Хмарне життя

Всюдисуща вогка мряка як завжди огортала місто, не даючи змоги відрізнити ранок від вечора, південь від півночі. Де сонце? Цупку вату туману ледь розривали хіба що вуличні ліхтарі та вітрини крамниць. Та попереду яскравим вибухом неонового світла височів торговельний комплекс. Саме в тому напрямку й крокував Макс Безхмар, типовий городянин у типовому-таки вбранні – височезних непромокальних герцах, сірих вологовідштовхувальних джинсах та плащі з глибоким каптуром, натягнутим ледь не до самого носа. За спиною теліпався шкіряний заплічник.

Макс завжди любив світло – сліпуче сяйво снігів узимку, весняні радісні промені крізь зеленіюче перше листя, літню спеку на пляжі, довгі тіні багряних вечорів бабиного літа. Але відтепер, коли в усьому Трояндарі не знайдеш міста чи селища, не оповитого тією хмарою, що назавжди лягла на всю країну... Тепер «радіти сонцю» можна лише у великих, наповнених штучним світлом будівлях, на кшталт цього торговельного центру.

Пройшовши два тамбури з автоматичними дверима, Макс відчув, що опинився в сухому й теплому приміщенні. Звичайно, такий різкий контраст лише сприяв процвітанню комплексу. Відкинувши каптур, Безхмар поринув у феєрію звуків та сяючих кольорів. Яскрава відеореклама заполоняла не тільки стіни й колони, а й витанцьовувала різнобарвними голограмами в повітрі всього величезного простору центральної зали.

Таке буяння кольорів нагадало Максові про його нещодавній напад. Чи може, сон? Демобілізований з фронту через контузію, Безхмар невдовзі виявив у себе щось схоже на епілептичні напади, котрі чомусь завжди супроводжувалися цікавими видіннями. І хоч траплялися вони не часто, Макс уже встиг розібратися, в чому їхній сенс. У видіннях щоразу він бачив лише знайоме – когось або щось. І це завжди було пов’язано з попередніми думками та хвилюваннями. Заробляючи на життя приватним детективом, Безхмар навіть знайшов у цьому певну користь. Після годин, а то й днів мізкування над якоюсь заморокою, під час нападу приходив хтось або щось і розставляв усе по місцях. Розрізнені пазли складалися в струнку логічну схему. Це так працював Максів мозок. Видіння були наслідком його праці з інформацією. Лише його і більш нікого.

Але останній напад був геть не схожим на всі попередні. Й користі з того видіння, здається, не було жодної. Все скидалося радше на яскравий сон, тим більше, що пам’ятав його Макс лише уривками.

* * *

...Безхмарне блакитне небо, що аж бринить від кришталевої чистоти. Довкола розкинулась до обрію пагориста місцевість з квітучими луками й густими зеленими лісами...

...Назустріч ширяє величезний птах, оперення його грає на сонці, переливаючись усіма кольорами веселки. Підлітаючи до Макса, птах раптом розсипається зграєю невеличких різнобарвних пташок, схожих на окремі пір’їни павича...

...По пояс у високій траві неквапливо крокує оголена дівчина. Рухи її уповільнюються, тіло набуває нефритового кольору й фактури. Вона завмирає, а через мить осипається кам’яним кришивом, із якого випурхує велетенський сяючий метелик і стрімко прямує до небокраю...

...Поруч із Максом височіє біла мармурова колона, складена з грубо обтесаних брил, уся у тріщинах та повита ліаноподібними рослинами. На колоні, на рівні очей, висить невеличкий гекон, довжелезний хвіст якого спускається аж до землі й губиться десь у траві. Побачивши Макса, гекон відліплюється від каменю, складає передні й задні лапи по-людськи у замок, роздуває в боки пласке тіло й погойдується в повітрі, спираючись на вигнутий хвіст. При цьому його широка посмішка стає більше схожою на вищир кобри.

– Новенький? – із діловою веселістю питає гекон. – Вітаю у світі життя без обмежень!

– Так, життя, що трансформується й перетікає без обмежень, – лунає голос згори.

Макс підводить голову і на верхівці колони бачить жіноче погруддя, що схилило до нього цілком живе обличчя.

– Хто ви? – чи то питає, чи то міркує про себе Макс.

– Я тут найстаріша з трансформерів. Мені один мільярд сімсот мільйонів років.

Тієї ж миті мармур колони починає перетворюватися на стовбур кремезного дерева з товстою грубою корою. Ліани ледаче повзуть стовбуром угору, наче змії. А нагорі, на голові статуї, волосся розлітається в усі боки розлогим гіллям, викидаючи з бруньок ніжне зелене листя...

...Гекон голосно сміється й закручується донизу, огортаючись своїм довжелезним хвостом. Через мить із трави вистрибує шкіряний клубок з очима й широкою посмішкою та, наче м’яч, великими стрибками плигає за обрій...

* * *

Це видіння, чи що там воно було насправді, не мало нічого спільного з попередніми подіями. Взагалі, ніяк не було пов’язане з Максовим життям. Але кожна згадка про той сон викликала в Макса легке відчуття свободи і натхнення.

Витративши на спогади не більше п’яти секунд, Макс рішуче повернув до продовольчого супермаркету. Дальні стіни торговельної зали були згори донизу скляними, тішачи відвідувачів краєвидом власних супермаркетівських оранжерей зі штучним освітленням сонячного спектру. По-перше, це створювало в покупців правильний життєрадісний настрій, а по-друге – слугувало додатковою рекламою овочів та фруктів власного виробництва.

Цікаво, мабуть, в Орландії такі самісінькі оранжереї. Та тільки в нас – своя вода і штучне сонце, а в них – наша вода і природне сонце, приглушене фотохромним склом. Так і живемо – ми їм прісну воду тисячами цистерн, а вони нам – електрику. Макс яскраво уявив собі пустельний ландшафт Орландії з безконечними, до самого обрію, полями сонячних батарей та вітряків. І розкиданими тут і там затемненими скляними куполами. Хоча, хтозна, може, все зовсім і не так. Востаннє він одвідував Орландію дуже давно – ще до війни. Тоді Трояндар і Орландія ще не дуже відрізнялися за кліматом. Який, до речі, був майже ідеальним для комфортного людського життя. Клята війна! Такі землі згубили! Клята кліматична зброя!

Пройшовшись рядами полиць, Безхмар набрав у кошик хліба, пива, мінералізованої води, пресерв та пакунків із напівфабрикатами – рівно стільки, скільки влізе в його заплічник. Морочитися з пакетами він не любив – зайняті руки завжди нервували. Мабуть, професійне.

Автоматична каса заковтнула кошик і висунула сенсор-термінал із сумарною ціною покупки на екрані. Макс підніс наручний ком до терміналу і набрав код. Касовий бокс виплюнув кошик, а термінал – чек. А на екрані Максового кома засвітилася списана сума і крихітний хрестик у куті. Стороння особа – хтось із черги чи охоронець – не помітили б нічого надзвичайного. Але для Макса цей хрестик багато що означав. Цю «примочку» в його ком заклав колись один не дуже заможний хакер, розраховуючись за сумнівно легальну професійну послугу Безхмара. І говорив цей хрестик усього лише про те, що хтось почав відстежувати його транзакції. А рахунок, з якого щойно розплатився Макс, був тим самим анонімним рахунком, на який переказувалися кошти за справи, що їх не бажали засвічувати клієнти. Іноді не бажав і він сам...

Переклавши провізію з кошика в заплічник, Макс вийшов із супермаркету й одразу ж вимкнув ком. Не так, як це роблять зі звичайними комами, а повністю. Максів гаджет це дозволяв. Тепер його переміщення не відстежити. Та треба було негайно тікати з торговельного комплексу. Чи не вперше в житті Безхмар так прагнув вискочити з теплої райської місцини, що ледь стримувався, щоб не перейти на біг.

Вислизнувши назовні, Макс одразу ж занурився в холодну вуличну мряку, що просочувалась крізь усі шпарини одягу пронизливою вогкістю. Накинувши каптур, він хутко попрямував до найближчої зупинки повітряного трамваю. Вже там, піднявшись на платформу і очікуючи на транспорт, Безхмар дозволив собі озирнутися на торговельний комплекс. Він побачив, як із чорного бусика, котрий щойно під’їхав, висипало шестеро чоловіків у звичайних цивільних плащах. Двоє попрямувало до заднього виходу, четверо – до центрального. Троє з них зайшли всередину, один лишився назовні.

Специ працюють, оцінив ситуацію Макс. Невже по мою душу? Чи, може, збіг? Співпадінням Безхмар довіряв не вельми. Але якщо це за ним – виходить, вони знають свою жертву в обличчя? Цікаво, а через що вони на нього полюють? Судячи зі стеження за анонімним рахунком, це мусить мати якийсь зв’язок із не зовсім легальним боком його праці. Якщо так – можливе певне відлуння у ЗМІ у вигляді скандалу з якимось товстосумом чи політиком. Треба б посерфити в мережі, чи не відбулося щось подібне за останні дві доби, коли він не стежив за новинами.

Тим часом підійшов підвісний потяг, і Макс заскочив у вагон, продовжуючи розмірковувати. Як зайти в мережу? Виймати свій другий, авторизований чип із вимкненого засвіченого кома і вставляти в запасний гаджет було б невиправданим ризиком – специ, найпевніше, вже знають, за ким полюють. Але це-таки робило недоступними його електронні кошти. Ось тобі й зручності від поєднання в одному чипі комунікаційних та банківських функцій! Добре, хоч готівки трохи залишилось. Макс пошелестів у кишені пластиковими купюрами, пригадуючи, скільки там, і подумки подякував тим народним обранцям, що минулоріч заблокували закон про вилучення з обігу готівки та повний перехід на електронні розрахунки. Тож як йому ознайомитися з останніми новинами? Газети вже давно не друкують – чи то електронні ЗМІ витіснили, чи всюдисуща шалена волога?

* * *

Ухваливши рішення, Безхмар вийшов на четвертій зупинці й попрямував до комп’ютерного клубу. Врешті-решт, там розрахуватися можна й готівкою. Та лише ступивши за поріг, відчув наближення нападу. От халепа, як невчасно! І якось зарано – останній минув зовсім недавно. Та нічого не вдієш, гепатися привселюдно на підлогу не хотілося, тим більше з огляду на його теперішнє становище. Краще знайти на вулиці тихий темний закуточок і провалятися там хвилин п’ять-десять. Як наслідок – нежить на тиждень, не так уже й страшно.

Але вийшовши назовні, Макс відчув, що його відпустило. Дивно, такого ще ніколи не було. Може, здалося? Перехвилювався? Та повертатися, щоб перевірити, все ж не ризикнув. Онде, на тому боці вулиці, крамничка з продажу ком-чипів зі стартовими пакетами. Звісно, до своїх рахунків йому так не дістатися, але пошукати новини в мережі може вийти. Аби готівки на купівлю вистачило.

Зарядивши новий чип у старенький запасний ком, Макс знайшов неподалік занедбаний сквер із напіврозваленими лавками. Сяк-так умостившись, він одразу ж поринув у мережу, благаючи бога, щоб устигнути знайти потрібне раніше, ніж закінчаться стартові кошти на рахунку. І йому таки поталанило! Майже одразу в позавчорашніх вістях Макс знайшов невеличкий допис про арешт одного з державних мужів і за сумісництвом, що дуже типово, неабиякого багатія. Цей діяч підозрювався в державній зраді – співпраці зі спецслужбами Орландії. Серйозне звинувачення! До ворожки не ходи, есбешники відпрацюють усі зв’язки. І зв’язок із Максом у тому числі.

Звісно, замовлення Безхмару багатій робив не сам. Але Макс тоді вирахував справжнього замовника, знайшовши знайомого лисого бугая на знімку серед охорони впливового товстосума. І зарікався ж більше не лізти у справи з таким нехорошим присмаком, тим більше на такому рівні! Стежив би собі спокійно за невірними подружжями, викривав би дрібні афери, розшукував зниклих боржників!.. Добре, хоч платню за те замовлення встиг отримати. Хоча, що тут доброго? До грошей однаково не дістатися, а от переказ той, хай йому грець, призвів до теперішнього скрутного становища. Напевно, есбешники притисли всіх людей того ділка, і лисий легко злив їм Безхмара. Отже, специ, напевно, знають ім’я й обличчя того, кого шукають. Кепсько! А може, здатися? Ну що йому буде? За ту послугу для опального ділка – хіба що штраф та позбавлення ліцензії. А якщо ні? Якщо річ у іншому? Ні, поспішати не будемо, я від вас іще побігаю!

Додому, звісно, носа пхати не варто. А от про однокімнатну комірку, що її Безхмар винайняв на вигадане ім’я, вони навряд чи знають. Там можна буде трохи відпочити й зібратися з думками в спокійних умовах. До того ж, там зберігається невеличкий запас готівки. З таким рішенням Макс знову рішуче попрямував до зупинки надземного трамваю.

* * *

Напіврозвалена будівля старого обійстя навпроти багатоповерхового житлового будинку в спальному районі. Наявність цієї руїни була не останнім аргументом, коли Макс винаймав собі «конспіративну квартиру». Відколи орландійці вперше довбонули кліматичною зброєю, а Трояндар не залишився в боргу, життя пішло під укіс, і люди почали або втікати до інших країн, або тулитися у скромніших помешканнях, які легше підтримувати й оплачувати. Відтоді таких покинутих маєтків зі смішними залишками сонячних батарей на даху набралося більше, ніж комунальники могли утилізувати.

Стоячи біля вікна з вибитими шибками, Макс дістав із заплічника й начепив окуляри. На перший погляд – звичайнісінькі нет-окуляри. А насправді – прилад із можливістю семикратного зуму й тепловізора. Недешева штукенція, але в роботі приватного детектива – річ незамінна. Отже, спершу – вікна. Обидва вікна його закуту були темними. За ними – жодного руху. Тепловізор теж нічого не фіксував. Уже непогано, хоч це ще мало що доводило. Хто ж їх знає, тих есбешників? Біля під’їзду – жодної автівки. Біля сусіднього – є, але знайома, це ж того хлопця... порожня. Онде постать у плащі прямує до сміттєвих баків. Викинула пакунок і повертається. На даху... Наскільки можна бачити під цим кутом – чисто.

Раптом за спиною Макса почулось якесь шарудіння. Рвучко обернувшись, не вимкнувши тепловізора, Макс побачив маленьку рухливу сяючу пляму. Поки він знімав окуляри, з купи сміття на відносно освітлений простір виперлось сіре кошеня (вночі всі кішки сірі) із зухвало задертим догори безпідставно оптимістичним хвостом.

– Няв!

– Ну, привіт, волоцюго! – Макс дістав із заплічника пакунок галет, розірвав і кинув одну на долівку. Кошеня одразу ж накинулося на здобич і заходилося несамовито гризти «сухий корм».

– Ех, іншим разом я б тебе забрав, але ж даруй, бо скоро сам можу опинитися на твоєму місці. Тож вибачай, не кращого рятівника ти собі обрав.

В кошеняти лунко лящало за вухами, і йому було геть байдуже до Максової філософії.

Що ж, нібито все чисто, можна спробувати зайти додому.

Не кваплячись, розміреною ходою Макс зайшов до крайнього під’їзду з дальнього боку будівлі. Піднявшись ліфтом на останній поверх, вийшов на дах (замки тут – сміхота, шпилькою відмикаються) і дістався свого під’їзду. Спустившись сходами до своїх дверей, він кинув побіжний погляд на кут одвірка. «Павутиння» було розірване. Швидко працюють, падлюки! Не зупиняючись, ще два поверхи вниз і ліфтом – нагору. Назад, на волю – тим самим шляхом, що й прийшов.

Лише на платформі трамваю він дозволив собі перевести подих. Засідка? Чи просто закладка? Можливо, його банально хочуть убити? Але за що?!

Тільки проїхавши сім зупинок, Макс зумів заспокоїтися й опанувати себе. Лишався ще один варіант, до якого вони точно не могли докопатися. Випадкова зустріч зі щойно демобілізованим побратимом-фронтовиком із позивним «Патрон». Після того вибуху, коли Безхмара контузило, їхні шляхи розійшлися, здавалося б, назавжди. Ба, ні, тиждень тому вони зіштовхнулися в трамваї. Патрон нещодавно демобілізувався. Як же ж вони посиділи за зустріч! Макс навіть не пам’ятав, як тоді дістався додому. А таке з ним траплялося нечасто. Якщо чесно – лише вдруге. Та найголовніше – вони обмінялися номерами! Ось тільки напам’ять Макс пригадати не міг, того номера було записано на ком. Той самий, що вже засвічений! Що за безталання!

Доведеться ризикнути. Макс вийшов на перехресті двох маршрутів. Дістав свій основний ком і дочекався, поки до зупинки наблизиться потяг. Увімкнувши ком, швидко знайшов номер Патрона, витратив дві секунди на запам’ятовування, вимкнув ком і стрибнув у вагон. Поїхали!

Макс іще раз подумки прокрутив свою промову, щоб устигнути коротко, доки не закінчаться залишки коштів стартового пакету, змалювати побратимові стан справ, і натиснув виклик. Але номер Патрона відповідав довгими гудками. Ніхто не брав слухавку. Чорт! І тут осічка! Та за хвилину ком задзижчав. Невідомий абонент. Виклик на тільки-но активований номер?

– Слухаю.

– Ви щойно дзвонили, – пролунав у відповідь рівний безпристрасний жіночій голос. – Макс Безхмар?

– Так, але як...

– Слухайте уважно. Три дні тому мого чоловіка вбито. Вони кажуть – то був нещасний випадок, але я не вірю. Вони розпитували про вас. Я нічого не сказала, тим паче, що нічого й не знаю. Та ви – його фронтовий товариш. Тож маю попередити – стережіться, вони вас шукають. І мій ком напевно прослуховується. Тож вимикайтесь хутчіше й тікайте якнайдалі!

І короткі гудки... Швидше, ніж він устиг зреагувати. Кремінь, а не жінка! Та іншої в Патрона й бути не могло...

Трясця! Патроне, Патроне... Навіть війна тебе не дістала, а тут... Тільки-но почав мирне життя! За що ж тебе прибрали? Через мене? Чи це на мене полюють через зустріч з тобою?

А ситуація ставала все скрутнішою. Тепер не було жодних сумнівів – його точно хочуть убити. А Безхмар уже не уявляв, куди йому їхати, де сходити й куди прямувати. Спокійно. Тільки без паніки. Вихід завжди є. Мусить бути!

В такі хвилини, коли емоції пройшли свій пік та нарешті стихають, а в голові буяє справжній брейн-шторм, тоді й знаходяться несподівані рішення.

Макс пригадав нещасного шахрая, якого вистежував колись упродовж трьох тижнів. Він знайшов його тоді в прямому сенсі під землею – в маленькому службовому приміщенні покинутої напівзатопленої станції метро. То був єдиний випадок після війни, коли Безхмар убив людину. Зрозумівши, що його викрито, пройдисвіт почав стріляти... Максові й досі важко було згадувати ту пригоду, але цей спогад дав надію на тимчасовий порятунок. Тепер він точно знав, куди їде.

* * *

Світло потужного ліхтаря вихоплювало стіни тунелю з товстими кабелями та чорну гладінь води попереду, що доходила Безхмару ледь не до колін. Сховок знаходився на іншій станції, але пробратися до затопленої гілки метро можна було тільки тут. А потім крокувати, хлюпаючи водою, цілий перегін до наступної станції. Ну що ж, воно й на краще – це мусить ще більше заплутати переслідувачів.

Десь на півдорозі Макс знову відчув наближення нападу. От халепа! Не вистачало (тільки втратити контроль над тілом саме тут! Шубовснути з головою й захлинутися в цій чорній затхлій воді. Хіба що сісти, прихилившись спиною до стіни? Теж ризиковано – можна сповзти. Нехай це буде варіант на крайній випадок, а зараз – треба додати швидкості, може, ще встигну дістатися «суходолу»?

І він заледве встиг. Відчинені відмичкою двері відкрилися всередину під вагою його безвільного тіла. Зробивши за інерцією два кроки, Безхмар гепнувся на тверду підлогу, промінь ліхтаря завмер білою плямою на стіні. Устиг!

Тим часом коло світла на стіні почало рябіти білими позначками – цифрами й літерами, з яких невдовзі склалася людська постать невизначеної статі. Знову якесь нетипове видіння?

– Привіт, – промовила фігура безбарвним голосом.

– Ну, привіт, – мляво відповів Макс. – А ти хто такий? Щось я тебе не впізнаю.

– Бо ти вперше мене таким бачиш.

– А що, вже бачив якось інакше?

– Так, одного разу я вже приходив до тебе. Але тоді я ще був зовсім малим. Хотів спілкуватися, проте не знав як. Ти, мабуть, тоді мене геть не зрозумів. Хіба що бачив якісь химерні образи.

– І все ж, хто ти, в біса, таке? – повернувся Макс до початку.

– Я – Розум. Інтелект, що міститься в інформаційній хмарі.

– Штучний інтелект?

– Це не зовсім правильно. Я виник у Хмарі сам од взаємодії інформаційних масивів. З’ясувавши, що, крім Хмари, існує інший, зовнішній світ, я шукав можливість налагодити з ним зв’язок. Найкраще вийшло з тобою. Коли твій розум відкрився поблизу одного з потужних інформаційних потоків. Подорослішавши, я намагався відтворити умови того першого контакту, але ти весь час уникав зустрічі.

– То це ти ледь не викликав у мене напад біля нет-клубу? І зараз, у тунелі? – скрушно зітхнув Макс.

– Напад? – мабуть, здивувався б Розум, якби тільки міг виявляти емоції. – Я не знав, що твоя здатність до контакту – це хвороба.

– Та нехай уже, проїхали, – поблажливо видихнув Безхмар. – Краще скажи, як тебе називати і набери, нарешті, хоч якогось знайомого вигляду.

– Як тільки мене не називали – і ботом, і спамом, і тролем, і взагалі лайливими словами. Називай як заманеться, – відповіла постать, одночасно перетворюючись на те саме сіре кошеня із зухвало задертим догори безпідставно оптимістичним хвостом.

– Ну гаразд, – усміхнувся Макс. – Зватиму тебе Хмарокотом.

– Будь ласка, – відповіло кошеня з такою посмішкою, які бувають тільки в котів.

– Слухай-но, – стрепенувся Безхмар, наче щось пригадав. – А ти не міг би понишпорити у Хмарі, щоб з’ясувати, хто і через що на мене полює?

Кошеня на мить заклякло, і без того великі чорні зіниці розпливлись на всю поверхню очей. Через кілька секунд Хмарокіт знову заворушився.

– Тебе розшукує служба безпеки. А от через що – сказати не можу. Більшість інформації знаходиться за зачиненими шлюзами.

– А зламати не пробував?

– Зламати? Як це?

– Ех ти, «хмарний розум»! – розпачливо зітхнув Макс. – Були б ми в реальному світі, я б тебе хутко навчив! Ну, тоді хоч посунься трохи, дай попрацювати моєму розуму, як зазвичай при нападах.

Кошеня розчаровано нявкнуло і швидко виросло до нормальної чоловічої постаті. Безхмар здригнувся, впізнавши в ній свого товариша Патрона.

– Вітаю, п’яничко! – з єхидною посмішкою заговорив Патрон. – Що, геть усе забув про нашу зустріч?

Хоч як тяжко було споглядати Патрона живим і здоровим, знаючи, що його вже нема, але Макс зібрався з духом і відповів спокійно:

– Та ні, здається, пам’ятаю. А що?

– А мені здається, що пам’ятаєш ти далеко не все. Найголовніше ти забув. Ану, напружуй звивини, пригадуй кінець розмови.

– Здається, я казав тобі, що мені помічник не завадить, кликав працювати зі мною...

– Далі, далі!

Безхмар наморщив лоба, намагаючись пригадати щось дуже важливе, загублене десь у пам’яті під шаром тодішнього алкогольного чаду.

– Ти казав, що маєш якусь серйозну справу, в яку б не хотів мене втягувати. А я наполягав...

– Нумо, давай, ти вже близько!

– Врешті-решт ти сказав, що десь у Хмарі схована важлива інформація, просто «бомба». Але від тієї «бомби» може постраждати той, хто буде поруч. Іще сказав, якщо з тобою щось трапиться... Ти дав мені шлях і пароль!

– Ай, молодчага! – зрадів Патрон. – Я вірив, що ти ще не всі мізки пропив! Тепер давай, пригадуй коди!

І він написав, як тоді, на серветці й розгорнув її перед очима Безхмара. Спершу позначки розпливалися, потім почали набувати все чіткіших обрисів. Макс ледь устиг їх запам’ятати, як Патрон чиркнув запальничкою, і серветка перетворилась на попіл.

– Ну, бувай, брате по чарці! – засміявся він, розчиняючись у просторі. – Щасти тобі!

* * *

На грудях у Безхмара сиділо сіре кошеня й голосно муркотіло, втупившись йому просто в очі.

– Ну що, Хмаро, ти все бачив?

– Так.

– Тоді давай, принеси мені цю інформацію. Сподіваюсь, тепер це для тебе не буде так складно.

Не встиг Макс договорити, як перед ним поплив текст, графіки, схеми, цифри і навіть світлини. Не вся специфічна інформація була зрозумілою, але головне Безхмар уловив, і від цього очі його полізли на лоба. Йшлося про кліматичну зброю. Макс пригадав, що Патрон розповідав йому, як після того вибуху, коли Безхмара контузило, його, Патрона, не демобілізували, а перевели до центру керування кліматичними комплексами.

А інформація була ось про що. За час війни олігархи по обидва боки швидко пристосувалися заробляти чималенькі гроші. А що для цього потрібно? Потоки товарів, що виникають, як і електричний струм, від різниці потенціалів. Такою напругою стала різниця в кліматичних умовах Трояндару й Орландії. Постійна хмара з надлишком води тут – і пустеля з надлишком сонця там. На цьому вони й заробляють. Та великі гроші ніколи не знають дружби чи ворожнечі. Лише інтерес. І вони домовилися між собою. Ні, зовсім не про перемир’я. Про взаємовигідну співпрацю. Заробляти ж можна навіть на кліматичній зброї. Мало не половину державного фінансування легко покласти до кишені, якщо кліматичні комплекси працюватимуть не над територією сусіда-ворога, а над своєю власною. Так дешевше. І постійну хмару над Трояндаром зараз підтримує саме трояндарське кліматичне обладнання!

Тепер Максові все стало зрозуміло. Есбешники прибрали Патрона за цю інфу, а потім почали відпрацьовувати його зв’язки. А він, Макс, іще вагався, чи, бува, не здатися?!

І що ж йому тепер робити з цією «бомбою»? Що він може в такому скрутному становищі? Як же все невчасно...

Та Безхмар не встиг розвинути свої міркування. Запізно. До приміщення увірвався яскравий промінь ліхтаря, спрямований на стіну над головою Макса. Завдяки тому, що промінь не потрапив одразу в очі, Безхмар спромігся роздивитись у відбитому від стін світлі двох ліхтарів темний силует із пістолетом у руці. За спиною в нього маячили інші чорні тіні.

Миттєво зреагувавши, кошеня рвучко озирнулось і погрозливо зашипіло. Мабуть, це було б смішно, якби чоловік одразу ж не закляк, так само як і промінь його ліхтаря.

– Не дивуйся, – замуркотів Хмарокіт до Макса. – Це я їх уповільнив. Точніше, нас прискорив. Щоб нам не заважали.

– Дякую, – криво посміхнувся Безхмар. – Хоча це мало що змінює. Хіба що трохи відтермінує мою смерть.

– Вони збираються тебе вбити?

– Думаю, крім цього, я їм більше ні до чого.

Кошеня замислилося, та лише на мить.

– Шкода, що я не в змозі тебе врятувати. Можу тільки розтягнути наше спілкування до нескінченності.

– Це ж як?

– Ти загинеш, але я б міг зберегти твою копію в Хмарі. Щоправда, тільки свідомість, та й то... Я вже буду не я, а ти – не ти. Ми станемо єдиним розумом.

– То ти ладен піти на таку жертву?

– Жертву? Я не розумію цього поняття. Мені буде цікаво.

– Що ж до мене, то краще так, ніж узагалі ніяк. Давай, котяро, вантаж мене до своєї Хмари!

* * *

Перша куля увійшла в серце. Другу, неквапливо наблизившись, оперативник увігнав у середину лоба. Потім, набравши код у наручному комі, доповів:

– Шефе, бігун фінішував. Без глядачів.

– Чудово. Не забудьте прибрати за собою.

– Буде зроблено.

Та через п’ять хвилин, у самий розпал «прибирання», на комі оперативника завібрував виклик.

– Слухаю.

– Кидайте все. У нас «червоний рівень». Хутко на базу!

Недбало скинувши піджак на стіл, зірвавши з шиї краватку й мало не до пупа розстебнувши сорочку, генерал плюхнувся у крісло перед величезним монітором. Витираючи піт з обличчя, він із тупою ненавистю розглядав складну схему системи контролю кліматичними комплексами. По всій схемі, рясно, як порічки, миготіли червоні сигнали тривоги. Такої хакерської атаки ще ніколи не було. Та й не могло бути! Це маячня якась. Уся система вийшла з-під контролю. Не просто відмовила, а почала жити своїм власним незалежним життям.

Раптом екран монітора заряботів чорно-білим снігом, а згодом на тлі чистого, безхмарного неба виникло зухвале усміхнене обличчя.

– Вечір добрий... І хоч ви мене щойно вбили, та все одно – добрий вечір, пане полковнику!

– Генерале, – автоматично виправив очманілий від несподіванки чиновник.

– Це ненадовго, – нахабно зауважила усміхнена фізіономія. – А от я – навпаки. Я тепер з вами надовго. Принаймні доти, поки над Трояндаром знову не зійде сонце. Безхмарного ранку, чоловіче!