Дім Хризантем

Айзек

Між каміном і мною лиш пару дюймів. За язиками полум'я звисали не вуглеці, а папірці. Їм тут більше не місце. Я викинув їх без честі, адже вони варті були для принцеси Тесіклі. Вже мертвої. Принцесу знайшли з проколотим животом на Пурпоровому коридорі, за темно-синіми шторами.

Введеться розслідування, зі столиці нікого не випускають. Мій батько насторожився до моєї поведінки, хоча вона усіх та сама: шок і страх.

На мене звалилася велика місія, адже я - Темний Експерт; я - камінь, який витріщається на всіх; я - птах, ба більше орел, який споглядає за своїми наступними жертвами; я - привид, якого не мусять бачити.

Я - тінь, пітьма, не темна сила, а людина, яку слід боятися. Краще з усіх попередників цієї посади у мене це не виходило.

Зараз я псую майно від руки покійниці. Вона мені довіряла. Ще не згоріли останні слова, я ще бачу:

«...Я надішлю падаючу зірку».

Бідолашна Елекс! Це був лист до неї. Вона його не побачить. Принцеса не встигла...

Мимовільно хтось відчинив сріблясті двері. Моя потилиця наїжачилася. Я легко обернувся. Світло з каміна вказало мені хто це може бути як не принцеса.

- Джекі? - пробурмотів.

Її довге пурпорове волосся спадало на спину. Батькові пурпорові очі і рожево-бежева шкіра з рум'янами добре споглядалися. Для мене вона найвродливіша у Резиденції лідерства, хоч зараз надягла вечірню сукню. У маленьких рученят вона тримала книгу. «Добре було б, якби ти навчив її краще за всіх інших», - казав мій батько. Їй зараз шість років - у мене це вийшло.

- Вже повертаєш? - намагаюсь лагідно до неї говорити.

Вона підійшла і простягнула мені «Пристрасні тейлзи». Книгу, авторства Майстра Еуеченка, я придбав на Мості Аґальберт.

- Вона складно читається! - гупнула ніжкою.

Я демонстративно хмикнув.

- У ній усе оповіщено про історію твоєї сім'ї, про лицарство, Тенгіля і монстрів. Ти ж цього хотіла, так?

Вона відвернула очі від мене, схрестила ручки і нахмурила губки. Її стиль демонстративно напружити усю кімнату.

- Усе як у піснях.

- Ти ще полюбиш пісні, я то знаю.

- Ні! - глянула на мене. - Не в цьому! Я читаю її і у голову, як ти казав, нічого не приходить. Я не бачу картинки у голові!

Я усміхнувся і, заповняючи простір, глянув на стелю.

- Скільки ти прочитала сторінок? - опустив голову до її фіолетових очей.

- Лише три. Але... вони ті...

- Твої прапрапрапрапрапрапрапрапрапрапрапрапра, - Агеласт сказав би це інтелектуальніше, - прадідусі і прабабусі?

- Вони усі бридкі.

- Тобто ти зрозуміла написане?

- Так і ні.

- Ну добре.

Я узяв її за тоненьку талію і посадив на зелене крісло. Спеціально замовлене мною для відпочинку і розслаблення голови, бо в кабінеті Темного експерта добре вмістилися аж десять стільців. І я сів за один з них, що попався мені під руку. Позаду мене - камін. Щоб було менше питань, бо принцеса Джекі імпульсивніша з усіх доньок Блискучого Володаря Касела ХІ з Дому Екзостенських.

- Кого ти першим з персонажів наділила своїм очам?

Це не було для неї надто складним запитанням.

- Блискучий Володар, - хутчіш відповіла, - як і мій батько!

- Сальватіон Шістнадцятий...

- Сміливець, так і ще старий!

- Як і я?

Смішно, я Айзек Джексін Фізелфорд, я молодий і не з цього світу, однак магія в мені тече разом з юною принцесою в одному просторі.

Вона промовчала, я продовжив:

- Для тебе він «старий», бо йому було тридцять один. Він любив магію. Інакше він би не скориставався нею у битві біля Магнітної скелі, з якої він вийшов живим, поки ти ще не з'явилася на Всесвіт, як і я.

Дівчинка вдало витріщається на мене, не кліпаючи. Інший стиль, якому я її навчив. Дивитись на мене між очима, поки це їй не надоїсть.

- Що ще?

- Це після неї!

Вона має на увазі битву біля Магнітної скелі.

* * *

Зал для зборів і набралося купу бруду. Голосового. Шумного. Нетерплячих висказатися по-своєму у залі. А «по-своєму» значить звинуватити у всьому лайні одного або кількох на цих зборах.

- Кляті саботажники!

- Винуватець!

- Страйдера у лаву!

- Чого ми чекаємо?!

- Володарю, покарайте його!

- Дістали, зрадники!

Хтось ще вигукнув:

- Пане Хайгвілле.

Лунден Сома з'явився з лівої сторони залу, який переповнився чиновниками і такими, як він, - ефенді. Виявляється він ще той смільчак з темною пишною бородою і світло-зеленим плащем. Ця ніч стає запеклішою, ніж це було вранці. Гірше в тім, що тут ніч - безкінечна.

Вартові його випустили на довгий вільний простір, який встиг заповнити усю увагу в залі лише стоячий чорнявий чоловік, Хайгвілл Екзостенський. Тепер їх двоє, прямісінько перед пурпоровим кріслом Блискучого Володаря.

- Пане Хайгвілле, уже всім стало ясно, - вийняв срібну семидюймову кулю у залі, - що цією кулею ви досягаєте своїх вершин - за рахунок чужих життів, яких я поховав своїх під блакитним місяцем!

Народ знову загалусав.

- ТИША! - крикнув командувач Вартової гвардії.

- Прошу надати мені слово! - крикнув врешті Хайгвілл, піднявши угору вказівний палець.

У залі знову мертва тиша.

- На цих зборах, - пояснює він, - ніхто, небільше і неменше, не був проти щоб покарати Страйдера нашими законними чинами. Ми перемогли у битві біля Магнітної скелі.

- Ми?..

- Ми перемогли. Ми - кулями і мечами прокладаємо вершини, щоб врешті закінчити війну. Нам усім тяжко. Адже вдень небо над нашою головою не блакитне - уже тридцять років! Скоро пісні будуть складати. А поки - ми тут стоїмо, щоб усім нам одне-одного перегризти... щоб дати Страйдеру вилізати усі рани... а від нас залишуться самі кістки...

- Ти не боровся у тій битві, - мовив Лунден. - Поки ти - зрізьбляв на стільці Великого Експерта нові і нові позначки днів: «Як же бути, коли їм настане кінець», - це від тебе я чув? Тобто твій племінник втратив руку і ногу, щоб тебе потішати? Щоб ти зміг, у разі чого, оголосити кінець Надзвичайному Стану.

Хайгвілл приголомшеними сірими очима і зціпив зуби на Лундена як хижак.

- Тобто, - відрізав Хайгвілл, - якщо ви кажете, що я винуватець усіх проблем в державі, то кажіть це не мені у вічі, пане Лундене, а усім їм - навколо!

І знову почався галас, а вартові стояли до них, як та стіна, що ніколи не має у собі дір.

- Так, бо це ви всі винні! Це система! Гірше вже не може бути.

Він вийняв пістолет срібного відтінку. Ніхто від цього не ошаленів і не охнув. На кілька секунд, поки він не вистрілив у стелю.

Бах!

А тепер люди відсахувалися. Один Блискучий Володар тільки сидів, з вигнутою спиною і блідим підборіддям униз, із заплющеними очима.

Варта гадає, що робити далі, але...

Бах!

Хайгвілл лежить, втоплений розтрощеними мізками у крові. А з вартової стіни з'явилася персона:

- Мені честь зробити за ката цю роботу.

Тоді він отримає прізвисько «Ката Урочистостей»... Показався твердим на лоб з-під світлого волосся, так і ще з чорно-білим плащем. Лунден Сома знає його як ефенді Рі Шетлтона. Той теж ховав своїх під блакитним місяцем.

Хтось підкидував капелюхи угору. Вартові схопили ефенді і забрали пістолет. Певно теж замислюються, що вони усі праві. Хайгвілл Екзостенський стільки лайна накоїв, а його смерть у залі Генеральських, казначейських, містянських, провінційних і ефендійських зборах недаремна. Скоро усе побачать.

Тіло Хайгвілла, під гучними криками, вивели із залу, як і Рі Шетлтона. З потилиці мертвяка утворився червоний струмок.

Галас не припиняв дивувати Лундена Сома. Він був цим занепокоєний неменше. «Гірше вже не може бути», - останні слова покійника зависли у голові, незважаючи на таку прикрість до нього.

- Хто стане Великим Експертом?! - помітно вже питають люди.

Відчинилися Верховні Золоті двері і з них вийшло четверо людей у латах. Один з них - очі намотані червоною пов'язкою. Має на обличчі засмагу, а біла борода - від неї майже нічого не лишилося. Генерал Ла, Експерт Великого походу. Вигляд його жахливим став опісля битви. Він втратив обидва ока, але дивлячись на нього, він йшов без спотикань на правильному шляху.

Троє офіцерів склонилися перед Блискучим Володарем, а Генерал Ла повідомляє без звертання на «Мій Величний»:

- Страйдер уклав союз з королем леветидалів. Взамін він одружиться на якійсь там з його дочок, - голос його не зник, не зважаючи на чутки, що у битві він втратив голос від криків.

Нові голоси, нова паніка настала. Про кров, по якій човгали четверо прибульців, всі забули.

- А це значить, що у Страйдера більше немає своєї армії? - Таран Еуеченк: висказався мудро.

- Більше немає, - хтось відповів за Генерала Ла.

- Бо з ним всі сто тисяч нових мечів, - прошепотів голосно володар.

Хотіли новий галас задати, як довговолоссий, весь багрянний, Блискучий Володар підняв червоні зіниці. Від битви ліва нога стала дерев'янкою, а ліва рука - латунною. Зате золотий вінець не втратив свого положення.

- Втрати? - уже перше, яке почули усі.

- Рахунок ще не скінчився, - мовив офіцер, який стоїть зліва від Ла. - Наближано лише шістдесят тисяч.

- Скільки лишається?

- Сто двадцять тисяч, володарю.

- Сто двадцять тисяч треба ще озброїти і нагодувати! - сухо промовив Лунден. - А ми залежні від іншосвітніх поставок зброї, яка надходить до нас повільно. Зброї, якої у всій Архітекторії - немає.

Люди перешіптувалися. Часто кажуть одним словом: Хедлу.

- У нас є договори з Всесвітнім Банком. Ми можемо...

- На кону Дім Екзостенських супроти Дому Страйдерів! - каже Таран. - Якщо Страйдер разом з королем леветидалів рушить у бік столиці - знову проллється кров. І битва біля Магнітної скелі покажеться усім нам лише квіточками.

- Вірно! - каже один молодий чиновник. - Забудемо про ту битву, у якій я втратив трьох своїх братів! Треба бути скромними і стерти нам усім пам'ять...

- ЗАТКНІТЬСЯ! - крикнув володар.

Пройшлася пауза у залі і у ній володар встиг розслабити плечі і вирівняти спину, сидячи у кріслі.

- Забудьте про Всесвіт. На кону ми усі. Забудьте про трон. Я вимагатиму від вас тільки одного: битися... і служити. Забудьте про столицю. Чотири Зірки. ЗАБУДЬТЕ! В нас є сто двадцять тисяч вірних Дому солдат. Ті, хто тут зараз - скільки вас?

Це запитання змусило усіх поглянути на одне-одного. Хтось навіть перераховував присутніх.

- Я знаю.

- Нас п'ятсот!

- Ні, сімсот.

- СІМСОТ П'ЯТДЕСЯТ. - вимовив володар. - Я не полінувався вас порахувати, хоч у мені одні пальці на місці. А інші - латунні. Такі, які я би хотів мати. У дитинстві. Я згадав. А тепер забуду. Вас сімсот п'ятдесять у залі. Не рахуючи смерть мого дядька...

- То ви пощадите мого чоловіка? - не могла не промовити худенька ефендесса Шетлтон з довгим світлим волоссям у жовтій сукній.

Жінки присутні у залі зборів - одностайні зі своїми чоловіками.

Володар облизав губи, роздумуючи її слова.

- Страйдер. Якщо він сюди прямує з леветидалами. Тоді нам немає сенсу обговорювати всі ваші інтрижки у цих зборах. Я вимагатиму від вас тільки одного: битися. Ви станете?

- За Блискучого Володаря!

- За Дім Екзостенських!

- Чхати на війну!

- Я кажу ще раз: ЗІ МНОЮ БИТИСЯ.

Народ піднімав руки і кулаки. Мечі і пістолети. Капелюхи! Знак солідарності. Усі вони тут - у столиці Наддержави. Усі вони тут - за ласкою вбивати тих же ворогів, бо Страйдеру жити не набридло ще. Поки він за чотирипроменевими стінами Солідарності, засновник Дому Страйдерів прийде сюди узурпатором, а не сміливцем і героєм.

Тут не бояться бути воїнами.

Проте командувач Вартової гвардії не поділяв намірів володаря продовжувати йому далі очолювати армію.

- Я боюся за вас. Ви і так...

Ця латунна рука схопила командувача за оголену шию. Проте не для того, щоб задушити до смерті.

- Хто сказав, що я збираюся воювати в десяте? - каже йому багрянноволоссий.

А тепер відпустив.

- Я очолю Великий похід. І це не залежатиме більше не від кого. Не для того, щоб окривавити свої плечі. Є інша причина.

Проте з нею ні з ким не поділився, як і з Генералом Ла. Він не дав вартовим дозволити собі встати штучно. Він природньо встав, бо він людина. А людина знає як вимити кров з тіла.

* * *

Загули тисячні, тисячні, тисячні людські кроки по сріблясто-сірій землі. Як музика в пустелі. Це не спалена земля. Це Архітекторія. Пройшли десять днів світлових під фіолетовим небом. Вийшли за стіну, за кілометрів п'ятсот.

За що пісні складати будуть? За усіх.

Генерал Ла, на чорному жеребці, не відчував як його пальці тряслися, на відміну від інших колег. Ніхто не знав, що надумав собі володар. Він летів на сірому крилатому з білими плямцями. Копита, наче ковзали у повітрі. За цим спостерігали усі сто двадцять тисяч.

На штандарти майже не піднімали голови. Йшли з мечами, сокирами, списами, луками, арбалетами, пістолетами, гвинтівками. На артилерію зрадницьки закінчилися бойові снаряди: ще до битви біля Магнітної скелі. Цим мав займатися покійний? Зосередитись на постачанні. Мабуть, таки не угледів.

- А вони ці... - каже ентузіастично рядовий солдат напарнику, - леве... ле... Леветидали.

- Неправильно. Сини "Лети далі".

Встигли посміятися.

- Я серйозно! Вони ж - не люди.

- Вони літати вміють, а ось битися як треба, - точні ні.

- Звідки ти знаєш?

- Мало що казала няня. Казки - тільки призначені для дітей. Вони ще води бояться. Тому вони люблять на засухах воювати. Крильцями махати, мов відразу на крильця і відсилають.

У Великий похід беруть тільки те, що знадобиться. Через те, що уся земля навколо столиці справді суха, тут не водяться скоти і не струмують ріки на найближчі тисячі кілометрів довкола столиці.

Неймовірно, але володар знизив висоту, але так, щоб усе було під контролем. Попереду невеличкі гори, вкриті тією ж землею. За три хвилини раптом володар ще раз спустився.

На землю.

Човгай-човгай... лівою... правою... СТІЙ. За наказом володаря більше жоден не зрушив з місця. Офіцери, стоячи за володарем за цим спостерігали. Сто двадцять тисяч. І вони хвилею здійняли останній гупіт. Залишаються сто двадцять тисяч - за володарем.

Він чув. Як наближаються. Але швидше за всього вони, вороже військо, почули як ті зупинилися.

Минуло небільше шести хвилин після останнього гупоту як володар зробив неймовірно гучний пташиний свист. Він рознісся на кілометри. «Ознака переговорів», - зрозуміли майже всі.

Володар знову піднявся у повітря і пришвидшив політ, направляючись до високого пагорбу.

Досягши вершини назусьріч йому летить чорний крилатий жеребець без одного вуха.

Страйдер. Має майже біле обличчя, має синє довге волосся і сірі очі. Вони майже як близнята. Вуха їхні теж гострі, він і так є ельфом.

Кров ельфів є в Екзостенських лише як згасла. Вони усі люди і вони цим пишаються так, що не намагаються одружуватися з представниками інших рас.

Їхні жеребці стояли в десяти метрах один від одного.

- Страйдере.

- Чую твій свист, Мій Величний, - каже Страйдер, вивчаючи його тіло. - Гарна рука. Відблиски помітні з неба. І з собою армію привів.

- Я не бачив тебе у бою.

- Мене бачив хтось із твоїх ефенді. Він аж крикнув моє ім'я. Легко розпізнав моє обличчя.

- Твоє обличчя знають усі, Страйдере. Мені прикро це казати, але у тебе таланти кращі за всіх позаду мене.

- Ти виграєш битви, але не перемагаєш війну, Мій Величний.

- Ти не смієш мене так називати. Ти чужий в Архітекторії.

- Я зібрав армію і йду по твою сім'ю, щоб вона визнала мене тут як новим жителем. Проте не я розпалював цю війну. Ваше сонце не сяє, як на моїй батьківщині. Вашого неба тупо нема. Зате є ви і хочете моєї смерті. То хай жеруть на неї війну.

- Як саме її називають?

- Дім проти Дому.

- Авжеш. Головне, який результат. Усе інше запишуть у піснях. «Пісня про Могутнього Страйдера і його Дому». Класна лицарська річ, усе описувати романтизуючи?

- Ти теж у цьому плані далеко не відрізняєшся від мене. Повторюю: «Я зібрав армію і йду по твою сім'ю, щоб вона визнала мене тут як новим жителем». Я наділив себе домом і сім'єю. Ви живете своїми законами. А я - своїми.

- Ти на цьому не зупинися?

- А який у цьому буде результат?

- Мир. Я так хотів тебе побачити. Дев'ять разів спробував. І я шкодую, що не зустрів у бою. А ми тут, усі, і зараз проллємо наші крови, щоб один Дім залишився на цій висоті.

Страйдер мовчить як тінь перед володарем.

- Бажаєш миру. Визнай мене.

- Тебе ненавидять.

- Мене ненавидять в Архітекторії, бо я - за іншого, крім за чужоземця себе видаю?

- З'явився в цьому світі. Кажеш про свої закони. Кажеш про те, що ти чудотворець...

- Ба навіть я магією не користуюся. Ви усі тут - якусь таємницю свою маєте, але як тузами в рукаві користуєтеся запізновато.

Це насторожило Сальватіона.

- Отже, твої умови визнати тебе?

- Дай мені землі у Гравітації. Це місце мені подобається. Я планую там влаштувати весілля. Стану твоїм васалом, але не платитиму податки.

- Гравітація належить ефенді Сі Фірісуру.

- Вона і зараз у моїх руках. І люди там непроти. Сі Фірісур погано правив тими землями. Настав час для гідних, або настане час для вирішальних результатів.

- Даю перемир'я, а тоді я тобі дам свою відповідь. Даю слово Дому.

Трішки опорожнівши паузу, крім пирхання жеребців, Страйдер дає своє слово:

- На сорок днів. Ми ще зустрінемося.

- З пройдешнім морем трупів.

Чорний горбатий і крилатий жеребець Страйдера першим покинув висоту, а за ним і володар. Вже за півгодини обидві армії більше не стояли віч-на-віч. Усі повернули. За невеликими горами тиша під яскравим фіолетовим небом.