Пазл для крижаного принца

Дві жінки, молода й старша, сиділи в кріслах біля не розпаленого каміну. Сторонньому спостерігачу це могло б здатися дивним, адже на вулиці було дуже морозно. Крижані візерунки прикрашали віконне скло не лише ззовні, а й зсередини, дорогий килим був злегка припорошений інеєм.

Дівчина, закутана у білу шубу, дмухала на почервонілі від холоду пальці. Вона тримала велике паруюче горня, і щоразу, роблячи ковток гарячого напою, міцніше стискала чашку, щоб зігріти руки.

Жінка дивилася на це з деякою відразою, так, ніби дівчина в неї на очах поїдала хробаків. Загалом вона являла собою повну протилежність своїй співрозмовниці: вдягнена лише в тонку сріблясту сукню, зовсім не виглядала змерзлою. У руках у неї був келих білого вина, на дні якого виблискували кубики льоду. Жінка відпила ковток і примружилася від задоволення. Натомість дівчина здригнулася і ще щільніше запнула на собі пухнасту шубу, шморгнувши почервонілим носом. Загалом мала простакуваті, хоча й досить приємні риси обличчя. А от жінку таки можна було назвати мальованою красунею, хоч ця краса була якоюсь ніби відстороненою, як у мармурової статуї. Визначити вік теж було складно: їй могло бути і тридцять, і сорок років.

– Трохи зігрілася? – жінка кивнула на паруюче горнятко.

– Та у вас хіба зігрієшся, – буркнула дівчина. – На вулиці й то, мабуть тепліше.

– Не тепліше, – жінка зробила ще один ковток крижаного вина. – Принц Кай цієї зими старається на славу. Моя школа.

– Оце ж я і дивлюся, як він вам добре віддячив за навчання… – гмикнула дівчина.

– Помовч! – різко перервала її співрозмовниця. – Що ти можеш розуміти? З усіх, хто колись у мене служив, Кай був найкращим, найталановитішим. А які вишукані манери! Хто ж міг знати, що все так обернеться? – вона гірко зітхнула й залпом вихилила з келиха залишки вина.

Рік тому

– Поглянь, це ж просто ідеальна пропозиція! – Кай помахав у Герди перед очима свіжим випуском «Північного вісника». – «Снігова Королева оголошує про наявність вакантної посади принца-асистента. Стабільна достойна заробітна плата, соцпакет (безсмертя), мінімум контактів з людьми. Обов’язкова вимога – крижаний погляд і крижане серце». Просто як про мене написано, – не вгавав хлопець. – А пам’ятаєш, як ви з бабцею переживали, коли в мене потрапили скалки з того чарівного дзеркала? Все буркотіли, що я, мовляв, не такий став: злий, холодний. «Де подівся наш колишній милий Кай?» – просюсюкав він, перекривлюючи. Бачиш, все вийшло тільки на краще. Тепер матиму ідеальну роботу. Та й грошики немалі. Може, вам вряди-годи щось підкину, якщо не будете сильно надокучати.

Того ж вечора, Кай зібрався й вирушив до Снігової Королеви.

Крижаний палац, що вивищувався на пагорбі над містом, зблизька виглядав зовсім не таким величним. Було помітно й подекуди потемнілий, підпливлий лід на колонах, і тонкі тріщини на стінах.

«Схоже, справи у її крижаної Величності йдуть не так уже й добре. – відзначив про себе Кай. – Трохи підупала на силі, напевне, тому й асистент знадобився. Цікаво, багато буде нас таких, зі скалками… в оці чи деінде. Утім, неважливо. Мені потрібна ця посада і я її отримаю».

Хлопець рішуче попростував уперед широкими крижаними сходами. Будь-хто, поглянувши на них, відступив би. Бо піднятися цими ковзкими сходинками здавалося неможливим. Але Кай упевнено йшов вгору, наче це були прості дерев’яні східці їхнього старого будинку, якими вони з Гердою майже щовечора видиралися на горище.

Сходи вивели у величезний передпокій, склепінчаста стеля була така висока, що її ледь можна розгледіти. Згори звисала масивна люстра із сотень бурульок, що видавали тихий мелодійний передзвін, злегка колишучись під подувами крижаного вітру.

«Дивно, що я не відчуваю ані найменшого холоду, – промайнуло у хлопця в голові. – Все-таки надзвичайна річ ці скалки з тролячого дзеркала. І чого всі їх так бояться? По-моєму, отримати таку – найкраще, що може статися з людиною».

Кай рушив далі порожнім коридором у лункій крижаній тиші, що, здавалося, поглинала звук кожного кроку раніше, ніж він встигав ступити.

«Де ж уся челядь? Невже Королеві прислуговують невидимки? Чи вона просто використовує магію, аби отримати все, що потрібно? Мабуть, скоро дізнаюся», – поринувши в роздуми, хлопець незчувся, як коридор вивів його до тронної зали, такої ж холодної і порожньої, як і решта палацу. Підлога тут нагадувала ковзанку біля Ратуші на міській площі, тільки що не була покреслена тонкими слідами від ковзанів. Недоторкана крига блищала, високі стрілчасті вікна прикрашали крижані візерунки. Сонячне сяйво, що сочилося крізь них, теж ставало холодним. Відбивалося від стін і підлоги гострими зблисками, які аж врізалися в очі. Але Кай навіть не змигнув, адже в нього в оці була скалка тролячого дзеркала, йому вже ніщо не могло нашкодити.

У кінці зали на крижаному троні, прикрашеному гронами бурульок, сиділа Снігова Королева. Якою ж вона була прекрасною! Кай навіть зупинився, бо йому на мить перехопило подих. Ніколи в житті хлопцеві ще не доводилося бачити жінку такої дивовижної краси, всі дівчата, яких він знав до цього, навіть Герда, просто блякли в порівнянні з нею.

– Вітаю, юначе, – задзвенів у крижаному повітрі голос Королеви. – Як я розумію, ви прийшли за оголошенням і претендуєте на посаду принца-асистента?

Кай уже встиг трохи опанувати себе й відійти від першого захвату. Як-не-як, а в серці в нього теж був шматочок чарівного дзеркала. Тож хлопець вклонився із ввічливо-холодною усмішкою і шанобливо мовив:

– Саме так, Ваша величносте. Буду радий, якщо зможу вам прислужитися.

– Сподіваюся, що зможете. Бо, щиро кажучи, від попередніх претендентів я не в захваті. Всі вони виявилися надто… нетерплячими. Ходімо, побачимо, на що здатні ви.

Королева підвелася з трону й зробила Каю знак слідувати за нею. Вони пройшли крізь невисокі двері в бічній стіні й опинилися у бібліотеці. На подив хлопця, книги, що стояли на крижаних полицях, виявилися звичайними, зробленими з паперу, а не з льоду. «Напевне, старовинні», – припустив Кай, роздивляючись розкішні шкіряні палітурки.

Королева мовчала, уважно спостерігаючи за хлопцем. Це було дещо дивно, адже вона сказала, що збирається якось його випробувати. Утім, Кай аж ніяк не прагнув першим розпочати розмову. Вона – Королева, тож докучати запитаннями було б не ввічливо. Чого-чого, а витримки йому не займати, гарячковість чужа крижаному серцю. Куди поспішати? Добре, тут є, на що подивитися. Хлопець неквапом пішов вздовж стелажів, уважно розглядаючи книги. На це пішло не менш, як пів години. Королева продовжувала мовчати. Увагу Кая привернув великий стіл біля вікна, вірніше, не сам стіл, а те, що було на ньому. Мініатюрний макет міста, відтворений з майстерною точністю до найдрібніших деталей. Ось Головна площа, ось Ратуша, поруч старовинний собор із гострими шпилястими вежами. Все це було з різнокольорової криги. Кай швидко відшукав вуличку, на якій стояв їхній із Гердою будиночок. Нахилившись нижче, аби роздивитися, він побачив навіть ящики з трояндами на підвіконні: кожна квітка була розміром із макову зернинку. Раптом хлопець зауважив, що фіранка на крихітному віконці ледь колихнулася, ніби там хтось ховався. Він озирнувся до Снігової Королеви, яка продовжувала спостерігати. Запитання вже було готове зірватися з язика, але хлопець таки стримався: краще самому уважніше роздивитися. І справді, як він раніше не помітив! Вуличками іграшкового міста йшли люди, крихітні, розміром з пів сірника. Бруківкою котилися екіпажі, запряжені мініатюрними кіньми. Просто дивовижно! Тепер зрозуміло, чому у Королеви немає слуг, тут всім керує її магія. Неочікувано для себе Кай подумав, що б про це все сказала Герда. Напевне, пожаліла б Королеву: адже вона, бідолашна, така самотня. Але ж насправді це просто мрія – коли ніхто тобі не надокучає і ти сам собі господар.

Кай продовжив роздивлятися мініатюрне місто й раптом помітив крихітну тріщинку на стіні собору. Це могла бути просто тінь чи відблиск, але… Якщо це справді тріщина, вона може з часом просто зруйнувати всю цю досконалу красу.

– Чи є у вас збільшувальне скло, Ваша величносте? – запитав Кай, озирнувшись до Королеви. – Я тут помітив дещо…

Брови Королеви здивовано злетіли вгору, однак вона мовчки висунула шухляду в столі, дістала звідти старовинну лупу в потьмянілій бронзовій оправі й простягнула Каю.

– Дякую, – хлопець злегка схилив голову в поклоні й заходився розглядати стіну собору.

Так, сумнівів бути не може. Це таки тріщина.

– Ваша величносте, – рішуче мовив Кай. – Дивіться, ось тут з’явилася тріщинка. Якщо не вжити заходів, то, боюся, собор може зруйнуватися.

– Справді? – Королева взяла у хлопця лупу й подивилася туди, куди він показував. – Ви маєте рацію. Дякую

Вона на мить замовчала, видивляючись ще щось на мініатюрних крижаних вуличках. Тоді знову підвела погляд на Кая.

– Ви уважний і спостережливий. До всього доходите своїм розумом і не ставите зайвих запитань, перш, ніж спробуєте самі знайти відповідь. Ви мені подобаєтеся. Що ж, вітаю, Ваша високосте, ви прийняті.

Кай трохи спантеличився. Але ж він тут, щоб пройти випробування? Чи оце воно й було?

– Саме так, – мовила Королева, ніби прочитавши його думки. – Це й було ваше випробування, яке попередні претенденти, на жаль, провалили. Дехто був занадто нетерплячим і починав ставити купу непотрібних запитань. Один розумник одразу взявся мені радити, як переставити книги в бібліотеці, аби це було «правильно». А от просто мовчки спостерігати й помічати важливе змогли тільки ви. Хоча… Був ще один юнак. Як потім виявилося, він теж помітив тріщину, але просто побоявся про неї сказати, аби мене не розгнівати. – Королева скривила губи в презирливій усмішці.

– Тобто…

– Звичайно, я знала про цю тріщину. Більше того, сама її і зробила. Інакше в чому б полягало випробування кандидатів? Але я не даю їй збільшуватися, тож цій досконалій копії міста нічого не загрожує.

– Так, – погодився Кай, знову озираючись до крижаного міста. – Воно значно краще, ніж в реальності. Без надокучливого галасу, бруду, хаотичних людських стовпищ на вулицях. Мешканці цього міста переміщуються струнко й злагоджено. Воно справді досконале… Майже.

– Майже? – в голосі Королеви зринули обурені нотки.

– Подивіться, Ваша величносте, – Кай простягнув їй збільшувальне скло. – Ось цей мур, він же зовсім не симетричний: тут вищий, в цьому місці трохи нижчий...

– Але ж він таким і є насправді! – вигукнула Королева. – Моє місто точно відтворює дійсність.

– Мистецтво не має відтворювати дійсність, – обличчя Кая осяяла чарівна, але водночас дещо поблажлива посмішка. – Воно має бути досконалим. Стрункість і симетрія. Дозвольте мені виправити цей мур… Звичайно, коли я під вашим керівництвом опаную всі тонкощі крижаної магії, – швидко додав хлопець, ввічливо вклоняючись.

Так Кай став принцем-асистентом у палаці Снігової Королеви. Скалка тролевого дзеркала в серці зробила його майже нечутливим до холоду, і чим далі він навчався, тим більше його серце вкривалося кригою. Про Герду він більше не згадував, адже мав купу важливіших справ. Наприклад, реформування зими. З цього приводу вони з Королевою навіть посперечалися.

– Ну, що це за зими, Ваша величносте?! – обурювався Кай за сніданком, відпиваючи айс-лате з напівпрозорої філіжанки крижаної порцеляни. – Пригадую, коли я був малим, зими були не такі, як нині. Прекрасні зими! Замети в людський ріст, морози від листопада аж до квітня. А зараз?

– І що, вам справді подобалися такі зими? – Королева підтисла губи й відсунула вбік свою порожню філіжанку. – Що ви можете пам’ятати, ви ж були ще зовсім дитиною.

Але Кай пам’ятав. Принаймні, мав пам’ятати. Наприклад, як у них закінчилося вугілля, а купити не було за що. Тож він сидів і трусився від холоду на ліжку, закутаний у дві ковдри, а зима тоді зовсім не здавалася прекрасною, а злою і ворожою.

Але тепер у Кая в серці був шматочок тролячого дзеркала, і його спогади вкрилися такою ж крижаною кіркою, тож більше не викликали ані жалю, ані радості.

– Чи ви дозволите мені, Ваша величносте, провести невеликий експеримент? – Кай зблиснув білозубою посмішкою.

Королева закотила очі. Так, їй дуже подобався її талановитий принц-асистент, але останнім часом експерименти Його високості набували… дещо жорстокого забарвлення. Вона й сама не була доброю феєю. Але ось ця пропозиція реформування зими…

– Який сенс в тому, щоб мучити людей і тварин лютими морозами протягом пів року, не даючи послаблення навіть на якийсь тиждень чи два?

– Пом’якшення клімату негативно відображається на стані палацу, – беземоційно зауважив Кай. – Потім доводиться докладати більше зусиль, щоб привести все до ладу. Втрачається симетрія. Та й крижана магія слабне, ви це маєте розуміти.

Що ж… Королева добре розуміла. Мабуть, це вік. У якомусь куточку її крижаного серця, напевне, теж з’явилася маленька тріщинка. Така, як в стіні того мініатюрного собору. Вона сама стала… теплішою?

***

Королева вже й не пригадувала, коли в її бібліотеці з’явилися ті книги – збірки давніх крижаних заклять. Кажуть, створені ще в сиву давнину тим самим Тролем, який і винайшов криве дзеркало, яке потім розбилося на тисячі уламків і розлетілося світом. Але Кай знайшов їх і тепер ще завзятіше взявся до своїх «реформ».

– Стихія зими надто хаотична, – переконував він Королеву. – Все має підкорятися чіткій схемі й структурі. – Календар морозів, графік заметілей. Як ви стільки років обходилися без чіткого плану, не розумію? – в його тоні прозвучав докір.

– Зима – це стихія, ви самі сказали. Але в цьому й полягає її краса і могутність, – намагалася заперечити Королева. – Ми використовуємо цю магію, підживлюючи свою силу, але не намагаючись контролювати.

– Стихія – це хаос. А в Королівстві має бути порядок, – безапеляційно заявив Кай. – Я про це подбаю, будьте певні.

І він таки подбав. Найперше, що зауважила Королева, прокинувшись якось зранку, це дуже дивний снігопад за вікном. Сніжинки більше не закручувалися в повітрі, не танцювали, засипаючи підвіконня, вони лягали рівно, в чітко визначене місце і всі замети тепер були однакової висоти.

Бурульки, які встигли понаростати під дахом палацу, теж стали однакові й рівні, наче стрункі ряди списів невидимої, але дуже дисциплінованої армії. Не можна сказати, що це виглядало негарно, але стало якимось неживим.

Трохи роздратована, Королева спустилася в обідню залу. Кай стояв спиною до неї на невеличкій драбинці посеред кімнати.

– Що ти робиш?

– Ось тепер рівно!

Кай тріумфально озирнувся, тримаючи в руках чарівні ножиці, що їх Королева використовувала для дизайну сніжинок. Тепер всі бурульки, що прикрашали люстру теж були ідеально однакової довжини.

Королева застогнала.

Відтоді майже кожен день почав приносити нові не дуже приємні відкриття. Королева якийсь час боялася зізнатися навіть самій собі: те, що затіяв Кай, функціонує, і то досить добре. Здавалося, навіть стіни палацу виструнчилися, зміцніли, являючи собою зразок ідеальної симетрії. Заради цього навіть довелося пожертвувати маленькою бічною башточкою, що вибивалася із загальної конструкції, але Королева так любила її.

– Це все непотрібна сентименти, – переконував Кай.

Королева відчула, що тепер крижана магія стала іншою. Коли вона виголошувала вже звичні заклинання, здавалося, ніби відчуває якийсь опір. Наче Кай підкорив цю колись вільну стихію, змусивши виконувати його накази.

Одного разу Королева з жахом помітила, як крижане деревце, над створенням якого вона довго й натхненно працювала, змінюється просто в неї на очах, набуваючи досконало симетричної форми, всупереч її задуму. Магія більше не хотіла підкорятися їй.

Ну, це вже занадто! Вона поставить на місце цього зухвалого хлопчиська! Він мав бути лише її помічником, натомість взяв на себе надто багато. Настав час йому піти звідси.

Королева бігла вниз ковзкими льодяними сходами, і однакові (тепер однакові!) статуї, що прикрашали перила, дивилися їй вслід порожніми крижаними очима.

Кая вона застала в тронній залі. Несхвально хитаючи головою, хлопець роздивлявся панно на стіні. Королева ледь стримала зловтішну усмішку. О, то було дуже хитре панно! Колись крижинки утворювали слово «Вічність», але дуже давно одна з них вислизнула зі свого місця і розбилася на скалки. Відтоді Королева кілька разів намагалася виправити напис, але марно. Чомусь ніяк не виходило виготовити крижинку потрібної форми, аби вона ідеально пасувала до порожнього гнізда. А коли навіть і вдавалося, решта крижинок дивним чином починали переміщуватися, ніби розповзаючись. Тож Королева махнула рукою на примхливий напис, який, вочевидь, жив власним життям.

Але такий відвертий непорядок не вкладався у вибудувану Каєм картину ідеального палацу. Тож зараз Королева, ледь стримуючи сміх, спостерігала, як її помічник марно намагається прилаштувати на порожнє місце щойно створену ним крижинку. Змінює її форму ще раз і ще, але знову безуспішно. Ще трохи і почне лаятися, ніби якийсь міський ремісник, що напартачив із замовленням. На такий вибух емоцій варто було б подивитися!

Але Королева не дочекалася.

Почувши її кроки за спиною, Кай озирнувся і зблиснув крижаним поглядом.

– Ви про щось хотіли поговорити, Ваша величносте? – мовив, опановуючи себе.

– Так. Те, що ви робите, мені більше не подобається. Ви порушуєте встановлений мною порядок.

– Порядок? – губи Кая презирливо скривилися. – Порядок тут встановив я. – Те, що було до цього – суцільний хаос. Ви мали б мені подякувати, що я зберігаю вашу владу, а не нарікати. Ваша магія слабне, лише моя ідеальна система може її підтримати. Ваші підхід, Ваша величносте, вже застарілий і надто… емоційний.

Останнє слово прозвучало як образа.

– Ви, звичайно, можете мене вигнати, – продовжив Кай. – Але подумайте: чи довго після цього протримається все це, – він обвів рукою залу. – Ваших сил може вже не вистачити, Ваша величносте.

***

Королева стояла біля входу у власний палац, крижані стіни здіймалися за її спиною. Із зловісним хрускотом льоду, що розколюється, захряснулася позаду масивна брама. Її… скинуто? Ні, вона пішла сама. Пішла, аби зберегти те, що вибудовувала з тих давніх часів, коли біля підніжжя пагорба ще й міста не було – лише безкрайня крижана пустеля. Якщо її магія за цей час справді ослабла, а створена Каєм система працює, нехай буде так.

Королева гірко всміхнулася. Що ж, учень перевершив свою наставницю. У неї все ще залишалося достатньо крижаної магії, аби чудово облаштуватися і за стінами палацу. Але що ж тепер буде з містом? Кай неодмінно продовжить свої «реформи», тож зима може взагалі стати єдиним сезоном, витіснивши всі інші. Адже різноманіття пір року це теж, мабуть, хаос. Так, вона не мала любові чи співчуття до всіх цих людей. Як можна взагалі любити смертних? Але як-не-як вони були її підданими, тож мала про них якось подбати.

Що ж, подумає про це пізніше. Поки треба підшукати пристойне помешкання та якось облаштуватися. Буде нелегко дивитися в очі всім цим людям. Новина про те, що Снігова Королева втратила владу вже завтра буде в усіх ранкових газетах. Цікаво, їй співчуватимуть чи зловтішатимуться? Що ж, незабаром дізнаємося.

***

Герда відшукала Королеву першою. Просто одного вечора постукала в двері її крижаної крамнички. Так, тепер навіть Королеві довелося заробляти собі на життя. На щастя, магічні здібності завжди стануть у пригоді, а холод – чудовий засіб для збереження краси. Тож вже з перших днів, як тільки крамничка «Королівська краса» відчинила свої двері, від клієнток відбою не було. Зовнішність Снігової Королеви була найкращою рекламою для її косметичних засобів. Утім Герді такі молодильні крижані креми поки не були потрібні. Та, відверто кажучи, й грошей на дорогі витребеньки в дівчини не було.

– Ви маєте на нього вплинути! – з порогу заявила Герда Королеві. – Це через вас він став тим, ким став.

– Справді?! – Королева не стримала іронічної усмішки. – Ні, дорогенька, він саме тому й став моїм принцем-асистентом, що вже змінився. Хіба я викрала його і притягла до палацу силою? Він шукав роботу, відповідно до своїх здібностей, знайшов її і… досяг на цьому полі неабияких висот. Людям не подобається реформа зими?

– А кому це може подобатися?! – вибухнула Герда. – Хіба що вам! Морози не спадають уже пів року…

– Якщо ти гадаєш, що мені подобається нині працювати тут крамаркою, то дуже помиляєшся.

– Але хіба ви не можете повернути собі владу? – дівчина на мить затнулася. – Виженіть Кая, нехай повертається додому.

Королева гірко всміхнулася:

– Якби могла, то вже б зробила. Все не так просто, розумієш? Я стала помічати в собі дещо… Ще коли Кай тільки почав мені допомагати. Він наче навмисне порушував правила, експериментував жорстко й сміливо. Холод, крига – це була його стихія

– Чому ж ви не зупинили його ще тоді?

– Мені подобалося спостерігати за успіхами Кая. Я не хотіла обмежувати його… аж поки не стало надто пізно.

– І що ж тепер буде? Ми всі помремо? Чи перетворимося на бурульки? Вам-то, все одно звичайно.

– Ні, Гердо, мені не все одно. Саме тому я обдумую план, а ти мені допоможеш його втілити.

***

Крижаний палац – не найприємніше місце для звичайної людини. Герда здригнулася від холоду, що дошкуляв навіть через теплу шубу, яку їй подарувала Королева. Із сумом подивилася вгору на ковзкі блискучі сходи. Ця перепона здавалася майже нездоланною, хоч до підошов черевиків дівчина завбачливо прикріпила шпичасті льодоступи. Але іншого шляху все одно не було. Міцно схопившись за перила, Герда почала повільно підніматися, з силою втискаючи металеві шпичаки в крижані сходинки. Поки дісталася дверей палацу, від такої напруги навіть зігрілася.

Обережно ступаючи, підлога була не менш ковзкою, ніж сходи, дівчина пішла вперед.

Кая, як і припускала Королева, вона застала в тронній залі. Величний трон із бурульок стояв порожній, а хлопець щось писав, прилаштувавшись за маленьким столиком біля вікна. «Принаймні, королівський трон він зайняти не наважився», – відзначила про себе Герда.

– Ти прийшла, – мовив Кай, озираючись до дівчини.

В його голосі не було жодних емоцій, проста констатація факту. Звичайно, пам’ятаючи, як змінився її колишній друг, Герда не очікувала на прояви бурхливої радості від зустрічі, але хлопець не виявив навіть здивування.

– У тебе якась термінова справа? – перервав Кай її роздуми. – Бо, сама розумієш, я не маю часу на пусті балачки. От саме зараз обраховую як за допомогою магії холоду можна було б контролювати емоції.

– В сенсі – контролювати? – не зрозуміла Герда. – Чужі емоції?

– Саме так, – Кай кивнув. – Якщо мені вдасться цей експеримент… коли він мені вдасться, – виправив сам себе хлопець, – ви всі тільки подякуєте. Емоції заважають вам жити і роблять нещасними.

– Але ж і щасливими також… – обережно заперечила дівчина.

Кай гмикнув.

– Щастя швидкоплинне. Коли воно раптово зникає, люди ще більше поринають в глибини відчаю від цієї втрати. Я стану вашим рятівником, повір мені.

На мить у залі запала тиша.

– Так навіщо, кажеш, ти прийшла? – спитав Кай. – Нагадай.

– Я ще не встигла сказати, ти був надто захоплений собою. Втім, як завжди.

Герда не поспішала відповідати на запитання. Натомість підійшла до крижаного панно на стіні і почала з цікавістю його роздивлятися.

– Яке красиве! Але ось тут, здається, не вистачає одного шматочка.

– Так, він вже давно випав, ніяк не можу скласти цей пазл. Єдина річ у такому стані в палаці. І це…

– Дратує тебе? – усміхнулася Герда.

– Ні! – це прозвучало емоційніше, ніж зазвичай. – Просто, воно… незавершене. І це порушує порядок.

– То заверши, – стенула плечима Герда. – Я навіть можу тобі допомогти.

Біля стіни з панно на підлозі лежало кілька крижаних шматочків – невдалі спроби Кая зробити фрагмент, який міг би ідеально стати на своє місце.

– Дививсь, оцей, напевне, підійде, – Герда взяла крижинку й притисла її до стіни в потрібному місці.

– Не чіпай! – Кай ступив крок до неї. – Поглянь, що ти наробила?!

Кілька фрагментів панно випало і тепер лежало на підлозі. Один розбився.

Кай заходився підбирати уламки і знову прилаштовувати їх на місце, Герда уважно спостерігала. На диво, вони слухняно складалися, навіть той фрагмент, що давно не міг зайняти своє місце, став як влитий. Панно тепер було завершеним. І довершеним.

– Вічність, – прочитала Герда. – Вони склалися у слово «Вічність». Це те, чого ти хотів?

Не встиг Кай відповісти, як почувся загрозливий звук, ніби на річці почав тріскати лід, і величезні крижини з гуркотом стикалися одна з одною. Бурульки на люстрі стали видовжуватися, набуваючи химерних форм. Двірні й віконні прорізи вигнулися, всі стрункі лінії попливли, ніби знущаючись над тим, хто останній рік так ревно оберігав цю симетрію.

Кай вилаявся й тоді побачив, як до зали повільно заходить Королева.

– Мені шкода, ти був дуже талановитим учнем. Але одну річ так і не зміг зрозуміти. Вічність не може бути застиглою, це безкінечний рух. Зима не може бути вічною, це постійна зміна пір року. Так влаштований світ, і навіть крижаній магії не під силу змінити його. Ти сам потрапив у свою пастку, адже не міг стерпіти бодай одну незавершену деталь. Пазл склався, але це ж і поклало кінець твоїй владі. Я тепер збиратиму все заново, та вже по-іншому і без твоєї допомоги.

– Я розумію – мені тут більше не місце, – спокійно відповів хлопець. – Я піду.

– Сподіваюся, те чому ти тут навчився не дасть тобі загубитися в цьому світі. – тон Королеви був майже приязним. – Думаю, ми про тебе ще почуємо.

Кай вклонився і рушив до виходу із зали, на крижаному паркеті розтікалися невеликі калюжки талої води.

***

– Куди ти тепер? – вони з Гердою знову, як колись, сиділи у невеликій кімнатці на горищі.

За вікном голосно стукотіла капіж. Весна одразу вступила в свої права, ніби намагаючись наверстати той час, який у неї забрала зима, що затягнулася.

– Не знаю, – Кай кивнув за вікно. – Бачиш, це мене більше не слухається. Але мої здібності нікуди не ділися, та за рік в палаці я й справді багато чому навчився. Поїду звідси. Пошукаю, де ще знадобляться послуги людини з крижаним поглядом і крижаним серцем.

Хоча в місті на вулицях сніг уже майже розтанув, але тут, на околицях, зима ще почувалася повноправною хазяйкою. Кай, грузнучи в підталому снігу, проминав невеликий ставок. Треба дістатися поштової станції, там вже сяде на якийсь диліжанс. Відверто кажучи, в якому напрямку їхати, хлопцю було байдуже – все одно його ніде не чекали. Від ставка долинули дитячі голоси: хлопчик і дівчинка бавилися на кризі. Кай пригадав, як хлопчаками вони теж часто приходили сюди. Але зараз… Діти ще не підозрювали, але він бачив… Ні, звідси, з пагорба, він не міг цього бачити. Просто відчував, як із тихим зміїним сичанням поверхнею криги повзуть тонкі, ледь помітні тріщинки, як потріскує лід під дитячими ногами. Тільки б встигнути!

Кай прожогом кинувся з пагорба вниз, вибіг на кригу і, схопивши в оберемок дітей, які нічого не розуміли, потяг їх за собою. Коли перший переляк від нападу незнайомця пройшов, малюки почали пручатися й кричати, він не зважав. Тепер вже тільки сліпий не помітив би підступних тріщин, що зміїлися під їхніми ногами, лід небезпечно потріскував. Нарешті вони дісталися берега, і Кай зупинився, аби перевести подих.

– Пусти! – сердито крикнув хлопчик і вдарив Кая по руці. – Ти нам заважаєш гратися!

– Он наша мама, а з нею ще сусіди. Начувайся! – зловтішно сказала дівчинка.

Кай озирнувся: біля підніжжя пагорба стояло кілька невеликих хатинок. Певне, там почули дитячий лемент, бо звідти до них поспішало з пів десятка людей. Розгнівані хуторяни вже були майже поряд, готові надавати стусанів чужинцю, коли крига, на якій щойно безтурботно бавилися діти, зловісно хруснула. Від берега до середини ставка побігла величезна тріщина, яка все ширшала.

Всі злякано витріщалися, а дівчинка навіть притислася до Кая, забувши, як щойно намагалася від нього випручатися.

А тоді хлопець відчув на плечі чиюсь руку й озирнувся. Поряд стояла молода жінка.

– Дякую вам, пане, що врятували моїх дітей. Це справжнє диво, що ви змогли помітити цю тріщину, ще до того як стало надто пізно. Скажіть, що ми можемо для вас зробити?

– Дякую. Нічого не потрібно, – Кай всміхнувся. – Просто тримайте дітей подалі від ставка.

Хлопець побрів вгору схилом, уже майже на вершечку почув кроки й чвакання снігу. Його доганяли врятовані хлопчик і дівчинка, аж захекалися, так поспішали.

– Ти пішов навіть не сказавши свого імені! – випалив хлопчик.

– Мама сказала, що ми маємо дізнатися! – видихнула дівчинка.

Ім'я… Хіба воно скаже щось цим людям, адже ім'я не завжди може виразити суть речей.

– Скажіть мамі, що вас врятував Крижаний Принц! – Кай махнув рукою, швидко віддаляючись засніженою дорогою.

Призахідні промені фарбували сніг рожевим рум’янцем. Але вже за якихось чверть милі кучугури поменшали, на дорозі з'явилися проталини. А ще за кількадесят ярдів знов лежав незайманий сніг. Цієї весни він танув якось нерівномірно, але, напевне, це було правильно.