Щілина між світами

Вже скоро літо закінчиться. Приємний сонячний серпневий ранок. Віконце відкрите і промені лагідного сонця попадають на постіль Микитки. Він чує як щось дзижчить і голос тоненький чарівний щось наспівує. Піднявся, подививсь у вікно, подумав, мабуть, здалось. Протер свої сонні очі. Та ні, не здалося.

- Ого! Ти хто така? Дюймовочка, фея? Чи я може сплю. Якесь чудернацтво.

Побачив хлопчик як біля маминої орхідеї, літає крихітна дівчинка. ЇЇ крильця переливаються і вона ніби вся світиться.

- Така чарівна, ніжна, мов весна. Та навіть у нас такої краси нема. - мовила незнайомка до орхідеї.

Микита ніяк не міг повірити своїм очам, знов протирав, усе вдивлявся. Посміхнувся й сказав:

- Ти хто? Чи що? Ніяк не зрозумію. Ти вмієш говорити? Звідки ти?

Вона відволіклась від квітки, поглянула на хлопця і сказала:

- Я ваша гостя, літаю по світах. Поки що живу тут недалечко, у ластівки в затишному гніздечку.

- У ластівки? – здивовано викрикнув хлопчик. – А як взагалі ти сюди потрапила?

- Через щілину між світами. – ніжно та з милою впевненістю відповіла крихітна незнайомка.

- Цікаво. Щілина між світами. Що це? Де це? А з якого ти світу? – в нього було стільки запитань, що він навіть почав запинатися. Та його можна зрозуміти, не кожного ранку бачиш на своєму вікні магічну істоту з невідомого виміру.

- Мій світ, де природа жива, там страху й печалі гіркої нема. На заході сонця відкривається таємниче віконце. І в пору тую чарівну, до нічки темної можна потрапити. Ось тільки ластівку котра прибуває до вас сюди треба поквапити.

- Ластівки прилітають до нас на літо, а осінню відлітають у теплі краї. Ти залишишся у нас зимувати чи вони тебе з собою заберуть?

Вона задумливо поглянула у вікно і ніби як взяла більш мінорну ноту, промовила:

- Коли осінь прийде сумна й листя дерев опадуть мов шати, вже близько буде зима, природа почне засинати. Я буду в інших краях. Я буду в інших світах. Та я сумувати буду, хоч маю надію, що ще знову сюди прибуду. – мовила і в кінці в голосі наче вже з’явився оптимізм.

Мама Микити покликала його на сніданок і фантастична гостя теж поспішила по своїм чарівним справам. Хлопець зачарований такою несподіваною, але дуже цікавою та приємною зустріччю не хотів її відпускати та мила фея полетіла, пообіцявши, що ще обов’язково до нього завітає і що живе недалеко від його будинку. Найчастіше вона ночує у гніздечку ластівки, але й буває, що зупиняється в інших місцях. Зокрема, як вона казала різні квіти кличуть в гості, вони дуже її полюбили та запрошують до себе. Але на жаль її час тут обмежений і до холодів осінню разом з птахами вона знову вирушить у наступну подорож.

Пройшло кілька днів, а хлопець все вдивлявся у вікно, дивився на квіти. Коли він згадував ту зустріч, то відчував тепло, ніби ласкаві промінчики сонечка обіймають його. І її милий говір викликає у серці трепет. Все здавалось не таким як зазвичай. Природа ніби дійсно оживала, говорила, співала. Відчуття якоїсь казки, світу де все можливо.

Дні ще літні та ночі уже осінні. Скоро знов у школу, розпочнеться навчання. Безтурботний час канікул закінчується. Мама уже з самого ранку порається по дому. Якась туга і чи то вона викликана зміною пори, чи то сум через те, що він так мало встиг дізнатись про інші незвідані краї. Аж раптом.

- Привіт, привіт! Ось пролітала повз й побачила вікно відчинене в кімнаті і от до тебе вирішила в гості завітати. – промовив вже знайомий тоненький, але дзвінкий голос. І ніби похмура кімната стала світлішою.

- О знову ти! Не йди так швидко. Не лети. Я постійно згадую тебе. Я хочу взнати про твій світ. І хто ти? Та що тут робиш і куди тримаєш шлях далі? – хлопець дуже оживився і навіть трохи почав переживати, що надто нав’язливий, а це зможе відлякати полохливу інопланетянку.

Та дівчинка не була лякливою. Вона розповіла, що її дім фантастичне та казкове місце. Там мешкають різні істоти, про котрих Микита читає у своїх фантазійних книжках. Що фантазії – часто правдиві, а казка та чудо не вигадки. Що вона – це частинка природи. Як і все навкруги, як і він сам. Що бачать більше ті, хто серцем чистий і в кого погляд широко відкритий. Що діти часто бачать її, тоді як дорослі не помічають. Вона розповіла, що наш світ теж чарівний. І довкола багато дива. Та люди неначе сліпі й не помічають його.

- В моєму світі говорять квіти, говорять дерева й шепоче трава.

Микита сказав, що їхні дерева нічого не кажуть і квіти мовчать. Засміявся, звернувся до знайомої вже орхідеї та інших квіток на підвіконні та промовив з насмішкою:

- Бачиш у нас вони німі.

- Ні, вони говорять, просто ви глухі! – заперечила фея. - Вони розказують свої історії, буває, що жаліються на вас. Буває, що комахи їх турбують. Вони пліткують, дружать, люблять і сміються. А часом й сперечаються і навіть ледь не б’ються. – зробила паузу і через кілька секунд, продовжила. - На вашому вікні життя вирує. – посміхнулась і додала. - Краса та милий гомін їх чарує. – розсміялась, ніби саме в цей момент між ними відбувалась якась сутичка, а вона ніби хотіла їх розборонити та помирити. Весь час фея то літала між ними, то приземлялась. Ходила туди сюди по підвіконню. Час від часу вдивлялась у вікно.

Поряд з нею хлопчик і сам ніби поринав у цей милий, дивний світ, де все говорить та шелест дерев не просто шум, а якась розповідь, яку він не дуже розуміє, але це ніби як з іноземною мовою, котру можна вивчати. І усе що було навкруги і здавалося звичним та буденним, було не таким вже й простим. Пелена падає з очей і він бачить те чого раніше не помічав. Як зосереджено павук плете павутину, як мама стрижа годує своїх пташенят. І їхній домашній котик, зовсім не звичайний. Що й у нього є своє особисте котяче життя про котре його власники навіть не підозрюють. Та й цікаво чи взагалі він знає, що вони його власники. Про щось говорять дерева. Світ таємничий, живий, наче пульсує. Все постійно змінюється та переливається у різні кольори. І навіть час сповільнюється.

- Ніяк не можу звикнути до часу, в моєму серці він тривогу викликає. Постійно думаю про те, що він втікає. А я спішу і наче не встигаю. І зупинитися його благаю. Та він іде й іде, йому байдуже. І от я знов летіти мушу, любий друже.

Вона втекла та обіцяла повернутись, сказала, що як буде відлітати, то обов’язково попрощається із ним. У неї лишилось тут ще буквально кілька днів.

Куди ж вона відправиться, якби ж і він так міг. А що ще існує? Стільки незвіданого. Дивився він на небо, вже починало сутеніти та сонечко заходило за обрій. Усе вдивлявся вдалечінь у небокрай, де ж та щілина, котра у світ казковий переносить.

- Ну стій спокійно я ж тебе малюю. - Сказав Микита до феї котра намагалась позувати для нього біля орхідеї. Вона казала, що такої витонченої красуні не бачила в інших світах. І хлопчик вирішив намалювати її разом з квіткою та віддати своїй гості малюнок на пам’ять про нього. – Ну от ще трохи й буде готово та постарайся менше ворушитись.

Вона старалась, з усіх сил старалась. Та наче не могла усе крутилась й поверталась. І у вікно дивилась і на квіти, собі під ноги, вверх, то на Микиту. – Ще зовсім трошки, вже майже готово. Хлопчик був дуже зосередженим та вправно орудував пензликом. Колись він дуже любив малювати і навіть мріяв стати художником, але поступово у сірій повсякденності, бажання потрохи згасало, а натхнення ставало все менше і зрештою майже повністю зійшло нанівець.

- Любий, ти тут? Щось чую так затих. – мовила мама. – О, ти малюєш! Я дуже люблю як ти малюєш. Вже думала, що тобі це не цікаво. Закинув свій мольберт та фарби майже висохли. А ти знайшов їх. – підійшла до сина ближче і подивилась на його роботу. – О, дуже гарно. – радісно промовила вона. - Ти мій маленький геній. – погладила його по голові та поцілувала.

- Мам, поглянь, ти її бачиш? – показав він на фею.

А та навіть гордо підлетіла, посміхнулась. Зробила реверанс, підтримуючи руками спідницю та кліпаючи своїми ясними оченятами.

- Кого мій любий? Квітку? Чи ту бджолу? – з легкою тривогою запитала мама. – Дивись, щоб не влетіла, бо ще вкусить.

- Ні, не бджолу, та ти її не бачиш. – з легкою досадою зітхнув хлопчик.

- Так, добре. Я чому прийшла. Я до бабусі йду. Обід на столі. Відірвись трохи від творчості та поїж. Бо я ж тебе знаю. Тобі не скажеш, то ти й забудеш.

- Добре, мам!

- І Рудому корму насип! – вже майже на порозі прокричала мама.

А той немов почув, що про нього згадали й забіг у кімнату Микити. Голодними очима дивися на нього, нявкав та ластився відволікаючи хлопця, ледь фарби не перевернув.

- Ей ну куди! Ну й наглий ти, рижа морда. Йдемо вже дам тобі твого корму, бо ж не відчепишся.

Кіт відвернув увагу на себе й коли малий повернувся до кімнати, то феї в ній вже не було.

Цікаво чи є в її світі коти. А раптом Рудий щось йому розповідає чи жаліється, що корм не смачний. Хоч він його так наминає, що аж за вухами лящить. Знов вечір зайшов. І місяць світить у віконце.

Ого, так все вище й вище. Відриваюсь від землі й усе стає таким маленьким і наче менш важливим ніж виглядало знизу. От сусідній будиночок тепер за розміром із сірникову коробку. І люди як мурашки, вже ледь їх видно.

Теплий вітерець в обличчя. Я між деревами лечу та відчуваю як листочки торкаються обличчя. Ого, так швидко. Так високо. А якщо впаду. Вже й трохи страшно. О, ні аж подих перехоплює. Який же захват. Птахи не знають, що вони найщасливіші в усьому світі. Здається це ж так просто відірватись від землі та полетіти. Ох, аж в голові запаморочилось.

І ніби темна ніч була, а вже яскравий ранок. Він щойно літнім був й аж раптом став осіннім. Тривога в серці та піднесення, а я лечу, лечу. Яка ж краса та велич, ось це і є свобода. Кричати хочеться. І якось дивно. А може все це чудиться мені, напевно я літаю уві сні. Якщо і так, то хочу тут побути. Ще не натішився і не награвся. І чесно кажучи не налітався.

О, а ось і матінка на ґанок вийшла. От зараз я до неї прилечу. Та ні, вона мене не помічає. Відкриті двері, кухня, от прихожа. А ось й моя кімната, я заходжу. І бачу, що я там у своєму ліжку сплю. Одна нога під покривалом, інша зверху. Сам на спині й тихесенько соплю. А от моє віконце, вже ранок й світить сонце. На підвіконні квіти й чарівний силует. І сон немов розсіюється плавно. На фоні чую нічний та вже знайомий голосок.

- Привіт, привіт, Сонько-Дрімко! Ну от і зовсім мало часу в нас лишилось. Вже холодає і ми тут надто довго забарились.

- Ти знаєш, мила феє, я літав! Я вмів літати у своєму сні! Я між хмаринами летів і між деревами! Вони торкалися мене своїми вітами. А я летів, летів так високо та швидко.. – з захватом розповідав хлопчик. І раптом Микита зрозумів, що вже цього вечора вона відлетить. І вже не буде цих зустрічей. А буде сіра осінь та дощі. - Ти тут іще, а я уже сумую, що ти летиш. – важко зітхає.

-О ні, мій друг, ось це облиш. Не треба сумувати. Нумо сміятися, літати, радіти та співати. – і почала наспівувати та дзвінко сміятися.

- Ось це тобі від мене на пам’ять подарунок.

Це був її портрет, котрий він малював. Та хлопець зрозумів, що забрати вона його не зможе. Він більший в кілька разів за ластівку і тим більше за неї. Та вона поглянула, зробила магічні паси руками й масштаб картини зменшився та помістився в її маленькі ручки.

- Яка ж краса, Микито! Ти справжній чародій. – з щирим захватом мовила вона. - Мистецтво – справжня магія. Не зупиняйся, дій. Малюй, твори, чаруй. У тебе рідкий дар. – і через кілька секунд додала. - До речі, вже у вечорі відкриється портал.

Настав той осінній вечір. І захід сонця вже такий багряний. Краса, благоговіння й туга у його душі. А котик ходить, плутається між ногами, нявчить і не дає пройти. Він взяв його на руки, а той замуркотів.

У вирій відлітають вже птахи. А разом з ними гостя незабутня. Йому махає ручкою у ластівки на спині. І він їй теж махав і мама посміхалась і Рижий зачаровано дививсь. Солодка туга його серце обіймала. І все навколо наче оживало. Дерева зашуміли, квіти піднялись й красуня орхідея пустила нові пагони. Печаль ставала все світлішою і на обличчі з’явилась посмішка легка. От вже й сонечко зайшло і вхід між світами зачинився.

- Який чарівний захід сонця, правда сину? Давно не бачила таку красу.

- Прекрасний, мамо. – його переповнювали почуття і через пару секунд додав: - Я тебе люблю. – він обійняв її. І стало добре й тепло. Момент, який назавжди закарбується в душі.

Приходив новий ранок, мінялись дні. Опало листя, почались дощі, похолодало. Мама як завжди у своїх справах. І милий пухнастий муркотун усе клубочком складався й ховався у теплих та затишних місцях.

Вже школа, навчання, товариші й звичне оповідання про те як минули канікули.

Хіба ж вони повірять? Про гостю і світи, що він літати вміє. Та ні, писати треба, те саме, що й завжди. Що літо пройшло добре, що їздив на ставок. Що мамі помагав і з друзями гуляв. Читав книжки цікаві. З натхненням малював природу, сонце, квіти. Й яскраві, теплі спогади навіть холодною зимою будуть його душу гріти.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.