2

Холодна вода роз’ятрила тіло. Підхоплююсь з ліжка й не можу перестати труситися. Треба було залишити ключ в замку. Батько стоїть з пустим глеком в руці й презирливо дивиться на мене. Його погляд незмінний скільки я себе пам’ятаю. Погляд чоловіка, вигнаного з раю жінкою, хай і дуже маленькою.

- Доброго ранку, тату. – скидаю намітку й розпускаю волосся: швидше висохне.

- Підготуй на завтра одяг і допоможи матері з травами. Я в общині.

- Так, тату.

Чоловік, що дав мені життя, виглядає так, наче збирається пережити власних дітей. В ньому завжди багато люті, але в поселенні немає мережива, до якого він міг би спрямувати свою енергію. Гадаю, стільки злості вистачило б на живлення цілого міста!

Батько полишає мене в спокої, але я все одно прикриваю двері беззвучно. Доки ранкові промені освічують стіл, латаю лікоть. В просвітленні я не матиму клопоту з одягом. Юхим казав, він тчеться самим Всесвітом і ніколи не зношується. Не хотілося б ходити в одному платті до скону, але такий вже звичай.

Замість бурих ниток взяла чорні. Котушка повна: ми ніколи ними не користувались. Гадаю, вдасться прикривати лікоть долонею, доки не отримаю білу рясу, чи як це краще назвати.

Вдягаюсь зручніше. Бліді шкіра й волосся зливаються з сірим кольором. Зазвичай це те, що потрібно, але зараз перед очима спливають плямисті образи химородників. Чи підійшов би мені морський зелений? А що як багряний?

Мама товче в ступі трави. Тісна кухня згущає запахи. Мішаю казанок й кидаю на неї короткий погляд – сива, схудла, трохи згорблена. Інший би сказав: не під стать батькові.

- Ти готова до завтра? – вкрадливо питає мати й дивиться мені в душу блакитними вогниками. Ще одна ознака чистоти породи: цього разу просвітлені.

- Завжди була. – брехня, повторена сотню разів, колись мусить стати правдою.

- Подумай ще раз. – вона замислено висипає порошок в казан. Я продовжую мішати, хоча краплі від бульок потрапляють на шкіру. – Після твого народження ми покинули Мереживне місто й оселились тут. Серед просвітлених немає місця дітям: надто живі.

Від її засторог в мене холоне потилиця. Батько й брат бачать мене серед просвітлених, мати – в нейтралітеті. Проміжного варіанту ще не придумали.

Важко дихати: відкриваю кватирку. Дурман саду змішується з сушеними прянощами. Беру зі столу пиріжок й повільно пережовую, сидячи на підвіконні. Мати переставляє казан й клацанням пальців гасить вогонь. Втуплююсь в попіл – жарини розгораються й знов палахкотять. Ну от знов я зробила заборонене.

- Химородниця чи просвітлена – ти все одно залишаєшся моєю донею.

Мама стискає плече і зачиняє вікно, щоб не вивітрились чари. Взимку це зілля лікуватиме від застуди, але вже не мене.

Йду надвір, далі стежкою до гаю. На бережині тихо й безлюдно. Галявина з колодами, перекладинами та стовпами зустрічає мене лісистим мороком. Ще рік тому ми тренувались тут разом з братом, потім продовжувала сама. «Байдуже, що просвітлені не застосовують фізичної сили. Вправи підкріплюють дух і сповнюють сил.» - любив повторювати Юхим. Не знаю про які сили йшлося, я виснажувалась щоразу дедалі більше.

Після вправ хочеться балансу. Йду до річки й сідаю в човен. Моїх сил вистачає, щоб підбурити хвилі доправити мене на протилежний бік. Коли я стану просвітленою, користуватимусь веслами. Хоча, якщо не лукавити, ніколи більше не повернусь сюди.

На протилежному березі пролажу крізь хащі. Завтра їх тут вже не буде.

Виходжу на тонкий насип – межу. Зліва починається мереживо, хоча до міста ще до біса далеко. Поодинокі будинки розцяцьковані по-святковому. На ганках вазони з квітами. Кожна оселя оточена садом. Між ними засіяні поля. Сходи вже сягають мені до коліна, після гроз будуть по пояс. Просвітлені подбають, щоб урожай вродив рясно і всім вистачило.

Дивлюсь праворуч - випалена земля, скільки сягає око. Віддалі покинута ферма. Земля тліє від спаленого листя. Будинки теж трапляються, але горілі чи вкриті мохом. Як можна жити в такому лайні?

Виструнчуюсь на межі. Заплющую очі. Розводжу руки. Піднімаю ногу. Куди мене перехилить – до тих й приєднаюсь завтра. Ні, це не діло, до того ж я надто добре тримаю рівновагу.

Стояла довго, а потім таки захиталась і впала. Руки сколихнули хмару попелу. Під травинками з сажі ховались справжні зелені паростки – не думала, що на землях мороку таке буває. Попіл осідає на одяг. Сіре на сірому не видно.

Свист збурює кров. Сполохано озираюсь. Метрів за 20 стоїть химородник, що вчора мало не сунув руку в стовп світла. На мене направлене вістря стріли. Здається, це вже було.

- Заступ! – кричить віддалі. Його обличчя напружене.

Повільно підводжусь. Литки тремтять.

- А де написано, що це твоє? – пищу у відповідь.

Краще б промовчати. Межу не можна перетинати без супроводу чи…

- Показуй запрошення.

Химородник опускає лук і підходить. Я на узвищщі й дивлюсь на нього згори вниз. Зупиняється впритул. Відступлю – і опинусь на боці просвітлених.

- Запрошення? – повторює він і простягає долоню.

- Приймаю. – плескаю його по руці й сміюсь.

Хлопець розгублено дивиться то на руку, то на мене. Все ще здається, що це вже було, тільки не можу пригадати коли. Затримуватись мені нема чого. Крабую вбік, потім біжу до хащ.

Гілки знов дряпають шкіру. Плюхаюсь в човен і швидко веслую до іншого берега. На тому боці вже спиняюсь і мию руки від сажі. Серце гупає і я не маю тому пояснення.

Коли повернулась додому, вже зсутеніло. Вечеряємо втрьох і мовчки. Ложки шкребуть тарілки. Остання вечеря Юхима була жвавішою: він був хлопцем і ніколи не сумнівався у своєму виборі.

Вичавлюю «дякую» і йду до себе. Спати не хочеться. Лихоманить від хвилювання. Завтрашній день вирішить усе моє життя. Добре було б поговорити з кимось з однолітків, але інших невизначених я не знаю. Пам’ятаю, Юхим дратувався, коли я відповідала нечітко, й приказував: «Затеши собі на носі, Яро: якщо впевнена – обирай просвітництво, якщо сумніваєшся – обирай просвітництво». Як в нього все просто!

Дрімота перемагає, коли знадвору завивають пси. Видиться мені межа. Пора та сама, але я бачу все наче вдвічі більшим. Іду по горбу босоніж. Оступаюсь і плачу, бо руки замазані в сажі. Наперед знаю, що батько битиме, щоб не швендяла де не слід. Зараз же плачу, бо просто чому б не плакати. Підбігає хлопчик з великими медовими очима – справжній химородник. «Заступ! Заступ! - він вистрибує довкола мене. – Показуй запрошення!». Віддалі налякана дівчинка. Зиркає в наш бік, на хати і знов на нас. Хлопчик кривляється: «Запрошення, запрошення». «Тримай!» - долоня незграбно ковзає по його щоці. А яким ще може бути перший дитячий ляпас? Хлопчик мовчить і ледь стримує сльози. Я знаю, що йому не боляче: це він від образи й нахабства. Обоє схлипуємо, а потім ховаємо сльози від третьої - дівчинки.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.