Тридцять пʼять

Батько Ітана помер, коли йому було чотирнадцять — від інсульту, різко, на кухні, з чашкою кави в руці. Ітану тоді здалося дивним не саме горе, а те, наскільки буденно лікар швидкої констатував: «Серце. Буває.» Ніби смерть у сорок сім була просто погодою, річчю, з якою нічого не вдієш.

Зараз Ітану було тридцять. І він знав напевно, що серце в нього не підведе — ні в сорок сім, ні в сімдесят, ні, ймовірно, у сто.

Він сидів у барі на даху, у Торонто, дивлячись, як сонце сідає за силуети будівельних кранів на горизонті, і слухав, як Джейкоб — старший за нього на п'ять років, теж «досконалий», теж із покоління перших — розповідав про зустріч у Ванкувері.

— Тобі варто було поїхати, — сказав Джейкоб. — Зібралося більше половини всіх тридцятип'ятирічних. Двісті з чимось із чотирьохсот з чимось у всьому світі.

— Перепис? — Ітан підняв брову.

— Не перепис. Просто... свято. — Джейкоб покрутив келих. — Найстаршому з нас за два тижні виповниться тридцять п'ять. Перше покоління. Точка відліку.

— І що там казали?

— Що ми ще занадто молоді, щоб знати, чи справдиться прогноз щодо ста сорока років. — Джейкоб засміявся, коротко, без веселощів. — Найкумедніше, що навіть найкращі геронтологи можуть тільки екстраполювати. Ніхто з нас не помер. Ще жоден. Ні від хвороби, ні від старості — очевидно. Тільки нещасні випадки. Двоє загинули в автокатастрофах. Один втопився. Решта — живі, здорові, і, чесно кажучи, це вже само по собі статистична аномалія.

Ітан дивився на місто внизу. Мільйони вогників, і в кожному з них — людина, яка народилася звичайною, і буде хворіти, старіти, і, ймовірно, помре десь між шістдесятьма і дев'яносто.

— Джейкобе, — сказав він. — Тобі ніколи не було... не по собі?

— Від чого?

— Від того, що ми — перше покоління. Точка відліку, як ти сказав. — Ітан крутив у пальцях серветку. — Нас зараз пів відсотка на планеті. Пів відсотка. І вже зараз усе інакше. Кращі школи — для нас окремо, бо звичайна програма нам просто нецікава, ми проходимо її вдвічі швидше. Кращі роботи — бо хто ж не візьме кандидата з IQ сто сорок, ідеальним зором і серцем, яке не зупиниться найближчі сто років? Кращі шлюби. Навіть у спорті — ти бачив останній чемпіонат зі стрибків у висоту?

— Бачив. Це був я, — сказав Джейкоб, зовсім не жартуючи.

— От. — Ітан розвів руками. — А тепер уяви, що буде, коли нас стане не пів відсотка, а десять.

Джейкоб на мить замовк.

— Десять відсотків — це, за нинішньою динамікою, років за сорок-п'ятдесят, — сказав він тихіше. — Якщо процедура здешевшає.

— А вона здешевшає?

— Кажуть, компоненти дорогі. Технологія складна.

— Джейкобе. — Ітан нахилився вперед. — Пройшло тридцять п'ять років. Тридцять п'ять. За тридцять п'ять років процесори подешевшали в мільйони разів. Секвенування генома за цей час подешевшало на порядки. А ембріональна корекція — ні. Чому?

Джейкоб дивився на нього, і в цьому погляді Ітан уперше побачив не звичну впевненість «досконалого», а щось схоже на втому.

— Ти думаєш, що це навмисно.

— А ти ні?

Джейкоб налив собі ще вина, повільно, ніби виграючи час.

— Я думаю, — сказав він нарешті, — що якщо хтось контролює темп, з яким людство ділиться на два види, то цей хтось точно знає, що робить. І точно не поспішає.

— Два види, — повторив Ітан. — Ти теж це відчуваєш. Не два класи. Два види.

— Формально ми той самий Homo sapiens.

— Формально. — Ітан кивнув на місто. — А фактично там, унизу, мільярди людей, чиї діти будуть повільніше вчитись, частіше хворіти, помирати в середньому на сімдесят років раніше за наших дітей — якщо ми колись їх заведемо. І вони це знають. Уже знають. Просто поки що нас мало, і це виглядає як... виняток. Диво. А не система.

— І що ти пропонуєш? — у голосі Джейкоба з'явилося щось схоже на роздратування. — Відмовитись? Не користуватись перевагою, яку нам дали батьки?

— Я нічого не пропоную. — Ітан відкинувся на спинку стільця. — Я просто думаю про те, що коли звичайна людина зрозуміє — по-справжньому зрозуміє, не абстрактно, — що її діти органічно, біологічно приречені бути гіршими за наших дітей у всьому, що має значення: розум, здоров'я, довголіття... що вона зробить?

Джейкоб мовчав.

— Історія знає, що роблять люди, коли розуміють, що програли назавжди, — продовжив Ітан. — Не завтра. Не в цьому поколінні. А назавжди, структурно, біологічно. Одні змиряться. Стануть обслугою. А інші...

— Ти справді думаєш, що буде повстання?

— Я думаю, що коли справа доходить до виживання власних дітей, люди здатні на все, — сказав Ітан. — А ми з тобою, Джейкобе, тільки-но починаємо. Тридцять п'ять — це нуль на шкалі, яку нам обіцяють. Уяви покоління наших дітей. Внуків. Уяви світ через сто років, коли перші з нас справді доживуть до ста сорока, і матимуть по три покоління нащадків, і всі вони будуть... кращі.

Він подивився вниз, на місто, що засвічувалося вогнями одне за одним.

— І ще одне, — тихо додав Ітан. — Я весь час думаю: невже ті, хто це все затіяв тридцять п'ять років тому — вчені, компанії, уряди, які це дозволили — невже вони не прорахували цей сценарій? Невже нікому з них не спало на думку, що людство, яке саме себе поділило на біологічні касти, довго мирно не проживе?

— Може, прорахували, — сказав Джейкоб. — Може, саме тому й тримають ціну там, де тримають.

Ітан подивився на нього.

— Щоб контролювати темп поділу.

— Щоб ніхто не встиг злякатись зарано, — сказав Джейкоб. — Ти подумай сам: якби завтра процедура стала доступною для всіх, за рік вона перестала б бути перевагою. А поки вона рідкісна... поки нас пів відсотка... ми — диво, а не загроза. Диво можна любити. Захоплюватись ним. Ставити на п'єдестал. — Він помовчав. — Загрозу — вбивають.

Тиша повисла між ними, довша, ніж дозволяла звичайна пауза в розмові.

— Знаєш, що мене лякає найбільше? — сказав Ітан. — Не те, що вони можуть повстати проти нас через сорок років.

— А що?

— Що вони мають рацію.

Джейкоб покрутив келих у пальцях, дивлячись, як вино стікає плівкою по склу, і раптом усміхнувся — не тепло, а якось буденно, майже професійно.

— Знаєш, скільки разів я чув цю розмову? — спитав він. — Не подібну. Оцю. Слово в слово.

Ітан завмер.

— Про що ти?

— «Точка відліку». «Два види, не два класи». «Коли справа доходить до виживання дітей, люди здатні на все». — Джейкоб перелічував рівним голосом, наче зачитував список покупок. — Я казав ці самі слова Олівії два роки тому. Вона казала їх Причарду за рік до того. Хтось казав їх мені, коли мені було двадцять два, у барі, дуже схожому на цей.

— Це... просто тому, що ми думаємо однаково. Виховання однакове, освіта однакова—

— Ітане. — Джейкоб нарешті подивився на нього прямо. — Нас готують до цієї розмови. Не в сенсі змови, нічого такого драматичного. Просто в програмі супроводу — тій, яку ми всі проходимо з дванадцяти років, психологи, наставники, літні табори для «обдарованих» — є модуль. Не називається він так прямо, звісно. Але суть така: навчити нас сумніватися вголос. Формулювати тривогу. Ставити правильні запитання про справедливість, про два види, про повстання.

— Навіщо?

— А ти подумай, як це виглядає ззовні. — Джейкоб кивнув на вікно, на місто. — Досконалий, який має все, сидить у барі й мучиться совістю за тих, кому пощастило менше. Публікує це в інтерв'ю. Каже це на випускних промовах. Це найкращий за тридцять п'ять років маркетинг, який тільки можна вигадати. Не «ми кращі за вас». А «ми теж боїмося того, що стали кращими за вас». Люди пробачають перевагу тим, хто про неї страждає.

Ітан відчув, як щось холодне піднімається зсередини — повільніше за страх, важче за образу.

— Ти хочеш сказати, що навіть це, — він обвів рукою простір між ними, — навіть цей сумнів, який я оце щойно... не мій?

— Я хочу сказати, що не знаю, де закінчується твій сумнів і починається те, чого нас навчили демонструвати. — Джейкоб знизав плечима, і в цьому русі не було ні цинізму, ні жалю, тільки втома людини, яка вже давно облишила з'ясовувати межу. — Може, це і є найгеніальніша частина всього задуму. Не приховати від нас правду. А зробити так, щоб ми самі, щиро, промовляли рядки, які роблять нас безпечними. Цікаво було б іще знати, що ще вони в нас вклали і на що ми з рештою всі запрограмовані.

Він допив вино й поставив келих на стіл — обережно, майже безшумно, точнісінько так, як за хвилину до того зробив Ітан.

— Найстаршому з нас виповнюється тридцять п'ять через два тижні, — сказав Джейкоб. — Знаєш, що буде на святкуванні? Промова. Про відповідальність. Про те, що ми повинні пам'ятати, звідки прийшли переваги, які нам дали. І всі заплещуть, і хтось заплаче, і завтра про це напишуть у новинах як про «покоління, що зберігає людяність».

Ітан мовчав, дивлячись на своє відображення в темному склі бару — обличчя без жодної вади, симетричне, здорове, тридцятирічне назавжди ще на сотню років уперед.

— А хто пише промову? — спитав він нарешті.

Джейкоб усміхнувся тією самою буденною усмішкою.

— Оце вже правильне запитання, — сказав він. — Перше за весь вечір, яке точно не було в жодному модулі.