Зустрічні

Під заголовком стояла дата: 20526 рік.

Текст починався нижче, а я ніяк не могла змусити себе читати далі.

Стаття мене цікавила, але погляд увесь час повертався до цієї безглуздої дати.

І… я написала авторці про помилку. Вона подякувала, виправила, ми обмінялися кількома ввічливими повідомленнями. А потім раптом почали говорити — легко, без зусиль.

Та від самого початку наше спілкування здавалося мені дивним. Так уважно до мене давно ніхто не ставився.

Вона ставила запитання — і слухала відповіді. Не перебивала. Не переводила розмову на себе. Просто була поруч. Мені навіть стало ніяково. Зізнаюся, я навіть спробувала все собі пояснити: вигадала, що вона психологиня й збирає матеріал для дисертації. А я — об’єкт дослідження.

Тема «батьки й діти» для мене давно була закритою. Але з нею — відкрилася. Я почала говорити.

І раптом помітила: там, де раніше боліло, стає порожньо. Наче звільняється місце. Ми одразу заповнювали його розмовами про книжки, фільми, життя. Вона ділилася тим, що знала. Я — тим, про що раніше мовчала.

І ніяка вона не психологиня. Просто уважна, жива людина, якій стало цікаве — моє «я».

У якийсь момент мені раптом стало страшно: такої інтенсивності

спілкування я довго не витримаю.

А наступного ранку прийшло повідомлення: «Моя відпустка закінчилася. Завтра виходжу на роботу. Не дивуйся, якщо зникну з мережі. Із твого життя я не зникла. Пиши».

І справді зникла.

Я думала, що таких таких зустрічей не буває.

А може, я просто не вміла їх упізнавати.

____

P.S. Можливо, це не вона помилилася з датою.

Можливо, я на мить зазирнула туди, де це вже можливо.