Ліс.

У селі про те місце не говорили. Якщо хтось і згадував, то лише двома.

— Не ходи.

— Чого?

— Бо повернешся, але не весь.

Марко тільки сміявся.

— Ви ще скажіть, що дерева людей їдять.

Старий, який латав збрую, не підвів голови.

— Ні... Було б легше, якби їли.

Марко лише пирхнув.

Наступного ранку він узяв торбу, сокиру й пішов.

Ліс був звичайний. Пахло смолою. Над головою співали птахи.

— Дурні... — бурмотів він. — Через це люди розум втрачають? Та тут навіть страшного нічого нема.

Він голосно засміявся.

— Чуєте? Я прийшов! Де ваше прокляття?

Попереду лежав старий камінь.

Марко переступив його.

Зробив ще крок.

І побачив, як хтось ішов стежкою, схожий на нього.

Воно навіть не озирнулося.

— Стій!

Він кинувся за ним.

Не зміг.

Наче щось тримало його.

Він рвонувся ще.

І ще.

Марно.

Раптом вітер хитнув гілки.

Він завмер.

Гілки...

Чому він їх відчув?

Він глянув униз.

Ніг не було.

Землю розривало товсте коріння.

Воно виходило з нього.

— Ні...

Він смикнувся.

У відповідь затріщала кора.

Він смикнувся сильніше.

По всьому тілу пройшов тріск.

Він хотів упасти.

Не зміг.

Хотів вирватися.

Коріння тільки глибше входило в землю.

Він кричав.

Так йому здавалося.

Насправді ліс наповнився довгим скрипом.

То був його крик.

Він благав.

Просив.

Рвався.

Та той інший вже зник між деревами.

Раптом світло зникло.

Він лежав у темряві.

Хотів вдихнути.

Не зміг.

Хотів поворухнутися.

Не зміг.

Рухатися було нічим.

Він відчував тільки холод.

Вагу.

Тиск землі.

Він камінь

Свідомість залишилася.

Все інше — ні.

Він молився, щоб це скінчилося.

Раптом земля під ним осіла.

Він полетів.

Кожен удар об інший камінь проходив крізь.

Він кричав.

Каміння мовчало.

І раптом рух калюжа він гупає в неї.

Тепер він нога.

Вона бігла.

Він не знав куди.

Не знав чия вона.

Він тільки благав її зупинитися.

Вона не слухала.

Враз мязи напружились.

Він щось тримає, всім тілом.

Він став рукою.

Пальці стискали сокиру.

Він наказував їм розтиснутися.

Вони не чули.

Нарешті побачив.

Ліс. Іде. Але.

Він бачив усе позаду.

Кожне дерево.

Кожен камінь.

Кожен слід.

Попереду не було нічого.

Він намагався повернути голову.

Не міг.

Бо голова була не ним.

Він був лише потилицею.

Він не бачив куди йде.

Світло.

Біла стеля.

Чужі голоси.

— Як вас звати?

Він мовчав.

— Ви мене чуєте?

— Так.

— Хто ви?

Він довго дивився у вікно.

Вітер колихав дерева.

На його обличчі з'явилася дивна усмішка.

— Сьогодні...

Він замовк.

— Сьогодні я вітер.

Лікар щось записав.

Санітар тільки похитав головою.

Марко заплакав.