Під запаленим небом

Подібного гармидеру не побачити ніде. Всі мешканці будинку заледве не набивають собі ґулі, настільки стрімко летить для них час. Складається враження, що це своєрідний план дій на випадок пожежі або землетрусу, всесвітнього потопу або потужного торнадо, що наближається. Підготовка до розгрому від некерованої стихії або надприродного явища. Того, що краде життя за лічені хвилини.

Вони рятують цінні речі. Не документи, не папки різноманітних паперів, а цінні речі. Золоті монетки вибігають та вистрибують, щойно на землю зумисно падає невинна скарбничка. Декілька пачок папірців вилітає з неочікуваних та дурнуватих сховків, хоча, здавалося б, де там стільки місця. Власники грабують дім, в котрім прожили не одну сотню літ, бо ж найсолодша помста покійнику – це розпорядження його майном. А воно, що іронічно, не йде на обіцяне благо.

Жінка труситься найбільше. Вона не вірила в Бога, що природньо для її світу, проте, судячи з нерозбірливого шепотіння, намагається випросити в нього бодай щось. Помилування, прощення гріхів, усього неладного, що скоїла без підозр, без передбачення свого кінця у фатальній грі. Їй не хотілося грати в неї.

—Єд-де, сину, чуєш мене? — з тремтячих рук падають ювелірні вироби, яким тепер нема ціни. — Клауд пер-ремістить тебе, щоб ти не хвилюв-вався, сину, — краєм ока, де бриніла сльоза, хапає розгублене лице.

—Що трапилося? — він ще й гадки не має, навіщо проводяться ці махінації. — І до чого переміщення?

—Все д-добре, — марно заспокоюється мати, адже доброго щораз менше. — З тобою все б-буде добре, це найважливіше.

—Етеро, я обшукав спальню, — чоловіка, на перший погляд, мало що непокоїло. — Тримай, це майже все, — простягає в якомусь неправильному кулаці сумку та тяжко зітхає. Після гучного видиху лунає тріск дерева, моторошний скрип дверцят. Поряд з вікном, чиє скло вкрила дзвінка павутина, розвалюється буфет.

—Тату...

—Та вже, — витирає чоло під свіжою сивиною, — кому воно треба? Он, мама твоя про шибки встигла потурбуватися, — стримано оглядає ще вцілілі стіни, — і дзеркала.

В кухні ще якась річ посіялася лунко на підлогу.

—Етеро, годі тобі.

—Не можу-у, — плаче над валізою, закидаючи всередину ще особисті уламки горя . — Я не можу!

Френзис бере її пару рук та скеровує до замків, щоби завершити переповнення чемодана. І так не знати, як їхній син збирається тягнути накопичене роками, вагою ледь не в тонну, в незвідані закутки інших вимірів.

Абсолютно чужих.

Либонь, непридатних для таких, як він.

—Все готове? — поспішно зачиняє двері чоловік, з чиєю появою тонка годинникова стрілка заслуговує на прокльони.

І дивлячись в уламок люстерка, поправляє золотисту чуприну без краплини подиву. Дивовижним було б якраз навпаки — спостерігати цілковитий спокій та бездіяльність у цей чорний день. Гості лиш дужче спантеличували Єдуарда, ще й в комплекті з гнітючою атмосферою.

—Клауд? Що ж діється?

—О, тобі матуся ще не казала? — вилітає з надто непідробною насмішкою. — Якщо коротко, то твій дідусь заплив задалеко, — дещо роздратовано взявся розповідати Клауд. — До вищих сил. Яка мара понесла його туди? Посперечався з ними, програв, прийшла пора платити. Щоби не заплатити геть усіма, тебе я відправлю до Першого світу.

—Що? Чекай-чекай, детальніше...

—Не до деталей, — затискають якусь коробку до пакету батьки. Далі налітають на своє доросле, але по-дитячому збентежене чадо.

І обіймають.

Обіймають так міцно, що перехоплює подих. В цьому нехитрому контакті закодовані коштовності душі: фрагменти щастя, безперечна підтримка, незламна довіра, щира турбота та безліч вагомих дрібниць, що ними роками не вміли розпорядитися Френзис та Етера. Те, чого не вистачало усім трьом, набирало обертів невміло й повільно, розкриваючи членів сім'ї з нової сторони. І цей механізм вимушено перервуть назавжди. Перервуть з утіхою, коли невинні будуть волати. Як би не придушували слабкощі кожного з представників цієї раси, рано чи пізно сльози виривалися на волю через капризи влади.

—А куди хоч ви мене відправляєте? – несамохіть перериває ідилію.

—Ох, ну...

Мати прокашлюється й починає поправляти зачіску, немовби натякаючи, що серйозні справи переповідати, а тим паче пояснювати що й до чого — то не є жіноча робота.

—В Україну.

—Там поки спокійно. Принаймні в тій частині, куди ми тебе перенесемо.

Син не в захваті від усього, що зненацька звалилося. Яку б країну не назвали його новою домівкою, батьківщину покидати важко. Немає значення, наскільки лагідним було до нього життя тут, наскільки дбайливо до цього громадянина ставилася держава. "Є сьогодні — нема завтра", — фраза популярного безхатька на найдовшій вулиці Хафіля, рідного міста Єдуарда. Щоправда, чинність цієї фрази не приваблювала нікого, навіть вигнанців власних країн.

* * *

Відчуття нудоти, о, коли востаннє йому доводилося пізнавати це. Кілька секунд у зоні турбулентності, абсолютної сліпоти та глухоти, коли потрібно докласти зусиль, щоби зрозуміти свій стан. Ти цілий, не загубив по дорозі ні руки, ні ноги, ні тих пакунків, ні глузду здорового. Попри тебе не лізуть силоміць працівники, що роздратовано просять пропустити. І не кричать, що ти їм наступив на черевика чи загородив шлях...

—Молодий чоловіче, дайте пройти.

Реалістична репліка, годиться для прикладу.

—Чуєте мене? Поки тут не назбиралася черга.

Яка черга може бути у міжсвітовому просторі? Тут немає часу.

—Агов, хлопче!

Ну уява навряд чи здатна бути такою нав'язливою. Єдуард розплющує очі, озирається та помічає позаду згорблену бабусю.

—Ви пропустите мене?

Що вона таке каже? Квітчастим шарфом обмотана. З обох боків хиляться величенькі сумки у клітинку. Зморено дивиться то на нього, то наче крізь нього. Виявляється, що попереду міст. Не суто для автівок, а й для пішоходів. Хіба доріжка вузька. Мабуть, треба їй через міст, а він саме й заважає туди зайти. Нерішуче ступає вбік і слідкує за рухами старої.

—Ну слава Богу, не минуло і року...

Схопила свої закупи, набрала повні груди повітря та пішла. Чудернацька жіночка. Удома схожих не зустрічав.

—Давай заждемо ше троха, наша дитина народиться у двохтисячних!

—І освіта з часом стане ліпше.

Повз проходять ще двоє, жваво обговорюють... Що обговорюють? Частково зрозуміло. Дві тисячі — це що? Щось має відбутися у двохтисячних, то це що, рік? Тільки двохтисячний? А, Перший світ ж молодий, з'явився пізніше. І країна молода, її ще не вивчали. Отакої, гори майбутніх відкриттів.

Єдуард сідає на лаву поруч з вербою і розмірковує, як вчинити. Мова якимись словами нагадує інкрансольську, це чудово. Нечудово те, що порозумітися з українцями все одно не вийде, різниця пристойна. Повчить мову, а у середовищі, де вона панує, навчання легше. Ознайомиться з людством: різниця у звичках та характері присутня, це очевидне. Місцевість незвідана — гарно подорожувати. Початок дарує чимало надії.

Година рання, що втішає ще більше. Якщо і тут доба становить тридцять годин, то встигне наміститися де. От тільки це «де» збиває з толку не гірше, ніж блакитне небо та зелена трава. «Не звертай уваги, — наказує подумки самому собі, — насамперед знайдемо притулок. Взагалі не звертай уваги, не витріщайся, це не культурно». З цими твердженнями, що безперервно нагромаджуються над його сутністю, він береться знову до вантажу і повертає туди, куди крокують люди. До населеного пункту. До крамниць, будинків, заводів, активного руху. До нового дому.

Щойно Єдуард оминає продуктовий магазин, звідки вилітають дітлахи, до вух долинає дзенькіт копійок. Він зупиняється і опирається на стовбур товстого дерева. Не встиг достатньо оптимістично налаштуватися, як звалюється чергова проблема. У нього запаковані тисячі або мільйони. Який зиск від тих папірців, якщо тут немає обмінника? Чужосвітньою валютою не розрахуєшся. А за житло, скільки б його не потребувалося, слід платити. Тут же є обмінник валют?

– Потерпи, квітко, я до банку і назад, — переганяє чолов’яга у костюмі, махаючи рукою комусь позаду.

«Банку»? Він йде туди, куди Єдуард розшукує шлях. Банк – це та установа, де йому повинні допомогти. Тож беззахисність іноземця не розглядатиметься, як щось підозріле, еге ж? Особливо те, що варто тимчасово пограти у хвостика, наче якийсь агент?

Незнайомець зиркнув за спину, спохмурнів та прискорив хід. Єдуард одразу затямив, що не до вподоби цему добродію. Ймовірно, спробує відрізати від себе негаданими поворотами.

—А ви куди? – питає ні з того, ні з усього. Ззаду і спереду, окрім обох них, нікого не видати. То це питання для нього.

—Банк, — промимрив, оскільки не розуміє, що хвилює поводиря: напрямок, причина переслідування, особистість чи ще яка маячня. Це точно питання, у нього відповідна інтонація. От самі слова та граматика – глибока яма, в яку безпорадно впав сам.

Зрештою, туди вони й дібралися. У приміщенні панує тиша, компанію складає чистота. Для Єдуарда мовчанка ще не приносила гірких плодів, проте напруження, яке зрідка хвилею накривало звичну впевненість, турбувало. І наразі якась частка тієї самої напруги пронизує тіло. Тут постійно так мало відвідувачів?

—Ви до мене?

З кабінету вийшов працівник. До нього неодмінно й звернеться.

—Жуміш є дуд банкнотки мінькиши?

Дядько вирячився та гепнув себе в груди.

—Перепрошую?

—Банкнотки, — простягає тому купюру, — мінькиши.

Ані від повторень, ані від досліджень одержаного, на жаль, блюдця на пополотнілому лиці не набували природніх розмірів. Стративши нерви та жалюгідну пару хвилин, він жестом вказує Єдуарду почекати на стільці, а сам ховається за дверима.

—Ти маєш допетрати, що він таке тороче, — повертається з панянкою та вимогами до неї. – Це не мій, не твій, і не з нашого села.

Пані вислухала претензії, оглянула «не їхнього» з химерними грішми та запросила до своєї скромної каси.

—Бгецько жумеши мінькиши?

Його приємно вразила ця фраза. Молодик ставить свою суму на столик і повідомляє, що це все. Вона ж рахує, набираючи на калькуляторі певну комбінацію. Далі дістає необхідну кількість коштів та визнає, що то «бгецько». Він дякує за послугу і цікавиться місцевим готелем. Панянка поправляє окуляри й стенає плічми. Єдуард припускає, що її обізнаність не виходить за межі банку. І кепський настрій неохоче повертається.

Від банку свідомість застилає туман. Новим поводирем стає стежка, від якої відволікається на роздоріжжях. Будівлі різняться, люди чимось подібні, але ніщо не змушує припинити почуватися мишею в лабіринті. Он, занедбана хатка, що хащами навколо обросла; недалеко свіжа розбудова, заміна давнього ліхтаря. В ближнім куті між собою сваряться, кричать; в протилежнім царює справжня благодать. Він – чужак, у нього нічого немає тут; його вигнали зі свого будинку і в новому ніде не ждуть. Блукає байдуже, нехай оточують невидані досі картини, нехай мешканці гукають йому вслід, нехай все нутро вже відчуває зміни. Відчужений із власної волі чи за бажанням того, хто скеровує його життя. Маршрут у нього нескінченний. У нім не виблискують ні старти, ні фініші, ні перерви.

Ой, сліпий завулок. Бездоріжжя обірвалося, стелиться якийсь луг. Доведеться розвертатися.

Аж ось, бачить невелику білу хатину. Під розмальованим віконцем колода дерева, на колоді вмостилася немолода дівчина й чистить ножем картоплю. Поглядом занурена десь у воду, куди вона й скидала очищене, хоч і ще непридатне, мабуть, для вживання. Наспівує якісь мелодії для своїх володінь або для метелика, що неподалік на квітці причаївсь. Подвір'я просте, але доглянуте: загороджене немудрою сіткою зі стовпцями, по периметру посаджені кущі з мізерними ягодами, справа колодязь та пень, на якім накладені відра. Травичка недавно стрижена, ламані бетонні плити викладені до хати та кругом неї, поряд з дверми віник. Чи далеко стоять його та українські звичаї?

—Добридень, — гукає та дівчина, — вам щось тре?

Єдуард міг би й не ніяковіти, якби вона не полишила миску з картоплею. Як йому висловитися?

—Жуміє кдуд єм менкен путтить?

На відміну від дядька з банку, ця персона не скористалася сповна мімікою, щоб виразити знічення.

—Нє панімать, — заперечно хитає головою.

І цієї репліки Єдуард також не розпізнав. Прикро, що інкрансольська мова, як і чужі світи, ймовірно, ще за межами розуміння свіжих держав. Йому ще не випадала нагода грати у німих.

Німих! Він спробує жестами передати свої наміри.

—Я, — перекладає на ходу вона, — хрест… А, не знає… Не знає, де я є… Але я. Шукаю… Притулок. Я… На якийсь час. Шукаю… Їсти, спати… За гроші. Ага, — збирає слова докупи.

Пара карих віч допитливо споглядає його бліде обличчя, нижня губа немовби утримує верхню від падіння. Незабаром жінка обриває мисливство за зіницями і шукає ідей у русявім волоссі. Єдуард спостерігає за такою невдаваною повільністю щодо наступних рішень. Зазвичай всі метушаться, ледве не панікують. А ця українка наче проникає в суть проблеми і обирає годяще розв’язання.

До нього підкрадаються сумніви стосовно порозуміння на жестах, але вона їх прибирає, щойно пропонує заночувати у себе.

—І так роботи нема, — відчиняє хвіртку та запрошує зайти. – Тебе побавлю.

Нова забава для жінки вкотре кліпає з несвідомості та ніяковіє через стіни мовного бар’єру. Втім, бодай представитися одне одному здається гідною ідеєю.

—Єдуард, — тицяє в себе і розраховує на те, що ім’я не сприймається як слівце для перекладу.

—Олена.

На кімнати господа не те, щоби багата. Коридор обставлений шафкою та планкою з гачками для верхнього одягу, що височіє над спинкою дрібної канапи. Туалетний столик чомусь має ще двійко люстерок на завісах, окрім головного. Килимок з геометричним малюнком, переважно синьо-білими полосками, встеляє дерев’яну підлогу. Стеля низька, люстра нагадує приклеєного скляного горщика. Кухню мигцем узріти вдається, там під стіною тумби з плитою та каструлями, якась посудина лежить в умивальнику. Хаотично висять обрамлені фотографії, картини, ікони в різних стилях. У слушний момент він принюхується, щоб переконатися у наявності свяченої води.

—Пф, — фиркає раптом Олена, — ти тут не пізнаєш особливих ароматів. Худоби у мене нема, тож кривитися нічому.

Єдуард второпав, що вона зі сміхом відреагувала на інтереси його носа, але з усього коментаря виділив «аромати». Значить, за якісь запахи мовила, а тут запах, до речі, специфічий. Подібного в його країні немає. Які в нім складники?

Однак господиня заводить до малих покоїв, де у супроводі беззвучних пояснень старається намістити свого гостя. Етажерка з різнобарвними книгами займає тут колосальну частину, скраю комод з чудернацькими візерунками на шухлядах натертий до блиску, ліжко широке, на якому третина віддана величезній квадратній подушці. Тони пастельні й темнуваті, дрібниці непокоять око. Екзотично для іноземця, ніде правди діти. Водночас розкоші не простежується.

З речами нема мороки, тож Єдуард приступає до дослідження цієї кімнатчини. Матрац трапився дещо говіркий, хоч і лежати на нім непогано. От подушка – це кардинальна відмінність. Удома гігантів не шиють, не наповнюють якимсь пухом, чи що там всередині цього мішка для сну. Мав би прекрасно виспатися. Світло ще й неяскраве, нехай з таким і не почитаєш.

—Ли-пе-нь, — привабив його шрифт календарика з комоду, — тисяча дев… Девяцот девяносто вісім?..*

Потім зазирає до кухні, де Олена замішує тісто. Худі руки з тонкими пальчиками вправно збивають жовтувату кулю, тягнуть за всі боки, наче складають конвертик, чи радше виховують малечу, щоби та "не розлізала". І їй, схоже, це заняття подобається. Не зводить ні погляду з окрайця липкого, ні загадкової усмішки з лиця.

Єдуард пам'ятає, що за хатиною росте сад, тож провідати й дослідити мінімум з можливого — закономірне бажання для селекціонера. Плодові в його вимірі і цьому не могли би бути однаковими. Попри незначну різницю в географічному положенні, клімат не міг і тут і там бути таким самим.

Вишня, котра пишно розкидала свої гілля зі щедрим врожаєм, кличе до себе тріпотінням блискучих та темних листків. Її обмежують дві яблуні, мов сестри: та, що зліва — лише сонячного кольору набирає, а та, що справа — надзвичайно повільно засмагає, хоч і не скаржиться на це. Груша хилиться на всі боки: розривається між шибками, до яких їстівними лампочками проситься, та рештою дерев, серед яких уваги вимагати не соромиться. Попід паркан ще кущ ожини приваблює нестиглими ягодами. Втім, на них полювати небезпечно в будь-якому разі. Поряд рядочок кропиви струнко обороняє таку розкішну пані, навіть коли та ще цвіте.

Грядки, що з них виростає кріп, петрушка й квас теж просяться на огляд незнайомця. Та їх Єдуард обділяє увагою, бо поряд є цибуля. З одних пагони соковиті купками вилізають, з других нічого не вилізає, зате вони великі, певна частка з-під землі визирає. Аромат від них, відверто кажучи, неприємний. Допетрати б, для чого люди її використовують.

Він міг би й придивитися до моркви та інших овочів, якби не білизна́ у небі. Масивне біле хутро, яке розстеляється угорі, лякає своєю густиною. Клуби скручуються й розплітаються потоками вітрів, проте хмара від того не є менш загрозливою. Чи падають вони з тої висоти?

—Ласа, Ласа! Куди ти погнала, Ласа?

По сусідству обоє з чималими прутами погналися за плямистою коровою на город. Єдуард зненацька перетворюється на глядача цієї комедії та нажахано усвідомлює, що у людей тут не існує поняття «брак сміливості». Або ж клепки немає. На їхньому місці, він не ганявся б за рогатою твариною, що цілком здатна самостійно розібратися зі своїм хазяїном. Їй же байдуже, чи затоптати копитами, чи націлити пащу з невибагливим набором зубів на жертву. Та ні, якась парочка озброїлася патиками і жене до стайні оцю волелюбну корівку.

—Ласа! Ну шо за муха її вкусила?

—Мені ж іще тебе доїти, Ласо!

На поміч прибігають і старі, і малі, і все воно лається й благає худобу встепенитися. За пів години всі стомлені й ледь не тонуть поміж корчів буряків та бульби, зі слізьми й усмішками ведуть зірку кіна до її хати.

—Глушки завше мають біди з коровою, — Олена непомітно підібралася до цибулі й зачала її микати. — Коли не стрінеш, усе погрожують, що продадуть. А як же її продати, коли буйна така, й молока не всім дає здояти? От і тримай. Файно, що саме молоко смачне і є ще кому придбати.

І рвучко, ніби пригадавши щось термінове, подалася до себе. Отетерілий Єдуард прислухається до всього, намагаючись зрозуміти, куди поділися його помисли. В голові порожньо, аж гуде.

Незворушний, млявий у русі, осідає під айвою і занурюється в безліч запитань до цього світу. Звуки тут бентежать слух, світлі кольори разять очі, а ніс вже втомився від пахощів. Ґрунт – і те пахне неоднозначно. Як звикнути до нового дому? Як йому жити серед цих людей? Що вони за створіння?

Багряний круг неждано запалює небо. Насичений вогонь охоплює шмат денного простирадла й харчується ним, залучає до полум’я попелясті хмари; дарує протилежний кінець темряві і від радості розділеної трапези пестить помаранчевим серпанком землю. Єдуард згадує, як у горлі поселяється спрага, на яких стадіях вона нав’язлива й катастрофічна, як загострюються всякі чуття. Кров’ю омивається усілякий предмет перед підкоренням божевілля і втрати свідомості. З голодом усесвіт постає в подібних кольорах. Чи можна поласувати барвами сонця?

Відголос паніки лоскоче зсередини, стає складно збитися з тої згадки. У лихий стан тут втрапити – прощання з миром навіки, адже кровопивців смертні не приймуть. А він тільки-но сюди прийшов.

—Вечеряти, — підступає з тарілкою господиня. – Пироги будеш?

От би не запалитися, як оце небо.

*Головний герой не розуміє апострофів і ще деяких орфографічних знаків, проте з кирилицею знайомий.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Asteriya
04.10.2022 17:20
До частини "Під запаленим небом"
Що ж, це буде, мабуть, мій перший коментар на Аркуші і взагалі перший коментар за дооовгий час:’). Тож прошу капцями не кидати. По-перше, мене здивувало, що Ви описали потрапляння героя в Україну саме в цих роках (хоча, може, ми про це з Вами якось переписувалися, та я пам’ять курячу маю:’D). Чому Ви так вирішили, чим керувалися? Ще вкотре зрозуміла, що мені подобається, коли оповідь ведеться від особи чоловічої статі. Пробачте, героїні, та мужчин-головних-героїв я все-таки люблю більше(~ ̄³ ̄)~. Можу погодитися з іншим коментарем, проте мене особистість героя так не вразила, певно, тому що я побачила відповідні теги (либонь, до завершення конкурсу їх видно не було?), але навіть так скажу, що подали Ви все нормально. Себто, це, як на мене, природно, що герой не ходить із тими думками весь час, він звик (стараюся без спойлерів), що він такий, який є, і, як бачимо, аж так явно згадує про свою особливість лише у відповідні моменти. А те, що читачам автор це зразу не сказав, ну, пробачайте вже, по-факту, і не мусів¯\_( ͡° ͜ʖ ͡°)_/¯. Описи смачні, як мамині котлети, але і тих може бути забагато(◕ω◕✿). Насправді, якби це був роман, наприклад, я би до цього не додирлася, але все ж, дивлячись на те, що на конкурс і так мізерна к-сть знаків виведена, то особисто я би на розлогі описи їх не витрачала (хоча, зізнаюся, стриматися було би вкрай складно). Але це не відміняє їхньої чарівності!! Едуард видався мені флегматиком і, можливо, романтиком. Цікаво, можливо, залишаючи свій рідний дім, він і залишив любов? Хоча, думаю, якби це було так, автор би якось натякнув про це_〆(・∀・). Кумедно було спостерігати за його поведінкою у будівлі грошових справ, та й взагалі неабиякий інтерес викликала сама мова. Їй-Богу, зразу захтілося більше дізнатися про сам світ, відки він родом… Трішки по-смішному сконфузило рідне слово ‘‘бульба’’, воно там було в значенні ‘‘картопля’’? Якщо так, то чого Ви вжили діалект, а не літературний варіант?(・ω・) Ну, якщо казати в загальному, то сподобалося! Відчула, що із задоволенням прочитала би ще щось таке, і збагнула, що вже дуже давно не читала ніц із-під Вашого вмілого пера╥﹏╥. Не знаю, чим Ви там наразі маєтеся, та бажаю, щоб усе йшло м’яко і так, як Вам того треба:). Дякую за файно проведений час за Вашим оповіданням(〃ノωノ). Було цікаво:3.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Ніка Єнжель
    04.10.2022 23:27
    Спойлер!
    Ох, не відповідь, а один великий спойлер, жах :D Це оповідання є передісторією одного з героїв мого майбутнього роману, тому вже там, дай Боже, довідаєтеся про особливість часу (якби не те, я б могла його перенести у більш сучасний період). Так, чоловічі персонажі то щось свіженьке, свіжіше, ніж жіночі, але що перші, що другі можуть зацікавити:) Хіба треба дуже потрудитися, а я поки експериментую. Щодо особистості героя, то ви чудово знаєте... Я в захваті від кровосісь хD то є моя все, без них життя ніяке, мені тут Едварда Каллена просто збоку не вистачає(жартую, він не дуже в моєму смаку). З думками трохи суперечливо, як і з описами(дякую за комплімент тим описам, Діана в своєму репертуарі). Для такої крихітки з максимумом на 20 000 знаків я справді всипала їх забагато. Треба себе трохи вгамовувати, брати бика за роги) Флегматики, ха-ха, мені самій кажуть, що я флегматик, але тести обзивають меланхоліком. Він не флегматик, просто незапланована еміграція трохи гальмує його, але це, певно, мені не вдалося так добре передати. Все інше стосовно героя якось ще довідаєтеся, сподіваюся, скоро(збоку Діана рже з мене на підлозі, ага, скоро, ото видала). Коли ви сказали за бульбу, я взагалі не могла згадати, де і як вжила цей діалект, але знайшла. Як пояснити? Ніяк, я просто як писала, мені сподобалося поєднання бульби і буряка в одному реченні, я й залишила :D Не подумала б, що когось то сконфузить. Дякую за ваші враження, за звичний товстенький коментар, за те, що ви приділили моєму чуду трохи свого часу:3 Ще би щось почитали? Гм, думаю, скоро буде нова публікація, але не оповідання. І не проза;)
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Ана Пест
    12.09.2022 14:18
    До частини "Під запаленим небом"
    Гарні описи, цікаві роздуми, проте, як для невеличкого оповідання, то їх забагато і вони відволікають. Фінал несподіваний. Але до нього нічого не підводило, не натякало. Наче сніг серед літа. Проте дякую.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Ніка Єнжель
    12.09.2022 16:16
    До частини "Під запаленим небом"
    Дякую й вам! Можливо, тих роздумів для такого малюка справді забагато, рада дізнатися це. Неочікуваний фінал - особливий вид солодкого :)
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше