Не жінка - богиня!

Боженьки, і як ви, смертні, тут живете?! Ні. Ну серйозно. Без нектару, амброзії, без тисяч смиренних послідовників? Ніяких тобі танців, дарів, жертвоприношень. Єдина радість – корейські дорами. Та що це я…Всім хаюшки, я Афродіта. Ну реально богиня. І це не надпис у моєму профілі в тіндері. Я божество, яке якогось милого потрапило до вашого світу.

Глава 1: Знайомство

Отож, я грецька богиня Афродіта, народжена з піни морської. По паспорту Венера Мілоська. А по закордонному – Вінес. Мене часто зоображають у стилі ню, а все дякуючи тому дурню Аполону. Теж мені папараці! Разок вирішила позасмагати на мушлі – і все, ти зірка всіх обкладинок жовтої преси! Доводиться ходити у мереживному халаті, щоб ці заздрісники не пащекували.

Дехто навіть називає мене безрукою. А я вважаю, що у двадцять першому столітті не вміти готувати вареники – то не гріх. І взагалі, ви ще печеню Артеміди не куштували. І хай я і не зніматимусь у “Майстер шефі”, у мене чимало талантів.

На хвильку, я ж богиня кохання та краси. А ще у мене є синок, Купідончик. Шило ще те, звісно. Порозкидає стріли, а мені потім люди прокльони посилають. Отак ніжишся собі у теплій ванні з молоком, а в повідомленнях одні: “і хто тебе мені послав?”, “ти кара Господня”, “краще б я вийшла за Петра!”. Та хіба ж я , людоньки винна? Не з своєї волі я опинилась серед вас, ой, не зі своєї…

Глава 2: Вигнання

Алло, мене ніхто не виганяв! Що ви вже розганяєте з моєї розповіді?! Все було зовсім не так.

Отож, жила я на Олімпі, у скляній віллі біля моря. А поряд – Аполон. Усі чутки про нього – цілковита брехня! Самозакоханий бевзь, теж мені красень! Дискотеки до ранку, а вдень пляшки на прийом склотари відносить. Кучері гарні? Звісно, він же бігуді використовує! Корейські патчі наліпив, маску з огірків зробив – і все, Джастін Бібер Олімпу!

Та це ще півбіди. По іншу сторону від нас винаймав житло Геркулес. Спочатку він мені навіть сподобався. Високий такий, міцний, м’язистий. Але ж він із штангою не розлучається! На мене й не глянув. Я йому і підморгувала, і протеїнові батончики носила – нуль! Все качається й на скакалці скаче. Ну, думаю, скачи, скачи, дурню. Доскачешся, нехай мене Зевс простить…

Не доскакався. Отримав кілька медалей і завів молодицю. Разом качаються тепер.

Та найбільше прикрощів завдавав Нептун. Я все розумію, якщо в тебе весь океан у володінні, то можна шикувати. Креветки там щодня, лобстери, рибна точка на привозі. Мені так не жити. Іноді, зізнаюсь, піддушувала ота зелена істота, що жабою зветься. Та потім його обкрутила молоденька русалка. Та так, що залишився мало не без бороди. Тоді мені трохи легше стало.

Батько мій Зевс теж дядько непоганий. Але трохи з характером. Бувало, розізлиться, то тільки блискавки летять. Але швидко відходив. Не подобався йому, правда, мій халат, казав, що через мою моду червоніє перед родичами на застіллях. Але що я зроблю, робота в мене така, красу дарувати. Це він ще профіль Артеміди на онліфанс не бачив.

Та про що це я. Це був звичайнісінький день. Як завжди я прокинулась пораніше, щоб гарненько прибрати домівку, приготувати собі смузі та ліниво розтягнутись на кріслі. Ну от увімкнула я System of a Down, витираю пил, нікого не чіпаю – і тут приносить Гермеса. Хто не знає – ще та заноза у…Думає про себе, що боженька, пиха – як в Аполона. На словах – менеджер з маркетингу, насправді – кур’єром працює. Постукав – і у двері. А я, вибачте, у чому мене піна морська народила. А він став і стоїть. Кажу, мовляв, звідкіля це ти узявся? А він мовчить і дивиться. Ну, думаю, хоч халат накину, бо ще дідько вхопить молодика. Ледве одвів погляд, мугикає щось. З третього разу я розібрала, що батечко мій Зевс кличе мене на іменини. Випхала я непроханого гостя, а сама за голову схопилась. Точно! Сьогодні ж свято, а я без подарунку. І що ж ото його дарувати? Шолом, золото, нову бритву для гоління – це було вже.

Зрештою вирішила подарувати пляшечку винця. Зібралась та й прибула на свято. Там вже, звісно ж, були всі вершки суспільства. Зевс, погладжуючи сиву бороду, приймав подарунки, Артеміда робила селфі, Аполон підморгував до всіх. Я сіла на своє місце та й мовчала. Слово мав взяти Діоніс. Але, як істинний бог виноградарства, він вже, так би мовити, провів дегустацію і безнадійно фліртував із пеньком, який чомусь прийняв за гарненьку німфу. Тож батько поважно вказав на мене.

Одразу скажу: ну не любитель я виголошувати тости. І, певне, не варто було. Мовчання – золото, як кажуть. Але келих в руці, глядачі зібрались – вперед на сцену. Побажала батечкові міцного, як у вола, здоров’я, щастя та діток побільше. І тут на мене як гляне мачуха моя Гера недобрим оком! Зевс то ще той гуляка, там діточок, як на небі зірочок. І для законної жінки мого батька то ще та мозоляка.

Батькові аж оковита не в те горло пішла. Як глянув – так моє бідне серденько і стиснулось. І недарма.

Коротше, вигнали мене зі свята. Та й з Олімпу заодно. І знаєте, що я вам скажу? Ніколи, ні в якому разі не кажіть оті тости. Ні на днях народженнях, ні на весіллях, ні на поминках. Бо полетите, як …Венера над Олімпом.

Глава 3: Світ людей

Звісно ж, ми чули про ваш світ, чого б це не чули? Ви нам поклонялись, любили, боялись, а потім забули. Сумно, звісно, та, як кажуть, Бог з тим. Час від часу хтось із наших навіть переправлявся до світу людей за товарами та плітками. Правда, цей хапуга Харон за оті перевезення гріб такі гроші, що не кожному богові то по кишені було.

Мені ж квиточок на цей човен дали безкоштовно. Не встигла навіть речей зібрати, у самому халаті і поплила.

Висадив мене цей горе-водій посеред якоїсь каналізації, загиготів і назад веслами погріб. Ледве вилізла я звідти і опинилась на дивній вулиці. Ні тобі виноградників, ні оливкових дерев. Купа дивних створінь, всі одягнені, з дивними затичками у вухах. Спробувала запитати одну таку, куди мені йти – навіть бровою не повела. І я стою така вся в рожевому халаті і на шпильці з пушком.

Підійшов до мене чолов’яга сумнівний. Погляд хитрий, очі бігають, на пушок мій коситься. Не хочеш, каже, заробити. Глянула я на нього, а він стоїть такий у плащі чорному. А що за тим плащем – неясно. Ну, думаю, оце нахаба. Кажу: хочу. А він мені щось про якісь БАДи почав розповідати.

Відійшла я від небораки подалі, бо недобре я і в чужому світі відчую. Ех, думаю, де ж мої гори олімпійські, де сади мої оливкові. Що мені, біднесенькій тут робити?

Як виявилось, вижити у світі людей не так і просто. Це на Олімпі ти богиня, а тут щоб сьорбати каву з трубочки та одягатись у сінсеї, не завадило б і попрацювати.

Перші декілька днів я шукала прозріння. А насправді – який-небудь портал, щоб втекти назад. Я не знала правил людського світу, не було мені тут місця. Декілька разів обійшла каналізацію у пошуках Харона, та цей пройдисвіт мов під землю провалився.

Наступні дні я провела у пошуках бодай одного храму Зевса. Помолюсь, думаю, почує мої вибачення та й поверне додому. Та навкруги були лише якісь скляні будівлі та смажені запахи. Зрештою, трохи поблукавши, побачила перед собою статну фігуру з довгими вусами на коні. Такого бога я ще не бачила. Та мій батечко багато де встиг побувати, тож хто його зна, думаю. Вклонилась, на коліна опустилась та й шепочу собі. Дивлюсь, зібрались довкола люди та й зиркають. Ну, думаю, дивіться собі, смійтеся, от потраплю на Олімп, хто останній сміятись буде. Око одне розтулила, озирнулась – ніхто не сміється. Всі всміхаються привітно, хтось фотографує, хтось пропонує допомогу. Один хлопчина навіть підморгнув. Я, звісно, зраділа, та халатик про всяк випадок запнула.

І раптом підлетів до мене чоловік з візиткою. “Ви такі гарні! – каже. – А в мене якраз вакансія моделі звільнилась. Плачу багато, працювати майже не потрібно”. Схопив на руки, побіг, вкинув до своєї колісниці та й повіз до нового життя.

Глава 4: Блажен, хто вірує

Думаєте, закінчилась на цьому моя історія? Ага не тут-то було! Я, проста, ніжна, тендітна, надзвичайно гарна, неймовірна жінка купилась на гарні слова та чорні вуса. Колісниця виявилась стареньким мікроавтобусом, робота моделі – шлюбною агенцією, а чоловік з візиткою – ще тим хитруном. Пішла я від цього брехуна шукати іншої долі.

Спочатку знайшла оголошення від одного фотографа. Прийшла до студії, а там якась квартира. Скрізь напівтемрява. Напевне, думаю, фотографії проявляє. Заходжу до кімнати – сидить, здивовано на мене поглядає. Я, кажу, на кастинг прийшла. Хочу заробляти багато, а робити мало. Кивнув. Знімай, каже, халат. Я не зрозуміла, навіщо, перепитую. А він: “Будемо фотосесію ню знімати”. Нюню, кажу, я на ню не наймалась. Може, і ходжу в прозорому халаті, та з власної волі. А демонструвати всім душу не збираюсь. Плюнула в фотоапарат і кулею вилетіла з того кубла розпусти.

Наступною моєю роботою була посада у кафе. Працювала офіціанткою. Це коли тобі кажуть, що хочуть їсти і пити, а ти робиш вигляд, що записуєш, а потім робиш обурений вигляд на зауваження. А якщо клієнти ще й нахабні, можна замість піна-колади наколотити солодкої води “Золотий ключик” з льодом. Також у мої обов’язки входило збирати чайові. Тільки за тиждень я зрозуміла, що забирати можна лише із своїх столиків та ділитись з іншими. Такі умови мені не сподобались, і я пішла далі.

У магазині директору не сподобалось, що я сплю на касі і їм батончики, у хімчистці – що я плутаю засоби для чищення. А от у стриптиз-клубі не сподобалось вже мені. Крутишся, вибачте, як білка у колесі, а тобі кидають одні копійки.

А от будинок, у якому я жила, мені сподобався. Старенький, та з особливим шармом. Наш спокій оберігала мудра бабуся під під’їздом на лавці. У неї можна було дізнатись абсолютно все: від рецепту вишневого пирога до того, що я робила вчора. Сусіди зліва зі мною не спілкувались після того, як я вирішила у честь знайомства принести кексики. Ні, чоловік сусідки, здається, лиш зрадів, а от вона так і зиркала на мій халат. Схоже, просто не любить шоколадні кекси.

А от із сусідами зверху у нас була цілковита ідилія. Вони робили ремонт зранку, я співала караоке після 23:00. Вони навіть по батареї стукали, так їм подобались мої пісні. Так що упс, ай дід іт еген.

Так і тривали б мої поневіряння, якби одного разу я не забула, що вийшла на балкон, мов та Єва з чашкою кави. Якийсь клятий збоченець зробив моє фото. А дізналась я про це, коли сусіди у ліфті перестали зі мною вітатись, а те саме фото з’явилось на останній сторінці місцевої газети. Тоді я і зрозуміла: досить! Пора повертатись до звичної справи: дарувати красу новому світові!

Глава 5: Чи повернусь я назад?

Звісно ж, така пропозиція була. Отямившись, Зевс покликав мене назад. Все пробачу, всіх помилую. Ага, чули ми вже таке. Дзуськи! Тут я зірка! Модель, блогер, гештальт-психолог та танцівниця. Для людей я – справжня богинька, а на Олімпі хай цей дурень Аполон тепер царює.

Я живу у найкращій країні у свті. Тут є все: чисте повітря, смачненький борщ, легкі салати, красиві будівлі та привітні люди. І я вже давно не потраплянець – тут я давно своя.

Я обожнюю стоки, у мене є дисконтні картки майже всіх магазинів, а торгуватись я вмію так, що продавці хрестяться, коли бачать мене на суботньому базарі. Я ходжу на концерти, підморгую музикантам, вирощую базилік на підвіконні. Краду попкорн у темряві в кінотеатрі. Я люблю цей світ. І мій синок Купідон, що в тридцять рочків вирішив вирушити сюди та кидає стрілами направо й наліво. А всі стрілки потім на кого? На Афродіту, звісно!

Коротше, залишаємось ми тут. Будемо дарувати вам любов та тепло. Беремо недорого, на весіллях їмо мало. І най вас Зевс береже!