Тренування

Клас був маленький — сімнадцять дітей, сиділи рівно, склавши руки, з тим спокоєм, який дорослому з давніх записів здався б неприродним, а тут був звичайнісіньким четвергом.

Тренер Олаф обвів їх поглядом і почав, як починав уже тисячі разів.

— Сьогодні в нас "Історія конфліктів до Стабілізації". Хто скаже мені — чому на Землі, до того як усе стало таким, яким ми його знаємо, відбувались війни? Конфлікти? Навіть побутові вбивства, звичайні, між двома людьми, які жили по сусідству?

Ліс — хлопчик з переднього ряду, завжди перший, хто піднімав руку, — не піднімаючи руки, сказав:

— Через брак ресурсів.

— Частково.

— Через ідеології, — сказала дівчинка з другого ряду. — Люди вірили в різні речі і вбивали одне одного за віру.

— Теж частково.

Відповіді сипались одна за одною — про територію, про релігію, про політичні системи, про особисту образу, — і кожна була правильною рівно настільки, наскільки шматок мозаїки правильний сам по собі, без інших шматків.

— Усе це правда, — сказав тренер, коли діти видихлись. — Але якщо копнути глибше, під усіма цими словами лежить одне. Боротьба. За щось. За золото, за землю, за нафту, пізніше — за дані. За владу над іншими. За увагу — так, навіть це, коханці вбивали одне одного за неувагу, уявіть собі. За право отримувати задоволення — їжу, секс, статус, — коли цього задоволення на всіх не вистачало. І лише мізерна частка злочинів — справді мізерна, історики нарахували менше одного відсотка — походила з прямої, безпричинної жорстокості. Божевілля. Афекту. Тобто з поломки, а не з розрахунку.

Він зробив паузу — не тому, що потребував ефекту, а тому, що завжди робив цю паузу саме тут, і йому подобалось, як тиша лягала на клас.

— Сьогодні поломки виправляють ще на етапі запліднення. Ембріональна корекція прибирає схильність до афективних станів, до патологічної агресії, задовго до того, як дитина взагалі народжується. Лишається тільки перша категорія — розрахунок, боротьба за ресурс. І її вирішили не хірургією. Її вирішили інакше.

— А до цього, — спитала дівчинка, — люди справді вірили, що можна зробити так, щоб усім усього вистачало?

— Вірили. І називали це утопією. Слово, яке означало — гарна мрія, яка ніколи не здійсниться. Знаєте, чому не здійснювалась?

Мовчання.

— Тому що спершу намагались вирішити ресурсний дефіцит фізично. Подивіться на архівні записи зросту стародавніх людей — до двох метрів заввишки. Уявіть, скільки їжі, води, простору, тканини потребувало тіло такого розміру. Наш із вами метр двадцять — не примха, не мода. Це в рази менше споживання на кожну людину, помножене на мільярди людей, помножене на тисячоліття.

Ліс скривився — легенько, як діти кривляться, коли їм щось незрозуміло, але вони соромляться перепитати.

— А чому просто не... не зробили людей вищими за метр двадцять і не навчили їх ділитись?

Тренер усміхнувся — цій відповіді, яка спливала майже щороку, з різних вуст, однаково наївній і однаково точній.

— Пробували. Виявилось, легше змінити тіло, ніж змінити бажання. Ще раніше пробували біоїжу — концентрат, що давав усі поживні речовини без травлення, без... — він шукав слово, — без усього того незручного, що робить тіло тілом. Дефекації, зокрема. Здавалось би, ідеально: не бігаєш за їжею, не виділяєш відходів, як... — він завагався на слові "тварина", бо воно завжди звучало трохи жорстоко в устах перед дітьми, і замінив, — як організм старого типу. Але виявилось, що людям було мало не голодувати. Їм хотілось відчувати. Смак. Запах. Насолоду від того, що їжа на язику. І, чесно кажучи, вони мали рацію. Яка користь з ефективності, позбавленої радості?

— Тоді як вирішили? — спитала дівчинка з другого ряду, хоча, звісно, знала відповідь — усі знали, з народження, з бази даних, вбудованої в саму тканину свідомості. Питала не заради відповіді. Питала, бо так було заведено — проговорювати відоме вголос, ніби це надавало йому ваги.

— ЦМЧІ, — сказав тренер. — Центральний мнемо-чуттєвий імплант.

Він на мить торкнувся скроні — жест, який дорослі робили несвідомо, коли говорили про ЦМЧІ, хоча самого чипа торкнутись не можна було, він сидів глибоко, вплетений у тканину мозку ще від народження, безболісно, майже непомітно, як частина того, ким людина є.

— Кожній дитині його вживляють у перший день життя. І з того моменту межі, які раніше визначали тіло, зникають. Ми відчуваємо будь-яку емоцію за бажанням. Радість — і радіємо по-справжньому. Смуток, якщо він потрібен, щоб щось у собі зрозуміти. Натхнення, коли треба творити. Усе — в межах, безпечних для психіки, які регулюють алгоритми ЦМЧІ, а до певного віку усвідомлення — ще й батьки.

Кірк, хлопчик з останнього ряду, який рідко озивався, підняв руку цього разу по-справжньому.

— А хто вирішує, які межі безпечні?

Тренер на секунду завис — крихітну, майже непомітну паузу, яку жоден з дітей не вловив, бо вони звикли до рівного темпу його голосу і не шукали в ньому пауз.

— Алгоритм, — сказав він. — Він навчений на мільярдах прикладів людського благополуччя. Він знає краще, ніж... — тренер зупинився знову, тепер уже свідомо, і закінчив інакше, ніж збирався: — ніж будь-хто з нас міг би знати сам.

Він рухався далі, бо урок мав план, а плану треба було триматись.

— Фізично ми так само вільні. PLC-зір дозволяє бачити будь-яке зображення, яке лише можна уявити, з точністю, недосяжною для біологічного ока старого типу. Ми чуємо будь-який звук. Відчуваємо будь-який запах. Смак — той самий, за яким колись тужили творці біоїжі — тепер доступний у повній повноті, навіть без фізичної їжі, якщо хочете, хоча більшість усе одно обирає їсти, бо в цьому є ритуал, який людям, здається, потрібен так само, як і сам смак.

Дівчинка тихо хихикнула — не над темою, а над чимось своїм.

— Ми можемо відчувати сексуальну насолоду в будь-який момент, з будь-яким партнером, реальним чи уявним, — продовжив тренер рівним голосом учителя, для якого це давно стало таким же нейтральним фактом, як таблиця множення. — Отже, усе це, разом із рештою, зробило непотрібними війни. Немає дефіциту — немає причини боротись. Ресурс, увага, задоволення, статус — усе доступне кожному, миттєво, без обмежень.

Він зробив паузу перед фінальною частиною уроку — тією, яку найбільше любив, бо в ній була відповідь на питання, яке діти ще навіть не встигли сформулювати.

— Тому навчання в старому сенсі — запам'ятовування фактів, вивчення формул, історія, географія — стало непотрібним. Навіщо вчити те, що ви й так знаєте? У вас є постійний доступ до єдиної підтвердженої бази даних людства — ви народжуєтесь із нею, як народжувались колись із вродженими рефлексами. Тому в центрах на кшталт нашого, "Кузні Форм", ми не навчаємо. Ми тренуємо. Вміння, навички, які вам до вподоби, які мають попит у поточному суспільстві. Хтось тренує архітектурне мислення. Хтось — мистецтво старовинного діалогу, того, що вівся голосом, а не прямим обміном даних між чипами. Хтось — просто вправність рук, бо є люди, яким подобається робити щось руками, навіть коли руки для цього не потрібні.

Він подивився на клас.

— Питання є?

Тиша. Не та тиша нерозуміння, яку тренер бачив у найстаріших архівних записах з учнями старого типу шкіл, — а тиша повного, вичерпного спокою. Питати було нема про що. Все, що можна було спитати, вже мало відповідь, доступну одним внутрішнім рухом уваги.

— Тоді на сьогодні все. Завтра — по секціях, як завжди.

Діти піднялись — рівно, без штовханини, сімнадцять маленьких постатей, що розійшлись у сімнадцять різних напрямків без жодного зіткнення, без жодного слова суперечки про те, хто вийде першим.

* * *

Тренер вийшов останнім. Авіакоптер чекав на майданчику — маленький, ідеально під його зріст, ідеально під його вагу, спроєктований так, щоб забирати мінімум того, що колись називалось "паливом", а тепер називалось просто ресурсом, без уточнень, бо уточнення давно стали зайвими.

Він сів, і перше, що зробив — увімкнув режим релаксу. М'яке тепло розлилось десь у грудях, не фізичне, не хімічне — точніше, хімічне, але керовне, чиста інженерія відчуття, викликана сигналом, який пройшов від чипа до тих самих ділянок мозку, які колись реагували випадково, на волю обставин, а тепер реагували на волю власника.

Радість. Не через щось. Просто радість, замовлена як напій.

Він додав любов — легку, розлиту, без конкретного адресата, того типу, яка колись, у старих текстах, називалась "любов'ю до світу". І гарний настрій, теплий, як пісок під сонцем, яке він ніколи не бачив насправді, тільки в PLC-відтворенні, точнішому за будь-яке справжнє сонце.

Потім — мелодія. Він вибрав стару, справді стару, з архівів, з тих часів, коли музику ще грали руками на інструментах з дерева і металу. Але ввімкнув її не всередину голови, не прямим сигналом у слухові центри — ввімкнув її зовні, через маленький динамік коптера, так, щоб вона звучала так, як звучала колись: із простору, з повітря, недосконало, з легким шумом атмосфери навколо.

Йому подобалось це недосконале звучання. Ніхто не міг би сказати чому саме, і сам він теж не міг — просто в цьому старому, зовнішньому, недосконалому способі слухати щось було, що не відтворював жоден внутрішній сигнал, хоч який точний.

Коптер піднявся, і місто внизу розгорнулось рівними, м'якими лініями — низькі будівлі, під зріст своїх мешканців, жодної гострої тіні, жодного контрасту, який колись, у давнину, міг би когось налякати чи роздратувати, бо контрасти теж давно навчились згладжувати, там де це було потрібно.

Тренер дивився вниз і думав — просто думав, не замовляючи цю думку ні в якому режимі, — про те, як гарно жити зараз.

І тільки на секунду, десь на самому денці цієї думки, зовсім тихо, майже нечутно навіть для нього самого, майнуло інше: питання хлопчика про те, хто вирішує межі безпечного. Адже хіба не через небезпечні помилки рухався прогрес до Стабілізаціі? І чи не означає така стабілізація Застій? Адже колись людство прагнуло підкорити зірки…. Еххх

Він відклав це питання вбік так само легко, як відкладав щодня, — не тому, що воно було страшне, а тому, що на нього, здавалось, просто не було потреби відповідати.

Мелодія летіла назовні коптера, недосконала й жива, і місто внизу мовчало своїм рівним, безконфліктним мовчанням аж до самого обрію.