Вибір Полеля

1

Десь далеко і, водночас, − поруч, у Потойбіччі, є чарівний край. Туди відлітають на зиму птахи, і звідти ж приносять весною ластівки ключі від тепла. Наші предки називали ту землю Вирій, Ирій, Ірій, Ірай. Там росте першодерево – Прадуб. А на ньому – молодильні яблука. Там шепочуться хвилі на поверхні озера Живої Води. У Вирії не буває ні роси, ні опадів, ні туманів. Зусібіч чарівну землю оточує блакить. Ні сонце там не сяє, ні місяць не світить. Вічний теплий золотий день. Квіт і плід в прекрасних садах. Блаженство. І живуть там добрі й турботливі істоти, діти Рода-Творця. Колись вони опікувалися нашими предками. А ті називали їх богами. Нині ж, невидимі, наглядають вони за нами. Рідко втручаються. Ще рідше являють себе. Та не зрікаються світлої любові.

Часом діти Рода залишають Вирій на якийсь час і ходять поміж смертних. Або літають безтілесно. Їм не потрібні ні поклоніння, ні слава – бо силу і сенс життю дає тільки турбота про творіння.

Один з дітей Рода прилинув на Україну у грудні 2013. То був Полель, забутий бог, який колись благословляв шлюби. Оглядаючи Київ з висоти, він звернув увагу на дивний натовп (натовписько!) у центрі давньої столиці. Київ вирував, сердився, сподівався, сварився, підтримував, переконував, відстоював своє − тисячами голосів. Полель зацікавлено завис над центральним майданом. Ні, МАЙДАНОМ. «Зека геть!», «Хто не скаче, той москаль!»,… − нові гасла дивували й заворожували. Як би з’ясувати що сталося?

Він міг, звісно, гайнути туди-сюди непомітним, але це було… нецікаво! Боги Вирію давно не мали влади над життям і посмертям українців, але продовжували вболівати за них. Та й нудно, коли до тебе ніхто не молиться, не звертається. Тому Полелю захотілося поговорити з цими смертними як рівний з рівними. У якомусь старому під᾿їзді він став проявленим, тілесним. От тільки одяг полотняний ніяк до сніжної зими не пасує… Що б то таке вдягнути? Та шкірянку якусь теплу, штани, зимові черевики… З тих, що якісні, але доступні за ціною для середнього класу… «Втім, − майнуло в голові, − у них тут повноцінного середнього класу і немає… Словом, щоб виглядало, ніби я твердо стою на ногах, але не багатій. Ще молодий, вже серйозний і впевнений. Трохи нахабної наполегливості у погляд… А як же підійти з розмовою до людей? Ідея! У них же є вельми корисна професія – журналіст. Зараз придумаємо з якої газети я кореспондент… Ха! Інтернет-видання «Голос народу». Питання перше: «Чому ви тут і на що сподіваєтеся?»

− Ми захищаємо дітей! – впевнено пояснили молоді (не старші 30) чоловік та жінка, перші, до яких підійшов «журналіст».

− Ваших?

− І наших теж! Чесно кажучи, сама євроінтеграція нам не надто здалася. Не ті прибутки, щоб за кордон їздити… Стояли тут студенти – їхнє право. Але коли цих юнаків і дівчат побили – ми обурилися. Нашій донечці 5 років. А якби вона прийшла на мирний мітинг – і її так?! От і прийшли.

2

…У Вирії завжди гарно й погідно. Час наче застиг в домівці давніх богів. Золоте сяйво ллється з блакиті, хоч сонця немає. Густі сади, квіткові пахощі, дивовижні будівлі… І з будь-якого місця видно могутню крону Прадуба з молодильними яблуками та срібний серпанок озера Живої Води.

Полель вихором увірвався в цей тихий простір:

− Батьку-Роде, ти знаєш що там зараз робиться?!

Великий (з людину заввишки) сяйливий золотий Сокіл, бог-Творець, легко злетів із вершини першодерева Прадуба і сів на нижню гілку.

− Де саме? – перепитав він.

− В Україні.

− Звісно. Євромайдан. І добре воно є! Росте нація. Дорослішає.

− Але ж їм там нелегко… Без нас вони пропадуть!

− Не пропадуть. По-перше, вони давно вже виросли з віри у нас, як з пелюшок малята. По-друге, хто сказав, що ми залишимо їх без підтримки? Я наглядатиму. І пошлю майданівцям благословення.

− От і чудово, − чисто виголене обличчя Полеля посуворішало. – А я піду на Майдан як людина. Один зі смертних. Українець.

Внутрішньо Полель був готовий до спротиву – людське тіло підтримувати непросто, на Землі на це піде левова частка його чарівних сил. Але Сокіл-Род заохотив:

− Добра думка! Вирушай просто зараз, бо все цікаве пропустиш.

– Зачекай, − почулося збоку.

Золотою стежкою до них йшла-летіла прекрасна жінка у трояндовому вінку. Білошкіра, синьоока, золотоволоса, у довгій мережаній сукні. Світла Лада, богиня любові й гармонії. Мати всього сущого.

Вона зупинилася перед Полелем, подивилася йому проникливо в очі, поцілувала в чоло і прикріпила до сорочки маленький пучечок калини, свого чарівного куща. І наказала:

− Знайомся там з дівчатами, придивляйся!

Коли Полель зник, Род запитав:

− Що за дивна порада?

− Чому дивна? Ясно ж, що серед безсмертних пари йому нема. То хай між людей пошукає.

3

Лада не помилилася. Дівчину Полель зустрів саме в Києві на Майдані. Романка справляла якесь двоїсте враження. З одного боку – тендітна, невисока, ніжна, привітна, її хотілося захищати від усього світу, стати опорою. З іншого ж − міцно збита русявка за словом в кишеню не лізла, її зеленуваті очі зорили насмішкувато й упевнено, дівчина явно вміла досягати свого.

Бог шлюбу, а тут і зараз – освічений, але простий хлопець-сирота, якому пощастило знати в столиці хорошу роботу, сподобав її з першого погляду. От підійшов з товаришами до дівчат, які каву роздавали – і пропав. Кілька днів крутився недалеко, але заговорити наважився лише після чарівного сну. У ньому з ним говорила сама Світла Лада і суворо зводила брови: «Чого ти чекаєш? Чому досі з дівчиною не познайомився?» Прокинувшись, Полель (хлопцям, з якими ділив помешкання, він назвався Василем Золотаренком, паспорт сотворити не було проблемою, бог усе-таки) до ранку набирався сміливості. Коли, знову підійшовши за теплим напоєм, спитав чи не потрібна якась допомога. Дівчина задерикувато розсміялася:

− Овва, думала, ти ніколи не заговориш. Потрібна.

Майдан вирував, палив чорні вогні, зводив і захищав барикади, протистояв тітушкам і беркутівцям, потрапляв під водомети, їв, спав, мерз, молився, співав, кричав, просив, вмовляв, захищався… СТОЯВ.

Полель-Василь ще ніколи не був таким щасливим. І справа тут не лише в коханій дівчині (так, вони почали зустрічатися, ставши однією із пар, які звів Майдан). Він щиро перейнявся надіями українців і зрозумів одного дня, що тут на своєму місці.

Потім було Віче, російські провокації, стрілянина, «зелені чоловічки», «кримнаш», почалася антитерористична операція (а по суті – війна з Росією).

4

Романка, корінна киянка, на вихідних допомагала у військовому госпіталі: привозили все більше поранених із зони АТО. Бог шлюбу теж ходив на роботу (системний адміністратор, ги!), навіть нік собі взяв – «Полель». Як і дівчина, волонтерив, але не сидів весь час у столиці, а возив хлопцям на фронт те, що необхідне. А потрібне спершу було геть усе – від білизни до зброї. Саме в цих поїздках Полель зрозумів, що його сила зростає. Одного разу навіть відвів від машини обстріл! Як пояснити це, він не знав.

Найбільше щастя давали, звісно, зустрічі з Романкою. Виявилася дуже доброю і практичною, ні в яку паранормальність не вірила, тому Полель поки ще не зізнався їй хто він і звідки.

Якось кохана прийшла побачення сумна-стривожена. Її рідному братові Олексію прийшла повістка. Чоловік молодий, мовчазний, був на Майдані в Києві (на сьогодні це непогана характеристика) має дружину й донечку. Багато знайомих ховалися від працівників військкоматів, тікали за кордон, а цей пішов. Родина пишається ним, але й переживають усі. Полель вирішив наглянути за братом коханої.

Починалася осінь 2014 року.

5

Олексію випало служити на опорному пункті біля Дебальцева. Передова, ворог зовсім близько, тож було непросто. За п’ять місяців бійця додому не відпустили жодного разу. Його відділення зимувало в окопах. Не раз під час розмови рідні чули в телефонах звуки пострілів, але на всі запитання була відповідь: «То хлопці тренуються!» Настя, дружина Олексія, потай плакала. Романка розповідала Полелю:

‒ Уявляєш, Настя вчора телефонувала, каже, Олексій снився… І голос чула: «Якщо ти нормальна дружина, то маєш бути з ним!» А він навіть з волонтерами провідувати їх заборонив…

‒ І добре зробив! Повір, там немає чого робити ні їй, ні тобі. Він тільки хвилюватиметься зайвий раз, а кому це треба.

‒ Сама так думаю. І їй сказала: «Настю, це дурня якась, в тебе просто нерви здають. Сиди вдома, за дитиною дивися». Мала так за тата переживає…

Тяжко зітхнувши, Романка сховала обличчя на грудях коханого. Їй, можливо, було не так самотньо, як Насті, але теж дуже-дуже страшно…

6

Перелом у бойових діях відбувся 20 січня 2015 року – росіяни пішли на штурм. Перед тим хлопці Олексія встигли замінувати і підірвати міст, який вів просто до їхньої позиції. Через 15 хвилин ворог підійшов до річки і почав шукати переправу. Тоді по росіянах вдарили наші «Гради» й «Смерчі».

Після штурму напасники уже не наближалися, натомість почали гатити здалеку, з важкої артилерії. «Гради». Звук такий – наче гримить, пробирає до живих печінок. Не дивно що ті, хто пережив хоч один обстріл, терпіти не можуть феєрверків.

Отож, 6 лютого. Близько 12 години Олексій заступив на зміну. Була його черга слідкувати за переміщеннями військової техніки. Почався артилерійський обстріл, такий, як завжди. Перші чотири снаряди лягли поряд. П’ятий ‒ в окоп. Частина осколків потрапила в Олексія. Тканина форми, міцні м’язи, здорові кістки – що вони проти мертвого металу!

7

Потім була дорога до найближчої лікарні. В Артемівську Олексію відразу ампутували ногу. Оскільки стан бійця був дуже важким, його відправили в лікарню імені Мечникова (Дніпропетровськ, тепер Дніпро).

Романка, щойно почула про поранення брата (Полель-Василь сказав, що йому повідомили через треті руки), довго намагалася зв’язатися з лікарнею. І тільки коли почула у слухавці: «Так, привезли такого. Оперують», набрала маму й Настю. Був вечір 7 лютого.

Полель супроводжував кохану у Дніпропетровськ. Звісно, як Василь Золотаренко. Не міг залишити свою Романку саму в такій тривозі.

У реанімаційне відділення їх не пустили. Втомлена лікарка сухо (а звідки взятися емоціям, коли щодня таких безнадійних десятки) пояснила:

‒ Вашого брата оперували кілька годин. Права нога ампутована. Праву руку поки що не складали. Не приживається судина. Кістки потрощені, вона вся синя. Підключили апарат штучного дихання. Нижня щелепа справа зламана, щока пробита наскрізь. Контузія. Невідомо що буде з зором. Найгірше ‒ він втратив дуже багато крові. Влили майже 6 літрів, поки кровотеча зупинилася. Хірурги зробили все, що могли. Залишається тільки чекати. Якщо він не помре до ранку – житиме.

Їм не дозволили чекати під реанімацією. Довелося шукати через Інтернет готель десь недалеко, а тоді добиратися до нього, селитися, вкладатися. Заснула дівчина нескоро. Вона то плакала, то стихала. Врешті задрімала, згорнувшись клубочком. Полель обережно поцілував її, навіяв міцний сон і зник.

8

Полелю, забутому богу, найрозумніше було б залишитися біля Романки. Але… Хірурги ж зробили все, що могли! Смертні. Виклалися до кінця. А він, бог? Усе-все, чи можна ще щось?

Можна.

Якщо віддати всі сили, що має тут, на Землі – майже напевне вдасться зберегти Олексію життя. Але це означає, що кілька земних років доведеться пробути у Вирії, поки відновиться. Залишити Романку… Ніби кинути! Чи захоче вона його потім знати? Втім, навіть із Вирію можна написати листа, попросити дівчину потерпіти трохи. А от в її брата часу вкрай мало. Можна сказати, його зовсім не залишилося.

ЯКЩО ВІН НЕ ПОМРЕ ДО РАНКУ – ЖИТИМЕ.

Невидимий Полель з’явився біля ліжка Олексія, коли світанок лякливо визирав із-за обрію.

Бзтілесна дівчина в білому стояла біля пораненого. Довгі чорні кучері сягали підлоги. Тендітна рука вже потягнулася – забрати душу. Богиня смерті!

‒ Стій, Марено!

9

У Вирії Світла Лада радісно розповідала Роду:

− Полель нарешті зустрів справжнє кохання! Навіть сили його зросли. І не дивно – любов і смертних окрилює.

‒ Не думаю, що ті зміни лиш завдяки любові!

− Чому ти так вважаєш?

− Полель змінився. У ньому розкривається щось відмінне від сили, якою я наділив вас, істот Вирію. Могутнє. І… Незрозуміле. Я чекав цього. Наш бог шлюбу почав мінятися, бо не просто спустився до людей, а залишився з ними, розділив їхні тривоги і радощі, надії й печалі, СТАВ ОДНИМ З НИХ.

Останні слова Творець виділив, як одкровення.

‒ Ти хочеш сказати, що досить одному з нас пожити між смертними, не виявляючи своєї суті, і одразу збільшиться сила? ‒ перепитала Лада.

‒ А цього навіть я не знаю, ‒ зізнався Род. ‒ Із нашого світу має вийти творець або творці для світів інших. І силу для цього можуть дати саме творіння. Кожен проходить свій шлях… Полель добровільно й безкорисливо став частиною народу, який саме зараз піднімається духовно. Частка їхньої сили ввійшла у нього, збільшилася і виросла.

‒ І доки ця… частка ростиме? ‒ богині гармонії не вірилося, що таке буде безкінечно.

Сокіл мовчав.

‒ Нам це чимось загрожує? − стрепенулася Лада.

‒ Не відаю.

‒ Не може бути. Хіба ми всі не знаємо Полеля? Він добрий і справедливий. Я вірю, що він нікому не пошкодить, яким би могутнім не став.

10

− Дозволь мені зцілити його! – попросив Полель у Марени.

Смерть співчутливо посміхнулася, похитала головою, навіть руки до серця притисла:

− Ти ж знаєш, що я не прийшла б, якби хтось інший міг щось зробити.

− Дай мені трохи часу. Хоч одну мить. Будь ласка!

Богиня мовчки відпливла вбік, але в її руках вже був чорний серп.

Ну а бог шлюбу не зважав ні на що. Тонкий струмінь сили почав наповнювати вмираючого, лікуючи найгірші, несумісні з життям пошкодження. Довелося вдумливо обирати куди саме спрямовувати силу. Адже зцілити повністю Полель, забутий бог Вирію, не зміг би.

Чи зміг?

Він раптом зрозумів, що почуває себе як ніколи могутнім, і тільки здоровий глузд стримав від того, щоб негайно повністю відновити всіх, хто лежав у реанімації. Тільки найнеобхідніше. Те, чого люди не зможуть самі.

Ну ось, Олексій та інші підліковані, а він досі тут. Не розвіялося тіло, не відлетів у Вирій слабосилим.

Полегшено зітхнувши, Полель перевів погляд на богиню смерті й остовпів: та, що є однією з наймогутніших сил світу, створеного Родом, та, котра одноосібно може знищити Дерево Життя, стояла перед ним навколішки…

11

Вранці Романка зателефонувала в лікарню і, почувши: «Живий. Житиме!», кидалася то плакати, то танцювати. Потім вони удвох поїхали на вокзал – зустрічати маму і Настю.

Старша жінка пригнічено мовчала і дивилася кудись ніби в себе. А от молодша гостро й перелякано позирала і на виснажено-просвітлене обличчя зовиці, і на збентеженого Василя, який відводив очі.

‒ Як він? ‒ запитала, коли йшли до таксі.

‒ Буде жити, ‒ відповіла Романка. ‒ І це головне, бо спочатку лікарі думали, що з ночі не вийде. Але… Він без ноги.

12

…У реанімації хворі лежать повністю голі, вкриті простирадлами. Під ними обриси тіл дуже помітні. Відсутність ноги в Олексія просто лізла в очі. Поранена рука, навпаки, була заспокійливо обмотана грубезним шаром бинтів. Голова теж частково ховалася під пов’язками, зате яскраво цвіли синці під очима. Говорити чоловік не міг: апарат штучного дихання від’єднали, але його трубка ще стирчала з рота – щоб, за потреби, підключити негайно.

‒ Привіт.

Чого коштувало Насті не закричати, не розридатися, не впасти на підлогу й не почати бити ногами, як у ранньому дитинстві – навіть вищі сили не знають.

Тільки спокій. Лише посмішка.

Кохані очі спалахнули: упізнав. І негайно почав показувати на ноги здоровою рукою, запитально дивлячись.

‒ А, ти хочеш спитати, чи я знаю про ампутовану ногу?

Затих, кліпнув повільно. І погляд – як ніж. Пронизливий.

‒ Ти хочеш запитати що я про це думаю?

Настя уявлення не мала, чи слухає хтось їхню розмову. Вона не бачила інших хворих, медперсоналу. Тільки очі, в яких досі тонула. І кинулася, як у вир. І кинула:

‒ Навіть не думай, що я буду тебе жаліти. Жаліти будеш ти мене. Якщо я пальчик собі вріжу. Якщо мене голівка болітиме. А тобою я буду ПИШАТИСЯ.

13

Потяглися довгі дні під реанімацією в лікарні Дніпропетровська, а потім – у відділенні травматології військового шпиталю Києва. Увесь світ Насті звузився до дверей відділення, які двічі на добу відчинялися і можна було провідати ЙОГО. Потім, у столиці, стало легше – пораненого перевели в палату, там можна було сидіти хоч цілими днями. Втім, Олексій не любив, щоб над ним «квокали». Але мама і дружина просто не могли покинути його надовго. Вони чергувалися – 2 тижні в столиці старша жінка, ще 2 – молодша.

Романка з Василем заручилися. Полель чесно розповів коханій про своє походження, навіть якісь чари показав. Вона… повірила. І тепер не знала що думати. І у Вирій поки що йти не хотіла, навіть на гостину. Не готова. Занадто. Вирішили жити як люди, серед смертних. А коли по неї прийде Марена – тоді й у Вирій.

Бойові побратими Олексія поїхали на ротацію, додому. Один із них пізніше написав про товариша:

«Алекс. Банкір. Так ми його називали між собою. Йому не подобалося, але для нас він все одно був і залишиться Банкіром (працював у банку до війни). Один з найкращих бійців, якого мені довелося зустріти на цій війні. Один з найкращих представників нашої України. Культурний, освічений, спокійний та надійний. Його українська така красива, що хоч записуй на диктофон і слухай потім знову й знову. Мені здавалося, що він майже не спить, цілодобово він на зв’язку і цілодобово він у дозорі. Сотні разів його пильність рятувала нас всіх. Поранило його всього за тиждень до ротації, так шкода… Прошу, хто має можливість, допоможіть йому! Він цього вартує! 12 березня 2015»

Олексій тримався дуже мужньо, він не впав у відчай, не замкнувся в собі, не зненавидів увесь світ. Жартував, підтримував себе й близьких. Донечка тепер мала багато справ: малювала для татка малюнки, пекла йому пиріжки і вишивала котика.

І ось – такий потрібний протез, за державний кошт! Волонтери, які встигли подружитися з Олексієм, радо запостили на своїх сторінках відео з госпіталю:

«І він пішов, після трагедії під Дебальцеве та 4 місяців лікування! Перші кроки на протезі! Все відділення скоро застрибає від радості! 9 червня 2015».

Значно пізніше, вже вдома, Олексій сам написав у фейсбуці про наболіле:

«Усім, хто співчуває, хто просто питає які є пільги, чому я не по посвідченню їду, хто доколупується що мені держава повинна. Я ПІШОВ ВОЮВАТИ НЕ ЗА ПОЛІТИКУ. Я ПІШОВ НА ВІЙНУ ЗА СВІЙ ДІМ, ЗА СВОЮ РОДИНУ, ТОМУ ЩО Я ПРИЙМАВ ПРИСЯГУ, ТОМУ ЩО Я ПІДТРИМУВАВ МАЙДАН, І ТОМУ ЩО ІНАКШЕ НІЯК.

Я НЕ ХОЧУ ВІДРІЗНЯТИСЯ ВІД ІНШИХ ЛЮДЕЙ. І НЕ ПОТРІБНО МЕНІ ГОВОРИТИ ЩО У ВСЬОМУ ЦЬОМУ ВИНУВАТА НАША ВЛАДА. ЦЕ ДОЛЯ РАБІВ, КОТРІ ЧЕКАЮТЬТЬ НОВОГО ПАНА. Цим ви не відрізняєтесь від людей проти котрих МИ воюємо. ЗАПАМЯТАЙТЕ НАЗАВЖДИ: ВЛАДА ЦЕ МИ, і наша сила це в самоорганізації. 26 січня 2016»

Так, історія бійця не закінчилася після лікування. Знову знайти своє місце у мирному житті іноді складніше, ніж вижити на війні. Але Олексій мав для кого і заради чого жити.

14

…Куди йшли діти Рода, коли, збентежені й задумані, потребували відповідей? Звісно, що до свого мудрого батька. Коли в Полеля зібралося чимало запитань, він знову прилинув у Вирій. Цього разу не просто як син – як рівний.

Обоє якийсь час помовчали, затишно вмостившись на одній гілці Прадуба, − бог у вигляді птаха і бог у подобі людини.

‒ І що буде далі? ‒ запитав молодий Творець у старшого.

‒ А чого ТИ хочеш? ‒ поцікавився Род, здогадуючись, яку отримає відповідь.

‒ Я повинен… Чи ні… Я ж не маю негайно збиратися й творити новий світ?!

‒ Зовсім ні, ‒ поспішив заспокоїти Полеля Сокіл. ‒ Де ж ти там витримаєш, якщо між вами з Романкою буде кривда чи мовчання.

‒ Виходить, я можу жити як жив? ‒ не йняв віри новий Творець.

‒ Просто як раніше – не вийде, ‒ відповів Род. ‒ Залишайся з народом, який ти вибрав, поки сам захочеш. Вони тебе ще не раз розчарують, здивують, порадують. А коли відчуєш, що готовий ТВОРИТИ – зможеш серед них знайти навіть помічників.

Дійові особи

Анастасія Розмарнюк ‒ дружина воїна Олексія.

Лада − богиня гармонії, кохання, краси. Найпрекрасніша з жінок. Мати Світу. Була першим творінням Рода, саме її силою − любов᾿ю – усе створено. Ніжна, співуча, русокоса, у білому одязі. Їздить верхи на білому коні, на голові – вінок із троянд, у руках – пучок червоної калини. Полюбляє танці.

Марена – богиня смерті. Дуже добра й милосердна, бо приймає усіх. Частіше всього це тендітна молода жінка в білій сукні, чорноволоса, кароока. Може прибирати подоби старої баби, воїна, скелета, чудовиська. У її арсеналі не лише коса, але й серп, граблі, пилка, сокира, рожни, заступ.

Полель ‒ бог шлюбу і добрих надій. Виглядає як молодий русявий плечистий чоловік середнього зросту.

Олексій Розмарнюк ‒ український воїн, якого поранили на передовій.

Сокіл-Род – Творець Всесвіту. Єдиний бог, який не має антропоморфної форми. Із його золотої сльози утворився Вирій, а зі срібної – озеро Живої води. Сидить у Вирії на Прадубі (Дереві Життя) і звідти бачить усе, що відбувається в Яві та Наві. Майже не втручається, але коли висловлює свою волю, її виконують усі. Дав світові основний закон – Праву.

Романна Розмарнюк ‒ дівчина, сестра Олексія, кохана Полеля.