Дух за назвою "Чудотворець"

Змія...

Хто говорить про мене як не про Теміну. Вона зрадниця, говіркá до зірок, сестра, але не господиня мені!

Отримуй!

Мій меч відбився від пошрамованого металевого погруддя якогось славетного лицаря. Я не чула дзінь.

Ударила ще раз. Тепер чую.

"Будеш моєю жертвою не в останній раз?" Я дуже зла сьогодні. Це сталося через мою хрінову "таємницю", яку вона розкрила Аметистовому селу, зовсім недалечко від замку. Хто знає, як не зв'язки з Мостом Аґальбертом. Пройдисвіти тут не водяться, хоча нас обох так і назвали би. Бо ми не такі.

Удар.

З потрісканих до купи стін виднілися проблиски сутінкового неба, так зветься тут фіолетове небо, розпорошене з рожевими і синіми кольорами, не притискаючи до себе ні хмаринки. Зірки як немовлята до місяця.

Удар.

Після цього я глибоко вдихнула, схрестивши ліву руку за спиною. Потім змінила позицію і встала ззаду до погруддя. Я дивилася на прекрасну потилицю шолома. З нього звисав кінець, що витулявся до гори, де кріпився плюмаж. Гадки не маю, якого саме кольору.

Я підняла меч і пробила погруддю шию. Ударом дала ще раз. Мої м'язи боліли і я закричала. Від болю хотілося пити - ніч як не пила, а хочеться крові.

- А!

Удар і декапітація. Шматочки шолома розсипалися по моєму взуттю як м'ясо. Я поставила лезо додолу, проткнувши занедбану кам'яну підлогу.

Замок зветься Плато Керхолома. І він величезний як палац.

Я відпустила ефес меча і присіла на коліна. Меч так і стоятиме вертикально, бо я його господар. Смертельне Відлуння - так його прозвала сестра, а тепер мене від цього нудить. Хвилин п'ять минуло.

- Смілива...

Позаду мене зворушливе тіло. Дух. Привид. Я поворушила лише сині райдужки.

- ... і відповідаєш як мала дитина.

- Чого тобі треба?

Зрадницьки Доре ван Скалеус не відповідав, як і я.

- Ламаєшся... а потім ведеш помсти задля втіх... Нащо воно тобі, Блу Прискіплива?

Я піднялася і розвернулася до нього. Монстр він нікудишний, а я людина; у нас обох сині очі, але за обличчям у нього - і нічого.

- А нащо тобі там ховатись? - кажу. - Я готова до битв і не пошкодую. Я вже не малà.

- Блу Прискіплива - більше не знаходитиметься тут.

Поворушив темно-сині губи і підходив до мене. А як наблизився, то колом до меча пройшовся з руками за спиною.

- Вона спочатку займеться обов'язком - придушить повстання.

- Усе марно. Ти кажеш, бо це для тебе либонь блядь легко, але ти помиляєшся. Одна я, - притиснула руку до грудей, - це самогубство. Придушенням повстання має займатися Блискучий Вололар. Повстання нічних полонців приборкується магією і кров'ю, а не лезом.

Мовчить.

- Забудь. Я...

- Ти - не повернешся до Аметистивого села. Ти не повернешся до сестри.

- До неї? Нізащо! Але як мені бути з тими?

- А воїн знає як бути. Знає усі карти. Знає перешкоди на своєму шляху. У тебе вони є? Тью-тью-тью. Ні. Не видно в тебе. Блу дуже дурна і не дивиться осторонь.

Як я обачливо помітила на сходах Теміну. Довге бюрозове волосся, димчасті зелені очі, сині губи і білі рум'яни...

- Зрадниця!

- Блу не розуміє, що вона виконує.

- І як же ти могла так вчинити зі мною?

- Для тебе усе, що завгодно, сестро.

Вистрибнула зі сходів.

- Ти божевільна, сама ніяк не могла це збагнути. Ти гуляєш по цьому замку, хоча я заборонила тобі це робити. Яке виправдання я почую?

Кажуть, що Плато Керхолома - резиденція зла. Тут, і саме тут, відбуваються дивні речі, як і ті, що ми не бачимо насправді. Вона не бачить Доре ван Скалеуса і думає, що я шиза. Говорю ні з ким, та він перед тобою, сестро!

Чи це гра? Я сама поглянула на меррокка, а він дивиться на неї.

- Що ти будеш робити? - запитав Дорé.

Нахмурившись, я заплющила очі і відчула темінь у собі як під час смерті. Сестра дивилася у бік неба. Там, де ясніє Зірка з лінією. Я хотіла дізнатися про це у Дорé. «Блу Прискіплива не може знати усе. Хай вона і прискіплива». Смертельне Відлуння і далі стоїть по вертикалі. Сестра кружляла свій довгий позолочений меч. Він вищий за нас - усіх трьох у замку.

- Владар питає: «Що, - зробив паузу, - ти будеш робити?»

Я з поспіхом схопила меч до рук і поспішила зробити вовчий погляд на сестру. Але вона вирішила усе чітко і ясно - дала мені в обличчя. Мене викинуло до високих міцних кам'яних дверей. Гупнулась красиво. Я лежала спиною, а меч мій ледь не приземлився лезом мені у шию. Вставши я поглянула на Доре, який стоїть поруч з Теміною. Їхні погляди на мене однаковісінькі. Сестра надокучливо покрутила меч.

Бійня сестер почалася. Усе через мою шизу і непокірність. Хто б про це казав! Схрестили мечі, однак рівнятися з її мечем я не могла по довжині, тож швидко я зісковзнула лезом так, що почулася її душевна і скрегітна мелодія. Я відступила, ухилилася, майже хребет зламала. Це було ніщо порівняно з її прудкими рухами. Зате у мене прудкі ноги. Удар! Відбила, але я піднялась сходами і злетіла перекидом - влетіла у неї. Удар. Ногами об стіну і благополучно приземлилася на землю. Вона вивела лезо на мене, я відбилась і тільки так могла захищатись. Та це буде безскінечно.

- Може кинеш битися? - спитала я.

Відповідь однозначна: смерть. Це вистачило, щоб дістати світлошумову гранату. Буде нечесно, але я кинула, коли її кінчик лезо зрізався мені в щоку. Поріз був палаючим, бо таким вона і створила Полум'яне Зітхання. Три... два... один... Бах! Здається і мої очі теж осліпли, та невже вона не наважилася відбити гранату як м'ячик? Легко здолала, коли вона стогнала від осліплення. Око за око я їй дала по щоці теж і вона благополучно впала. З Полум'яного Зітхання машинально зник весь клинок.

Я підняла своє лезо до її підборіддя. Хоча, визнаю, вона мене теж покоцала. Проте я вже маю світлий шрам на лівому оці.

- Світлошумова граната? - віддихувалась сестра, коли вона тепер могла бачити. - Мерзено.

- Мерзеніше, ніж я сама.

Вона зітхнула.

- Вбивай, якщо треба.

- Буде чесно.

Цікаво як. Як я це можу зробити? Ми - Братство безсмертних. Нам дана присяга і ми її не можемо остаточно порушити.

«Дано нам сорок тисяч земель - сплатімо їх у попіл.

Серед вісів, серед мороків, сплáтимо за порядок.

Нам дана Вісь Зла - ми її плекаємо.

Нам дана Велика Тінь - ми її плекаємо.

Нам дано зорі - зорі наших душ.

Заведемо собі звичай - прощаємось у теміні.

Смерть - залатить душі.

Залатить душі. Залатить душі.

Плекаємо. Плекаємо. Плекаємо усіх.

Усе довкола, створене нами.

Бо нам дано Всесвіт - ми його захищаємо!»

Своїх убити - це якщо твоя честь облилася брудом від свого же. Зараз усе вирішиться.

- Убивай, - чую голос Доре. Він тут, стоїть поруч зі мною.

Я зціпила зуби та підняла меч. Хотіла - вже зробила б. Та...

- Досить!

Я змахнула меч на нього. Якби було все просто, він вже давно був мертвий. А сестра тільки на мене і дивилася. Доре ван Скалеус подивився униз під шию як у його тіло проткнутий Смертельне Відлуння. Так і знала, що це лише дух! Він поглянув на мене.

І... зник...

- Ти що робиш? - каже Теміна.

Я поглянула на неї хижими очима.

- Нічого. - простягнула їй руку, а вона залюбки відмовила.

Але все змінилося у нас на очах. Одна стіна стала світлою до неперевершеного фіолетового кольору як небо. Камінці ворушаться, а уламки піднімаються вгору. Перед нами з'явився сам Доре ван Скалеус.

- То це ти про нього?..

Нас здувало назад, але поки наше легке волосся. Таке враження, що весь замок здригається і піднімається угору.

- Щ-що відбувається? - панічно питає сестра. Я відповіді не знаю.

Доре ван Скалеус має лиху усмішку і стиснуті кулаки в сторону. Він сміявся. Його... висмоктало в стіну як і все фіолетове. І він теж панічно виглядав. Усе підняте магічно попадало назад додолу. Здригнулася ледь ціла стеля. А ми - відчули лиш те, що могло стати останнім нашим баченням. Ми тільки кліпали очима, а сестра досі валялася на підлозі. Ми пялилися у стіну.

* * *

- Ааа...

Наколо темрява, під нашими ногами я добавив зелену підлогу. На чомусь треба стояти. А Доре випав з портлу. Лежав як мертвий, але все ж таки лежить. Я до нього підходив з інтелігентною усмішкою. Усе таки він аристократ.

- Ти занадто багато бздиш, як на мене. Розслабся. Давно вже скінчено усе для тебе, чудотворцю.