Вода.

Письменник забіг до видавництва так, ніби за ним гналася вся літературна критика світу.

На плечі висіла величезна сумка.

Він урочисто поклав її на стіл редактора.

— Ось!

Редактор глянув.

— Це що?

— Роман.

— У двох томах?

— Ні. Перший розділ.

Редактор повільно розстебнув сумку.

Звідти виросли дві товсті пачки паперу.

Аркушів дев'ятсот.

Він мовчки взяв канцелярський ніж.

Письменник гордо випростався.

«Зараз почує: "Шедевр"...»

Редактор акуратно розрізав мотузку.

Відрахував десять сторінок.

Поклав ліворуч.

Потім відрахував останні десять.

Поклав праворуч.

Усе, що було між ними, одним рухом відклав убік.

Письменник зблід.

— А...

— Так буде швидше.

— Швидше що?

— Читати.

— А середина?

— Вода.

Письменник нервово засміявся.

— Ви ж навіть не відкрили.

— І не треба.

— Як це?

Редактор постукав пальцем по стосові.

— Якщо роман займає дев'ятсот сторінок, вода вже сама себе видала.

Письменник відкрив рота.

Закрив.

Знову відкрив.

— Але... там характери...

— Вода.

— Атмосфера...

— Вода.

— Внутрішній світ героя...

— Це вже найнебезпечніша вода.

Письменник схопився за серце.

— Валідол!..

Секретарка миттєво висунула шухляду.

— Уже давали?

— Учора одному поету.

Редактор тим часом спокійно перегорнув перші десять сторінок.

Потім останні.

Закрив рукопис.

— Ну ось.

— Що... ось?

— Тепер можете написати те, що хотіли сказати.

Письменник повільно сповз по стільцю.

За дверима вже чулося виття сирени швидкої.

Редактор поставив рукопис на полицю.

Повернувся до секретарки.

— Хто наступний?

— Автор трилогії.

Редактор мовчки відкрив шухляду.

— Валідол одразу сюди.