Народження сталкера

11 червня 2047 року

Прокинувшись, Віктор ще кілька секунд лежав із заплющеними очима. Він давно помітив за собою цю звичку — не схоплюватися з ліжка одразу, а дати мозку остаточно прокинутися.

— Доброго ранку, Вікторе, — пролунав спокійний жіночий голос.

— Доброго ранку, Марічко.

— Ви проспали на сім хвилин довше, ніж зазвичай.

— Значить, організм вирішив узяти премію за сумлінну працю.

Після короткої паузи пролунало:

— Приймаю це як жарт.

Віктор усміхнувся.

Такі розмови траплялися майже щоранку. Він уже й не пам'ятав, коли востаннє прокидався без голосу Марічки.

Поки він умивався, на кухні ввімкнулася кавоварка.

На столі лежав телефон.

Два повідомлення. Обидва — від мами.

«Не забудь, що сьогодні о шостій.»

«І нічого не купуй. Це наказ.»

— Марічко, нагадай мені купити квіти.

— О сімнадцятій двадцять. Це дозволить не змінювати маршрут.

— Дякую.

— Будь ласка.

Телефон задзвонив.

— Привіт, мамо.

— Уже прокинувся?

— Щойно.

— Марічка розбудила?

— Як завжди.

— Передай їй від мене подяку.

Віктор усміхнувся.

— Чуєш, Марічко? Тобі подяка.

— Подяку отримано.

Мати засміялася.

— Досі не розумію, чому ти дав домашньому асистенту жіноче ім'я.

— Бо мені так більше подобається.

— Аргумент, звісно, залізний.

Віктор поклав телефон до кишені й допив каву.

— Сьогодні дощ буде? — запитав він, одягаючи куртку.

— Імовірність опадів — чотири відсотки.

— Значить, парасолю можна не брати.

— Якщо прогноз не зміниться.

— Люблю оптимістів.

— Я не оптиміст. Я працюю зі статистикою.

Він усміхнувся.

— До вечора, Марічко.

Цього разу відповідь прозвучала не відразу.

— Гарного дня, Вікторе.

Він зачинив двері й, як завжди, не звернув уваги на цю коротку паузу.

* * *

Серверна зустріла його звичним гулом вентиляторів.

Саме цей звук Віктор любив найбільше у своїй роботі. Якщо сервери шумлять рівно — значить, усе працює.

— Привіт, — озвався Сергій, визирнувши з-за стійки. — Якраз тебе шукав.

— Уже щось впало?

— Поки ні. Але обов'язково впаде, якщо ти не подивишся.

— Оптиміст.

— Я системний адміністратор. Це різні речі.

Вони засміялися.

Сергій простягнув планшет.

— Після нічного оновлення один із контролерів почав чудити.

Віктор кілька хвилин мовчки переглядав журнали подій.

— Не контролер.

— А що?

— Драйвер.

— Упевнений?

— Майже.

— А решта?

— Один відсоток залишимо на сюрпризи.

За пів години сервер знову працював без жодної помилки.

— От за це тебе й не люблю, — буркнув Сергій.

— Бо швидко знаходжу проблему?

— Бо після тебе вона виглядає очевидною.

Віктор лише знизав плечима. Він давно перестав пояснювати, що справа не в таланті. Просто він любив розуміти, як усе влаштовано. Можливо, саме тому професія системного адміністратора ніколи не здавалася йому нудною. Кожна несправність була задачею. А кожна задача мала розв'язання.

* * *

До кінця робочого дня залишалося кілька хвилин, коли телефон тихо завібрував.

На екрані з'явилося повідомлення.

**Марічка**

*Нагадування: 17:20. Купити квіти.*

Віктор усміхнувся й торкнувся значка мікрофона.

— Марічко, ти б і без цього нагадування мені спокою не дала.

Відповідь прийшла майже одразу.

— Імовірність того, що ви забудете купити квіти, оцінювалася у сімдесят три відсотки.

— Навіть не хочу знати, звідки такі цифри.

— Вони базуються на попередніх спостереженнях.

— Добре, переконала.

Віктор поклав телефон до кишені, вимкнув комп'ютер і вийшов із серверної.

* * *

На кухні пахло свіжою випічкою.

— Руки мий, — долинув голос матері. — І навіть не думай сперечатися.

— Уже мию.

— От і добре.

Батько підморгнув.

— Бачиш? Тридцять п'ять років шлюбу, а я досі виконую команди.

— І правильно робиш, — не озираючись відповіла мати.

Віктор засміявся.

За столом було по-домашньому затишно. Нічого святкового. Звичайна вечеря, яку мати, як завжди, називала "скромною". Хоча стіл від тієї "скромності" ледве вміщався.

— Мам, ти ж казала, що гостей майже не буде.

— То й не буде.

— А їжі, як на весілля.

— Це різне.

Батько тихо кашлянув.

— Не сперечайся. Це питання без правильних відповідей.

— Я давно це зрозумів.

Мати поставила перед сином тарілку.

— Їж, поки гаряче.

Кілька хвилин вони говорили про звичайні речі.

Про сусідів.

Про роботу.

Про те, що старий абрикос цього року знову вродив так, ніби вирішив надолужити всі попередні роки.

Ніхто нікуди не поспішав.

Такі вечори траплялися нечасто.

Саме тому Віктор їх любив.

Коли чай уже був розлитий по чашках, батько відсунув стілець.

— Ну що, ходімо.

— Уже?

— А чого чекати?

Мати тільки похитала головою.

— Зараз почнеться.

— Що почнеться? — усміхнувся Віктор.

— Двоє дорослих чоловіків підуть у майстерню, а я ще годину слухатиму, чому якась залізяка принципово відрізняється від іншої залізяки.

— Неправда, — образився батько. — Не годину.

— Півтори, — додав Віктор.

Вони переглянулися й одночасно засміялися.

— Ідіть уже, — махнула рукою мати. — Але через десять хвилин повернетеся. Торт сам себе не з'їсть.

— Чуєш? — сказав батько. — У нас є рівно десять хвилин.

— Це виклик.

— Саме так.

* * *

Майстерня починалася одразу за гаражем. Віктор не був тут уже кілька місяців. Усе залишилося майже таким самим.

Верстак під вікном.

Полиці з коробками, на яких батько ще багато років тому власноруч написав: «Резистори», «Кріплення», «Кабелі». Хоча після кількох десятиліть там давно лежало все підряд.

— Ось.

Батько зняв із полиці невелику дерев'яну коробку й обережно поставив її на стіл.

— Це і є твій секретний проєкт?

— Відкривай.

Усередині лежав старий механічний годинник.

Звичайний. З потертим латунним корпусом і трохи подряпаним склом.

— Пам'ятаєш його?

Віктор придивився.

— Це ж...

— Дідусів.

Він обережно взяв годинник до рук.

— Я думав, він давно не працює.

— Не працював.

Батько усміхнувся.

— А тепер працює.

Він натиснув маленький важіль. Механізм тихо клацнув. За мить почувся рівний хід.

Тік.

Тік.

Тік.

У майстерні стало так тихо, що цей звук заповнив собою весь простір.

— Красиво, правда?

Віктор мовчки кивнув.

— Знаєш, чому я не люблю викидати старі речі?

— Бо ти впертий?

Батько засміявся.

— І тому теж.

Він обережно забрав годинник.

— Просто будь-яку річ створила людина. І поки її можна полагодити, вона ще не закінчила своє життя.

Віктор провів пальцем по старому корпусу.

* * *

— Мамо! — гукнув батько. — Ми вклалися в десять хвилин!

— Не вірю! — почувся голос із будинку.

— Сама перевір.

Вони переглянулися й розсміялися.

Батько поклав годинник назад у коробку.

— Колись він буде твоїм.

— Нехай ще побуде твоїм.

— Добре.

Але далеко не ховай.

Раптом мені ще захочеться його розібрати.

За тортом вони говорили про дрібниці.

Батько сперечався з матір'ю, чи потрібно міняти старий паркан.

Мати вкотре пообіцяла викинути половину мотлоху з майстерні.

Батько вкотре пообіцяв їй цього не дозволити.

Коли Віктор збирався додому, мати загорнула йому кілька шматків пирога.

— Мам, я ж не в гуртожитку живу.

— Знаю.

— Тоді навіщо?

— Бо ти мій син.

Сперечатися було марно.

* * *

12 червня 2047 року

Віктор прокинувся сам.

Він ще кілька секунд лежав, не розплющуючи очей.

Було тихо.

Незвично тихо.

Марічка ніколи не забувала побажати доброго ранку.

Він відкрив очі й подивився на годинник.

Восьма двадцять три.

— Чорт...

Проспав.

— Марічко!

Тиша.

Він сів на ліжку.

— Марічко, що сталося?

Жодної відповіді.

На кухні не пахло кавою.

Жалюзі залишалися опущеними.

Навіть кондиціонер мовчав.

Віктор швидко підняв телефон.

Екран світився. Але... Без жодного повідомлення.

Без мережі.

Без часу.

У верхньому кутку блимав незнайомий значок системної помилки.

— Та що за...

Він натиснув кнопку виклику.

Нічого.

Перезавантажив телефон.

Нічого.

Відкрив застосунок керування будинком.

Порожньо.

Наче його ніколи не існувало.

Тепер йому стало по-справжньому тривожно.

Віктор нашвидкуруч одягнувся й вибіг із квартири.

* * *

У під'їзді вже стояли люди.

Хтось безуспішно тиснув кнопку ліфта.

Хтось намагався говорити телефоном, не розуміючи, чому немає навіть сигналу.

На вулиці було ще гірше.

Посеред дороги застиг безпілотний автобус. За ним один за одним зупинялися автомобілі.

У небі зависли десятки дронів. За кілька секунд вони почали падати.

Спочатку один.

Потім другий.

Потім одразу кілька.

З різних боків долинули удари скла.

Люди озиралися, ще не розуміючи, що відбувається.

А потім хтось закричав.

І містом покотилася паніка.

Вулиця гуділа. Ще не від сирен. Від людських голосів.

— Не працює!

— У мене теж!

— Викликай поліцію!

— Я не можу додзвонитися!

Хтось нервово бив долонею по дверцятах власного автомобіля.

Хтось без кінця натискав кнопку запуску.

Даремно.

Безпілотний автобус стояв посеред перехрестя з відчиненими дверима.

Пасажири виходили мовчки.

Ніхто не розумів, що робити далі.

Віктор машинально дістав телефон.

Без мережі.

Він спробував набрати матір.

Порожньо.

Батька.

Теж нічого.

Палець сам потягнувся до контакту «Марічка».

Екран на мить засвітився.

Потім з'явився короткий напис:

«Абонент недоступний.»

Віктор гірко посміхнувся.

Ніби вона могла бути абонентом.

* * *

До офісу він дістався майже за годину.

Більшість світлофорів уже не працювали.

На перехрестях утворилися затори.

Люди сигналили одне одному, хоча це нічого не змінювало.

Біля входу до офісної будівлі вже зібрався натовп.

— Відчиніть!

— У мене всередині дитина!

— Та двері ж не відкриваються!

Скляні двері залишалися зачиненими.

Електронні замки не реагували.

Хтось уже шукав лом.

Хтось намагався розбити скло.

Віктор мовчки обійшов будівлю.

Службовий вхід.

Механічний замок.

На щастя.

Ключ усе ще був у нього.

За хвилину він уже стояв у серверній.

Тиша.

Такої тиші тут не було ніколи.

Жодного гулу вентиляторів.

Жодного мерехтіння індикаторів.

Лише ряди чорних серверних шаф.

Віктор натиснув кнопку аварійного запуску.

Нічого.

Перевірив головний автомат.

Увімкнений.

UPS.

Мертвий.

Він відкрив одну із серверних шаф. Жорсткі диски, процесори, пам'ять...

Усе було на місці.

І водночас...

Наче вже не існувало.

У дверях почувся знайомий голос.

— Вітю...

Це був Сергій.

Блідий.

— Це не тільки в нас.

Віктор мовчки подивився на нього.

— Я був у сусідньому дата-центрі.

Там те саме.

Сервери... мертві.

Усі.

Без винятку.

Віктор повільно сів на підлогу, спершись спиною об серверну шафу.

Уперше за багато років він не знав, що робити.

Бо якщо не працював жоден сервер...

...це вже було нічим не полагодити.

* * *

Минали дні.

Потім тижні.

Потім місяці.

Світ, який Віктор знав усе своє життя, зник.

Зникли звичні звуки міста.

Зникла робота.

Зникли плани.

За цей час він утратив майже все, що було для нього важливим.

Коли повертався додому, його більше ніхто не чекав.

Лише тиша.

Спочатку вона лякала.

Потім стала звичною.

Але змиритися з нею він так і не зміг.

Іноді Віктор годинами сидів перед вимкненою панеллю керування будинком.

Темний екран мовчав.

Марічка більше не відповідала.

Минув лише рік. А він уже майже не пам'ятав її голосу. Пам'ятав окремі слова. Інтонацію. Звичку бажати гарного дня. А сам голос повільно стирався з пам'яті. І це лякало його.

Якщо пам'ять може так легко забрати навіть голос... То що залишиться ще через десять років?

Одного вечора Віктор замкнув квартиру й без жодної мети пішов містом.

Повз покинуті офіси.

Повз темні адміністративні будівлі.

Повз зачинені дата-центри.

Він дивився на них і не міг позбутися однієї думки.

Невже все це справді зникло назавжди?

Невже ніде не залишилося жодного сліду світу, який вони будували десятиліттями?

Наступного дня він повернувся туди вже з рюкзаком.

У ньому лежали ліхтарик, викрутки, мультиметр і кілька порожніх накопичувачів.

Саме так усе й почалося.

Минуло 10 років…

Місто постаріло разом із людьми, які в ньому залишилися.

Скляні фасади вкрилися тріщинами.

Крізь асфальт пробивалася трава.

Вивіски, які колись сяяли вдень і вночі, давно згасли.

На місці офісних кварталів тепер стояли мовчазні бетонні коробки з вибитими вікнами.

Дата-центри, що колись були серцем цифрового світу, перетворилися на холодні руїни.

Більшість людей обходила їх стороною.

Віктор — ні.

Він майже щодня вирушав туди, де колись жили дані. Блукав порожніми серверними. Обережно переступав між перекинутими серверними шафами. Відчиняв кожні двері, які ще можна було відчинити. Піднімав пил із підлоги, розгрібаючи завали.

Іноді знаходив старий жорсткий диск.

Іноді — серверну плату.

Іноді — лише понівечений шматок металу.

Він забирав усе.

Ніс додому.

Складав уздовж стін, на полицях, у коробках.

Сам не знаючи навіщо.

Можливо, тому що не міг змиритися з думкою, що весь той світ безслідно зник.

За ці десять років він дуже змінився.

Сивина торкнулася скронь. На обличчі з'явилися глибокі зморшки. Рухи стали повільнішими й обережнішими. Він майже перестав усміхатися. Зате навчився помічати те, повз що інші проходили байдуже.

Зламаний сервер.

Пошкоджений накопичувач.

Забуту комутаційну шафу.

Для більшості це був непотріб.

Для нього — ще одна історія, яка заслуговувала на шанс.

Іноді він ловив себе на думці, що вже давно шукає не техніку.

Він шукав докази того, що той світ колись справді існував.

Що він не вигадав його.

Що одного ранку його справді будив знайомий голос.

Та з кожним роком навіть цей спогад ставав дедалі примарнішим.

І все ж наступного дня він знову клав до рюкзака ліхтарик, мультиметр і викрутки.

І знову вирушав на пошуки.

* * *

Того дня все було, як завжди.

Віктор повільно йшов знайомими вулицями, уважно вдивляючись у покинуті будівлі.

Десь він уже бував.

Десь заходив уперше.

Іноді знаходив щось цікаве.

Частіше — ні.

Сьогоднішній день нічим не відрізнявся від сотень попередніх.

Ще один зачинений офіс.

Ще одна порожня серверна.

Ще одна коробка зі старими кабелями, які вже нікому не були потрібні.

Він уже збирався йти далі, коли раптом зупинився.

На торці будівлі, майже повністю прихований густими кущами, виднівся вузький бетонний спуск униз.

Віктор насупився.

— Дивно...

Більшість офісних будівель не мали таких підвалів.

Він відгорнув сухі гілки.

Унизу стояли масивні металеві двері.

Іржаві.

Подряпані.

Без жодного напису.

Та дещо змусило його завмерти.

У стіні поруч із дверима ще виднілися товсті кабельні вводи.

Колись через них проходили десятки оптоволоконних магістралей.

Таке робили не для звичайного підвалу.

Віктор опустив рюкзак на землю.

Провів долонею по холодному металу.

Потягнув ручку.

Двері не піддалися.

Він уперся плечем.

Десь усередині глухо застогнав заіржавілий механізм.

Двері повільно відчинилися.

Із темряви назустріч повіяв холодний, застояний запах.

Віктор увімкнув ліхтарик.

Обережно переступив поріг.

І зробив крок усередину…

Це лише початок історії... За іржавими дверима Віктор знайде те, що змінить не лише його життя, а й долю всього світу. Далі — роман «Неонове серце»