Угнівське диво

Угнівське диво

(ліричне фентезі) Конкурс «Потраплянці до нашого світу»

Як я люблю серпневі морозні ночі! Коли у річці Солокії колишуться зоряні зайчики, а повітря наповнене радісним передчуттям дива…

Це сталося минулого року. Серпнева місячна ніч, яка манила шепотом листя, холодним свіжим подихом і ясними зорями

І я, щоб хоч на мить якусь забути про гризоти (скорочення по роботі, матеріальні негаразди, сусідські непорозуміння…), як в юності, попрямував до річки, щоб надихнутись сонячним водограєм, щоб знов згадати оті самотні йорданські купання, коли ставав таким життєрадісним, як та співуча течія.

Сонне маленьке містечко Угнів осяяла сліпуча куля, що тихо опустилась на роздоріжжі, біля мурів старовинного костела. Лякливо тявкнув кілька раз дворовий рябко з подвір’я навпроти. Світіння пригасло і швидше нагадувало тепер нічний міський торшер, з тьмяними відблисками зеленкувато−синіх кольорів.

Лякливо стрепенулось моє старече сердечко. Та якась невидима сила тягнула до побаченого. Я, сховавшись за ріг новобудови, помітив, як у кулі почала увиразнюватись фіолетова жіноча статура, що дбайливо, з якимось неземним трепетом, схилилась над двома світлими рухливими м’ячиками. Вони то спалахували, то ставали непомітними. Мабуть, не хотіли розставатись зі своєю космічною світлицею. Я тихенько підкрався, так мені думалось, і сховався за стовбур розлогого ясена. Та навіть за деревом мене встигли дослідити ліхтарні фіолетові снопи світла. Але мене не було покарано. А навпаки. Стало якось спокійно і піднесено, наче в церкві.

Не встиг я і кліпнути і закрити від подиву рота, а куляста світлиця заясніла, злегка піднялась і блискавично зникла серед зоряного неба. А дві маленькі кулі засвітились , як вуличні ліхтарі, і на їхніх боках повільно прокручувались, наче у річковій чистій водиці, небо, стіни будинків, я, що радісним зівакою вже й не ховався за ясенем, дорога, з вибоїнами і розбитими дзеркалами невисохлих калюж…

Від несподіванки я оглянувся довкола, щоб когось побачити, бо почув нашу говірку:

−− Ну й халепа. Маленька Земля, маленьке містечко Угнів. Чому? Чому такі контрасти? Сивочолий обвітрений костел, як вартовий славної історії міста, реставрована церква, ошатна школа і занедбаний гуртожиток?..

Треба ж статись такому. Як швидко освоїлись, по−нашому балакають…

−− Нічого, мала, прорвемось.. Нам що треба зробити? Серед новобудов та історичних пам’яток нам треба знайти світлу людську сутність, таку ж, як ми, без бажання помсти, що живе вічним і для людей, що є такою ж, як Біблійний Ісус.

−−Де там . Глянь, як майже у всіх будинках тьмяно бликає від кожного сонного. Навіть у сні тут усі якісь пригнічені буденщиною і егоїстичною дріб’язковістю і без проблиску світла… Хіба що у крайньому будиночку, мов джерело, веселково засміялись теплі кольори (це бабуся молиться за здоров’я внуків)… І одна із космічних сфер почала наповнюватись синіми відтінками, які поступово почали світлішати…

−−Напевне, це колір розпачу, −− відзначив і теж засумував.

Та хлопець (так я для себе визначив за нижчим тембром) старався заспокоїти:

−−А ти глянь у бік костела. Он скільки наших. І, справді, біля брами старовинної споруди затанцювали безліч маленьких і світлих кулястих сфер, що поступово наближались до наших нічних гостей.

І мені пригадалось, як випускники школи позаминулого року прибігли до вчителя фізики, бо на світлинах поруч з ними були ледь помітні при денному світлі кулясті сфери різних розмірів, але у поясненнях викладача почули розповідь про гру сонячного проміння, про можливі непомітні крапельки вологи на лінзах, жартома, про привидів чи НЛО… Тоді це були жарти, а тепер… І, затамувавши подих, я зрозумів, які у людини можуть бути великі очі і що можна годинами не кліпати…

−−Але це світлі душі жертовних містян минулого, що не зможуть вже цієї ночі набрати фізичної людської зовнішності. Нам би слід шукати серед теперішніх сплюхів, треба знайти таку дитину… Поглянь, які з колиски, що в ошатній новобудові, веселкою заграли світлі промінці. У голосі дівчини і далі були розгубленість і тривога, що доповнилась радістю сподівання дива.

−−Мабуть, дівчат у всьому Всесвіті ніколи не змінять наукові премудрості майбутнього. Замість того, щоб слухати лекції про перевтілення та іншого роду метаморфози, ти знову захоплювалась спогляданням алмазної, рубінової планет і мріяла про сміливців, що досліджують чорну енергію, чорні д… І хлопець−сфера, помітивши пригніченість своєї напарниці, припинив кепкувати, а вдався до підсолоджених компліментів:

−−Ну, це жартома. Ти в мене найкраща. Це ж через мене ми сьогодні тут, бо я прихопив непомітно матеріали з Ценгтральної Космічної Бібліотеки, матеріали про життя на Землі, що триває уже чотири з половиною мільярди земних років і, мовляв, сам вибрав для нас завдання. Тому пробач… Але я ось про що. Наша вельмишановна наставниця підказала, що в нас є шанс успішно все виконати і вернутись . Для цього треба знайти такі ж світлі душі. Якщо цього не вдасться, то або на цвинтарі шукати, де поховані стрільці , воїни УПА, священики, меценати, або ось тут, на роздоріжжі, ми зможемо вибрати тих, яким допоможемо подолати їхні випробування, вирішити їхні складні життєві ситуації. І таким чином дати їм щастя, за їхніми тлумаченнями, витриманого перебування у Чистилищі, а, за нашими мірками , щастя кількаденного земного перебування. А потім їх забрати до себе, у прекрасні світи майбутнього, до нашої зірки Центавра…

−−Тоді до справи.

−−Я вибираю цю крайню світлу сутність, що притихла біля стіни, долю дівчини, що готувалась стати монахинею і навчала діточок, а зараз молиться за місто.

−−Я прихиляюсь перед тобою. Це складно . Адже тут і міжконфесійні чвари, і заздрість, і безпідставні наклепи… А мене зацікавила ця ледь помітна світла куля, що біля скаліченого блискавкою ясена. Це невдачливий закоханий художник−самоук, бідне походження якого не дало можливості достукатись до серця красуні і до дверей заможного ремісника.

І я тут мимохіть подумав про себе, бо теж ховався за ясенем і теж любив малювати. −−Але я вже втоптаний черевик, а не хлопець,−−заспокоївся і подумки посміхнувся .

−−Вічний Ромео. Вам, хлопцям , лиш про любов, про принців, а де ж історія про славних лицарів, про героїчних сподвижників?.. Хоч і хлопець, та вже дуже маніжний ти у своїх ідеалах,−−і дівоче зітхання нагадало мені про дружину, про мальовниче село Макунів, що біля прикордоння на Львівщині, де заплелись золоті нитки закоханої юності… І я вдихнув на повні груди серпневої нічної прохолоди, п’янкої, як весільне вино…

І тут світлі сфери почали набувати рис зовнішності юної білявки і вродливого парубка – монахині і художника, а все довкола змінюватись на місто давніх часів. Ось костел, що з високими банями у променях ранкового сонця. А недалечко, наче привітні і усміхнені сестри, церква, синагога, творячи як би святий трикутник любові до Бога і захисту міста та довколишніх сіл. І все це у квітах, у маєві садів, у радості людей, що готуються до празника, де кожна хатина −− наче вишита квітка у святковому рушникові.

−−Коли що, то один одному допомагаємо, як завжди, моя Білосніжко….

Та ось настав іспит у долі дівчини. Місто набирає тепер декорацій морозної сніжної зими кінця ХІХ століття. На порозі церкви – легко зодягнена дівчина, молитовно прихиливши коліна, у сльозах вислуховує суворий присуд священика, що старався знайти розважливі слова підтримки:

−−Я не можу Вам, шановна, дозволити викладати християнську етику . Вашого батька звинувачено у крадіжці лісу, а матір – у знахарстві. Я десь вірю вам, але людям рота не закриєш.

І тут, мабуть, мрія сердешної постала б з обрізаними крилами. Та участь взяла у порятунку долі юної монахині наша гостя.

−−Я десь читала про античних жриць, що доводили честь випробуванням. Я босоніж пронесу запалену свічку з нашого храму вулицями міста…

−−Та що ти, дочко !?.

−−Я зроблю це…

І в час передріздвяних свят, на подивування містян, дівчина босоніж з церкви несла запалену свічку, закриваючи од вітру, а часом і парубоцьких і хлоп’ячих витівок, що намагались поцілити сніжкою у свічку. Вже зібралась група цікавих, що йшла за відчайдушною дівчиною, перешіптуючись, а потайки насміхаючись. Глузування колючим снігом заліплювало очі, холодними хвилями вдаряло в спину, підступно хапало за п’яти. Були і ті серед старожилів, що співчували… І ось десь зледенілі ноги вже не слухались, ось послизнулась, впавши на коліно, залишила кілька червоних ягідок на втоптаному снігу.

−−Ти диви, як тримається, хоч у крові, і свічка не погасла. Це диво! −−Яке там диво, це відьомство, у неї ж мати знахарка… −−Хлопці, хто поцілить?...І знову під регіт окремих зівак посипались дрібні морозні сніжки. Збоку йшли священик, старша монахиня, старші жінки, проговорюючи слова вервиці і молитви…

−−Тримайся, мала… Я з тобою. І хоч дівчина була знов у снігу, та відчула підтримку свого друга і повірила в себе, коли побачила натхненний погляд художника, а тому сміливо повернула від синагоги у бік костела. Людський супровід щораз збільшувався і поступово змінював свій осуд на захоплення і підтримку нашої героїні. А засніжена, легко зодягнена, але усміхнена наша ясноока білявка і далі прямувала до своєї мети.

Назустріч з громадою вийшов ксьондз, зі словами благословення, з кожухом і взуттям . Коли одна зі старших монахинь допомогли дівчині одягнутись і взутись у добротні чобітки, взяв з почервонілих дівочих долонь свічку, підніс її врочисто для громадського споглядання зі словами:

−−Цей героїчний вчинок юної монахині, цей вогонь свічки, вогонь люблячого серця об’єднав нині наші три громади в єдину спільноту, що має забути про дріб’язкове, про образи, а думати про загальне, духовне, про добротворчі починання. І тому юну сестру Херувиму ми будемо просити погодитись навчати дітей міста і довколишніх сіл. Ми нині вчимось бути дітьми Бога, де чистота слова, думки , вчинку є вищими за конфесійні умовності чи будь−якого роду заборони. До слів розважання доєднались і священик, і старожили.

І мене охопила неймовірна радість від побаченого.

Три світи поєднались в променистих очах дівчини. Сповнених сонця . Космічний, пов'язаний з появою на Землі двох космічних гостей з далекої планети, які самостійно вибрали завдання, вибравши тих людей, душі яких , як матриця, могли б вмістити неземний зміст любові, тепла і доброти , чистої і незглибимої. Земний, що відкриває долю і вчинок юної монахині з історичного минулого. Біблійний, бо жертовність дівчини об’єднала жителів міста позаминулого століття. І, можливо, з таких починань і кристалізувалась Угнівщина .

І поки я намагався осягнути розумом те, що відчуває серце, зимовий пейзаж нічного міста знов перемінився серпневою прохолодою ХХІ століття і жвавим обговоренням історичного дійства.

−−Вітаю. Ти на висоті.

−−Але й ти молодець. Не дав загаснути свічці, коли я послизнулась. І підказав потрібні слова людям, служителям Богу. Разом і далі, як друзі? Без тебе я би не справилась зі своїм завданням…

−−Може, щось більше, ніж друзі?

−−Смішно, але ми вжились настільки у наших героїв, що почали не тільки балакати, як земляни, але й мислити, переживати один за одного. І білявка розсипала срібло дзвінкого сміху. І дві світлі кулі на мить злились в одну і заграли веселковими відблисками, а довкола знову затанцювали різнокольорові зайчики.

−−Глянь, як світиться дівчина! Які очі! Яка радість у них!.. Вона наша.

−−Та й художник−невдаха, напевне, вже забув і про свою багату обраницю. Настільки захопився поглядом юної монахині. І я впевнений, що він створить свій шедевр, зуміє передати натхненну красу дівочих очей на папері. А давай у цьому йому допоможемо. І люди знов століттями будуть розгадувати феномен краси портрета, як у картині «Джоконда»…

−−І в цьому ми обом допоможемо. Теж створимо свої шедеври…

І тут знову опустилась світла куля. З якої вийшла наставниця, що, мабуть, перевіряла виконання завдань. Вона то на якусь хвилю набрала подоби юної красуні зі свічкою, одухотвореної монахині, то вигляду піднесеного місцевого художника, то зовнішності мудрого вчителя−священика. І хоч уже не було чути говірки, та все можна було прочитати у тій світлій тишині, у привітних поглядах, жестах. Ось наставниця похвалила своїх вихованців за їхню злагоджену успішну роботу, за те, що вони , її учні, не тільки врятували дві долі, а й змінили місто, звідки згодом піде у світ ціле покоління видатних людей.

І не в тому річ, чи «дослівно» я протлумачив розмову прибульців. Мене охоплювала надзвичайна радість, врочисте піднесення, бо, здавалося, я не просто в найменшому містечку, а перебуваю у великій церкві, соборі, світлиці, де не тільки місто, Земля, а весь Всесвіт, де панує Слово Боже і краса життя…

Не помітив, як дістався дорогою до моста, під яким співала моя Солокія. Як я люблю холодні серпневі ночі! Коли у річці заколисані зорі, а повітря наповнене радісним передчуттям дива!..