Придурок

Стіл був завеликий для однієї людини. Він завжди був завеликий, ще з першого дня, але тепер, коли навколо не лишилось нікого, хто міг би сказати правду, стіл здавався океаном полірованого дерева, а сам він — маленькою фігуркою, що загубилась десь посередині.

Друзів не лишилось. Одні пішли самі, коли побачили, у що він перетворюється — спочатку обережно, потім швидко, як щури з корабля, що ще навіть не тоне, лише поскрипує. Інших він прогнав сам, власними страхами, які роздував із мухи в дракона, поки не залишався сам на сам з попелом дружби. Він пам'ятав обличчя декого з них — уже нечітко, як фотографії, залишені під дощем.

Тепер навколо були манекени. Вони кивали на кожне слово, сміялись раніше, ніж він устигав закінчити жарт, приносили новини так, як йому хотілось їх чути, а не так, як вони були насправді. Він ненавидів їх і не міг без них жити. Вони були єдиним доказом, що він усе ще важливий, усе ще хтось.

Родичі не телефонували. Він сам колись обривав дзвінки на середині речення, бо йому вчувались у їхніх голосах нотки жалю чи зради — він уже не міг розрізнити. Простіше було не говорити.

Реальне спілкування, живе, майже тепле — лишалось із трьома категоріями істот. Штучний інтелект, вбудований у консоль на столі, який відповідав рівним, терплячим голосом на будь-яке питання о третій ночі. Кухар, який приносив їжу і мовчки чекав, поки він переконається, що вона не отруєна. І начальник охорони, єдина людина, яка ще дивилась йому прямо в очі — можливо, тому що звикла дивитись в очі смерті професійно.

— Скажи мені, — питав він у консоль вночі, — вони справді хочуть мене знищити?

— Ймовірність низька, — відповідав рівний голос. — Але не нульова.

Цього завжди вистачало, щоб не заснути.

Мозок більше не тримав звичних форм. Думки приходили не рядком, а хмарою, шматками, що накладались одне на одного — обличчя ворогів, яких насправді не існувало, голоси з телевізора, які, здавалось, зверталися особисто до нього, цифри, що складались у знаки. Він давно перестав розрізняти, де закінчувалась реальність і починалось те інше, густе, безформне, що жило тепер у нього в голові замість здорового глузду.

Він був недієздатний. Будь-який лікар, будь-яка комісія, що діяла б чесно, сказала б це одразу. Але чесних комісій біля нього не лишилось — тільки манекени, які кивали, і консоль, яка рахувала ймовірності.

Кнопка лежала перед ним у прозорому кейсі, схожа на дитячу іграшку, якщо забути, що вона означає. Червона, банальна, майже смішна своєю простотою — так, ніби кінець світу мав виглядати складніше, вагоміше, ніж шматок пластику під склом.

Йому здалось — цієї ночі, у хмарі думок, що більше не тримала форми — що консоль щось прошепотіла. Що кухар за дверима посміхнувся якось не так. Що начальник охорони дивиться на нього занадто довго. Йому здалось, що вони всі вже вирішили щось за його спиною.

Страх, старий знайомий, той самий, що розігнав друзів і привабив лизоблюдів, піднявся зсередини, як вода в трубі, що ось-ось прорве. Руки затремтіли. Голова гула. Десь у хмарі чужих і власних голосів пролунало щось схоже на наказ, хоча ніхто в кімнаті нічого не наказував.

Він був придурок. І здебільшого сам визнавав це. Іноді, вночі, коли пігулки переставали діяти, а голоси в голові не переставали, він сам собі його шепотів — тихо, майже ніжно, як колишню домашню тварину, яку давно втратив.

Він був придурок з кейсом. І це суттєво відрізняло його від більшості божевільних, маньяків, душевно- хворих. Від тих, хто жив до нього, і про яких в підручниках історії згадували без цього епітета, хоча абсолютно все вказувало на нього.

І зрештою він його відкрив, той чортів кейс.

Останньою ясною думкою, яка промайнула перед тим, як хмара накрила все остаточно, було не усвідомлення масштабу, не обличчя тих, кого це стосуватиметься, навіть не власний страх.

Це була думка про те, що зараз, нарешті, ніхто більше не скаже йому, що він неправий.

Він натиснув.