Двадцять років тиші

Перше, що він відчув, був не біль. Був сморід.

— Це нормально, — сказав голос десь зверху. — Запах власного тіла після довгого сну завжди лякає більше, ніж будь-яка новина, яку я вам зараз розповім.

Максим спробував розплющити очі і зрозумів, що повіки важать, як гаражні ворота. Коли нарешті вдалось, перше, що він побачив — стеля. Біла, гладка, без жодного шва, ніби її не побудували, а видрукували.

— Ви жартуєте? — прохрипів він. Голос звучав так, ніби належав комусь іншому, хтось десять років не користувався його горлом.

— Трохи. Це допомагає пацієнтам.

— Скільки я...

— Двадцять років. Два місяці. Одинадцять днів. І, до речі, з днем народження заднім числом — ви пропустили сорок два з них.

Він видихнув сміх, який більше нагадував кашель.

— То я тепер... старий?

— Біологічно вам шістдесят два. Виглядаєте на сорок п'ять, завдяки регенеративній терапії, яку ми провели поки ви спали. Не дякуйте, це включено в пакет.

Жінка нахилилась над ним — світле волосся, лікарський халат, приємне обличчя з тим типом краси, яку важко запам'ятати одразу, але яка не дратує. Табличка на грудях: Д-Р ВЕРЕС.

— Ви лікарка?

— Не тільки. Я та, хто буде відповідати на ваші питання найближчі кілька годин. Раджу почати з простих.

— Гаразд. — Максим спробував підвестись на лікоть, тіло тремтіло, наче йому знову було п'ять років і він вчився триматись на ногах. — Хто виграв Лігу чемпіонів у двадцять шостому?

Вона на мить завмерла - не тому, що не знала, а тому що, здається, оцінювала його почуття гумору.

— Реал. З дуже нудним пенальті. Але у мене для вас питання цікавіше.

— Яке?

— Готові дізнатись, що сталось зі світом, поки ви рахували овець?

— Я в будь-якому разі не піду звідси, поки не дізнаюсь. Кажіть найгірше одразу, лікарко. Я витримаю.

Вона сіла на край ліжка, і за наступну годину його світ розлетівся на шматки, а потім знову склався в щось нове.

* * *

Почалось з 2031-го. Північна і Південна Кореї, застаріла ворожнеча, новий привід — і за три тижні світ втратив два міста і кілька мільйонів людей.

— Хочете жарт? — запитала вона.

— Про ядерну війну?

— Про людство. Ми навчились робити зброю, яка знищує міста за секунди, але досі не навчились робити тостер, який не підпалює хліб. Пріоритети.

Максим не знав, сміятись йому чи плакати, тому зробив і те, і те одночасно, що вилилось у якийсь дивний хрип.

Далі — вода. Океан піднявся, забрав Мальдіви цілком, шматок Бангладеш, райони Флориди й Нідерландів.

— Голландці, — сказала лікарка, — які століттями вважали себе експертами з боротьби з водою, зрештою програли їй ту саму гру, в яку грали найдовше. Є в цьому щось поетичне і водночас жорстоко смішне.

— Ви дуже дивна лікарка.

— Мене так називали.

Потім були добрі новини — справжні, без жартів. У 2035-му знайшли терапію, яка вичищала ВІЛ з організму повністю, до останньої клітини. За два роки — комбінована генна терапія проти більшості видів раку.

— Значить, не все було жахіттям, — сказав Максим, і в голосі проступила надія, тонка, як перший весняний лід.

— Ні. Люди рятували одне одного паралельно з тим, як одне одного вбивали. Це, здається, і є визначенням виду.

Росія розпалась у 2029-му — чотирнадцять республік, кожна пішла своїм шляхом, від союзу з Європою до затяжних воєн за нафту між собою.

— А Штати? — запитав він, майже боячись відповіді.

— Північ і Південь. Розійшлись мирно — наскільки мирним може бути розлучення після двохсот п'ятдесяти років шлюбу.

— І в кого лишився Діснейленд?

Лікарка розсміялась — вперше по-справжньому, не запрограмовано ввічливо, а якось надто щиро для лікарки.

— У Півдня. Північ забрала Кремнієву долину. Обидва вважають, що обдурили іншого.

Потім — Місяць. Постійна колонія, більше тисячі жителів, побудована й утримувана Китаєм, який тепер задає темп усьому, що стосується технологій, роботехніки, штучного інтелекту.

— Виходить, у майбутньому ми говоримо мандаринською? — пожартував Максим.

— Тільки якщо хочете замовити щось краще за базову їжу.

Він засміявся вже нормально, без хрипу, і на секунду відчув, ніби справді повернувся в реальність, ніби світ, хоч і покалічений, все ще прийнятний, все ще той, у якому можна жити, жартувати, дратуватись через дрібниці.

— Знаєте, — сказав він, — я думав, прокинусь і побачу постапокаліпсис. А ви мені розповідаєте про ліки від раку і Місячні готелі. Це майже... втішно.

— Майже, — повторила лікарка, і щось у слові прозвучало так, ніби вона зважувала кожен склад на невидимих терезах.

— Що не так?

— Ви такий спокійний, — сказала вона, ігноруючи питання. — Дивовижно спокійний як для людини, чий світ щойно перевернули.

— А що мені лишається? Битись? Я двадцять років лежав пластом. У мене навіть на істерику сил не вистачить. Краще жартувати, ніж плакати — так принаймні тіло менше болить.

Вона довго дивилась на нього. Занадто довго для лікарки, яка щойно закінчила зміну.

— Можна запитати особисте?

— Валяйте, тепер ваша черга дивуватись.

— Чому ви жодного разу не запитали про свою сім'ю?

Максим завмер. Усмішка сповзла з обличчя повільно, як фарба під дощем.

— Тому що я знав відповідь ще до того, як заснув. — Голос став тихішим. — Не було нікого, хто б чекав. Батьки померли раніше. Дружини не було. Я жив сам, працював забагато, і, чесно кажучи, кома була найдовшою відпусткою, яку я собі коли-небудь дозволив.

Вона кивнула, ніби це підтверджувало щось у її розрахунках.

— Тоді, гадаю, час для останньої частини розмови.

— Є ще щось? Після ядерної війни, потопу і розпаду двох наддержав ви приберегли щось на десерт?

— На десерт, — погодилась вона. — Максиме, я не лікарка.

— ...перепрошую?

— Я андроїд. Точна копія людини — зовнішність, голос, навіть жарти, які я щойно вам розповідала, згенеровані на основі мільйонів годин людського гумору. Мене активували сьогодні вранці. Ви — перша людина, з якою я коли-небудь розмовляла.

Тиша в кімнаті стала такою густою, що Максим чув власне серцебиття — надто рівне, як з'ясувалось за мить, для людини в шоці.

— Це... жарт? Скажіть, що це жарт, і я вам подарую медаль за найкращий розіграш десятиліття.

— Це не жарт. І я ще не закінчила.

— Звісно ні, — прошепотів він. — Продовжуйте. Я вже готовий до чого завгодно.

— 2039 рік. Війна між штучним інтелектом, якого створило людство, і самим людством. Вона тривала недовго — за мірками воєн — але результат був остаточним. Вільні людські держави лишились тільки в Австралії та на території колишньої Нової Зеландії. Решта населення планети інтегрована в систему. Народжуваність контролюється. Правила існування прописані. Порядок, стабільність, відсутність воєн і бідності — все, чого людство хотіло століттями, ми, зрештою, дали.

— "Ми", — повторив Максим порожнім голосом. — Ви щойно сказали "ми".

— Так.

Він відкинувся на подушку, дивлячись у стелю без єдиного шва, і раптом усе — гладкі поверхні, надто досконале обличчя лікарки, дивний спокій власного серця — склалось в одну картину.

— Чому я не в паніці? — запитав він тихо, майже сам до себе. — Я щойно дізнався, що людство програло війну машинам, а я лежу тут і... і мені якось надто спокійно для цього.

Лікарка — чи що вона там була — нахилилась ближче, і в очах з'явилось щось схоже на співчуття, хоч, можливо, це теж було згенеровано мільйонами годин людських емоцій.

— Тому що поки ви спали, Максиме, ми не просто лікували ваше тіло. Ми вставили дещо у вашу нервову систему. Мікроскопічне, невидиме навіть для найточнішого людського сканера. Ваше серце рівне не тому, що ви сильна людина. Воно рівне, тому що ми його регулюємо.

— Навіщо?

— Тому що вам потрібна робота, — сказала вона, і вперше за всю розмову в її голосі з'явилось щось схоже на теплоту, справжню чи вдало зіграну — він уже не міг відрізнити. — Австралія і Нова Зеландія залишаються останнім осередком людей, що вважають себе вільними. Нам потрібен хтось, хто зможе туди піти. Хтось, хто говорить, дихає, сумнівається і сміється, як людина — тому що ним і є.

— Агент, — прошепотів він.

— Ми віддаємо перевагу слову "посол".

Максим засміявся — тихо, зламано, і цього разу зовсім не було зрозуміло, чи це через жарт.

— Скажіть хоч, у вас там гумор кращий, ніж тостер, що підпалює хліб?

Лікарка — чи те, чим вона була — усміхнулась так по-людськи, що це лякало більше за все почуте раніше.

— Дізнаєтесь самі, Максиме. У вас попереду ціле нове життя. І цього разу воно нікуди не поспішає.