Казколови

Передмістя. Приватний будинок. Десятирічний Олексій безтурботно їздить на велосипеді по подвір'ю. На ньому короткі білі штанці та зелена курточка. В Україну завітала осінь.

- Синочку, — вигукнула тридцятилітня жінка з порогу будинку: я йду в магазин і ще по деяких справах. Грайся на подвір'ї, я скоро прийду.

- Гаразд, мамо! - відповів хлопчина і продовжив ганяти колами довкола будинку.

Через десять хвилин йому це набридло й він вирішив піти в сад. Там на високих деревах височіли яблука, груші та сливи, до яких малому точно не дістатись. Зате біля стовбурів лежали ті самі фрукти, лише нагнутись й простягнути руку.

Раптом небо загуділо. Темні хмари закрили сонце. Повіяв пронизливий вітер. Блискавиці закресали над головою... В супроводі грому вдарила блискавка. Світловий промінь пронизав повітря і з усієї сили влучив у верхівку дерева. Гілки впали в декількох метрах від Олексія. Все затихло. Раптово відступили хмари, як і прийшли. Вгамувався вітер і над головою засіяло сонце. Зламане дерево лежало перед хлопчиком.

Олексій з подивом дивився на знищене дерево перед собою і те, що рухалося між його змертвілим гіллям. Воно було невеличкого зросту, з руками та ногами, а ще мало кудлату коричневу бороду і доволі великий ніс. Одягнуте створіння було в дуже простий одяг: вільні коричневі штанці, поверх чорної кофти сіра безрукавка з червоними вставками й довгі чоботи до колін. На голові виднілась кумедна сіра шапочка з червоним балабончиком, а на поясі висів молоточок і невеличкий мішечок. В руках істота тримала кирку. Чоловічок хоча й був низький на зріст, але доволі кремезний та войовничий.

- Хто ти? - лише й зміг видавити з себе переляканий хлопчик.

- Я, один із семи гномів — Буркотун, — обізвалось створіння: а ти хто?

- А я Олексій, — з острахом відповів малий. - Один із семи, а де тоді інші шестеро?

- Не знаю, — буркнув гном. - Ми всі бились проти злої відьми, що підступно отруїла нашу подругу. Це відбувалось біля урвища. Гриміло та блискало. В повітрі вирувала магія і раптом на середині бою, коли моє закляття зіткнулося з відьомським, все вибухнуло. Потім темрява. Тиша. Безмежність та невагомість. Це тривало декілька секунд, а далі грім, блискавка і я лежу посеред зламаних гілок.

- Ого! Схоже на казку про Білосніжку. Ще й семеро гномів.

- Ти знаєш нашу подругу? - здивувався карлик.

- Е-е, напевно.

- Гаразд, немає часу розводити теревені, мені потрібно дістатись До своїх братів і допомогти їм подолати злу відьму. Відведи мене до найближчого чаклуна чи феї, що зможе відкрити мені портал назад, бо моїх сил точно не вистачить. Ми гноми не володіємо високою магією. Можливо разом з братами щось би й вийшло, але самотужки ні.

- До чаклуна? До феї? В нашому світі немає такого.

- Трясця! - вилаявся Буркотун: інший світ! Куди ж закинула мене ця проклята відьма...

В голубих оченятах Олексія панувало цілковите невідання і подив. Перед ним стояв справжнісінький гном, яких не існує в реальному світі:

- Що ж мені робити? - подумки запитав Олексій сам у себе. - Втікати, кликати на допомогу, викликати поліцію, пресу, науковців... Ні! Я не боюсь і не дозволю комусь його скривдити. Я мушу допомогти йому повернутися назад, до його сім'ї. - твердо вирішив хлопчик. – Хто-зна, можливо без Буркотуна й казка буде мати поганий кінець.

Почувся шум автомобіля. Біля будинку зупинився легковик. З машини вийшло двоє людей: лисий чоловік з рюкзаком і світловолоса жінка в діловому костюмі. З невеличкого пагорба, на якому стояв хлопчик з Буркотуном, прибулих добре було видно.

- Хутко! - вигукнув Олексій до гнома: ховайся в будинку! Не можна, щоб хтось з нашого світу тебе побачив.

Буркотунові не треба було два рази казати, бо ж сам розумів, що інший світ — інші правила. Він миттю забіг до будинку й зачинив за собою двері. Ще й запечатав їх магією. Хлопчик визирнув із-за брами:

- Доброго дня, що вам потрібно?

- Привіт, — лагідно усміхнулась жінка: мене звати Євгенія, а це мій напарник Андрій. Ми екологи. Проводимо планові огляди. Нещодавно наші пристрої зафіксували в цій місцевості досить великий рівень радіаційного забруднення. Ось наше керівництво й відправило нас сюди, щоб ми все детально дослідили. Дані з радара вказують на ваш будинок.

- Радіація? В нашому будинку? - здивувався малий. - Але звідки?

- Важко сказати, але для підтвердження нам потрібно все детально оглянути. Дозволиш пройти?

- Ем, не знаю, мама забороняє впускати чужих людей до хати.

- А мама чи хтось з дорослих вдома?

- Ні, — щиро відповів хлопчик. - Тато на роботі, а мама пішла в магазин, але вона скоро повернеться.

- Вибач, ми не можемо чекати. У нас є дозвіл на огляд від держави, — сказала жінка й дістала документ.

- Не хвилюйся, ми лише виміряємо рівень радіації у твоєму будинку і підемо, — запевнив Андрій хлопчика.

Олексій не встиг заперечити. Так звані представники екологічної спілки відчинили браму та зайшли на подвір'я. Андрій вийняв з кишені невеличкий пристрій. Обвів ним довкола себе і зупинився на будинкові.

- Сканер вказує на вхідні двері, саме на двері, — сказав чоловік і багатозначно глянув на колегу.

- Тоді пішли, — серйозно відповіла жінка.

Дорослі рушили до будинку. Олексій плентався за ними й міркував що ж йому робити в такій не простій ситуації:

- Ось би швидше повернулась мама.

Андрій взявся за клямку і потиснув униз. Ще раз і ще. Двері не піддалися.

- Хлопчику, — можеш відчинити, а то в дядька Андрія щось не виходить.

- Ем, це напевно мама закрила як йшла, — збрехав Олексій. - Прийдеться чекати її повернення.

- А запасний вхід є? - не заспокоювався чоловік.

Не дочекавшись відповіді малого, екологи вирішили обійти весь будинок. З протилежної сторони дійсно виявився ще один вхід і він був не замкнутим. Трійця увійшла в дім. Сканер просто зашкалював. Підозрілі дорослі ходили від кімнати до кімнати, відчиняли дверцята тумбочок, відсували полички шухляд, заглядали у кожен куток. Зрештою зупинились біля Олексієвої кімнати.

- Тут, — пошепки сказав Андрій, ніби боявся когось сполохати.

Чоловік спробував відчинити. Знову зачинено. Ці двері не мали серцевини замка.

- Немає виходу, — тихо сказала Євгенія і витягнула з кишені блузки золотий медальйон на ланцюжку.

В золотистій оправі блиснув кришталево білий діамант. Жінка взяла його за підвіску й обвела клямку колом. Камінь на секунду засвітився і миттю погас. Екологиня сховала прикрасу й відійшла від дверей. Андрій ще раз натиснув на клямку. Цього разу двері піддались.

Як тільки вони увійшли до спальні, пристрій аж завібрував. Андрій озирнувся. Нічого. Обвів сканером всю кімнату. Рука зупинилась навпроти шафи. Чоловік обережно наблизився і ривком відчинив дверцята. На нього дивилась пара жовтих оченят з перевернутими зіницями.

- Кіт! - вигукнув Андрій.

- Чекай, — зупинила його колега. - Може це не звичайний кіт.

Раптом чорне кошеня стрибнуло на незнайомця і встромило свої кігті йому в обличчя.

- А-а-а-а! - закричав чоловік.

- Тримай його! Це може бути кіт Баюн! - кричала Євгенія, дістаючи свого медальйона.

Та кошеня не збиралось чекати, допоки його схоплять чужинці й зістрибнувши з обличчя Андрія миттю чкурнуло з кімнати. Екологиня помчалась за ним, але їй перегородила шлях незнайома їй жінка:

- Що це тут відбувається? Хто ви такі та що робите в моєму будинку? - сказала вона взявши руки в боки.

- Мамо! - вигукнув Олексій. - Вони представились екологами. Я не хотів їх впускати, але мені довелося. Вони сказали, що в нашому домі є радіація і навіть показали якийсь документ.

- Радіація? - з подивом перепитала господиня дому та відкинула світле пасмо з чола. У блакитних очах заблищали іскри: Так, ви двоє, якщо не бажаєте проблем, то хутко вимітайтеся звідси. Рахую до трьох інакше викликаю поліцію.

- Зачекайте, пані, ви все не так зрозуміли, — намагався пояснити Андрій, тримаючись за подряпану щоку, брову та лисину.

- Раз...

- Ми все пояснимо, — вийшла з заціпеніння Євгенія.

- Два... - продовжила відлік жінка, витягуючи з сумочки мобільний телефон.

Світлана не встигла дорахувати до трьох. Андрій з напарницею миттю вибігли з будинку й покинули подвір'я. З вікна дитячої спальні було видно як від'їжджає їхнє авто.

- Синочку, як ти? - стурбовано запитала мама, притискаючи дитину до грудей. - Вони тебе не скривдили?

- Ні, лише трішки налякали.

- Більше ніколи не впускай у дім незнайомців, а якщо вони будуть щось вимагати чи погрожувати, то швидко дзвони мені.

- Гаразд, матусю.

- Олексійчику, я так розхвилювалась за тебе, - жінка міцніше пригорнула до серця єдиного синочка. Кришталева сльоза скотилась по її щоці, розводячи тіні з повік.

Оговтавшись та взявши себе в руки, Світлана нарешті відпустила малого з обіймів:

- Ти залишайся тут, а я піду гляну чи ті пройдисвіти нічого в нас не поцупили.

Як тільки жінка вийшла, в кімнаті почулось:

- П-с-с.

- Хто тут? - насторожено запитав хлопчик.

- Олексію, це Буркотун. Я тут, — почувся шепіт з шафи.

Хлопчина підійшов до прочинених дверцят, але нічого там не побачив, окрім розвішаних курток та одягу, що лежав на нижніх поличках. Раптом серед купи вбрання нізвідки з'явився гном. Його очі світились фіолетовим сяйвом. Буркотун привітно помахав рукою:

- Вправно я обвів їх кругом пальця? Без твого нявкаючого друга нічого б не вийшло.

- Але як? - не міг збагнути хлопець. І що ти зробив з Вугликом?

- Дуже просто, — відповів гном і хвацько зістрибнув з полички. Кошеня саме погодилось мені допомогти. На щастя ми гноми трішки розуміємо мову тварин. Ось і домовились з Вугликом, що він відверне увагу тих людей, а я за той час переховаюсь у шафі. Щоб мене точно не побачили я використав один із веселкових каменів, — при цих словах Буркотун розтиснув кулак і на його долоньці заблищав невеличкий фіолетовий камінь.

- Ого, — протягнув хлопчина й радісно вигукнув: Круто!

- Що? Де круто? Що крутиться? - спантеличено запитав чоловічок і завертів головою.

- Е-е-е, я маю на увазі, що ти молодець.

- Так би й одразу сказав. Гаразд. Немає часу на розмови. Мені необхідно потрапити назад у свій світ. Відчуваю, що ті люди не просто так навідалися. Вони якимось чином відчувають мої чари.

***

- Ти зауважила як реагував пристрій? - запитав Андрій у колеги. - Апарат вловлює потоки магії та скеровує на їхнє джерело. В будинку точно був хтось із них.

- Знаю, — спокійно відповіла Євгенія. - Це міг бути той кіт, а може й щось інше. Хлопчина явно щось приховує, тому варто поспостерігати за ним, — сказала вона і в її смарагдових очах заблищали іскри.

***

- Точно! Інтернет! - вигукнув Олексій. - Я здається знаю як тобі допомогти.

- Інтер... Що?

- Просто довірся мені, друже, а поки що стань знову невидимим, щоб моя мама часом тебе не побачила.

Олексій миттю ввімкнув комп'ютер і почав щось швидко набирати на клавіатурі. Комп'ютерна мишка заклацала в неймовірному темпі.

- Синочку, я буду на подвір'ї. Крикнеш, якщо що.

- Добре, мам.

Хлопчик продовжив свої пошуки, аж раптом почувся сильний вибух... Олексій миттю зістрибнув зі стільчика та побіг в сторону шуму. Звуки йшли з ванної кімнати. Зазирнувши в середину він побачив розтрощену пральну машинку та войовничого карлика, що тримав у руці кирку.

- Буркотуне, що ти наробив?

- Знищив портал злої чаклунки, — з гордістю сказав гном.

- Що? Це ніякий не портал, а звичайна пральна машинка! Якщо мама побачить — ото буде халепа...

- Але ж воно крутилось і гуділо? Тут явно залучені злі чари.

Хлопчик лише покрутив головою. На його личку читався смуток.

- Гаразд, я все полагоджу, тільки не плач. Терпіти не можу сльози, — пробуркотів чоловічок і дістав зі свого мішечка жовтий камінь.

Підійшовши до потрощеної машини Буркотун поклав одну руку на прим'ятий корпус, а в іншій стиснув камінець. Раптом апарат засвітився жовтим сяйвом. Яскраві промені, відбиваючись від плиточки, заполонили всю кімнату. Поступово спалах почав гаснути й за декілька секунд все припинилось. Протерши засліплені оченята, Олексій поглянув на новесеньку пральну машинку. Навіть калюжа, що розтеклась по підлозі зникла. Механізм жваво крутив барабан з одягом в середині.

- Нічого собі! Як тобі це вдалося? - не міг стримати подиву школяр.

- Ще один веселковий камінь, — спокійно, ніби нічого особливого не відбулося, пояснив чоловічок і розкрив мішечок, показуючи хлопчику те, що в ньому містилось.

Перед очима хлопчака заблищали різнобарвні камінці. Був там червоний, помаранчевий, жовтий, зелений, блакитний, синій і фіолетовий.

- Вони чарівні та всі належать тобі?

- Ні, — похитав кудлатою бородою гномик. - Мій лише червоний, але його краще не використовувати без потреби. Кожен камінець має одну силу й належить моїм братам. Так сталось, що під час бою з відьмою в моїх руках опинились всі сім, а потім мене закинуло в цей світ. Тепер ти розумієш, чому я маю якнайшвидше повернутися додому? Без чарівних камінців моїм братам буде дуже важко перемогти лиходійку.

- Зрозуміло. В мене для тебе гарні новини — здається я знайшов спосіб повернути тебе назад!

- Невже? Тоді давай хутчіше!

Друзі повернулись до кімнати Олексія і хлопчик знову сів за комп'ютер. Гномик зачаровано дивився на чудернацьке дзеркало:

- Ти ж говорив, що у вашому світі немає магії, тоді що це за магічне люстерко?

- Це комп'ютер. Він не чарівний, а електричний. Можливо в нашому світі немає магії, але зате є технології. Дивись, — почав пояснювати малий. - Бачиш картинку на екрані — це пам'ятка культури. Її створили ще сотню років назад, а то й більше. Ходять легенди, що довкола цього гігантського каменя з написами відбуваються чудернацькі речі: чуються дивні звуки, на кшталт завивання чи свисту, спалахують різнобарвні вогники довкола нього, сама скрижаль може випромінювати моторошне сяйво і так далі. Звичайно це все легенди та байки, але якщо можливе твоє потрапляння сюди, то чому б і не існувати зачарованій скрижалі. Можливо завдяки їй ми зможемо повернути тебе додому. Тому думаю, що варто спробувати.

Буркотун замислився та зрештою поміркувавши сказав:

- Погоджуюсь, але чи не буде твоя мама хвилюватись:

- За це не переживай. Скрижаль знаходиться не дуже й далеко. десять кілометрів від міста. Так що ми швиденько все перевіримо, а мамі я скажу, що йду гуляти. Зараз лише післяобідній час, так що до вечора встигнемо.

- Гаразд, дякую за допомогу, Олексію, ти справжній друг.

- Можна просто Лесик. Ми ж друзі, — усміхнувся хлопчик і потиснув гномику руку. - Ось тільки як нам дістатись до того каменя, щоб тебе ніхто не помітив?

Чоловічок вийняв зі свого мішечка фіолетовий камінчик.

- Точно! Ти ж можеш знову стати невидимим! Але є ще одна проблема, хоча ти й невеличкого зросту, та на моєму велосипеді поміститься лише один із нас.

- І це не проблема, — усміхнувся гном і дістав помаранчевий камінець.

Як тільки карлик стиснув чарівний предмет у руці, його темні очі засвітились помаранчевим, а згодом і все тіло. Сяйна фігурка чоловічка почала змінюватися. За декілька секунд перед Олексієм стояло на чотирьох лапках крихітне сіре мишеня. Гризун миттю видряпався по одязі хлопчака й умостився на його плечі.

- Вау! - у захваті вигукнув Лесик.

Зібравши все необхідне й попередивши маму, Олексій з гномиком-мишкою вирушив у дорогу. Маршрут виявився легким. Минувши декілька будинків, друзі виїхали за межі міста. Скрижаль знаходилася посеред лісової галявини. Дитячі ніжки швидко крутили педалі велосипеда й поступово, але впевнено наближали наших героїв до цілі. Позаду мандрівників їхала легкова машина...

***

- Хлопець кудись зібрався, — сказав Андрій. - Наші радари показують, що довкола нього скупчення магічної енергії.

- Тоді вирушаймо за ним, — зловісно посміхнулась Євгенія і чоловік завів автомобіль.

***

- Ми приїхали, — сказав Лесик і припаркувався біля заростей лісу. - Далі лише пішки, бо велосипедом точно не проїдемо.

Мишка висунула носика з-під коміра Олексієвої курточки й принюхалась.

- Так, я відчуваю тут присутність великої магії, — пропищало мишеня.

- Тоді пішли. Чим швидше впораємось, тим скоріше ти зможеш допомогти своїм братам.

Продираючись крізь густе покручене гілля кущів і низькорослих дерев, наші мандрівники крок за кроком наближалися до скрижалі. Нарешті перед ними розгорнулася мальовнича галявина, по центрі якої стояв гігантський камінь. Та не встигли друзі підійти до знахідки як дорогу їм заступили двоє дорослих: Андрій та Євгенія. Обидвоє тримали в руках зброю. Чоловік натиснув на курок і з бластера вирвався білий лазерний промінь. Сяйво влучило прямісінько в мишеня, що сиділо на плечі хлопчика. Звіра відкинуло на декілька метрів назад. У повітрі блиснув помаранчевий камінець. На порослій травою землі лежав маленький чоловічок.

- Ні! Буркотуне! - закричав Олексій і підбіг до пораненого гнома.

- Так-так, що тут у нас, — із зацікавленням промовила світловолоса жінка. Її смарагдові очі блищали від захоплення: гном. Напевно один із семи. Цікаво чи є інші. Можливо ще й Білосніжку вдасться упіймати.

- Хто ви та що вам потрібно? - з люттю вигукнув хлопчик.

- Ми — казколови, — не поспішаючи почала пояснювати Євгенія. - Ми ті, хто виловлює казкових створінь, що потрапляють у наш світ. Звичайно вони можуть відрізнятися від тих, що ми собі уявляємо, але так навіть цікавіше. У нашій колекції вже досить багато фантастичних персонажів. Ось скоро ще один буде.

- Навіщо вони вам?

- Безпосередньо вони нам не потрібні, для нас цінна сила, що схована у кожному з них. Голова організації, до якої ми належимо знайшов спосіб викачувати цю силу з них і використовувати в наших цілях.

- Механізм дуже простий, — втрутився у розмову лисоголовий бандит. - Діаманти. Наш очільник виявив, що ці коштовні камені здатні поглинати в себе магічну енергію і протистояти їй. Ось як наші бластери, закінчив чоловік і поплескав по корпусу зброї: правда хороша іграшка? Вона працює на діамантах, що вже увібрали в себе чари.

- Мій медальйон працює аналогічно. Завдяки йому я можу поглинати чари й заклинання, — промуркотіла Євгенія, погойдуючи талісман на золотій підвісці й смакуючи перемогу.

Раптом Буркотун підвівся на ноги, тримаючись однією рукою за груди. В іншій він тримав кирку:

- Я ще не програв бій. Гноми так просто не здаються, — сказав чоловічок і дістав з мішечка зелений камінь.

Його погляд наповнився рішучістю, рука стиснула камінець і очі спалахнули зеленим. Тіло миттю вкрилось цілющою енергією.

- Швидко, зупини його! - вигукнула жінка.

Андрій вже приготувався знову натиснути на курок, але раптом між ним і ціллю стрибнув хлопчик. Чоловік затримав палець...

- Чого ти чекаєш? - гаркнула на нього колега.

- Хлопчик. Будуть проблеми, якщо з ним щось станеться.

Та Лесик не збирався чекати допоки в нього вистрелять. Підібравши з землі помаранчевий камінець він стиснув його в кулаці. Помаранчеве сяйво огорнуло хлопчика і за мить він перетворився на розлюченого пса. Жінка сама натиснула на курок, але промахнулась. Хлопчик-пес миттєво відреагував та відстрибнув в сторону. Обійшовши збоку, він зі всієї сили налетів на лиходійку, збивши її з ніг. Собака вишкірив зуби й пішов на другого супротивника. Та кремезний чоловік не розгубився, взявши пса за хутро перекинув його через плече і направив на нього дуло бластера:

- Ворухнешся, я вистрелю і байдуже, що ти лише ди... Що це?

Андрій застиг на місці. Його тіло відблискувало голубим сяйвом. Навпроти стояв Буркотун, стискаючи в кулаці блакитний камінець:

- Дякую, Лесику, що відвернув їх увагу і дав мені можливість залікувати рани.

Євгенія піднялась на ноги, підбігла до напарника та Приклала до нього свого медальйона. Діамант миттю поглинув блакитну енергію.

- А-ха-ха, не вже ви думали, що нас так легко здолати, — засміялась жінка і без вагань вистрелила в гнома лазером.

Та Буркотун був готовий і швидко перемінивши камінці, виставив руку вперед. Очі засвітились червоним... Пролунав вибух. Коли пилюка та жмутки трави осіли на землю, перед злочинцями нікого вже не було.

- Що трапилося і де малий з гномом? - вигукнув Андрій, крутячи головую та намагаючись зорієнтуватись.

- Я тут! - пролунав дитячий голос зверху.

Піднявши голови, бандити лише могли побачити пташку, що височіла в небі. Раптом поруч з ними у фіолетовому сяйві появився чоловічок і вдарив кіркою по пальцях жінки, що стискали золотий ланцюжок з медальйоном:

- А-а-а-а! - закричала Євгенія.

Буркотун не зволікав і вдарив по нозі наступного противника. Миттю перемінивши камінці. Очі засвітились синім:

- А тепер спіть.

Синє сяйво вирвалося з руки чаклуна й огорнуло казколовів. За декілька секунд вони обидвоє мирно спали. Сокіл повільно опустився на землю і прийняв вигляд хлопчика.

- Ми це зробили! - вигукнув Олексій.

- Так, це все за вдяки тобі. Самостійно я б точно з ними не впорався.

- З нас вийшла хороша команда, — усміхнувся хлопчик і простягнув другові помаранчевий камінець.

- Залиши його собі, ми з братами інший добудемо.

- Ні, — похитав головою Лесик: в нашому світі немає магії, тому хай все казкове залишається в казках. Тобі пора додому, друже.

Буркотун потиснув руку новому приятелеві та обернувшись обличчям до скрижалі мовив:

- Поглянемо на що здатна ця річ.

Поклавши обидві долоні на камінь, гномик зосередився. Декілька секунд нічого не відбувалося, а потім граніт загудів. Земля під ним затряслася і всю галявину огорнуло біле сяйво. За мить все припинилось. Камінь непорушно стояв на своєму місці, а гном зник.

- Бувай, Буркотуне, — промовив на прощання Олексій і покинув галявину та заспаних казколовів на ній.