1.
Цього нового року вона знову загадала для себе те, що і минулого року.
Те саме, що і на день народження, на падаючу з неба зірку, і у момент, коли на циферблаті годиннику була цифра 22:22 або ж 23:23, 10:10 і 20:20.
Коротке і просте слово, що складалося з 5 літер і не мало одного значення. Слово не мало розміру, і було аж таким безкрайнім, що могло охопити собою планету від краю й до краю, заповнити всю маріанську впадину і затопити Альпи. Говорили, його не можна купити за гроші. Але за певну суму, можна створити його імітацію — на годину, на день, чи на рік — залежить від кількості різних купюр, їх стабільності і інфляції.
І якби хоч одного разу, воно, таке бажанне і жаданне постукало в двері її крихітної квартирки — вона б просто не відчинила. Щоб воно їй дало? Ні-чо-рта. Лише б зруйнувало звичний порядок речей, який будувався роками без наявності вищезгаданого, примарного відчуття, яке і на себе ти не одягнеш, і на стіл при біді не поставиш.
Чи потрібне було їй щастя?
Невже вона не відчула його ні разу, ні на хвильку за все життя?
Відчувала.
Здається, тоді їй було лише 5, тоді щастя вимірювалось в новій ляльці і чупа-чупсі на паличці. Тоді вона бігла додому поночі, бо грали хованки і доганялки. Може тоді щастя випало прямо з кишені, а вона і не встигла побачити?
Було в 6, коли їй одягнули два банти і повели в перший клас. Всіх дівчаток до класу чомусь проводжали тати, а вона так обережненько крокувала міцно вчепившись за маму. Щастя, тоді мабуть, заблукало в шкільних коридорах і не встигло її відшукати.
А потім разочок в тринадцять, коли він провів її аж додому, і зовсім легенько обняв. Не вимагаючи ні взаємності, ані інших цікавих речей, які будуть просити хлопці, коли вона стане старшою.
Дівчинка курить. Так чомусь легше згадувати, хоча в клубах диму зовсім нічого не видно. Може, щасливі люди і взагалі не курять? Але вона б не покинула. Бо так і не звикла жертвувати, ні своїм часом, ні звичками, ні потребами. «Просто страшна егоїстка» — так назвав її на прощання той нещасний, пропащий Ромео, заради уваги якого вона не вдарила пальцем об палець, з ним навіть не було спокійно. Навпаки, біля нього — був танець на гострих голках. Вправо-вліво, назад, поворот — інакше побачить, що за білим-пухнастим образом її гострі й нерівні грані, що не піддаються шліфовці і боляче ріжуть. Боляче. Хай боляче буде краще комусь, а не їй. Бо біль— це, напевно, єдине, що не навчилась пережовувати з роками.
Якщо б їй задали питання, що б взяла на безлюдний острів — відповіді б не настало. Вона була з того самого сорту людей, що не уміли привʼязуватись, а якщо таке і ставалось, то легко скидали баласт. На безлюдний острів вона не взяла б нічого. Бо будь-яка річ — це нитка, що тягнеться до минулого, а це тугий зашморг на шиї, що затягується міліметрами. Вона була з тих, хто скидає із себе баласт ще до того, як корабель почне давати тріщину. Друзі, коханці, спогади — усе це летіло за борт.
На циферблаті пробило 00:00. Час, коли старий рік помирає, а новий ще не встиг набрехати.
Вона усміхнулась, бо в глибині душі знала, не просто не відчинила б двері, якби щастя до неї постукало. Вона б забарикадувась усіма меблями і зрушила з місця стіл.
За дверима почувся звук — може, вітер, а може, те саме п’ятилітерне прокляття просто проходило повз, навіть не зупинившись, аби постукати.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!