Золоте зерно темряви. Справжня історія Дака і Дейва.

Дощ у Вілтширі ніколи не йшов просто так — він змивав залишки здорового глузду з пагорбів Ейвбері. У кутку напівпорожнього пабу «Ворон і Колосок» сиділи двоє. Даг Бауер крутив у грубих, порепаних пальцях склянку з темним елем. Його очі, зазвичай тьмяні від віку, зараз горіли гарячковим, неприродним блиском. Навпроти сидів Дейв Чорлі. Він мовчав уже другу годину, нервово виводячи нігтем на залітій пивом стільниці ідеальні, концентричні кола. — Це знову сталося, Дейве, — прошепотів Даг, і його голос прозвучав як шурхіт сухої соломи. — О третій годині ночі. Навіть раніше. Наче хтось смикнув за нитку всередині мого хребта. Я прокинувся. Мені не потрібен був світанок. Мені потрібне було поле. Дейв підвів важкий погляд. Його обличчя було блідим, як крейдяні кручі довкола Стоунхенджа...