Бійка

Він з’явився нізвідки.

Я навіть не почув кроків. Щойно йшов порожньою вулицею між старими будинками, слухав, як під ногами шарудить гравій, а вже за мить переді мною стояв чоловік. Надто близько. Настільки близько, що я відчув його гаряче, уривчасте дихання.

Очі - дикі, обличчя перекошене.

— Я тебе зараз вб'ю.

Удар прийшов раніше, ніж я встиг зрозуміти сенс сказаного.

Кулак врізався в живіт. Повітря вилетіло з легень. Я зігнувся і впав на коліно, потім на бік.

“Захищайся!”,- думка спалахнула інстинктивно, а слідом інша: “Хто цей псих?”

Він кинувся знову . Я встиг перекотитися. Його удар пішов у землю. Пил здійнявся між нами. Я схопив його за руку, штовхнув убік. Він вирвався. Рухався швидко, нервово, наче не бився — тонув.

Ще удар.Я блокував. Ще. Ледь ухилився.

— Та хто ти такий?!

Він не відповів,тільки важко дихав і дивився так, ніби перед ним стояло чудовисько.

Ми знову зчепилися. Я штовхнув його сильніше, ніж хотів. Він відлетів на кілька кроків, але не впав. Завмер. Його плечі тремтіли.

— Ти знищив моє життя, — сказав він тихо.

Я витер кров з губи.

— Я навіть не знаю, хто ти, бляха муха. Яке мені діло до твого життя?

Після цих слів щось у ньому зламалося. Він опустив руки, його обличчя здригнулося і він заплакав так не стримано як плачуть люди, які занадто довго мовчали.

Він сів на асфальт і схопився за голову.

— Ти не пам’ятаєш… — прошепотів він. — Ти навіть не пам’ятаєш…

Уперше за весь цей час я подивився на нього уважно не як на нападника, а як на людину.

Ця розірвана куртка, свіжі шрами на пальцях, ледь помітна родимка під лівим оком були мені знайомими.

Я завмер. О, ні! Цього не може бути. Я точно знав це обличчя.

Колись воно дивилося на мене з дзеркала, тільки молодше років на двадцять.

Ті самі очі,той самий злам брови,той самий шрам на підборідді, який я отримав ще в десять , впавши з велосипеда.

Він підняв голову, щоб глянути на мене. Я дивився не на ворога , а на себе! На себе такого, який ще вірив, що майбутнє можна врятувати. А він дивився на мене так, ніби вже знав, що ні…