Дівчина з фотокамерою

«Невпинно хто йде – той шлях подолає»

(Східна мудрість)

Кожного ранку ці двоє виходять з дому – дівчина та старенька фотокамера. Неквапливо простують до станції метро. Дівчина тре заспані очі, а єдине око її супутниці дбайливо затулене кришкою. Навкруги просинається велике місто – люди поспішають на роботу: біжать тротуарами, їдуть роверами, мчать на авто. Веселі світлофори підморгують їм, невтомно керуючи бурхливим людським потоком. Високі будівлі стискають вулиці, роблячи їх схожими на ущелини. Дзвін трамваю, гудки машин, гамір голосів: життя вирує у всіх своїх проявах. За звичкою погляд дівчини мимохіть вихоплює з натовпу цікаві сценки. Тут продавець пиріжків, розмахуючи руками, спокушає покупців своїм запашним товаром. Там красуня на мить зупинилася біля вітрини – з виразу очей видно, що уявила себе у модній сукні. Таксист саджає поважного клієнта, а той кривиться, тулячи в салон товсте черево. Там мати з трьома дітьми квапиться до зупинки шкільного автобусу, даючи їм суворі настанови. Поліціянт усміхається двом студенткам, що, сміючись, злизують з пальців розтале морозиво.

А ось і Боб. Боб чимчикує навскоси площею. Боб метляє хвостом. Боб хоче хліба.

– Здоров, бешкетник! – весело каже йому дівчина. – Як спалося?

У відповідь Боб позіхає, являючи світові жовті зуби та рожевого язика. З’їдає кусень хліба, і вдячно поглядаючи на дівчину з-під кудлатих брів, плентається за нею.

Дівчину звати Лія. Камеру звати Мінні. Звісно, це жіноче ім’я! Можете вірити, можете ні, але до Мінні залицяються частіше, ніж до Лії. Бо ж у місті цілий батальйон завзятих фотоаматорів. Варто лише трохи поштовхатись у юрбі з Мінні в руках, і ось, шанувальник старовини вже захоплено мурмоче собі під ніс, примруживши очі: «Мінолта XD11, сімдесят сьомий рік! Оптика Роккор! Святий Боже, яка машинка!» В самого аматора вдома вкривається пилюкою чудовий цифровий «Нікон», що був придбаний у пориві творчої сверблячки, і на який не було знято жодної світлини, яка привернула б увагу бодай якогось фото-сайту. Що поробиш – кожному своє, і галереї, які виставляли Ліїні роботи, навіть пишалися, що мають справу зі старою доброю монохромною плівкою. У наш час це радше примха художників, хоча і може слугувати гарною рекламою. Бо ж галереї часто відвідують естети, а вони цінують художню традицію.

«Лія! – казав колись редактор Стенлі, в чиїй газеті дівчина працювала фотокором, – Продай мені своє барахло за сто баксів, та купи у кредит нормальну камеру! Дай мені десятки зо три «вбивчих» кадрів і я підвищу тобі платню! Зрозумій, дитино, не можна ганяти за селебами з тридцятьма шістьма кадрами, без автофокуса та інших наворотів. Це ж печерна доба! Ну, так, скельця там відмінні, кругове розмиття, глибина різкості, все таке. Але в газеті це не важливо! Що мені з тобою робити? Купити за свої? Я що, схожий на профспілковий фонд?»

Але грошей завжди не вистачало, платня у газеті була сміховинною, та і хитрий старий лукавив, бо він народився у важкі роки і економія (хтось би назвав це скупердяйством) була йому властива. До того ж Лія любила свою камеру і завжди пояснювала – «Ми з Мінні справжні друзі – он скільки пройшли разом. До того ж не така вона вже і погана. Чи знаєте ви, що вона була першою в світі камерою з пріоритетами експозиції на витримку чи діафрагму? Та й оптика у чудовому стані. Я бережу її, ремонтую у Неда Медісона, батько казав: таких майстрів мало лишилось.»

Біля входу у метро Лія подивилася на собаку та посміхнулася – до чого ж кумедна морда. Без поспіху навела різкість і зробила тільки один знімок. Більше було зайвим. Коли об'єкт не тікав, мов скажений, як часто бува під час репортажів, її внутрішнє око добре бачило, яким у підсумку має вийти фото. Для цього потрібен справжній талант, та й плівка привчила її витрачати кадри обдумано. Пес висолопив язика. Дівчина помахала йому і зникла за скляними дверима

***

Приміщення редакції виглядали дещо старомодно. Прості, світлі, з високими білими склепіннями та світло-брунатними панелями. Великі вікна, плетені крісла, шафки з горіху. Затишні, пошарпані дубові столи. З сучасності тільки комп'ютери та ще молоді хлопці й дівчата. Старий Стенлі любив наймати молодь. Можливо, серед них він і сам почував себе молодшим. У кімнатах панував діловий гамір. Лія, привітно з усіма вітаючись, пройшла у свій куток. Кинула на стіл пакунок з робочими знімками. Треба показати їх шефу. Скука. Ті фото, які вона робила «для душі», залишились вдома. Вона друкувала їх не як робочі, у студії, а у себе. Добре, що квартира простора, і в дівчини була кімната, облаштована під лабораторію.

Сем, секретар та «душа колективу», підморгнув Лії та мотнув головою: мовляв, іди, старий вже питав. У відповідь та підвела очі у стелю із виглядом мученика. Хлопець розуміюче гигикнув.

У кабінеті, окрім редактора, був відвідувач – юнак з довгим обличчям та зачесаним назад світлим волоссям. Лія позадкувала було, але шеф зробив їй знак рукою: заходь, ти потрібна. Кімнатка, що слугувала Стенлі кабінетом, являла простоту і затишок. Такі самі, як усюди у редакції, стіни та панелі. Диванчик та три крісла, які півколом стояли посеред кімнати, ніби навмисно для дружньої бесіди. Стіл для паперів зсунутий у куток – Стенлі не любив приймати людей за столом, воліючи зручно вмоститися у м'якому кріслі. Ось і зараз суха фігурка старого напівлежала у його шкіряних обіймах, а відвідувач сидів на дивані праворуч. Він був високий, стрункий, пристойно одягнений, сірі очі дивилися уважно. Поруч стояв кейс із чорної шкіри.

Швидко охопивши все це очима, Лія допитливо поглянула на Стенлі. Обличчя редактора розквітло посмішкою. Дивне було це обличчя! Усе складалося з різких масивних рис, ніби було начорно вирізьблене з дерева. Великий м'ясистий ніс, чітко окреслені виразні губи, глибокі вертикальні складки на щоках, роздвоєне підборіддя, глибоко посаджені карі очі. Окуляри у навмисно масивній чорній оправі (насправді досить недешеві), хвиляста пишна сивина. І все ж, воно справляло приязне враження. Сем розповідав, що, зі слів самого старого, замолоду той служив у флоті і був грозою жіночих сердець «від Балтімора до Мельбурна». «Що ж, можливо».

– Лія, золотце, заходь, сідай. Фото поклади на стіл, я потім гляну. У мене до тебе ділова пропозиція. Знайомся: Патрік Говард, фотограф-початківець. Нещодавно з коледжу, хоче попрацювати в нас, щоб набути досвіду. Я пропоную тобі побути його керівником. Провести його, так би мовити, повз всі рифи на професійну глибину. Ні, ні, почекай, не сердься! Я добре тобі доплачу. Скажімо… третину твоєї платні зверху. Що скажеш?

Лія трохи розгубилася. «Звісно, приємно, що мене мають за спеціаліста. Але раптом за цим приховано бажання знайти мені заміну?» Вона відчувала, що старий останнім часом зробився якимось дратівливим та стурбованим. Хвилювання зростало. Спазм перехопив горло, так що вона не могла вимовити й слова. Стенлі уважно спостерігав за дівчиною, але тактовно мовчав, даючи їй змогу прийти до тями. На обличчі гостя з'явилася тривога.

– Вам погано? – турботливо запитав він.

Опанувавши себе, дівчина набула спокійного вигляду:

– Все добре… Містер Стенлі, поясніть, ви хочете, щоб ми працювали разом?

– Так, Лія, ви маєте разом відвідувати усякі цікаві події, фіксувати, так би мовити, для наших любих читачів світське життя. Я гадаю, містеру Говарду є чого в тебе повчитися.

– Ви трохи перебільшуєте! – Лія не знала, що казати. «Її хочуть турнути її ж руками! Але відкрито бунтувати не годиться. Треба скласти якийсь план. Добре, побачимо, чия візьме. Терпіння.»

– Не маю такої звички – старий був цілком серйозним. – Ти справді гарний фотограф. Добре, йдіть. Поспілкуйтеся трохи, а до одинадцятої поїдете з Холлі в аеропорт, там буде Бріанна Стоун.

– Окей.

– Радий нашій зустрічі, містере Стенлі.

– Щасти вам.

Під цікавими поглядами вони пройшли до виходу та спустились на перший поверх, до затишного кафе. Редакційних у цей час було не багато і біля вікна знайшовся столик. Лія замовила еспресо. Патрік – латте та круасан.

– Розумієте, не снідав сьогодні. А я ще той ласун! – посміхався він, потираючи долоні. Жест був кумедним. Проте Лії було не до сміху.

– Смачного.

Помітивши її стриманість, Патрік замовк і їв, весело поглядаючи на дівчину. Вона замислено пила каву, намагаючись придумати, як вести розмову. Але, вочевидь, новоспечений практикант не страждав на погану комунікабельність і його теревені не замовкали надовго.

– Уявляєте, мені про вас розповіли саме тут, у кафе. Бо я приїхав ще у п'ятницю. Влаштувався у готелі та бігом у редакцію. А старий зненацька десь поїхав, Сем каже: прийдеш у понеділок. Я сюди зайшов, посидів, потріщав з вашими колегами. Вони все про вас розповіли. Фотограф, кажуть, від Бога! Я думав: цікаво, яка ви.

– І яка я?

Хлопець хитрувато посміхнувся:

– Хороша. Як мені і казали.

– Ну-ну. Розкажіть краще про себе.

– Хе-хе, моя історія – це великий секрет, – в очах Патріка стрибали бісики. – Мене заслали до вас з таємною місією!

– З якою?

– Розвідати всі секрети вашої майстерності.

Лія спохмурніла. «Хлопчик явно пір'я розпускає. Приспустимо його з небес.»

– Послухайте, Говард. Мені здається, ви дещо сплутали. Я – ваш ментор. Ви – мій практикант. Від моїх рекомендацій залежатиме ваша майбутня робота. Візьміть на себе клопіт розмовляти серйозніше.

Патрік зробив вигляд, що зніяковів.

– Я зовсім не хотів вас образити, міс Прайс.

– Добре. Який коледж ви закінчили?

– Гарвард.

– Гарвард? Це дуже серйозно. Але ж там немає факультету журналістики. То образотворче?

– Політологія та міжнародні.

– А чому тоді…

– Покликання! Розумієте, міс Прайс, фотографія – моя друга натура, моє друге «я». Але ж мені потрібен серйозний наставник, і ось – я тут!

– Ви не тільки засланець, ви ще і підлабузник! – Лія мимоволі розсміялася. – Добре, відкладемо офіціоз. Просто Лія. Але – слухатись, або діла не буде.

Патрік задоволено показав всі тридцять два.

«Ось і маєш. Заплутана історія. Вчитися на політика, щоб працювати у містечковій газеті. Ніби і непоганий, але сто відсотків – багатий папин синок. Йому нудно, от і казиться з жиру, забирає роботу в чесних людей. Дідько! Як би його спекатись? Гадки не маю. Добре, життя план підкаже.» Лія піднялась:

– А ось і Холлі. Йдемо, треба встигнути.

– Дівчата, а ви на таксі?

– Так, за рахунок редакції.

– Їдемо на моїй.

– Ти на тачці? – Холлі привітно посміхалася.

– Ага. Вона тут, за рогом. Туди, до зебри. Осьо, за цим магазином.

– Воу, гарна тачка!

– Влаштовуйтесь, я увімкну кондиціонер.

Дивлячись крізь бокове скло авто, як повз пливуть розпечені сонцем вулиці, Лія чомусь пригадала події минулої осені.

***

Вона з подругою Сьюзі вирішили поїхати на Грей Маунтін, на гарячі джерела. Курорт зустрів їх простотою: тепле озеро у долині між гір, з водою кольору сильно розведеного йоду, над поверхнею якого здіймалася пара, кілька гостьових будиночків між тінистими деревами. Вздовж берега з товстих дошок була влаштована набережна: тротуар, поручні, роздягальні. Люди у купальних костюмах із задоволенням гуляли по дошках, та із ще більшим задоволенням сиділи по саму шию у гарячій воді. Це настільки нагадало подругам тих японських макак, що колись їх показували по телебаченню, що вони не могли втриматися і раз по раз пирскали. Але сидіти у воді і справді виявилось неабияк приємно, тож вони добре відпочили.

Лія зробила в околицях кілька непоганих пейзажів. Але найцікавіший, можна сказати, унікальний кадр вона безповоротно втратила.

Вечоріло. В неї скінчилася плівка і вона вже ліниво вирішила її не споряджати, а плентатись собі у готель, як раптом сталося дивне. Сонце, сідаючи, торкнулося сідловини між гір і все навкруги на мить перетворилося на неймовірну чарівну картину. Небо потекло дивними пурпурно-лазуровими смугами, з яких на всі боки бризнули золоті промені. Гори зробилися блакитними згори та майже чорними знизу, з чудернацьким фіолетовим, аметистовим градієнтом посередині. Води озера, віддзеркаливши цю невимовну розкіш, створили таку відчутну перспективу, що, здавалося, зроби крок – і ти, немов Ісус, підеш по воді. Береги озера були чорними, як сувора рама картини. Над усім цим розляглося безкраїм синім куполом вечірнє небо, глибоке, спокійне, прикрашене першими зірками. Люди неподалік захоплено шепотіли щось, не наважуючись підняти голос.

«Кольорову плівку! Швидко!» Доки пальці Лії, гублячи люстерко та інший дріб'язок, вигрібали з сумочки касету, виймали з камери стару, заправляли неслухняний край плівки, закривали кришку, виставляли світлове число, зводили затвор – минула десятисекундна вічність і картина на очах згасла, назавжди втративши свої пишноти. «Дідько! Чорт! Як же шкода!»

– Лія, диви, я зняла на телефон! – добрі та наївні очі Сьюзі випромінювали відданість.

Лія, стримуючи сльози, як могла дякувала подрузі. Вона відзначила гарні кольори на фото, але не стала пояснювати, що роздільної здатності недостатньо, що без штативу з таким пейзажем в принципі нема чого робити, і що такі кадри варті набагато кращої камери. Коли тебе охоплює професійний перфекціонізм, починаєш злісно заздрити маміям, які мають широкоформатну камеру Хассельблад, яка обладнана цейсівською оптикою та матрицею на бо-зна скільки мегапікселів. Вони ж бо художники – тільки тому, що, бач, терплять муки, тягаючи на шиї це півторакілограмове диво.

«Добре, спробую зловити момент завтра.» Але мерзенне відчуття казало дівчині, що такі нагоди не повертаються. І справді: на завтра нахмарилось і не роз'яснилося до самісінької ночі, а наступного дня вони поїхали додому.

«Не треба вмовляти себе – думала Лія у вагоні, – що великі фотографи минулого мали страшенно незручні громіздкі апарати – вона скривилася. – Подивись правді у вічі: на свій час вони мали найкраще з того, що було. Але у мій час найкраще коштує, немов крило від «Боїнга». Яка несправедливість: письменнику для роботи потрібні лише олівець та аркуш паперу. Щоправда, у моєму випадку потрібно було хоча б наперед поміняти плівку…»

Відтоді вона мріяла повернутися за цим кадром.

***

Розбудив її від спогадів щебет Холлі, яка безперервно фліртувала з Патріком. Вони мило теревенили про всяку всячину, ніби були знайомі тисячу років. Лія, яка угніздилася на задньому сидінні, думала: «Тойота Кемрі. Гарне, але не шикарне авто. Одягнений ніби просто, але до ладу. Дружній, зовсім не дурень. Нічого особливого. Але є у ньому оце… суміш ввічливості та величезної впевненості у собі. Не розкриває подробиць життя. Як би вивідати, які у старого на нього плани?»

– Лія, у мене до тебе прохання. Будь ласка, подивись на мою фотокамеру. Вона у кейсі біля тебе. Рік тому купив цей набір. Гадаю, для репортажів годиться. Знімав на неї все підряд, що на очі навернеться. Друзі казали – гарно виходить. Уявіть, дівчата, я вперше буду знімати по завданню! Це навіть цікаво! Так, відкрий замки… Дивись сміливо.

Дівчина відчинила кейс, який недбало валявся на сидінні і побачила акуратно розміщені у комірках компоненти камери.

– Камеру і кейс продають комплектом?

– Ні, кейс мені зробили на замовлення, бачте, терпіти не можу, коли все у безладі. Фірмові бокси занадто товсті, грубі. Мені порадили майстра, він все зробив дуже пристойно. Навіть не здогадаєшся, що всередині.

– Чудово!

– Дякую.

Так, камера була чудова. Пентакс на сорок мегапікселів. Нею можна вполювати будь-яку знаменитість.

– Об'єктиви купляв окремо?

– Так. Камера стала мені в чотири тисячі з хвостиком. Об'єктив від Пентакс, зум 28-105, став у п'ятсот. Він трохи темний, але керування на вибір – авто або вручну. Ось той, менший – сорок міліметрів, дуже світлий, роздільна – супер. Взяв за триста. Плюс дрібниці: світлофільтри, бленди, спалах, зарядне. Як на мене, зручно.

– Вражає. А штатив?

– У багажнику.

– Для репортажки, мабуть, кращого і не треба. Я б додала телевик. Зум 100-300.

– Без питань, десь у тисячу-півтори вкладусь.

– Тисяча для тебе не питання?

– Скажімо так: я не жебрак. До того ж, професіоналам потрібно мати відповідне обладнання. Та не смійтеся! Я маю на увазі не себе, а усю нашу невелику компанію. Правда, Холлі?

– Ха-ха! Ти прям зайка!

– Сама така!

– Вилазьте, голубки, налаштуйтесь на працю, – вщипнула Лія.

– Слухаюсь, босс!

«Чортів багатій. Все йому легко – як з гори котитися.» Вона повісила Мінні на шию, касети розсувала по кишенях жилетки та джинсів. «Поправимо козирок, готово. Вперед.»

Вони з Патріком зайняли позиції з розрахунку, аби зірка не могла пройти від них занадто далеко. Холлі трималася центру, вона мала записати хоч кілька слів Бріанни Стоун про майбутній благодійний концерт. Турбота про бідних, екологія та інше «бла-бла». Але головне – фотоматеріал. У гіршому випадку Стенлі сам прикрасить інтерв'ю (але з таким розрахунком, аби на газету не подали до суду). Не можна ж під фото чарівної посмішки з сяючих штучних зубів надрукувати інтерв'ю: «Побачимось на концерті!». Щоправда, він і не таке може утнути. Старий лис нюхом чує читача. Якщо зірок багато, можна комусь одному дозволити лишитися небагатослівним.

Охорона перевірила акредитацію. Телевізійники та преса потроху збирались і професійними поглядами міряли можливу траєкторію зірки вздовж та впоперек. Деякі помітно нудились. «Як я» – подумала Лія. Нарешті з'явилася Вона. Зарухалась, захвилювалася юрба медійників, морською хвилею набігаючи на береги з охоронців. Спалахи. Вигуки. Керований хаос. Робота.

Вони пристойно відпрацювали. П'ять касет у Лії, п'ятсот знімків у Патріка. У Холлі декілька слів, добре чутних на фоні загального галасу. Зателефонували старому. Він дав ще декілька завдань. Зірки прибували на концерт.

***

Наприкінці дня дівчата виглядали стомлено. Спека, швидкі перекуси, очікування. Кондиціонер у авто здавався манною небесною і вони, повалившись на сидіння, мріяли тільки про дім. Але Патрік виглядав бадьорим. Полювання йому сподобалось та розбудило азарт. У вільні хвилини протягом дня він переглядав знімки на камері, одразу видаляв відверто невдалі і критично роздивлявся решту. Питав думку Лії.

– Розумієш, Патрік, з цифрою справді все набагато простіше. Але поглянь на оцей от знімок: він же ніякий. І таких тут дев'яносто відсотків.

– Але ж у цьому і є прикол цифри – мені не потрібно ловити момент. Я просто шукаю його у кучі кадрів.

– Так. Але покажи мені знімки, які ти сам серед них маєш за добрі.

– Цей, ось цей…і ось цей, наприклад.

– Ці два – так. Але третій – ні. Ти щось чув про композицію?

– Звісно, чув.

– Це не зробить за тебе ніяка камера. А ось це що? Тобі треба налаштувати вибір зони різкості, камера вибрала охоронця. Глибина різкості завелика. Більшу діафрагму і пріоритет на неї. Це ж база. А ось цей – дуже вдалий. Але ж зйомка це не лише везіння. Ти маєш розуміти, що робиш.

– Ти ж навчиш мене?

– Хто здатен навчитися – навчиться.

– Панове! Я хочу морозива! – Холлі вередувала.

– Для тебе, Холлі, – що завгодно! Яке полюбляєш?

Так минув їхній перший день роботи. Сутеніло, тому Патрік спочатку підкинув Лію до фотоательє – віддати плівки, а потім розвіз обох дівчат по домівках. Лія ледве виповзла з авто, тягнучи за собою сумку. Помахала рукою. Думки про роботу – на завтра. А зараз – спати…

***

Усю ніч марилось щось неспокійне. А на самий ранок наснився пес Боб. Він був молодий, жвавий, неслухняно бігав, гавкав і не хотів їсти хліба. На його шиї метлявся компактний цифровий фотоапарат. «Мабуть, спеціальний, для собак, – подумала дівчина. – Він буде робити репортажі… Дуже талановитий пес… Не дарма я його годувала…». Нарешті, дратівливий писк будильника звістив про ранок.

Прохолодний душ, кава.

Кур'єр приніс знімки. Цього разу вийшли посередні, хоча й не без шарму. Лію це ніколи не бентежило, вона не ставилась до робочих світлин занадто прискіпливо. «Сьогодні можна піти до редакції з обіду. До речі, надрукую дещо для галереї – чотири плівки з минулого тижня.»

Її власна лабораторія. Скільки дитячих спогадів було з нею пов'язано! Коли вони вдвох із батьком огортали себе темрявою та тьмяним світлом червоного ліхтаря, здійснюючи дивне таїнство: виникнення на чистому аркуші живих зображень. Живими ці картинки здавалися, бо закарбовані на них життєві миті були дивовижно правдиві, часто динамічні і майже завжди – зворушливі. Її батько був чудовим фотографом. Мав не тільки художній смак та енциклопедичні знання, але й чутливе, добре серце. Лія замислилася про те, що творчість людини не стільки являє її майстерність, скільки проявляє її душу. «Так-так, саме проявляє, як фотографію. Ось перед тобою – нова людина, як цей чистий аркуш паперу. Але подивись на її творчість і раптом на цьому аркуші з'являються риси її характеру, її цінності, наповнення. Наповнення… Це, здається, перегукується із біблійним: від наповнення серця вуста промовляють. Буває, дивишся на гарний витвір мистецтва і раптом відчуваєш, що у ньому не стає чогось важливого, що всередині – порожнеча. Можливо, тому, що художник, пропустивши крізь себе світло майстерності, не лишив на ньому свого сліду? Тато не був порожнім. Світло проходило крізь його душу, як крізь старовинний вітраж, створюючи ціле мереживо кольорових візерунків. Вони і досі перед людськими очима».

Минули ті часи, коли темрява лабораторії справляла на неї те дитяче враження, яке, мабуть, схоже на благоговіння алхіміка, що розгадує таємницю філософського каменя. Дівчина звикла працювати на самоті і вважала свій «барліг» затишним. Але сам процес друку все ще хвилював її. Тривожні секунди, які виявляли результат вибору стількох параметрів, помножених на Його Величність Випадок.

Ось перед її очима сквер, наповнений косими сонячними променями, що падають поміж чорних липових стовбурів. Багато контрасту та перспективи. Ось хлопчик летить на ровері, немов птах. Його обличчя сповнене щастя. Ось товстун Вінстон перетинає вулицю на червоний. Схожий на шкодливого кота. Безхатня жінка сидить біля стіни. Поруч пляшка. В коробці – дрібні монети. Брат та сестра із м'ячем. Замурзані, обличчя в ластовинні. А ось і Боб. Мила стара морда. «Ти в курсі, що мені наснився? Ось за це віднесу тебе до галереї. Щоб знав.» Давши раду всім світлинам, Лія пожувала сендвіч, запила кавою та подалася на роботу.

***

Минуло вже два тижні, як Патрік з'явився у редакції. Всі добре його прийняли, а він був веселим, дружнім та енергійним. Стенлі іноді давав його знімки у друк замість кадрів Лії. Це було прикро, проте не визнати правоту редактора було неможливо – ці фотографії дійсно були кращими. «Практикант робить успіхи!» – казав Стенлі. Лія почасти була згодна. Але сам Патрік чомусь не сяяв самозадоволенням. Щиро, або ні, але він досить критично ставився до своїх здібностей. Одного разу він побачив кілька художніх робіт Лії і лишився збентеженим. Він і раніше бачив в інтернеті фотографії, які здавалися справжніми шедеврами. Але ж то були роботи якихось далеких авторитетів, а тут, поруч із ним, знаходилась проста, скромна дівчина, яка знімала дещо дуже вражаюче.

– Я відчуваю, – сказав він Лії, – що не розумію, як в тебе виходять такі фото. Бо вони ніби затягують тебе всередину, а потім випльовують, а ти стоїш та не можеш оговтатись. Мені здавалось: є талант, трошки практики, навчання – і ти можеш всіх вразити. Гадав, знаю, що головне, і якими мають бути мої роботи. А тепер я знаю набагато більше, але став набагато далі від своєї мети! Це якась магія.

Лія стримано посміхалась. Їй сподобалось, що Патрік не з тої породи людей, які хизуються найменшим успіхом так, ніби це політ на Місяць.

– Патрік, я могла б розкрити тобі кілька секретів з мого досвіду. Та чи допоможуть вони тобі – я не знаю. Бо це ж і не секрети зовсім. Треба відчути, до чого ти справді тяжієш. Бо навіть репортаж може бути мистецтвом. Розумієш, – продовжила дівчина, доки вони удвох неспішно походжали вулицею, – мені здається, що твої фото – це твоя розмова зі світом, богом, врешті – із самим собою, це вже хто як розуміє. Хтось своїми роботами прославляє красу, хтось захищає природу, а хтось просто горлає: «Світ несправедливий!». Твоя мета – вихопити з виру життя саме те, що тобі близьке. Хоча, звісно, робити це треба професійно, влучно. Це означає використати такі прийоми композиції, світла, плану, повітря, ну і все таке, які створять враження, якого ти і прагнув. Насправді, не важливо – плівка чи цифра, монохром чи колір, монтаж чи його відсутність. Важливо – чи маєш ти що сказати.

– Мені здається, кожен має що сказати.

– Але ж не кожен – художник, вірно?

– Я думав про це. Можливо, це не моє? Але ж дуже хочеться навчитися.

Дівчина пильно поглянула на нього.

– Немає нічого неможливого.

– От і чудово, – посміхнувся Патрік.

***

Пройшов деякий час. Так само вони ганяли містом за завданнями редакції. Так само Лія лишалась байдужою до репортажу та втомлювалася надвечір. Патріку, навпаки, таке життя припало до смаку. Він був життєрадісний та сповнений енергії. Дівчину це трохи дратувало. Якось вона сказала:

– Патрік, здається, ти мені когось нагадуєш.

– Кого? – поцікавився хлопець.

– Не скажу, – кепкувала дівчина.

– Неподобство. – Патрік добродушно образився.

– Слухай, ти ж такий невтомний, бігаєш цілий день. З фотоапаратом.

– Не заздри.

– Дозволиш, я зватиму тебе «Гончим Псом»?

– Екхе… А дозволиш, я зватиму тебе «Равликом»?

– Ні.

– Чому?

– Зовсім не схоже.

– Гм.

– Проїхали.

– Ага! Ось ти і сховалася в мушлю.

Лія не відповіла.

Останнім часом її тривога посилилась. Здавалося, редактор незадоволений нею. Жодного дня стурбований вираз не сходив з його обличчя. Взагалі-то, вона не мала нічого проти цього чортового гончака Патріка. Але місце у редакції було їй конче потрібне. Йому невтямки, чому для неї тисяча – великі гроші. Квартирна платня, харчі, сестрине навчання, реактиви, плівки, великоформатний фотопапір. Її роботи купляли раз на сто років. Навіть збільшена платня не дозволяла відкласти солідну суму. Якщо втратити й цю роботу, настане непроглядний морок. Вихід ніяк не знаходився.

Якось вони їхали разом і практикант знову повів розмову про дивовижний Ліїн талант та про те, що добре було б почати справжнє навчання.

– Слухай, Патріку. Скажи – ти ж не вважаєш вершиною мрій працю у вмираючій газеті?

– Чому вмираючій? Ти, може, не в курсі, та я балакав із шефом про інтернет-видання і він замислився. Це стало б другим диханням для нашої скромної газети. І нам з тобою який простір – кольорові фото високої якості! Це тобі не офсетний друк.

Лія розгубилася. Це було навіть гірше, ніж досі, бо Патрік ставав для Стенлі незамінним, що зменшує її шанси.

– Цікава думка! – пробелькотіла вона.

Патрік уважно глянув на неї.

– Слухай, мені дійсно дуже хочеться навчитися в тебе. Допоможи, і я зроблю все, що хочеш. Хочеш, куплю тобі камеру? Або Місяць, – додав з посмішкою він.

– Ні. Я хабарів не беру, – дівчина насупила брови. «Він все собі жартує!» Вона зуміла опанувати хвилювання. – Хочеш відверто? Я можу приділити тобі максимум часу, звісно, в розумних межах. Але, маю умову. Пообіцяй мені… Як тільки ми закінчимо, ти підеш з газети працювати в інше місце. Бажано подалі звідси. Окей?

Пауза.

Хлопець надовго замислився. Він дивився у сутінки, на веселі вогні міста і мовчав. Здавалося, він весь зосереджений на керуванні і забув про розмову. Лія також мовчала, дивлячись у бічне вікно.

– Добре, я обіцяю. Коли почнемо уроки?

– Хоч завтра.

– Ти вельми люб'язна, Равлик.

– Навзаєм, Гончий Пес.

***

Тренувати Патріка Лія почала з усім завзяттям. Зробила нарис програми, для чого довелося дістати старі конспекти. Дивувалася собі – звідки що бралося?

– Для початку візьми собі за правило робити не більше десяти кадрів за раз. Перевага, яку ти маєш завдяки цифрі, грає проти тебе – ти не обмірковуєш кожен кадр і тому не можеш систематизувати причини, які подарували тобі гарний чи поганий знімок. Камера записує параметри зйомки, але це далеко не все, що тобі потрібно знати. Вона не знає твоїх намірів щодо ракурсу, часу доби, настрою та решти чинників. Якщо ти художник – це важливо. Зрозуміло?

– Звичайно, треба пробувати.

– Добре. Тепер давай проаналізуємо твої фотографії та спробуємо з'ясувати секрети вдалих. Потім вдвох будемо знімати один об'єкт з різних ракурсів.

– Слухаюсь, моя вчителька.

Отак вони і працювали на двох нивах – на редакційних завданнях та на власних уроках. Зустрічі не виходило влаштовувати дуже часто і скоро обидва почали чекати їх з нетерпінням. Заняття розкривали їхні кращі риси та здібності. Нові можливості у творчості, нові враження, подорожі. Іноді в них виходили чудові кадри і Патрік радів, немов дитина, а вона відчувала приховану гордість.

Одного разу, коли вони за містом вправлялися у макрозйомці, здалеку до них долинуло ревіння потужного двигуна. Патрік нашорошив вуха, уважно вдивляючись крізь крони дерев. Секунда – і він вже біг ближче до дороги, на ходу міняючи налаштування камери. За мить з-за повороту виринув яскраво-червоний, немов кров, швидкий та нестримний, немов стадо коней, спортивний автомобіль. Він промайнув повз, огорнувши хлопця хмарою пилу та вихлопних газів.

– Вийшло! Встиг! – загорлав Патрік, кашляючи та радісно підстрибуючи на місці.

Лія, яка, здивовано і трохи зверхньо посміхаючись, дивилася на цю сцену, пішла до нього.

– Лія, сонце, диви, непогано вийшло!

Глянувши на екран, дівчина побачила на ньому щось дике, стрімке, яскраве і водночас граційне.

– Воу. Дуже гарно, Патрік.

– Це ж «Бугатті»! Здається, «Ред Дрегон»! Бачила, яка краса? – ще вихекуючи з себе порох, збуджено торохтів хлопець, – Які обриси! Вона ж має темперамент, це як рокова жінка…

– Боже, ти такий… чоловік!

– Це ж завдяки тобі я зумів її засняти.

– … Ой, та не дивись на мене як на «Венеру» Боттічеллі. Ідем.

У подібних пригодах минуло два місяці. За весь цей час вони не згадували про свою угоду.

***

Вже минав серпень. Дні стояли гарячі та нерухомі, немов у пустелі Сахара. Місто сильно спорожніло, бо кожен за першої можливості намагався виїхати десь на природу або взагалі світ за очі – на узбережжя океану. Події не хвилювали публіку, зірки більше не приїздили. Лія нудьгувала, її охопила звичайна серпнева апатія. Робота ледь рухалася та страшенно втомлювала. Навіть заняття не приносили задоволення. Патрік намагався її підбадьорити, але все марно. Редакція працювала мляво, як уражений хворобою вулик. Лія між іншим натякнула Патріку, що навчання можна завершити, бо вона багато йому передала та добряче втомилася. Той знизав плечима і дружньо потис їй руку.

Серед тижня, рано вранці їй зателефонувала Кетті з відділу новин:

– Лія, дитино, в нас проблема.

– Що сталося?

– Старого забрали у клініку, схоже, серце.

– Ісусе! Що ж це таке?! Як так?!

– Їдь на роботу, ми тут збираємось, будемо вирішувати, що і як. Він же одинак – треба взяти над ним опіку.

– Лечу.

У редакції панувала розгубленість та метушня. Всі співчували Стенлі, але багато хто вже усвідомив, що їхнє майбутнє могло стати невизначеним без їхнього старого капітана на містку. Зусиллями Кетті, Дороті та Холлі, яка любила старого, немов батька, зв'язалися з лікарем, домовилися про відвідини, коли напад мине, вирішили зібрати грошей, якщо страхування не перекриє витрат. Лікар заспокоїв їх, сказавши, що з такими серцями люди живуть нормально, варто лише берегтися.

На цьому й розійшлися.

Спустившись, Лія саме проходила повз кафе, коли почула, що її хтось кличе. Це виявився Сем. Він стояв у дверях та був похмуро п'яним. Біла сорочка з темними смугами поту, була розстібнута на три ґудзики.

– Лія, радість моя, забіжи на хвилинку, побалакаєм.

– Сем, у мене зараз немає бажання розмовляти.

– Два слова! Лія… Дівчинка моя… Важ-ли-ве! – протягнув він інтригуючим тоном.

– Що в тебе?

– Заходь… Ось столик… Сідай… Ти чула?

– Звичайно! Сем, я щойно з редакції. Тебе там не було?

– А! – Сем зневажливо махнув рукою. – Збори, взаємодопомога… Я сам знаю, як допомогти старому… Я його не кину! Не так, як твій наречений! Жених! Так його за ногу… Змусив нашого Стенлі нервувати…

– Який наречений?! Про що ти?!

– Патрік, ось який!

– Сам ти наречений! – Її думки заплутались, і вона не могла нічого зрозуміти.

– О-о-о! З великим задоволенням!.. Коли цей тіпчік заявився у редакцію та став до тебе підкрадатися, я так йому і сказав: лиши, кажу, цю свою затію! Я її люблю та нікому не дам скривдити… Гик… Спробуй тікі, кажу… Я…

– Ти дурний?!

– Послухай, він тебе не вартий… Він ду-у-урень, я так йому і скажу, а ще я-а-ак дам по пиці!.. Якби не його впертість, старий був би у нормі… Ага…

– Та до чого тут Стенлі, що ти кажеш? – Лія, яка вже підвелась було йти, знов сіла.

– Слухай, тільки між нами… Ні-ко-му-у.

Лія скривила сердиту міну:

– Це ти в нас Містер Балакун.

– Розумієш, наша газета давно збиткова, давно-о-о… Старий тримався на плаву тільки завдяки небагатьом спонсорам… Він постійно їх шукав. Ну, різні кандидати у сенатори там…

– Я підозрювала, тільки не думала, що все так кепсько.

– Ти не думала… Думати треба завжди! – він пафосно підняв палець та кумедно надув губи.

– Ну!

– Ну та і все. Немає спонсорів. Стенлі зі своїх заощаджень компенсує збитки… Ін-тер-нет! Розумієш?.. Газета не потрібна. Ні-ко-му!.. А старий боявся лізти в нову для себе галузь… На те він і старий…

– Але ж Патрік казав, що вони планували перейти в інтернет. Серйозно планували.

– Осьо-о-о! У цьому вся справа-а-а!.. Цей твій жених не проста птаха!..

– Се-е-ем!!!

– Добре, не дуйся… Не жених, тим ліпше…

– Сем, давай по суті!

– Я ненароком дізнався про ділові справи Стенлі з цим Говардом.

– Ненароком.

– Так! Не-на-ро-ком. Тихіше будь… Цей твій Патрік, він син промисловця. У нього з батьком були тьорки, ну, суперечки, типу, якою справою малий має займатися… Батя хотів, аби синок працював на нього, ну або подався у політику… Там є де розгулятися, лобіювати бізнес… Гарвард, розумієш? Ну, усе, як в них там робиться… місце біля сенатора… Сходи на Олімп!..

– Я це розумію. І що?

– А Патрицій Говард виявився не-аби-яким самодуром! Він вважав, що стане гарним фотографом. Ха-ха! Оце дурень!..

– Він не дурень.

– Ду-ре-е-ень! Ти зараз зрозумієш… Ти слухай… Я б на його місці працював би в бізнесі у баті, живи без напрягу і у вільний час фотографуй, скільки забажаєш. Ха! А він самостійності захотів!

– Може, так і треба.

– А-а-а! – Сем знову махнув рукою. – Де йому, він слабак! Він сюди влаштувався, попрацював і зрозумів, що немає в нього таланту! Він сам мені казав… Ось Лія, каже, талант, а я…

– Це ти зараз вигадав?

– Ображаєш!

– Добре, вибач.

– Лія, ти така ми-и-ила! Дай я тебе у щічку цьомну!..

– Відчепися. Давай далі. Щось я нічого не второпаю. Який у всьому цьому сенс?

Сем ковтнув віскі.

– А сенс у тому, що старий Говард зробив нашому старому пропозицію. Давай, каже, Патрік стане співвласником, я дам грошенят, розкрутите разом інтернет-видання, та будете, каже, мої інтереси просувати. Поєднати, так би мовити, «приємну» впертість сина з корисною для бізнесу справою.

– Ага, розумію!

– Ну ось… Довго думаєш… Татусь не дурень. Не став сина проклинати, залишати без спадщини, як деякі ідіоти… Одним пострілом десять зайців убив… би.

– А Стенлі погодився?

– А куди йому подітися? Розумієш, мало того, що він любить свою газету, молодь, ще й до того Патрік йому подобається. Своїх дітей не має. Діло передати нікому. А такий молодий компаньон, з сучасним поняттям, йому потрібен як повітря. Так… А пару днів тому вони раптом посварились. Наскільки я зрозумів, Патрік вирішив кинути все та зайнятися іншими справами. Я ж казав – Слабак він. Не любить відповідальності! Лобуряка він! Ло-бу-ря-ка-а-а!

– Чорт!!!

– Розумієш тепер? Старий Стенлі рознервувався, так все добре придумали і ось тобі…

– Чо-о-орт!!! – Лія не могла дібрати слів, бо весь жах ситуації раптом постав перед нею з надзвичайною ясністю.

Вона квапливо кинула Сему: «Бувай» і прожогом вискочила надвір.

Той сумно подивився їй услід.

***

Сучасні клініки влаштовані так, щоб пацієнти та відвідувачі не відчували дискомфорту. Величезні вікна, сучасний дизайн, привітний персонал. У просторій, світлій, окремій палаті купка співробітників редакції оточила свого шефа. Тихо попискували прилади, зигзагами повзла зелена іскра кардіографа. Настрій у всіх був бадьорий. Стенлі, який напівлежав на свіжій подушці, виглядав добре. Він посміхався та тихо жартував. Йому було приємно бачити молодь.

Лія почувалася незручно. В неї було враження, ніби вона у всьому винна. Намагалася поводитись невимушено, але це було складно. Хотілося щось робити, ця думка крутилася в голові, як набридлива муха.

– Я тут задивляюсь на медсестричок, ще, не дай боже, оженюся! – підсміювався редактор, бешкетно виблискуючи окулярами. – Конкуренти напишуть про мій мезальянс, а бабусі засудять за аморальну поведінку.

Всі засміялися, уявивши старого у ролі нареченого молодої медсестри. Лікар зазирнув у палату і суворо шикнув – нема чого порушувати спокій. Загалом, зустріч пройшла добре і настрій всіх помітно поліпшився.

Нав'язлива думка Лії таки змогла матеріалізуватись у щось конкретне – вона вирішила подзвонити Патріку та вмовити його повернутися. Це єдине, що здатне якось виправити ситуацію. Набрала, але ввічливий записаний голос сповістив її про те, що номер більше не обслуговується. «Це недобре. Спалює мости. Але його можна знайти за прізвищем, надіслати мейл на робочу адресу. Я ще маю варіанти, у наш час це не проблема. Питання лиш у тому, чи захоче він відповідати.» Лія не була у цьому впевнена, так само як і у мотивах його бажання перервати спілкування.

Кілька годин вона намагалася встановити зв'язок, але це не дало жодного результату. Стало зрозуміло, що її учень дуже постарався, аби такі спроби стали марними. Просидівши у темряві біля вимкненого комп'ютера півгодини, вона у похмурому настрої лягла спати.

Їй знову наснився Боб. Він був одягнутий у фрак з краваткою-метеликом, стояв на задніх лапах, а у передніх тримав коробочку з коштовною обручкою. Його морда була старою, втомленою, але веселою. Не встигла вона щось спитати в Боба, як він зник. Натомість звідкись вибіг маленький хлопчик, примружився у посмішці, дивлячись на неї знизу вгору, і сказав: «Дівчинка, дай, я тебе в щічку цьомну!». Лії це не сподобалось, вона відвернулася від малого нахаби і раптом побачила, що перед нею – той самий чудовий захід сонця, який вона колись упустила. «Це фото може зробити мене відомою. Шкода, що я не маю гарної камери.» – подумала вона. Швиденько дістала з сумки Мінні – але та почала втрачати форму і безслідно розчинилася в повітрі. Це було так прикро, що Лія скрикнула і прокинулась.

***

У кімнаті було світло. Годинник показував опів на десяту. Це здалося дивним, бо раніше вона ніколи так довго не спала.

У двері подзвонили.

Відгукнувшись: «Чекайте! Зараз іду!», дівчина одягнула халат, нашвидкоруч розчесала волосся та пішла відчиняти. Порушником спокою виявився кур'єр, який тримав масивний пакунок.

– Міс Лія Прайс? Вам доставка. Покажіть, будь ласка, паспорт. Підпишіть ось тут, та-а-ак, добре… Ще вам лист… Послуги та страхова сума сплачені відправником, відправник забажав приховати свої дані. Дякую, міс. Бувайте, міс, – кур'єр посміхнувся, побачивши, що обличчя Лії збентежене.

Погано тямлячи спросонку, вона зрозуміла, від кого пакунок тільки тоді, коли надірвавши обгортку, побачила кут чорного шкіряного кейса. За секунду вона летіла у халаті сходами, вже не сподіваючись наздогнати кур'єра. Але, на диво, він ще був недалеко – можливо, щось його затримало.

– Послухай, хлопець, мені потрібен телефон відправника!

Кур'єр здивовано поглянув на неї.

– Вибачте, міс, ми не маємо права розкривати особисті дані без згоди клієнта.

– Слухай, я благаю! Це питання життя і смерті!

– Можливо, у листі відправник лишив вам номер?

– Не знаю! Скоріше за все, ні.

– Мені дуже шкода, міс, – відповів він співчутливо, – я все одно не маю цієї інформації.

– А якщо…

– До побачення, міс.

Порожнім поглядом втупилась вона у спину кур'єра. Руки судомно м'яли якийсь папір. «Лист!» Розірвавши конверт, швидким поглядом пробігла аркуш і не знайшла нічого подібного на номер телефону або адресу. «Прочитаю вдома…» Мружачись від сонця, притримуючи халат, з розпатланим волоссям та приреченим виглядом Лія пішла назад.

«Дорогоцінна моя вчителька! Виконуючи нашу угоду, я звільнився з редакції та повернувся до своїх справ. Правду кажучи, це рішення я приймав з важким серцем не тільки тому, що зв'язав себе спільними планами з нашим милим старим, але і тому, що я прикипів до тебе більше, ніж просто по-дружньому. Але я не звик нав'язуватись людям, яким до мене байдуже, тому не вважаю за можливе змінювати наші умови. Якщо захочеш мене знайти – прошу, не намагайся. Я обіцяв батькові допомогти у бізнесі, і тепер мені не личить змінювати прийняте рішення. Мені було дуже приємно займатися під твоєю опікою, ти справді чудовий художник та професіонал. Ти дуже допомогла мені – перш за все багато що зрозуміти. Тому цей невеличкий подарунок вважай вдячністю, а не платою. Маю надію, що ти даси камері гарне ім'я і вона допоможе тобі у твоїй роботі. Прощавай.

Патрік.»

Лія відкрила кейс. Ось вона – тепер добре знайома камера. Те, про що вона так давно мріяла. Це дійсно цінна річ. «Але чому немає радості? Надто багато відбулося. Надто багато на кону – вона зітхнула гірко й спокійно. – Треба вміти програвати з гідністю. Я не знала, що втрачаю.»

Але хто сказав, що вона програла? «Треба працювати. І почну я з поїздки на Грей Маунтін.»

***

Те саме місце. Дві гори, сідловина між ними. Озеро. Небо. Сонце. Вечір. І чудова камера. «Буду чекати стільки, скільки дозволять обставини. Поки старий хворіє, можна кілька днів відпочити. Познімати пейзажі, людей. На деякий час забути все, окрім зйомки. Забути про цього самозакоханого Патріка.»

Природа навернула її до спокою. Прогулянки гірськими стежками принесли бадьорість тілу, свіже повітря наповнило кров киснем, а пейзажі вмиротворили душу.

Захід сонця був гарний, але не такий величний, як вона пам'ятала. Посиділа на березі при зірках. Чомусь вертатись до номеру не хотілось. «Треба виспатись. Геть бентегу! Завтра знову праця.»

Розбудив її телефонний дзвінок. «Хто це? Кетті.» У грудях щемливо захололо.

– Алло, Кетті. Що трапилось?

– Лія… Мені дуже шкода… Наш старий помер сьогодні вночі.

Вона сиділа і плакала. Міркувала про несправедливість життя. Про милого, старого скупердяя, якого не можна було не любити. Про те, що потрібно шукати роботу. Добре, що в неї є камера. Вона досі не вигадала для неї ім'я. Якось не йшло до розуму.

Згодом її накрила лють. Вона несамовито кружляла кімнатою у безсилій ненависті до себе, до Патріка. До камери. Стусонула кейс ногою. Страшенно кортіло шваркнути його об стіну. Лія уявила, що лупцює цього надутого дурня Говарда. Тинялася з кутка в куток, злісно щулячи очі та стискаючи кулаки: «На тобі, на! Отримай, розпишися, чортів Патрік! Під око, у вухо! Щоб знав, що за долю треба боротися! Ногою тобі! Щоб не думав, що щастя не варте зусиль! Здався, сучий син, думав, що за тобою всі мають бігати! Клятий сноб! Чортів папин синок!!!»

Потроху лють вляглася. Лишилась тільки втома. І розчарування.

Лія взяла кейс і пішла до озера. Постояла замислено на березі, широко розмахнулася і закинула кейс у воду. Він дуже довго тримався на поверхні, але врешті промокнув і повільно потонув, лишивши на дзеркальній поверхні лише широкі кола.

Весь день вона блукала околицею, уникаючи перехожих. Не хотілося нічого. Завтра треба поїхати, щоб встигнути на похорон.

Сутеніло. Не знаючи як, Лія знову вийшла на берег у тому самому місці. Ось воно: дві гори, небо, озеро – все як тоді. Але малюнок хмар такий мінливий, такий неповторний, як кожен день нашого життя. Немає двох однакових. І може статися, що ніколи не повториться та сама вечірня зоря, яка, здавалося, розкривала найсокровенніші небесні таємниці. І ми ніколи не повторимось.

З такою думкою дівчина вже було повернулася, щоб піти, та ніколи більше не повертатися сюди.

У ту саму мить небо спалахнуло усіма своїми барвами і розгорнуло перед її очима таку картину, якої, здавалося, не було від сотворення світу. Здавалося, зараз розкриє свої глибини сам космос та серед новонароджених галактик заспівають архангели. Це було приголомшливо. Рука механічно намагалася намацати сумку. «Ах, так…»

Вона спокійно й смиренно дивилася на цю розкіш і думала, що, мабуть, життя є чимось більшим за мистецтво. Що існують речі, які неможливо передати нашими вбогими художніми засобами. Що ця картина безкоштовно розгортається тут тисячі років, незалежно від того, чи є в неї глядачі, чи у ролі глядачів виступають каміння та трава. Що повноцінне відчуття моменту складається також із запаху свіжого вітру, співу цвіркунів, хлюпоту води та навіть дитячих спогадів. Що світ повен найрізноманітніших художників, митців та аматорів, які постійно творять, так, що немає навіть потрібної кількості глядачів. Що і за тисячу років люди будуть жити тими ж простими потребами, як і сьогодні. І що вона теж має жити – і тому, попри все, буде боротися.

Кінець звичного життя. Що робити далі? Невідомо. Знала тільки: не можна здаватися. Не можна зраджувати себе.

Зоря давно згасла. Вона сиділа на березі, доки нічна прохолода не застудила її до кісток. Потім пішла у готель.

***

Місяць поневірянь у пошуках роботи добряче виснажив запас її грошей та рішучості. Ніхто не потребував її професійних послуг. Вона влаштувалася у ресторан посудомийкою, аби якось прожити. Нових робіт не знімала. Не було часу та натхнення. Та й навіщо? Старі роботи, що їх ніхто не купив, займали вдома цілі коробки. Коли завершувалась певна виставка, галерея зазвичай повертала роботу з гарними відгуками. Але на відгуки не купиш їжі. Справи – не позаздриш. Рятувало від хандри тільки спілкування зі Сьюзі. Вона завжди підтримувала Лію, і подруги часто навідувались одна до одної у гості.

– Лія, прикинь, я навчилася з інтернету робити морозиво! Спробуєш? – казала Сьюзі, обіймаючи подругу. – Проходь, не роззувайся.

– Морозиво?! Ну ти даєш! Клас! Давай його сюди!

Вона присіла на диван.

– М-м-м, смакота. Ти у мене талант, – казала Лія з набитим ротом.

– Я дам тобі з собою, тільки не забудь покласти в морозильник.

– Та навіщо…

– Лія!

– Ну, добре…

– Тобі ж нема коли робити смаколики. Замурзалась, тримай серветку.

Так минув ще один місяць.

Одного вечора Лія готувала вечерю. За вікном сіявся холодний дощик. Сьогодні нічна зміна, тому потрібно добре підкріпити сили. Вона мугикала пісню, нарізаючи овочі, аж раптом почула сигнал електронної пошти. «Знову рекламні розсилки! – з прикрістю подумала вона, – Треба сьогодні розібрати пошту, а адреси цих нахаб додати у спам.» Закінчивши справу, вона принесла ноутбук до кухні і взялася наводити лад. Без жалю вона видаляла десятки листів. Один лист здався їй відмінним від решти. Він був від такого собі Стівена Бекарта. «Та годі. Що там може бути. У спам його! Набридли, сил нема. Якби в мене були гроші, я б без вас знала, що купувати!» Впоравшись з листами, вона поїла і намірилась йти на роботу. Вдяглася, відчинила двері, вийшла за поріг, і тільки забрязкала ключами, як раптом у голові щось кольнуло: «Стівен Бекарт… Бекарт… Щось знайоме… Не можу згадати, звідки…» Щось надумавши, вона зайшла у квартиру, зачинила двері та повернулась до ноутбука. Насилу знайшла лист у купі спаму. «Та-а-ак, що там у нас… Гм, як офіційно… міс… »

«Шановна міс Прайс! Вчора я відвідав галерею на вісімнадцятій стріт, та мав задоволення бачити Ваші роботи. Вони справили на мене враження незвичайною енергетикою та духом гуманізму. Особливо мені сподобався знімок, який Ви назвали «Друг». Цей, якщо можна так сказати, портрет Вашого собаки так вразив мене, що я вирішив його купити. Я сам є великим любителем собак і дуже ціную добре ставлення до тварин. Також на мене справила враження ціла низка Ваших інших творів: «День», «Діти у дворі», «Полуденний відпочинок», «Морозиво» та багато інших. Якщо Ви не проти, я пропоную Вам свою допомогу в організації Вашої персональної виставки в «Агора Геллері». Для попереднього відбору потрібно надати не менше двохсот робіт. Якщо Вас зацікавила моя пропозиція, надішліть мені відповідь.

З повагою, секретар Нью-Йоркської асоціації художньої фотографії.

Стівен Бекарт.»

«Вашого собаки…» Вона поглянула у вікно і уявила у цьому студеному вогкому мороці старого хворого пса Боба. Поміркувавши недовго, вона відшукала ліхтарик, взяла у сумку кусень хліба та вийшла в темряву.

***

На Грей Маунтін був погожий тихий вечір. На високому березі озера сиділи дівчина та пес. Вони дивилися на гори. Дівчина була молода і вродлива, а пес був старий та кудлатий. Однією рукою дівчина гладила пса, інша рука тримала спусковий тросик від встановленої поруч на штативі фотокамери. На сріблястому корпусі стриманого дизайну було виведено косим вензельним шрифтом: Хассельблад. Об'єктив випромінював солідність чорною матовістю анодованого алюмінію та зеленим блиском цейсовських просвітлених лінз. Позаду, на дорозі, дрімав сірий позашляховик.

– Ми ж упіймаємо цей захід сонця, правда, Боб? Пра-авда. Добрий пес. Не може статися, щоб господь бог поскупився для нас з тобою. В нього їх ду-у-же багато. Незрівнянно більше, ніж людей, та й собак теж. Ти змучився… Приїдемо в готель – Вільям дасть тобі твої ліки. Він не тямить у фотографії, але чудовий ветеринар. Розробив для тебе дієту. Ти мій розумничок.

Пес махав хвостом, радів пестощам, але усім виглядом показував свою незгоду з дієтою. Дівчина сміялась.

– Віллі такий тактовний. Я досі не вірю, що він змирився з тим, що я купила камеру за сімнадцять тисяч… Хоча й не син мільйонера… Каже: ти сама цього досягла і варта са-амої найкра-ащої камери. Нам з тобою з ним страшенно пощастило. Ні, смажених ковбасок вдома ти не отримаєш. Не дивись так. Тобі не мож-на. Ти, сам того не відаючи, допоміг мені, а я допомагаю тобі.

Я взяла за тебе відповідальність.

Написання: 24.07.2019

Українська перероблена адаптація: 18.07.2026