11

Вогні. Багаття, свічки, смолоскипи. Я не звикла вночі бачити світло. Сон перетворюється на марення. Збоку багато хрипів і стогонів. Сили потроху повертаються, але я досі не можу зорієнтуватись.

Розплющую очі. Сідаю. Повільно повертаюсь вбік. Усе здається завеликим, доки я не розумію, що постелено на підлозі. Цвітану розідрало бік. В голові зринає комбінація, що завжди готувала мати. На стінах висять засушені снопики різнотрав’я. Потрібні запахи губляться в загальному фльорі.

- Де ми?

Будинок схоже знахарки. Такою була оселя знайомої бабки й так виглядала мамина кухня. Двоє дверей ведуть в нікуди. Вогонь в печі й купа свічок. Душно.

- Трясця, Яро, ти вже вчетверте питаєш. – сичить крізь біль Цвітан. – Ми в поселенні химородників.

- Вчетверте? Не пригадую.

- Нас притягли сюди з ущелини. День пролежали. Ти знаєш, що уві сні говориш без упину? Це нестерпно.

- Вже ніч.

- Яка спостережлива. – Цвітан сопе знов, відвертаючи голову. – Всі пішли на лови. Знов.

Втуплююсь в бік Цвітана. Він перев’язаний ганчіркою, що зовсім просочилась кров’ю. Обмацую себе: кілька подряпин, але, певно, головою забилась.

- Не схоже, що тобі допомогли. – перевалююсь й підповзаю зазирнути під пов’язку. – Чорт, мати робила набагато краще. Ці шви жахливі й нічим не змащені.

- Дякую. - Цвітан хихотить крізь біль. – Місцева знахарка померла позавчора: от халепа. Шви ти сама робила. Під час минулого пробудження.

Дідько! В тьмяних полисках і не помітила засохлої крові. Що я ще встигла накоїти?

- Ти просила… кхе… розтопити піч і набрати зілля. Все знайдене на столі.

- Так, звісно. Дякую. – слабка спроба повернути спогади.

Спираюсь на стілець і підводжусь. Стіл завалений рослинами. В голові пульсує і очі не фокусуються. Перебираю рослини на дотик і нюх. Настоянка неповна, але Цвітану стане краще. Товчу в ступі, довго й ретельно. Коли ставлю тацю з водою в піч, обпікаюсь, але то не страшно. Нишпорю полицями. Змішую кілька зборів і даю Цвітану випити.

- Гірко. Ні, пече. От дідько! Ти впевнена, що не отруїла мене?

- Скоро пройде. Розкажи про своє селище: як живуть химородники?

- Та як у всіх. Вночі ходять на лови, вдень своїми справами або відсипаються. У нас там майже свій клан. – голос стихає й вповільнюється. - Мені обіцяли, що після повернення приєднаюсь до управи, до братів. Ще ми, ну, дружніші за інших. Все ділимо порівну. Один одному допомагаємо. Ясно, що не всі з нашого селища. От наприклад…

Сподіваюсь, Цвітан не образиться на мене, що не попередила. Не думаю, що він мені достатньо довіряє, щоб випити снодійне. Як раз трави закипіли. Тримаю на вогні ще трохи, рахуючи до двох тисяч, як учила мати. Зазвичай ми користуємось годинником, однак вона часто згадувала інші часи, коли стандратні методи не працюють. Опісля зливаю воду, обмотую долоню рушником і прикладаю до рани гаряче листя. Трави, що я дала Цвітану заспокоять печіння. Листочки обліплять рану шкіркою до повного заживлення.

Сама теж випиваю збір, просто щоб трохи розворушити розум. Ще один флакон ховаю в кишеню. Нічого мені тут сидіти: треба обдивитись і знайти решту.

Тримаюсь за ручку. Ніколи не думала, що менш ніж за тиждень вивчу до біса магії, вб’ю з десяток потвор і головне – розгулюватиму вночі без дозволу чи запрошення.

Двері скриплять. Назовні порожньо й холодно. Я в топі й штанях. Хто мене роздягав? Байдуже. Зачиняю двері й роблю кілька кроків по стежці Пахне квітами. Ні голосів, ні химородників. Де-не-де стирчать напівзгаслі смолоскипи. До ранку всі вони догорять, а то й швидше.

З найбільшого будинка пробивається світло. Всередині повно дітей. Більшість покотом сплять на підлозі. Кілька слухають історії. Підходжу ближче: оповідає Анничка. Її коліно перев’язане, але вона все одно бродить кімнатою, розігруючи сценку. Орест прихилився до стіни на табуреті. Я бачу його зі спини і можу тільки здогадуватися, що схилена голова означає дрімоту. Здається, Анничка подивилась на мене, але завряд побачила в темряві.

Хотіла б лишитись з ними, але йду далі. Мені потрібен Сава. Я вдарила його. Точніше, камінь, але я винна. Важко зосередитись. Проходжу ще кілька будинків і чую кроки. Обернутися чи тікати? Деякі потвори не нападають, якщо на них не дивитись. Інші самі лякаються, варто тільки тупнути. Розвертаюсь з криком:

- Не підходь!

- Трясця. – зброя випадає з рук Гната. Секунда – і він вже скаче на одній нозі від болю. Не така вже глефа легка. – Бачу, тобі краще.

- Вибач. – говорю надто тихо. – Це моє.

Підіймаю глефу. Сподіватися на дозвіл серед химородників нема нужди, якщо я сама можу собі його дати.

- Ми там дітей розважаємо. Трохи за порядком стежимо. Приєднаєшся?

- Таки помітила. - бубоню до себе, потім голосніше: - Ви всі там?

- Всі, хто лишився. Більшість знов пішли в ущелину, щоб тренуватися.

- Чому ти не з ними? – в темряві важко розгледіти, але Гнат виглядає здоровим.

- Нудно. – зазвичай через кілька питань можна вивідати правду, але хлопець сам розколюється. – Хотів розпитати як тобі вдалося. Я бачив колись трюк із землею. Односелець займався оберненим чаклуванням і його звинуватили у єресі й зляганні з демоницями. Під час страти він майже врятувався, але йому не вдалось закінчити цикл землі-повітря.

- Знаю.

Втуплююсь у темну пляму, що має бути його обличчям. Світ химородників не такий чудовий, яким здається. Чи залишився Гнат тим зацікавленим хлопчаком? І чи безпечно ділитися з ним видіннями?

- Ти та, що подорожує у снах. – чудово, не потребую вагань пояснювати. – Орест розповідав про твою особливість. Корисно, гадаю.

- Прям розповідав? – обхоплюю себе руками. Більше від образи, ніж холоду.

- У кожного є свої вибрики. Ходімо всередину. Тут небезпечно й ти мерзнеш.

- Чекай договоримо. – хапаю за край куртки й навпаки відтягую ще далі від будинку й світла. – То ти пробував уже… як ти там сказав? Обернене чаклування.

- Так. Думав, більш ніхто так не робить.

- Чому це так заборонено?

- Так роблять демони, а ми ж дуже інакші. – Гнат пхинькає. – Зоряна більше розкаже. Якщо розговориш, звісно. Мені поки так і не вдалося. І давай все-таки в дім: не хочу потрапити в сцену.

- Яку ще сцену?

Щойно встигаю вимовити – відчиняються двері. Стовп світла швидко зникає від чоловічої фігури. В долоні загоряється полум’я. Орест бачить нас і рушає в бік. Не можу розрізнити емоцій на його обличчі, але кулаки загрозливо стиснуті. Треба було засинати в будинку знахарки, щоб мати до мене претензії.

Йдемо одне одному назустріч.

- Сава з вами? – напевно від удару в мене зникли всі захисні реакції.

- То тобі він потрібен?

Орест зупиняється за п’ять кроків від нас, тримаючи під пахвою додаткову кофту. Саме вчасно! Наближаюсь і висмикую одяг. Плечі задубіли.

- Так. Здається, я його ранила. Знайшла в знахарки зілля і ось.

Дістаю з кишені флакон і одразу ховаю. Свідомість повертається і я вповні відчуваю холод. Кутаюсь в накидку й попереду всіх біжу до будинку.

Увіходжу в тепло. Діти лякаються: ніколи не подобалась малечі. Анничка витріщається на мене й рухає долонею по щоці. Вмитися чи що? Зала здається просторішою всередині, хоча й заставлена по периметру лавками. Над однією з них серед сплячої дітвори висить дзеркало в товстій позолоченій рамці. Привітно махаю всім і рухаюсь до нього. Свічок достатньо, щоб я сама злякалась.

Кров. Темні всохлі бризки по всьому обличчю й шиї. Ворушу накидкою: плечі й топ так само поплямовані. Оце зашила Цвітану бік! До того ж я вся брудна, наче в багні вимазана. Якби побачив хто з рідних, пішла б по світу вештатись. Власне, цим я тепер і займаюсь. Моє волосся, і так рідке й блякле, вкрите тим же шаром бруду й зовсім здається знебарвленим. Я вже мовчу, що під очима подвійні кола від утоми.

- Погані новини з ущелини? – стишено питає хтось один. Інші заходяться плачем.

- О ні, все гаразд. – Анничка намагається привернути їхню увагу. – Це Ярина. Вона залишалась в селищі. Просто ще не встигла як слід причепуритися до свята. Пам’ятаєте: коли повернуться батьки, ми їх зустрінемо. Оресте, розкажи як це буде.

Химородник гладить мене по спині, коли проходить повз, а ще докидає:

- Далі по коридору Сава у других дверях ліворуч. Тільки обережно: він теж трохи не в собі.

- Дякую.

Механічно йду в темний коридор. Зупиняюсь перед дверима. Подумки тричі перераховую чи не помиляюсь. Стукаю. На звук ніхто не відповідає. Збираюсь штовхнути, коли двері зі скрипом видихають світло з кімнати. Кучері. Веснянки. Скривлені вуста. Химородницькі очі. Точніше, одне око.

- Зоряно, вітаю. – всміхаюсь. Сподіваюсь, не виглядаю надто загрозливо.

- Ця кімната зайнята. Йди до іншої.

- Орест сказав… - опускаю очі нижче обличчя. Накидка розстебнута, під нею нічого немає. В сутінках фантазія домальовує казна-що, але не можу зупинитись.

- Хто там в біса? – гукає голос з середини.

- От власне.

Знаходжу момент й прослизаю всередину. Був і легший спосіб: віддати Зоряні зілля для Сави та й по всьому, але мені конче треба впевнитись, що ми квити. Хлопець лежить в ліжку. Шкіра на плечі темніша за решту тіла, але я б не сказала, що це робить його менш привабливим чи заважає функціонувати. Сава сідає в ліжку. Ковдра загрозливо сповзає до стегон, та я не маю наміру приєднатися. Дістаю флакон і простягаю вперед, роздивляючися голі стіни.

- Як ти? Це повинно зняти біль і швидше зцілити.

- Могла б передати через Зоряну, як минулого разу.

- Ну оскільки вона залишилась в тебе, то я мусила… – як гарно віск стікає зі свічки! Чорт забирай, дивилась би вічно! – То як ти почуваєшся?

- А тобі самій допомога не потрібна?

Сава відкриває флакон і принюхується. Гидота, а як же. Зоряна знімає накидку й приєднується до хлопця в ліжко. Мені вже не стає витримки розглядати свічки. Голих людей я бачила тільки себе й випадково в гріховних книжках. В мені був чоловік, але все відбувалось потай і в темряві.

- Ти досі тут? – Сава тягнеться через дівчину покласти залишки зілля на тумбу. М’язи напружуються, а обличчя кривиться. Гадаю, все через плече. Раптово випалює, опадаючи на подушці: – Як ти мне бісиш, Ярино. Від тебе самі тільки клопоти. Здається, ти взагалі хочеш нас всіх повбивати, особливо мене. Хтозна, може з вонгем ти все підлаштувала, раз така вправна в чаклунстві?

- Спокійної ночі, Саво. І тобі, Зоряно. – уриваю так холодно, як тільки спроможна.

Зачиняю за собою й довго відсапуюсь в коридорі. Не одразу помічаю, що Орест пильнує за мною. Місце табурета таке зручне, що проглядається не лише кімната з дітьми, а й коридор. Глефа в його руці нагадує, що я досі не навчилась пильнувати за речима. Не хочу повертатись до зали й знов лякати дітей, тому залишаюся в тіні й чекаю. Кілька хвилин і Орест сам підходить.

- У мене є подарунок для тебе.

Не встигаю нічого спитати: агресивно цілує, притискаючи до стіни. Діти! Поруч діти! Немає навіть ширми! Млість з низу живота охоплює все тіло й розчиняє думки. Орест відгороджується й втирає губи. Посмішка зовсім незлісна.

- Знаєш, ти солонувата. Ходімо скупаємо тебе.

Дозволяю повести за собою: відмитись не завадить. Від однієї з кімнат аж тягне парою. Всередині вдвічі тепліше, ніж в інших. Орест швидко запалює свічки. Посередині дві купелі зі стеблами плакун-трави. Саме те, щоб розслабитись.

- Дякую. – вода приємна на дотик і я не наважуюсь псувати тут щось.

- Чекаєш, щоб я допоміг?

Орест єхидно всміхається й стягує з мене накидку, далі розшнуровує взуття. Ніколи не дивилась на чоловіка згори вниз. Чи це правильно?

- Що наснилось цього разу?

Знаю, питає з ввічливості. Відповідати я й сама не збираюсь. Стягує штани й гладить стегна. Заклякаю. Топ стягується важко, але потім відчуваю полегкість. Ну все, я перед тобою! Колись я комплексувала через малі груди, та потім мати сказала, що мати великі непристойно. Тому коли я підросла, почала компенсувати ще більше.

Руки Ореста теплі й шорсткі. Він оглядає мене з усіх боків, але я не відчуваю приниження. Думками я вже у кімнаті. В ліжку. Разом з ним.

- А ти не роздягатимешся? – відчуваю себе надто відверто.

- Поглянув на тебе і забув як це робиться.

Стенає плечима, розставляє руки й погордо дивиться на мене. Ясно, це ритуал і тепер моя черга. Накидка, потім сорочка. Знімаю зозульку й залишаю та ослоні під стінкою. Розстібаю штани й повільно стягую вниз, доки не впираюсь в чоботи. Сміюсь і впираюсь лобом в його коліно. Я зараз, хутко. Розшнуровую. Далі він мусить підняти ногу, але міцно опирається на дві. Підводжу голову й дивлюсь. Орест всміхається. Тепер все правильно: тут моє місце.

Піднімаюсь і оглядаю його принади. Тіло вкрите візерунками. Торкаюсь живота й зелена вібрація розповзається по тілу.

- Цікаво.

Орест торкається у відповідь. Пульсація. Візерунок інакший і схожий на розсип каміння, зовсім не рослинний. Химородник знімає труси та йде до другої купелі.

Занурююсь поступово, бо гаряче. Перший час насолоджуюсь без зайвих думок, потім відтираю з тіла увесь бруд. Гадаю, Орест вже приймав ванну, інакше б не лежав з заплющеними очима. Затримуюсь ще на кілька секунд, потім з плюскотом вибираюсь назовні. Повітря вже не здається таким теплим.

- Де рушник?

- Цікаво.

- Що саме?

Орест теж вилазить. Рушники в шафці. Химородник бере один собі, а другим вкриває мене й притискається ззаду.

- Ти цікава, маленька відьмочко. – шепіт вкрадливий і ледь чутний. Не маю потреби тікати, але знаю, що мені це й не вдалося б. - Подорожуєш у снах, знаєшся на травах, чаклуєш не по нашому.

- До чого ти хилиш?

- Що ще ти вмієш, відьмочко?

Химородник різко розвертає мене до себе й цілує. Притискаємось одне до одного. Вологе тіло опирається рукам. Діти. Моя голова. Цвітан в хижці знахарки. Нас можуть підслухати із сусідніх кімнат. Забагато думок – ось в чому твоя проблема, Яро. Бери приклад з химородників: ти хочеш його, він хоче тебе. Завтра все скінчиться, аби ти тільки не звикла.

- Прямо тут? – зупиняю його на ключицях.

- Кімнат на всіх не вистачає, а наступна нагода видасться нескоро.

- Так, слушно.

Це неправильно. Зрештою втомлююсь все оцінювати й просто віддаюсь моменту. Треба слідувати власним виборам.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.