Вільхавидра

Останні теплі дні кликали мене на природу. Я знала, що осінь незабаром остаточно вступить в свої права, тож не втрачала жодної нагоди.

Того дня я гуляла лісом в пошуках чи то вдалої локації для осіннього фото, чи то нових видів рослин, чи то грибів, що, звичайно, були лише приводом для прогулянки, бо ж я навіть кошика з собою не мала.

Стежка звивалася звичними хвилями, пташки перегукувалися в передчутті цікавих лісових новин, а дерева стишували їх белькотіння своїм «Шшшшш».

– Панянко! – окликнув хтось з-за повороту стежки. – Ви мені не допоможете? Здається я заблукала.

– Так, звичайно, – гукнула я, ідучи на голос трохи насторожено.

– Дивно це, бо я ніколи ще не губилася в нашому лісі, – додала жінка.

Крокуючи стежиною, мені уявлялася місцева пенсіонерка, яку раптово впіймала деменція, чи ще якась із старечих болячок.

Підійшовши ближче, я не могла відірвати від неї погляд. Цю жінку я бачила вперше в наших краях, а отже бабине літо закінчиться для мене новим знайомством. Щось в її зовнішності не давало мені спокою. Її руки були напрочуд швидкими та вимальовували чудернацькі повітряні фігури, поки ноги ритмічно тупотіли, її сиве волосся діставало до тонкої талії, а одяг не був схожий на той, що можна знайти в звичайних магазинах: довга, темна, льняна сукня підперезана трав’яним поясом. «Напевно переді мною героїня косплея», – подумала я, вже не певна щодо її віку.

– Гаразд, що останнє Ви пам’ятаєте? – продовжила я, підійшовши. Жінка не відреагувала, тому я представилася гучніше, на випадок, якщо у неї ввімкнені AirPods. – Я Олена, а Вас як звати?

– Вільхавидра, – урочисто та теж голосно мовила жінка, не піднімаючи очі та малюючи пальцями коло над підсохлим кущем малини (я посадила його тут десять років тому, проводячи експеримент для уроку біології. Експеримент було визнано невдалим, бо кущ засох так і не давши плоду).

– Дуже цікаве ім’я, це щось з косплея? – намагаючись звернути на себе увагу, припустила я тихіше, бо тепер було ясно, що вона не в AirPods.

Вільхавидра нарешті підняла голову та з цікавістю оглянула мене. Від її пронизливих очей ставало не по собі. Я фізично відчувала, як вона водить поглядом по моєму тілу, але змовчала, не знаючи, як культурно повідомити людині, що витріщатися негарно.

– Кос-що? Ви прибули в ці краї з майбутнього? – нарешті запитала стара.

«В образі», подумала я, та підхопивши її перформанс, заговорила її мовою:

– Прошу вибачити мене за це чудернацьке слово, воно з дві тисячі двадцять другого року, –відповіла я, підмигнувши. – Воно характеризує людей які вдягають костюми та починають діяти як герої з вигаданих історій.

– Театр по нашому, – резюмувала Вільхавидра, роблячи вигляд, що гадки не має про що мова.

Я не стала розвивати цю тему. Мені було цікаво, хто вона, ця Вільхавидра. Ніби прочитавши мої думки, жінка почала свою розповідь:

– Мій рід – відьомський, – хизувалася вона. – Вільхою я стала, бо народилася в час цвіту цієї рослини, тридцять першого квітня. В дитинстві я була витривалою до холоду, а коли стала підлітком, почала лікувати трав’яними настоянками на вільховій основі та навчилася зупиняти кров. Саме тому я частий гість у рицарських походах. Дивно, що ти про мене не чула.

«А ще дивно, що ти в дорослому віці не знаєш, що в квітні тридцять днів», – подумала я ледь стримуючи себе від бажання виправити стару.

Вільхавидра продовжила.

– Видрою я стала після того, як молодою дівкою вибралася з дому на танці з Чугайстром. Я тоді була по вуха закохана в його блакитні очі та в історії про впійманих мавок. А мамі він, як водиться, не подобався, тому вона щовечора чаклувала озеро кругом мого ліжка, впевнена, що я не зможу його переплисти.

– О так, мій обранець теж не прийшовся мамі до смаку, – підтримала я, згадуючи мамині настанови та критику щодо мого хлопця.

– Я щовечора намагалася вибратися, але її чари були сильніші, тож треба було змінити стратегію. Якось я лишила на ліжку записку, що наше з Чугайстром кохання звільнило мене від її чар і вона тепер не зможе нічого з цим зробити. Натомість я перетворилася на видру та зробила схованку в озері. Коли мама побачила, що мене немає, вона погналася до Чугайстра, а її домашні чари ослабли. Тож я змогла втекти та перечекати в лісі, поки мати впевниться, що я не з Чугайстриком.

«Ну і фантазія, – здивувалася я. – Тепер напевно годиться і свою історію розповісти».

– А мене назвали Оленою на честь прабабусі. Вона була чудовою жінкою, хоча і мала всього три класи освіти.

– Магічної? – перепитала Вільхавидра.

– Людської, – пояснила я.

Нависла незручна пауза. Мої очі почали блукати лісовою галявиною в пошуках наступної теми для розмови: минули жабу, лист папороті, кущ мати-мачухи та зупинилися на малиновій гілці. Вона рясніла тепер стиглими ягодами.

Мій телефон обірвав тишу та здивування від побаченого. Я почала рискати в кишенях легенької куртки, та мобільний зрадливо вислизав із рук. Відповісти я не встигла, тому врешті припинила пошуки.

– Набридливі сестри граються магією? – всміхнулася Вільхавидра, побачивши моє розратування, а потім почала жалітися, жуючи плоди малини. – Мої теж весь час мені докучають. То магічну пастку встановлять на гілці, то напоять павука, щоб той хропів всю ніч коло мого ліжка, то намовлять білок, щоб ті в мене жбурляли жолуді… А сьогодні пообіцяли мені незабутню подорож. Уявляєш?

– Хвилииинку, то Ви дійсно відьма?! – уточнила я, не вірячи в те, що чую це від себе.

Вільхавидра змінилася в лиці, спантеличена. Тоді ще раз оглянула моє вбрання, озирнулася по сторонам, розсунула листки папороті та швидко торкнулася землі, яку вони оберігали від сонячних променів. Її брови насупилися, погляд став серйозним, сиве волосся почало заплітатися у вузелки, а тіло напружилося. Вона випалила:

– От малі чухундри! Ну я їм зараз дам!

Вільхавидра чи то зойкнула, чи то крикнула чим здійсняла вітер, що слухняно хапав, нещодавно опале, листя. Жінка зняла пояс, та, влаштувавши його як обідок для крісла, всілася на створену повітряну подушку.

Листя ставало все більше і воно вже майже сховало Вільхавидру від моїх очей, коли жінка попрощалася, заглядаючи в мої величезні округлені очі:

– Сподіваюся, що ти нікому не скажеш про нашу зустріч, золотко, – на цих словах вона засміялася. – А якщо і скажеш, тобі все одно ніхто не повірить.

Я не встигла нічого заперечити до того, як вона зникла. А з нею, зникли і ягоди на куші малини.

З тих пір я її не бачила. Проте іноді у подихах вітру мені чуються відголоски її прощального сміху.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Надія Мак
10.09.2022 23:53
До частини "Вільхавидра"
Легко і весело. Теж люблю гуляти у лісі за будь-якої нагоди, аж цікаво чи злякала б така зустріч. А, і ще спершу я подумала, що ця бабця й приносить бабине літо :)
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Галина
    09.09.2022 16:38
    До частини "Вільхавидра"
    Дуже цікаве оповідання, хочеться зазирнути як буде розвиватися сюжетна лінія далі. Початок чудовий.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше