі привітно посміхнулися і заросили гостей до столу.

    - п. Дорку, п. Бжезіцка – то було дуже мило з вашого боку прийняти наше запрошення. Бо, відома річ, що в такі напружені хвилини життя, краще аби хтось зі сторони приділив увагу. А ми від щирого серця співчуваємо. – мовила п. Ольдзя.

    - Ми щиро вдячні за співчуття і увагу. – То з вашого боку було дуже мило проявити таку участь в нашім горю – гречно відказав Дорко. – Я з часом найму кухарку. Ще зараз не годен зібратися.

    - Звичайно. Панові зараз не до того. – з розумінням підтримала гостя п.Дарця.

    П. Бжезіцка сиділа, як в тумані. Вона, як крізь сон чула розмову Дорка і сестер. А сама намагалася уявити, як то її чоловік помер? Вона була переконана, що лишить його вдівцем. Її важка материнська доля сильно підірвала її здоров’я. Вона часто слабувала. Старалася триматися на дусі, доглядала за своєю зовнішністю. Але часті мігрені накривали її, як бурі.

    І так їй було дивно з того, що вони прожили разом з чоловіком більше сорока років, а помирав він сам. ЇЇ не було поряд. А може він так і жив? Сам. Чи мала вона місце в його житті? Чи тільки про людське око? Женився, бо так всі роблять. Чи любив він її хоч колись? Ні, він їй не зраджував. Вона знала це точно. Він не те, що не схвалював адюльтерів, а завжди ставився до них з презирством. Ніколи не заглядався на жінок, навіть в молодості. Завжди був зосереджений на чомусь своєму, внутрішньому. Він був помішаний на комерції. Це – була його любов. Це – була його пристрасть. Їй інколи здавалося, що в нього замість серця – гаманець. Він все прораховував. І от зараз, коли прийшла пора відповідати за гріх і ганьбу – він помер. Йому не доведеться пити тут чашу стиду, яку ще доведеться випити їй до останньої краплі за себе і за нього.

    - п. Бжезіцка, та прошу їсти. Думками біді не зарадиш – припросила п . Дарця.

    - Мої шановні пані, боюся, що до нормального стану ми ще не скоро повернемося. Сьогодні не стало мого… мого батька п. Бжезіцкого. – сказав, ніяковіючи Теодор.

    - О, Б-же! - зітхнула п. Ольдзя.

    - Прийміть наші співчуття, п. Бжезіцка – сказала п. Дарця.

    П. Оля ще раз припросила гостей до обіду, і за їдою потекла хоч і не весела, але приязна розмова на тему останніх подій. І саме в ній п. Бжезіцка згадала про доктора і про хустинку з ініціалами. Очевидно було, що жінка прагнула справедливості і покарання злочинцеві.

    ***

    Доктор Гримальский сидів у себе в кабінеті і обдумував. Замів усі сліди. П. Бжезіцкий міг розповісти поліції про їхній візит до Терези. Та й швидше всього і сам міг мати на нього підозру. Хоча з його останніх слів випливало, що про смерть Терези він не знав нічого. А значить, нічого нікому і не розказав. Раптом, двері відчинилися, і до кабінету увійшло двоє поліцейських:

    - Доктор Гримальський, ось розпорядження комісара поліції Філевича доставити вас до відділку на допит у справі вбивства п. Терези Бжезіцкої. – сказав поліцейський, показуючи відповідний папір.

    - Це – арешт? – гостро запитав доктор.

    - Ні! Це – терміновий виклик на допит. – пояснив поліціянт.

    - Я маю переодягнутися, взяти свої речі з гардеробної – тихо мовив п. Гримальський – парасолю.. Он, на дворі заноситься на дощ.

    - Звичайно-звичайно, п. доктор – відказав поліцейський.

    Доктор вийшов за гарні, різьблені двері у невеличку кімнатку, де тримав лікарські халати та верхній одяг. Швидко зняв білий халат. Зі шафки вийняв сіру шерстяну куртку і кашкета. Смикнув за одну із вішалок, набитих, ніби на стіну, і відчинилися потаємні двері. З них йшов вихід на внутрішні балкони і у двір. Доктор акуратно двері за собою зачинив. Через хвилин шість поліцейських покликав лікаря. Той не відізвався. Тоді обидва поліцейські вбігли до гардеробної, але доктор зник. Поліцейські сторопіли. Кімнатка була малесенькою. Заховатися там ніде. Лікар, як випарувався.

    ***

    - Та що ви мені байки розказуєте? – кричав Філевич. – Ви що мене за дурня маєте. Як то «зник»? Так і скажіть, що ви відволіклися і проґавили момент, коли він вийшов.

    - п. Комісаре, ми весь час були в кабінеті. Він пішов у гардеробну зняти халат і одягнутися. – пояснював поліцейський.

    - І? І що він туману на вас напустив? Так він – акушер, а не гіпнотизер! Куди зник?

    - Не знаємо - відказав другий поліціянт.

    - Ідіть… ідіть, щоб я вас не бачив. – сказав Філевич.

    «Як же ж так сталося? Що він міг таке зробити, щоби зникнути і де його тепер шукати?» – думки рвали голову комісару.

    У двері кабінету постукали. З дозволу Філевича увійшов поліцейський з папкою:

    - Передали з кістниці звіт патологоанатома. – сказав він, кладучи на стіл папір – Дозволите іти? – запитав він у комісара.

    - Так-так, ідіть. – сказав Філевич, не відриваючи очей від звіту. - А-а-а, чорт! – вилаявся комісар, закриваючи очі і закидуючи голову назад, витягуючи вперед підборіддя. В середині, просто, все кипіло. За звітом патологоанатома випливало, що Бжезіцкому вкололи смертельну дозу ліків. Усе сходилося на Гримальському. А він зник, як привид.

    ***

    Доктор Гримальський по своїм успішнім зникненню додому вже не поїхав. Боявся, що і там може бути поліція. Заїхав у банк, де мав рахунок і закрив його. Тих грошей мало вистачити надовго. Не роздумуючи, він вибрав на подальше - проживання у гірській хижі, яку придбав позаминулого літа в Карпатах. Там, у горах, що зависли над селом, його ніхто не знає, ні імені, ні прізвища. Сусід - селянин, що мав хату дещо нижче, і якому він дав ключі для догляду за своєю хатою, знає тільки, що він доктор. Так і звертається до нього: «п. доктор». Треба придбати якийсь не дуже видний одяг і не кидатися в очі місцевим мешканцям, щоби не цікавилися. Чим він менше проявлятиметься, тим краще для нього.

    Приїхав на місце вже в темній порі. Осінь. Швидко сутеніє. Це теж дуже добре. Дорогою до своєї хатини зайшов до Василя Загірного (так звали сусіда-селянина), щоби той поміг йому прогріти хату, в якій ще тієї осені не розпалювали.

    Василь приніс дрова, натопив піч. У хаті було чистенько і прибрано. Не львівське помешкання, звісно. Але і не тюрма. П. Гримальський поїв сира зі сметаною і смачним домашнім хлібом з п’єца, і подякувавши Василеві та зачинивши за ним двері - влігся спати. Провалився в сон. Відчувався у безпеці після такого важкого дня. Йому нічого не снилося. Темні душі снів не бачать.

    ***

    Дарця cиділа на софі і читала Мопассана. Французькі романтики полонили її з юних літ і назавжди. Меріме, Мюссе,Санд, Мопассан, Готьє, Нодьє – це було таке потужне авторське сузір’я, яке сяяло на небі світової літератури особливим світлом. І те, що вони захоплювали юні уми і не втрачали сили впливу і на зрілі – робило їх безцінними.

    - Дарцю! Дарцю, п. Марцелька накрила на стіл. Вертай в реальність! – кричала Ольдзя до сестри.

    За вікном падав сніг. З часу тих трагічних подій минуло три місяці. Гримальського так і не знайшли. П. Бжизіцка перебралася мешкати до свого Дорка.

    Вона мала зустріч з його рідними батьками - Кобецькими, яка була наповнена сльозами і зітханнями. Про те, знайшла з ними порозуміння через своє щире каяття і їхню великодушність.

    А на горизонті Дарці знову виник адвокат Атаманчук, який був увесь час у Відні у справах.

    Дарця вся розцвіла. І то не правда, що розквітають лише в молодості. Розцвітають тоді, коли закохуються. А закохуються не лише в молодості. І сам факт, що вона знову схопила до рук томик Мопассана свідчив про те, що п. Дарця перебуває на романтичній хвилі чергового

    душевного трему.

    Пан меценас приїхав перед Новим роком і завітав до сестер з цілим оберемком новорічних пакунків. Атмосфера зустрічі була шумною і святковою.

    За столом спочатку багато жартували, а потім все ж згадали невеселі пригоди в «Маріївці», і далі - п. Роман сказав:

    - Інколи, в житті переплітається, на перший погляд, не сумісне. Вбивство і - на відпочинку. Хто би міг подумати?

    - Почнімо з того, що і життя і вбивство не сумісні. – констатувала Ольдзуня.

    - І це правда. Але я сподіваюся, що ви мали досить часу, аби відпочити від того «відпочинку». – запитав адвокат.

    Сестри переглянулися.

    - Та-а-а … відпочивати не було коли. А от забути – забули точно… через інші убивства – сказала Оля.

    - Де? - сторопів п. Роман

    І сестри розказали їм про пережите восени.

    П. Атаманчук задумався.

    - Такого не можу бути, щоби людина розчинилася у повітрі. Нонсенс. – сказав він.

    - Ну, кажемо, що є. – сказала Дарця.

    До Різдва залишалося ще десять днів, і п. Атаманчук умовив сестер поїхати в Карпати на нарти. П.Ольдзя не дуже надавалася до того, а п.Дарця любила возитися на нартах. І крім того, п. Оля не хотіла бути на заваді сестрі і її адоранту (залицяльнику). І сказала про це делікатно, але відверто.

    - Я чути про це не хочу, дорога сестричко. Ми з п. Романом – не закохані підлітки, що приховують свої симпатії від всіх. Ти так само маєш подихати гірським повітрям. – категорично заперечила сестрі п. Дарця.

    Раптом Ольдзуня замислилась:

    - А знаєте що? Я би хотіла взяти в Карпати Мартусю. Бідна дитина зараз без мами і тата, і хай її там і люблять і шанують, але Кобецькі теж виснажені всіма бідами, що звалилися на їхні голови, навряд чи вони в стані приділити їй належну увагу .

    - То дуже гарна думка, - підтримав п. Ольгу адвокат.

    Всі прийшли до взаємної згоди. Треба було лише дозвіл п. Теодора.

    ***

    П. Теодор дуже радісно прийняв пропозицію п. Ольдзі взяти Матусю у Карпати. І через день вся компанія вже на повні груди вдихала морозне гірське повітря, а Мартуся робила сніжки і підкидувала їх угору. Дитина була чемною, а п. Дарця – ні. Вона зробила сніжку і кинула нею в п. Атаманчука. Сніг припечатався на широкій спині п. Романа. Він нахилився, щоби і собі набрати снігу, як п. Ольдзя раптом сказала: «А ми для Мартусі не купили бомбонів. Навряд чи в рефектарі (їдальня) їх даватимуть. Я йду запитаю – де тут є яка крамничка і щось дитині куплю. Мартусю, ходи зі мною. Щось собі вибереш – сказала дівчинці. І вони обидві попрямували до приміщення санаторію, аби навести довідки про якісь місцеві склепи.

    Ідея купити дитині цукерок була файною, але не дуже вдалою. До найближчої крамнички треба

    було досить довго спускатися вниз до краю села. Сніг був глибоким, морозець пощипував. Але сонце стояло високо, небо голубіло, а засніжені дерева, просто, як вартові стояли уздовж дороги. П. Ольдзя з Мартусею зайшли до крамнички, і на хвильку, осліпли. Після сонячного проміння у приміщенні все виглядало завуальованим. Через хвилю очі звиклися, і жінка почала оглядатися довкола:

    - Чи пан має щось з бомбонів «Барки»? – запитала у продавця.

    - Аякже, ласкава п.- запопадливо відповів власник крамнички. – Для наших клієнтів не може чогось не бути!

    Ольдзя взяла пару пакуночків із цукерками і вже відкрила сумочку, щоби вийняти полярес (гаманець), як за спиною відчинилися двері. Хтось увійшов до крамнички, і раптом Мартуся так стиснула їй руку у зап’ястку, що Ольдзя випустила сумку з рук:

    - Та, Мартусю! Дитино злота, та шо ж ти мене так тиснеш? – сказала до дівчинки, піднімаючи сумку з підлоги. І коли глипнула на дитину, то побачила очі повні жаху. Дитина дивилася на чоловіка, що увійшов до склепу, і чіплялася руками за сукенку п. Ольдзі, ніби хотіла по ній вилізти на гору.

    - Та що з тобою? Мартусю!!! – п. Оля підняла на руки вже не маленьку Матусю. І хоч вона ще й в зимовім убранню була досить важкою , почала тулити її до себе. – Тихо, тихо, моя маленька! Що таке?

    Мартуся обхопила п. Олю за шию і щось «кричала» їй очима. За інших обставин п. Ольдзя і не подумала би розглядати відвідувача крамнички, але тут, її очі мимоволі ковзнули на того чоловіка, який своєю появою так настрашив дівчинку. Пан, котрий зайшов з морозу, вийняв хустинку, підніс її до носа. І на одному з її кутків п. Оля побачила ініціали «П.Г.». Вона мало не випустила дитину з рук.

    - Прошу пана зачекати! – мовила крамареві. – заспокою дитину і розрахуюся.

    Пан, що увійшов, витерши носа, зробив своє замовлення на продукти і цигарки. А значить, він тут жив, а не відпочивав. Ольга мала час його розглянути. Високий, кремезний, старший. Ось, де він ховається… Доктор, взявши свої пакунки, вийшов. П. Ольдзя, розрахувавшись за цукерки, дещо пізніше вийшла і … пішла за ним. Спочатку вона хотіла розпитати в крамаря про його клієнта. Але передумала. Це виглядало би досить підозріло. Вирішила за доктором простежити сама. Той пішов у протилежний бік від того, котрим треба було повертатися п. Олі. Вона дала Мартусі цукерку і сказала:

    - Мартусю, ми маємо вислідкувати, куди піде той не добрий пан. Розумієш?

    Сполохана дівчинка кивнула головою.

    Але зима є зима. Набігли снігові хмари. Сонце сховалося . Почало сутеніти. Мороз ставав що раз надокучливішим. То щипав, то пік. Йти довелося на досить великій відстані від доктора. Від морозу сніг рипів під ногами, і той вмить міг почути, що за ним ідуть. Ось і заблимав дах хати, де жив п. Гримальський. Ольдзя полегшено зітхнула, можна було вертатися назад. Ставало що дедалі темніше, і починалася хуртовина. П. Оля в жаху зрозуміла, що не знає куди йти.

    Мартуся почала плакати. П. Оля усвідомлювала, що їх чекає смерть на морозі, і розуміючи всю

    безвихідь свого становища, вона взяла дитину на руки і пішла до хижі доктора.

    - Не бійся, Мартусечко. Ми мусимо тут заночувати. А ти не дивися на того пана. Чуєш? Взагалі, очей не підіймай. Ніби не бачила його ніколи – шепотіла вона дитині до вушка, стукаючи до дверей.

    Доктор на хвильку затерп від несподіванки. Хто це міг би бути? Василь нині був, дрова приніс. А ніхто більше сюди не ходить. Він відчинив двері. На порозі стояла пані з дитиною, яка була в крамничці:

    - Я перепрошую пана, але я здається заблукала. Не в той бік пішла. Прошу нас пустити на ніч, бо пропадемо. – мало не зі сльозами просила жінка.

    Доктор розізлився. От цього йому якраз і не треба було. Їх буде шукати порятункова служба. А чого й гірше – діло і до поліції дійде. А не пустити – замерзнуть обидві. Все одно будуть шукати і все одно на його хижу вийдуть. Почнуть з’ясовувати – хто він і звідки. Бо ж видно – не селюк.

    - Прошу пані заходити – спокійно мовив. – Кімнатка для гостей не напалена. Я зараз розпалю там п’єц, але вас прошу роздягнутися, і я загрію вам гербати.

    - Я так вдячна пану! – кутиками замерзлих вуст посміхнулася п. Ольдзя.

    Через чверть години вона уже лежала в ліжку з Мартусею. Було якось дуже не по собі. Їх щойно урятував вбивця матері Мартусі і її дідуся. Чого від нього чекати тієї ночі? А може він і їх захоче вбити? П. Ользі було страшно. Мартуся заснула, але спала не спокійно, плакала у вісні. Що їй снилося? Що в цій кволій голівонці залишилося від побаченого? А те, як вона злякалася доктора в склепі, свідчить про те, що вона щось бачила. Принаймні, повішену маму – точно. Жах який.

    ***

    В уздровиську стояв справжній переполох. Дарина сходила з розуму у своїй кімнаті. Нащо вона умовляла Олю їхати? Та ж - категорично не хотіла. Якщо з нею і дівчинкою щось трапиться, Дара не простить собі цього ніколи. Та й як вона буде жити без своєї Ольдзі А що вона скаже Доркові і п. Бжезіцкій Ні! Не можна таких думок допускати. Їх знайдуть! Знайти - то знайдуть… але … чи живими?

    Порятункова служба у ночі в хуртовину не піде, бо ж і йти не можливо і не видно ніц. Самі пропадуть і пропалих не знайдуть. А до ранку Ольдзя з Мартусею замерзнуть.

    П. Дарця сиділа вбрана на застеленім ліжку, обнявши руками коліна. Навпроти на кріслі сидів п. Атаманчук.

    - Ромку, не мовчи! – звернулася до п. меценаса .- кажи щось, бо я з розуму сходжу.

    - Дарцю, мені менше всього пасує щось говорити, бо то я запросив вас на ту зимову прогулянку. – так мені на душі маркотно, що утішитель з мене нікудишній.

    - Б-же! Як мете і завиває. Де вони там в тому лісі? Чи ще живі? – плакала п. Дарця і витирала сльози хустинкою.

    - Тихо, Дарцю. Може, де вийшли на яку сільську хату, і там заночували. – намагався Атаманчук заспокоїти жінку і себе за одно.

    - Ромцю, а тут вовки є? – спитала п. Дарця.

    - Є. – відповів Роман. – Але в таку віхолу може і не вилазять з нір.

    ***

    Хуртовина мела всю ніч. Десь під четверту ранку стишилося. Порятункові вийшли на пошуки, ліс знали добре. Розділилися на чотири загони, пішли кількома напрямками. В одному з таких порятункових загонів йшов і п. Роман. Він першим побачив хатину, а вірніше, - її стріху між верхівками дерев. Тішило те, що і тіл не знайшли. Хоча, невідомо, як там на інших пошукових напрямках… Порятункові постукали у двері. Стало чути, як хтось за ними зашурхотів:

    - Хто там? – запитав густий чоловічий бас

    - Порятункові! Ми шукаємо жінку з дитиною! - крикнув п. Атаманчук.

    Заскрипів засув. Двері відчинив кремезний старший пан. Видно було – не місцевий.

    - Тут ваші пропалі. Сплять ще. – сказав він.

    П. Атаманчук, не чекаючи запрошення, ввірвався у кімнату для гостей. П. Ольдзя відкрила очі і полегшено зітхнула.

    - п. Олю! – кричав від радості п. меценас - та ви не знаєте, що ви наробили? Збирайтеся хутчіш, там Дарця з розуму сходить.

    П. Ольдзя швидко зібралася сама і зібрала Мартусю. Чемно подякувала п. доктору:

    - Шановний пане, щиро дякую вам за наш порятунок. – мовила якось приглушеним голосом.

    - Як пан називається? Кому маємо дякувати? - запитав п. Атаманчук

    - Та то ні до чого! Я в герої не записуюся, ніц такого не зробив, окрім того, що відчинив двері, розпалив п’єц і загрів гербати. - то за таке імена не оголошують – спробував віджартуватися доктор. Йому аж ніяк не треба було себе називати.

    ***

    До санаторію йшли мовчки. П. Атаманчук ніс на руках ще сонну Мартусю. П. Ольдзя злапалася його попід лікоть. Їй було дуже важко на душі. Порятункові йшли попереду них і щось обговорювали. Було чути, що говорять про того незнайомця, що врятував п. Олю з дитиною.

    єКоли Дарця через вікно побачила живих Ольдзю і Мартусю, то вибігла на двір їм на зустріч, навіть не одягнувши верхнього одягу. В сльозах обіймала і плакала:

    - Живі! Б-же! Як ви нас настрашили! Що я пережила цієї ночі! Де ви були? – торохкотіла збуджена від радості п. Дарця.

    Через хвилю, поклавши Мартусю спати, спустилися до рефектару, де замовили собі накладанці і гарячої кави. Раптом усі захотіли їсти. Бо ж ніхто і не вечеряв. Напруга відбила апетит.

    - А чому ви пішли у протилежний бік від потрібного? – запитав п. Атаманчук.

    П. Ольдзя не знала, як почати розповідь.

    - А як ти надибала ту хату? – підхопила розпитувати п. Дарця.

    П. Оля відкусила країчок накладанця, пожувала і відклала його на тарілку. Склала руки над столом, хоч це не було прийнято під час трапези:

    - Я знайшла Гримальського! – заявила вона.

    - Що? – крикнули разом і п. меценас і п. Дарця.

    І п. Ольдзя розповіла їм свою вчорашню пригоду.

    - Несамовитий поворот. – викрикнув п. Роман. – Треба зателефонувати п. ФІлевичу. – встав і пішов до кабінету адміністрації курорту.

    - Ти - не нормальна, Ольдзю! Ти - цілком зварйована! Він же міг вас не впустити, і ви би замерзли! Міг вбити, нарешті! – кричала Дарця.

    - Тихо! Люди зглядуються! – втихомирювала її сестра.

    П. Дарця теж припинила їсти. Хотіла взяти філіжанку з кавою напитися - руки трусилися. Не могла піднести до вуст.

    - Б-же! Б-же! Ти плутаєш реальність зі своїми романами? То не амурні справи, Ольдзю! – не могла заспокоїтися. П. Дарця.

    ***

    Комісар Філевич якраз увійшов до кабінету. Настрій мав препаршивий вже зі самого рана. Доки дійшов від брами свого дому до брички, посковзнувся і добре впав. Падаючи, якось примудрився вигнути ногу, і сісти на неї всією вагою свого, хоч і не громіздкого, але й не дуже легенького тіла. Нога потягнулася. Накульгуючи , піднявся сходами до кабінету, і плюхнувся в крісло, бо стояти було боляче. Треба було на цьому тижні здати всі звітні документи. Добігали останні дні року. Справа Терези Бжезіцкої була не завершеною. Вбивцю виявлено і не заарештовано. Але комісара найбільше пекло інше: він не дотримав обіцянки, даної професору Созанту Кобецькому. Періодично комісар «бачив» перед собою ті очі, вбитого горем, батька. Той погляд виринав у його спогадах не раз і прорізав його совість, як ніж. Філевич вийняв із шухляди папку справи Бжезіцкої, яку навіть не тримав в шафі зі всіма іншими, і вже мав намір встати і вийняти зі шафи решта папок, скласти в одну купу і відправити в архів, коли подзвонив телефон.

    - Так, я слухаю.- сказав п. Філевич. – Що? – різко встав він і скрикнув від болю. Нога. – Ви впевнені? – кричав він у слухавку.

    ***

    Доктор Гримальський якраз розкладав на стіл страви, які приніс Василь. Бо домовився з ним, що його жінка готуватиме для доктора і прибиратиме йому хижу. У двері постукали.

    «Певне, Василь щось забув.» - подумав Гримальський і безпечно відчинив двері. На порозі миттєво виникли поліцейські. Позаду стояв п. Атаманчук, котрий їх сюди допровадив.

    - Мені потрібен адвокат. – глухо мовив п. Гримальський

    - Я – тут! – відгукнувся п. меценас.

    Доктор глибоко втягнув повітря носом, і закинув голову дещо вгору. Зверхньо глянув на п. Атманчука. «Доля насміялася з мене!» - приречено подумав він.

    ***

    Комісар Філевич стояв біля вікна свого кабінету. Нога боліла. Але біль відійшов на другий план. Філевичу не терпілося бачити в себе в кабінеті п. Гримальського. Ось з-за повороту завернуло поліцейське авто. «Є!» - вголос сказав комісар і сів за стіл.

    За пару хвилин у двері постукали.

    - Увійдіть! - різко сказав Філевич.

    Двері відчинилися, і на порозі постав доктор Гримальський. За ним – конвоїр.

    Доктор зміряв Філевича поглядом оцінщика майна. Видно, що мав до нього якийсь план. Філевич спокійно витримав нахабний погляд п. Гримальського. Вставати не вважав за потрібне, з місця тихо мовив:

    - Прошу сідати.

    - Я маю до пана важливу справу. – занепокоєно сказав арештант.

    - Властиво, то я маю справу… НА пана. І то вже дуже давно. – стукаючи пальцями по папці і гірко посміхаючись, сказав комісар. Ця фраза дещо осадила доктора.

    - Прохання маю велике – дещо поміркованіше сказав він. – Перш, ніж ви розпочнете задавати питання – хочу попросити вас не дати пресі знати про мій арешт. У мене – син. Він дуже знаний доктор і поважаний містянин. Йде на вибори до місцевого сейму у цьому році.

    - Не розумію. – відповів Філевич. – цього не вдасться приховати. На етапі слідства ще можливо. А суд буде голосним. І преса висмакує з нього всі подробиці.

    - Хоча би, до суду. – просився п. Гримальський.

    - До суду я і сам не зацікавлений у розголошенні цієї справи – заспокоїв його комісар. – Чи бажаєте щиросердно все оповісти слідству про свої злочини? – продовжив Філевич.

    - Про які злочини? – вдав із себе не розуміючого п. Гримальський.

    Такого Філевич не очікував. Цинізму і нахабства цьому доктору було не позичати. На хвильку в очах Філевича блимнула іскра розгублення і обурення в купі.

    - Можна тут закурити? – ледь посміхаючись запитав арештований. – Ні, правда, я не розумію – про які злочини мова?

    - Ні, не можна! – прийшовши до себе, різко відповів комісар. – Не можна тут ні курити, ні брехати. Злочинів ви за собою не чуєте, а при арешті ви втекли!

    - А-а-а… Це? – доктор посміхнувся і продовжив – Ну, хто з нас без гріха. А при моїй професії … Ви не дивіться, що я в літах. Гарна молодичка може розігріти кров і в такого поважного пана, як я. Прийшла до мене на прийом така… гаряча. Оповіла про свої амурні пригоди, що скінчилися для неї певними проблемами в жіночім здоров’ю. Треба зізнатися, що взявся я її лікувати дещо більше, ніж пристало би доктору. Ну, ви розумієте про що я? – нахиляючись над столом, спитав п. Гримальський.

    Філевич кипів зі злості. Стиснув уста так, що здавалося, пишні руді вуса налізуть на бороду.

    Очі йому зішкліли. Але жоден м’яз на обличчі не дригнув. Хотілося тією папкою добре вмастити негідника по обличчю. Він до болю сплів пальці рук на тій папці і продовжував слухати цю, щойно спечену, брехню..

    - Так от - продовжував доктор, закидуючи ногу на ногу – в один із моїх візитів до тієї пані, вона мені заявила, що нібито від мене завагітніла і почала вимагати грошей. Скандально і істерично себе поводила. На мої категоричні заперечення кинулася на мене з бійкою. Намагалася подряпати мені лице. Такого допусти я не міг, і що та гріха крити – вдарив її досить сильно. Вона відлетіла, обмиваючись крівцею з розбитого носа. Я вискочив на вихід, а вона в слід кричала, що заявить на мене у поліцію за побиття. Тому, коли ваші поліцейські прийшли до мене – я подумав, що це у цій справі. А такого поголосу на старості літ мені ніяк не хотілося. От я і втік. Вирішив, що за рік це все забудеться. А що – з цією кобітою щось сталося? - вдаючи стривоженого, запитав п. Гримальський.

    - Все? - коротко перепитав Філевич.

    - Все, звичайно. – відповів доктор.

    - Варта?! – крикнув комісар. У дверях з’явився конвоїр. – Проведіть п. доктора у камеру. – наказав комісар.

    - Так, а за що мене арештовано? Ви ж мали мене ознайомити з підставами.

    - За розбитий ніс. – відрізав Філевич.

    Комісар був упевнений, що п. Гримальський все розповість і розпишеться у протоколі. Йому навіть на думку не спадало, що цей доктор ще й вигадувати вміє.

    ***

    Доктор був радий опинитися сам у камері. Йому було необхідно все обдумати:

    «Отже:

    Двоє, хто знав цю історію - мертві.

    Хто з живих не свідчитиме проти нього?

    Дорко, бо боїться за маму.

    Стара Бжезіцка, бо боїться за себе.

    А дружина професора Кобецького не зможе присягнутися, що її син не помер. Довго була без свідомості.

    Професора взагалі до уваги брати не варто. Він стояв на дворі.

    Далі:

    Якщо «вийшли» на кухарку, яку він збив у дверях дому, і вона його впізнає, то можна буде сказати, що п. Бжезіцкий попросив оглянути Терезку дома, бо вона зле ся почуває, а була якраз в тяжи. Коли він йшов від неї – була жива.

    А смерть самого Бжезіцкого можна «повісити» на його дружину.

    Він вів її 5 років. Пригадує, що після смертей своїх дітей мала великі проблеми з нервами і в проміжках між вагітностями колола «Luminal».

    А якраз саме його у великій дозі він ввів Бжезіцкому.

    Мало чого, стара Бжезіцка захтіла покінчити з чоловіком.

    Той здатен був на розмаїте.

    Отже - в поліції на нього ніц нема! Основне – не признаватися!» - доктор лишився задоволений своїм аналізом і положився спати.

    ***

    Філевич лютував. Цей покидьок примушує його організувати очну ставку з двома старшими жінками, які через нього зазнали стільки біди. Але виходу не було. Слідство має йти згідно протоколу: або чистосердечне зізнання, або – допити свідків та очні ставки. Комісар виписав повістки п. Бжезіцкій і п. Кобецькій на завтра, віддав поліцейському і наказав віддати в руки обидвом жінкам. Завтра його чекала дуже не приємна робота. Але в цілому – це був його вибір – робота з неприємним.

    ***

    На десяту годину ранку до кабінету Філевича доставили п. Гримальського.

    Через хвилину ввійшли п. Кобецька і п. Бжезіцка, що чекали на свій виклик у сусіднім кабінеті.

    Комісар навмисне зробив виклик обох, а не поодинці. Жінки не брехатимуть, то ж у будь-якому випадку не заплутаються ні по-одному, ні по-двох. А от доктору поміж ними двома викручуватися буде важко. Десь мав би проколотися.

    Доктор, побачивши обидвох жінок, був дещо здивований. Але – не стривожений. Тримався, до нахабного, впевнено.

    - п. Гримальський, чи знаєте ви цих жінок? – запитав комісар.

    - Ні. – чітко відповів лікар.

    - Добре. Сформулюємо питання по-іншому. Чи знайомі вам прізвища «Бжезіцка» і «Кобецька»? – очікувально підняв брови Філевич.

    - «Бжезіцка»? – перепитав п. Гримальський. – років сорок тому я мав пацієнтку з таким прізвищем. А то друге – чую перший раз.

    Обидві жінки обімліли. На їхніх обличчях були переплетені почуття скорботи і ненависті.

    - Шановні пані, - звернувся до них комісар – Я маю вам принести своє вибачення за те, що вимушений піддавати вас цій моральній екзекуції, але так вимагають правила слідства.

    - Нічого. Це - не найстрашніша екзекуція, якої ми зазнали від пана «доктора» - з притиском на останньому слові сказала п. Кобецька. А п. Бжезіцка дивилася на нього з якимось незрозумілим тріумфом. Ніби смакувала час перемоги. По правді – цей погляд доктор прийняв, як змовницький. Бо істинного його значення навіть підозрювати не міг.

    - П. Кобецька, ви впізнаєте цього чоловіка? – спитав Філевич

    - Так. 35 років тому я у нього народжувала сина. Скориставшись моїм важким станом, він сказав мені, що мій син помер. І продав його родині Бжезіцких, а моєму чоловікові видав мертве тіло їхнього сина. Якого ми похоронили і оплакували як рідного. – зі сльозами на очах закінчила п. Ірена.

    На цих словах, не дочекавшись запитання комісара, п. Бжезіцка нервово заговорила:

    - Записуйте, п. комісаре. Я повністю підтверджую слова цієї нещасної жінки! Лише з однією поправкою – мені було сказано, що мати дитини народила її поза шлюбом і померла під час пологів.

    От такого п. Гримальський не очікував. Він гарячково думав: «Так ось, де я промахнувся! Не Бжезіцкого, а його дружину треба було вбити! Той би нічого не розповів. А що тепер? Вона прямий не те що свідок, а й учасник. І це – кінець. Всі решта вбивств – лише продовження першого. Без доказу першого решту можна було легко заперечити. А зараз їх і доводити нема сенсу. Весь пасьянс зійшовся!»

    - Що скажете, п. докторе? Будемо шукати вашу коханку з розбитим носом, чи все ж дасьте чистосердечні покази? – свердлив поглядом арештованого комісар.

    - Я так розумію, адвокат мені вже не допоможе. Але прошу зустрічі зі сином. – глухо сказав він.

    - Після того, як напишете чистосердечне зізнання у всіх, я підкреслюю, у всіх, зазначених у справі, злочинах. – категорично заявив Філевич.

    - Чи можна до повістки синові додати записку – запитав доктор.

    - Маю вас повідомити, що вона буде прочитана, перш ніж потрапить до рук вашого сина. – попередив комісар.

    - Добре… - байдужим тоном погодився п. Гримальський і взяв авторучку та почав писати зізнання.

    - Я дякую вам, шановні пані, за витримку і стійкість. Не кожен чоловік таке витримає. – сказав Філевич жінкам.

    - Материнське серце, котре витримало смерть дитини, таке загартоване, як криця. Його вже нічим не уражиш, п. комісаре. – сказала п. Бжезіцка і взяла попід руку п. Кобецьку. На коридорі на них чекав п. Созант.

    П. Гримальський закінчив виклад своїх злочинів і приступив до записки. Вона його цікавила понад усе. Її треба було так написати, щоби Нестор зрозумів усе, ні про шо не здогадуючись, а поліцейські – ні щоб не здогадалися, ні не щоб не зрозуміли:

    «Дорогий Несторе. Пишу тобі з буцегарні, де перебуваю другий день, бо потрапив у певні тарапати (труднощі). В цілому, почуваюся добре, але цілу ніч не спав. Дещо перезбуджений.

    А без сну важко зосередитись. На допитах це важливо. Прошу собі то взяти до уваги. Чекаю тебе на побаченні і важу на твоє співчуття і розуміння як сина і як лікаря. Обіймаю. Твій татко».

    П. Гримальський, не згортаючи записки, дав її комісарові. Той швидко перечитав, і не побачивши нічого такого, поклав на стіл. Доктора повели до камери.

    А Філевич сів дочитувати зізнання п. Гримальського. Все було так, як і вималював собі комісар.

    Справу можна було передавати до суду. І згортаючи папери до папки, побачив, що той протокол, який він вів з допиту жінок, він забув дати їм на підпис. Прикрість. Вдруге він їх не викликатиме, звісно. Доведеться поїхати до них додому .

    ***

    П. Гримальського вивели в кімнату для побачень. Там за столом уже сидів Нестор.

    - Ти зрозумів? – швидко запитав доктор сина.

    - Звісно.- відказав той, стискаючи в руках маленьку коробочку, і поволі під столом просунув руку. Там – рука батька швидко її забрала.

    - Що трапилося, татку? – запитав син. Нестор був дуже схожий на батька як статурою так і лицем. В свої сорок років він досягнув багато як лікар. Був його гордістю. Мав добру опінію серед колег. Старий Гримальський бачив його в раді міста. Кар’єра доктора для сина в очах батька була задрібною. А ця справа назавжди перекреслила би його майбутнє. І навіть, як лікаря – теж.

    П. доктор глянув сумно на сина і, гірко посміхнувшись сказав:

    - Те, що трапилося, вже минуло. Основне не допустити того, що може трапитися. Знаєш, я спішив жити. І жити вільно і на повну силу. Я не приймав перешкод і не прощав їх, коли мова йшла про мої бажання. Я не жалів слабких і не боявся сильних. Вмів перших усувати зі свого шляху, а з другими вмів подружитися. Я змолоду знав, що життя – одне. Що молодість – швидкоминуча. А старість – не витривала, хоч може бути і довгою. Я спішив взяти від життя в молодості все те, що старість вже двигнути не годна. А тішиться навіть крихам. Ціна людського життя не в народжені, а в якості проживання. І я користав з кожної нагоди, щоби ту якість покращити. – ніби виправдовувався п. Гримальський перед сином.

    Нестор не розумі нічого:

    - Тату! Я завжди знав, що ти і сильний і мудрий. Якщо ти не хочеш мені розказати, чого ти сюди потрапив, я не наполягатиму. Не маю сумніву, що ти вийдеш з цього приміщення, після численних вибачень недалеких слідчих. Ти маєш доброго адвоката?

    - Дуже доброго! – відповів батько, стискаючи в руках принесену сином коробку.

    - Побачення закінчено! – зайшов вартівник.

    Доктор дуже міцно обняв сина і затримав у своїх обіймах. Нестор відчув шалене калатання серця тата.

    - Не хвилюйся, татку. І при першій потребі – дай знати, що треба. Всім поможу! – сказав він, виходячи з кімнати побачень.

    П. Гримальський подивився у слід синові.

    Його привели до камери. Коли залізний засув клацнув, доктор налив собі води у склянку, відкрив коробку з таблетками «Люміналу» і висипав їх у склянку. Через хвилини три вода стала жовто-сірою, доктор взяв склянку до рук, сів на нари і випив рідину на дух. Після цього ліг і, склавши руки на грудях, встиг подумати: «Несторе. Я не правильно жив. Але я, принаймні, правильно пішов. Я випив свої гріх і ганьбу сам, до останньої краплі. Ти їх вже не питимеш!» В голові почало глухо шуміти. Переставав відчувати руки і ноги. Біла порожнеча кудись висмоктувала його з тіла…

    Камера була вже без арештанта. На нарах лежало лише його бездиханне тіло. Коли поліцейський приніс обід, то подумав, що Гримальський спить. Але побачив на столі паперову упаковку і пляшчину з-під ліків, порожню склянку з патьоками мутної речовини.

    ***

    Філевичу доповіли про самогубство п. Гримальського. Він якось дивно відреагував Не зрадів, звісно, але і не розізлився, що не впильнували.

    «Може так і краще» - думав Філевич. – «Скільки шуму, ажіотажу і терпіння ще викликав би цей суд. Як ще би довелося через це проходити п. Бжезіцкій з Дорком і Кобецьким! Треба поїхати до Бжезіцкого, щоби п. Олександра підписала протокол. Може і Кобецькі туди прийдуть.»

    І комісар поїхав додому п. Теодора. Минув помешкання Левицьких. Подзвонив до Бжезіцких. Знизу відчинилися двері. То була п. Марцелька:

    - Во-о-о… той-во. О... А там нема нікого! – повідомила комісарові.

    - А де всі? – аж злякався Філевич.

    - В нас. Вони лишили в на Мартусю, як їхали на допит. І сюди вернулися за нею.

    Філевич спустився до помешкання сестер Левицьких. Увійшов до передпокою.

    - п. Марцелько, де ви ходите? – почувся голос. П. Дарці

    - Во-о-о… той-во. О … - сказала .Марцелька, відчиняючи двері до сальону – я тут почула який шурхіт і виглянула… І знайшла п. комісара.

    - А… п, комісаре – мовила п. Ольдзя, - прошу проходити.

    Філевич зайшов і побачив за столом усіх; п. Атаманчука, родину Кобецьких і Бжезіцких і самих сестер, звісно.

    - Я дуже перепрошую, але я допустився дуже прикрої помилки. Не дав на підпис протокол допиту. Якщо Ваша ласка – прошу підписатися під протоколом. – і поклав папір на накаслик біля софи.

    П. Бжезіцка і п. Кобецька вийшли з-за столу, підійшли до накаслика і поставили свої підписи.

    - Коли – суд? – поцікавився п. адвокат.

    - Суду не буде! - сказав Філевич

    - Як? – пролунало хорове запитання за столом.

    - П. Гримальський нині сам себе засудив і сам виконав вирок. Він випив повну пляшчину «Люміналу», який йому приніс на побачення його син. – відповів Філевич, кладучи в папку протокол.

    - Яка гірка філософія гріха. – сказала п. Дарця.

    - «Філософія» - у перекладі з грецької означає «Любов до мудрості» - прокоментував її слова професор Кобецькиий. – А в гріху мудрості нема! І нема любові! Є орієнтир на задоволення тіла і амбіцій.

    - А хіба може бути любов без амбіцій? – запитала п. Ольдзуня, яка вважала себе експерткою в цих питаннях.

    Раптом до неї підійшла Мартуся, всілася на коліна і поклала голову їй на груди, обнявши ручками за шию. В п. Ольдзі вийшли сльози на очі.

    - От вам і відповідь – посміхнулася п. Кобецька.

    Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

    Вподобати!
    Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.