Павутиння Аріадни

Чіпована, з усіма ступенями захисту офіційна ліцензія пілота гіперпростору на ім’я Олега Шелеста лежала на столі перед моїми потенційними керівниками – капітаном і штурманом багатоцільового зоряного транспортника «Еней». Співбесіда проходила в досить напруженій і навіть нервозній атмосфері. Голомозий, як більярдна куля, капітан Зима час від часу переводив погляд то на ліцензію, то на мене, то на свій монітор, де, без сумніву, висвічувалось моє повне досьє з усім послужним списком і медичною історією. Сивий штурман Кичерський теж зрідка поглядав на мене, але здебільшого зосереджено й навіть якось невдоволено нишпорив очима по екрану.

– Неймовірно, пане Шелест, – одірвавшись від монітора, пронизав мене поглядом штурман. – Ліцензія на двадцять стрибків після обов’язкової реабілітації. Я вперше з таким стикаюсь.

– Я гарно відновлююся, – знизавши плечима, безтурботно відповів я.

– При цьому п’ятнадцять із них ви вже використали. Як почуваєтеся?

– В найкращій формі, жодних натяків на проблеми.

– П’ятнадцять стрибків – це аж ніяк не жарти. Не завадило б пройти позачергове обстеження.

– Романе, – втрутився Зима. – Ти ж розумієш, у нас зовсім немає часу. А там – люди!

– Авжеж, і до тих людей три стрибки. І назад три. Навіть якщо туди на перекладних вийде два, все одно в сумі п’ять. Упритул. Ніякого запасу... І це після п’ятнадцяти стрибків без повного медогляду. Чи не завеликий ризик?

– І що ти пропонуєш? Чекати, поки знайдеться вільний пілот із достатнім запасом? Добу? Дві? А це не завеликий ризик? Тут не Земля, де пілотів як собак... Даруйте, пане Шелест. Романе, відлік часу може йти на години!

Я хоч і не збагнув, що означало «на перекладних», але поквапився запевнити своїх командирів:

– Жодного ризику, панове. Не хвилюйтесь за мене, я певен, що впораюсь. Навіть другому пілотові не доведеться працювати!

– Маю вам дещо пояснити, – вислухавши мене, насупив брови капітан. – Ризик стосується не тільки вас. «Еней» терміново вирушає в рятувальну місію до дослідницької бази на планеті, яка досі навіть і назви не має. Лише код і координати. Ми й так зараз на краю Галактики, а та планета – взагалі в чорта на рогах... І ми найближчі. Треба негайно евакуювати персонал. Вантаження «Енея» вже майже завершено, а ми все ще не можемо знайти гіперпілота. А шукати ще й дублера – на це вже точно немає часу. Тож ризик всієї місії цілком і повністю ляже на одного-єдиного пілота... Ви розумієте всю міру відповідальності?

* * *

Коли на моїй планеті Левадії відкрилась філія приймальної комісії Зоряної Академії, штурмувати її кинулися цілі натовпи таких як я юнаків і дівчат. Ясна річ – вступ до Академії вбачався багатьом чи не єдиним шляхом вирватися з цупких обіймів далеко не найрозвиненішої колонії. Втекти у великий світ освоєної частини Галактики. Навіть якщо в тебе не було грошей на навчання – лишалася можливість потрапити на безкоштовний курс підготовки пілотів гіперпростору. Хоч шанс і невеличкий – успішно пройти тести вдавалося лише поодиноким щасливчикам. Та в мене коштів на навчання не було, тож не було й вибору.

Тоді я навіть і не знав достеменно, в чому полягали ті тести. Брали якісь аналізи, знімали параметри роботи мозку, фіксували мої рефлекторні реакції на різні подразники, давали ще якісь письмові тести, де я мав відповідати на чудернацькі питання. Найгіршим із цього було те, що я не розумів, як правильно поводитись і які давати відповіді, щоби скласти цей клятий іспит. Та справа була зроблена, і лишалось тільки очікувати на результати обробки тестів і остаточний вердикт – прийняли мене чи ні. Підробляючи вантажником у космопорті, я заздрісно споглядав щасливі обличчя молодиків, які, отримавши путівку в життя, поспішали на рейси до Землі.

Це зараз у мене викликає посмішку спогад про те, з яким нервовим напруженням я тримав пакунок зі своїм вироком. Ніяк не вдавалося змусити тремтячі руки розірвати конверт, у якому крилася моя доля. Адже гіперпілоти – особлива каста серед космічних бурлак. Окрім цікавих мандрівок різноманітними екзотичними світами, вони ще отримують за стрибки величезні гонорари. А після відставки – таку пенсію, що можуть собі дозволити оселитися в будь-якому райському куточку Ойкумени, маючи тільки один клопіт – на які розваги витрачати свій грандіозний капітал.

Нарешті я все ж спромігся розірвати конверт, звідки, не ймучи віри очам, дістав свідоцтво про зарахування мене на курс пілотів гіперпростору в Зоряній Академії Землі та квиток до Місяця – земного космохабу, найбільшого в світі. Попри все, я таки реалізував свій мізерний шанс! Якби я тоді тільки знав, куди мене заведе цей квиток...

* * *

Вантаження «Енея» вступило у свою завершальну, і схоже, найметушливу фазу. Куди не глянь – скрізь, наче мурахи, сновигали заклопотані люди, малі й великі навантажувачі. Загалом, знайома картина, але дещо пришвидшена й більш нервова. Я був зайвим у цьому мурашнику, тож, щоб не плутатися під ногами, усамітнився на безлюдній оглядовій палубі. Над обрієм левадійського місяця Борисфена в чорному порожньому небі величною півкулею височіла сяюча блакиттю Левадія. Така от у мене видалася відпустка. Добре, хоч рідних устиг провідати.

– Привіт, Олеже.

Здригнувшись від несподіванки, я озирнувся. Це був Роман. Штурман Кичерський.

– Не заважатиму?

– Та ні, я тут байдикую.

– Теж корисна справа, особливо для гіперпілота.

Було незрозуміло, глузує він чи ні. Немов прочитавши мої думки, штурман продовжив:

– Я не жартую. Для пілота час від часу споглядати подібні видовища направду важливо... Подобається?

– Так, зачаровує... Скільки разів бачив цю картину. І Левадію, і Землю, та й багато інших світів, ще й з різних ракурсів – все одно не набридає.

– А в гіпері цікавіше?

– По-своєму, – знизав я плечима. – Там динаміка, тут – спокій.

– Динаміка, авжеж, – чомусь сумно й задумливо покивав турман. – Така динаміка, що майже ніхто з пілотів не виходить у відставку...

– Як це не виходить? – повернувся до нього я, задерши від здивування брови.

– Ну, в сенсі... за власним бажанням. Їх просто списують. Колись, на початках, не списували. Допоки дублюючі пілоти не почали привозити з рейсів своїх перших у стані овочів...

– Так, я чув, але ж потім питання врегулювали. Обмеження ліцензії, обов’язкові огляди, програми з реабілітації...

– Насправді все майже врегулювалось, коли навчилися вчасно визначати, що ресурс у пілота вичерпався й час його списувати. Але потім було ще зо два випадки, коли дублі привозили овочів. Виявилося – пенсіонери намагалися стрибати в гіпер за підробленими ліцензіями. Відтоді Департамент пильнує за відставниками незгірш, ніж за чинними пілотами.

– Невже все так... серйозно?

– А ти як гадав? От, приміром, ти. Готовий просто зараз піти у відставку?

– Та мені ще зарано, – я спробував усміхнутись, але вийшло якось непереконливо.

– Ніхто не знає, коли зарано... Буває лише запізно. Раджу тобі познайомитися з парою-трійкою відставників. Багатії, що живуть у наймальовничіших і найдорожчих куточках Галактики... Ти не знайдеш жодної щасливої людини серед них. Їх ніщо не тішить, вони втратили здатність відчувати емоції. Довкола хіба що прислуга. Дівчата, друзі, вечірки, сім’я врешті-решт... Це все не про них.

– Але ж, Романе, звідки ти все це знаєш?

Кичерський трохи знітився, та згодом відповів:

– Якось іншим разом розповім докладніше. Даремно я тебе навантажую цією маячнею, тим більше перед вильотом... Ходімо, краще я тебе із залогою познайомлю...

У звичайному складі екіпажу, вбраного у стандартні сіро-білі комбінезони, яскравою плямою виділялася молода дівчина – корабельний медик. Саме штатний, а не з тих, що як пасажири летіли рятувати людей. Попри потуги унісекс-вбрання знівелювати всі принадні деталі, фігура брала своє. Така і в спецодязі має вигляд мов на подіумі. А обличчя й направду ясніло наче сонечко.

– Аліса, – чарівним голоском протьохкала красуня, лукаво примружуючи очі, наче спонукаючи до чогось.

– Олег, – прохрипів я, задіявши всі свої навички із самоконтролю, щоб не зніяковіти від такого зухвалого натиску.

– А ти мене зовсім не пам’ятаєш, – продовжила вона, майже сміючись. – Ну звісно, стільки років минуло! А вдома, мабуть, давно не був?

– То ти що, з Левадії?!

– Не тільки з Левадії, а й з одного із тобою ліцею! – вона вже відверто щиро посміхалася. – Та тільки хто в нашому сьомому ліцеї звертав увагу на малечу! Всі дивляться на старших. Либонь, тому я тебе й упізнала, а ти мене – ні.

* * *

Вже перший тренувальний стрибок в Академії викликав у мене шалений захват. Відчуття вільного падіння в невагомості – ніщо порівняно з відчуттям вільного польоту серед яскравих пульсуючих різнобарвних ліній, що сплітаються, дублюються, утворюючи химерні рухливі поверхні, розлітаються й розгалужуються, гублячись у безмежних просторах. І попри те, що з феєричних нетрів симулятора гіперпростору я б самотужки не видряпався – мене за шкірку витяг інструктор, – я впевнився, що гіперстрибки – це моє. Це вірний вибір, який обіцяє стати моїм захопленням на все життя.

– Ти знаєш, Олеже, – звернувся до мене тоді інструктор, схоже, зовсім не збираючись давати прочуханки недолугому шмаркачеві. – В кожного пілота своє бачення лабіринту гіперпростору. Та головне для всіх спільне. Ти мусиш визначити для себе той самий єдиний дороговказ, котрий щоразу виводитиме тебе до пункту призначення. Якийсь постійний орієнтир, таку собі нитку Аріадни. Тільки нікому про нього не розповідай – лиха прикмета.

На пошуки цього орієнтира довелось витратити чимало часу. Раз-по-раз я чіплявся за нові й нові мінливі лінії й конструкції, блукаючи нетрями гіперпростору. І щоразу інструктор терпляче витягав мене з симулятора. Врешті-решт мені вдалося виокремити одну сяючу пульсуючу блакитну стрічку, яка хоч і звивалася мов змія, вимальовуючи непередбачувані кульбіти, але ніколи не розгалужувалась і не обривалась. І, змушуючи мене закладати карколомні віражі, петляти чудернацькими спіралями, пірнати в гущу різнобарвного феєрверку та знову виринати до запаморочливих висот, вона завжди виводила мене з гіперпростору в потрібному місці.

Моєму захвату не було меж. Хоча, врешті-решт, після багатьох тренувань це відчуття почало тьмяніти, набувати ознак буденності. Тому те, що сталося під час першого справжнього стрибка, виявилося для мене повною несподіванкою. Реальний гіпер обрушився на мене таким шаленим буревієм кольорового хаосу форм, структур і навіть звуків та запахів, що першої миті в мене перехопило подих, і я закляк, геть загубивши себе серед цієї бурхливої величі. І тільки помітивши свою знайому дороговказну стрічку, я вхопився за неї, мов потопельник за соломину, й, відчуваючи жах навпіл з ейфорією, пірнув з головою у вируюче безмежжя...

Потім був нудний тягучий курс обов’язкової первинної реабілітації, потім повна і прискіплива медкомісія і зрештою – випуск. Із лейтенантськими нашивками й ліцензією на двадцять стрибків до наступного планового медогляду.

Звісно, попервах стрибати доводилося не часто. Літаючи другим пілотом на різних недалеких рейсах, я мав змогу стрибати в середньому один раз із трьох. У межах добре розвіданих просторів, та й то тоді, коли до кінцевого пункту треба було дістатися за два-три стрибки. Перший стрибок виконував перший пілот, який потім за регламентом мав відпочивати не менше восьми годин. А тим часом процедура корекції просторової орієнтації займала не більше двох. Тому, щоб не теліпатися марно зайві шість годин, наступний стрибок одразу ж після корекції довіряли другому пілотові. Для мене це було святом! До того ж, кожен стрибок оплачувався окремо й незрівнянно щедріше, ніж «гола ставка».

* * *

Не гаючи часу, «Еней» хутко дістався відправної точки стрибка. Я вже був у шоломі, а Кичерському лишилося тільки залити в нього поточні та кінцеві координати й махнути рукою:

– Починай!

«Починай»? Якось незвично. Для всіх, окрім пілота, гіперстрибок триває кілька десятих секунди. Легке запаморочення – і все. Тому зазвичай командують: «Стрибок!» Лише для нас за внутрішнім відчуттям подорож у гіперпросторі триває годинами. Та хай там як, а я пірнув у свій обожнюваний бурхливий гіпер і одразу ж перестав відчувати все, крім самого руху, шаленої швидкості й казкового карнавалу яскравих струменів і химерних форм. Блакитна стрічка, як завжди чітко і впевнено, вела мене поміж сюрреалістичних ландшафтів, раптових спалахів і блискотливих серпанків. Та раптом я помітив, що серед цього мінливого, хисткого гіперсвіту існує ще дещо стабільне, окрім мого блакитного дороговказу. Попереду, повсякчасно саме там, куди линула моя нитка Аріадни, зоряний туман складався у щось... щось на кшталт погляду. Так, так, це був саме погляд, манливий, жадаючий, нетерплячий. Я навіть зумів розгледіти очі. Господи, які очі! Неймовірні, неземні жіночі очі! Невже це ти? Так, це саме ти, моя Аріадно! Моя чарівна Аріадно, ти нарешті вирішила, що сяюча стрічка – це замало, тепер ти сама будеш указувати мені шлях! І тепер я точно вже ніколи не заблукаю в цьому казковому, але небезпечному просторі!

Як завжди, мить виходу я не помітив. Просто опинився в рубці, у кріслі пілота, й автоматичним рухом зняв шолом.

– Ну, ти як, хлопче? – одразу ж запитав мене Кичерський, потираючи при цьому свої сиві скроні.

– Порядок, – видихнув я.

– Гаразд, – втрутився Зима. – Романе, запускай корекцію, а ти, Олеже, йди відпочинь. Я розумію, що за правилами потрібно не менше восьми годин, але ж... Сам розумієш, обставини... Чотирьох вистачить?

– Вистачить і двох!

– Двох не треба. Йди відпочивай, це наказ. За чотири години стрибатимеш.

Я підкорився й попрямував до своєї каюти. Заліз в універсальне ліжко-крісло, увімкнув режим сну та заплющив очі. Заснути не вдавалось, але, знаходячись у напівдрімоті, я знову і знову прокручував у пам’яті останній стрибок. Такого ще не було. Може, це набутий досвід досяг якогось кількісного порогу й перейшов у нову якість? Якщо це повторюватиметься, то орієнтуватися в гіперпросторі стане взагалі легше легкого, завиграшки... Але ж очі! Які очі!

З напівдрімоти мене вивів якийсь поштовх. Запаморочилося в голові та злегка занудило. Це що, елементи «відхідняку»? Невже я направду здаю і час уже бігти на повний медогляд? Від цих думок я підхопився й почвалав до рубки, мимохідь глянувши на годинник. Минуло лише дві години.

В рубці все було по-старому. Начебто нічого не змінилось.

– Чого прибіг? – насупився Зима. – Я ж наказав відпочивати!

– Та не лайся ти, капітане, – стомлено буркнув Кичерський. – Схоже, це ми його розбудили. Хлопець, мабуть, і забув уже, як це воно – стрибати в якості пасажира.

– Ви що, стрибали? А казали, що другого пілота не буде. Це що, «на перекладних»? І як це?

– Ти ж знаєш, Олеже, – сумно посміхнувся капітан. – У космосі завжди все дублюється. Навіть коли це неможливо. Роман стрибнув. Зараз знову корекція, а через дві години – стрибати тобі. Такий ось напружений графік. Зате замість шістнадцяти годин дістанемось за чотири. Сам розумієш. Тож іди, відпочивай.

– Я, далебі, теж піду, – озвався штурман, вилазячи з крісла. – Корекція запущена, коли щось буде – викликайте.

І додав уже до мене:

– Ходімо, друже, ти відпочиватимеш, а я тобі казочки на ніч розповідатиму...

* * *

Поступово відстрибавши свої перші двадцять ліцензованих стрибків, я потрапив на першу ж перекомісію. І з подивом отримав продовження ліцензії лише на п’ятнадцять стрибків. Попри те, що почувався в чудовій формі, палко бажав стрибати, а послужний список не був заплямований жодним «проколом» чи промахом. Перестраховуються вони, чи що? Та мене це тоді не надто насторожило. Тим більше, що стрибки почастішали. Мене все охочіше ставили на рейси першим пілотом. Або ж другим – на великі круїзні лайнери. Я став бачити більше світів – різноманітних, інколи чудернацьких, іноді суворих і непривітних...

Другий етап мандрів промайнув значно швидше, ніж перший. І на черговому медогляді я отримав ліцензію на десять стрибків. Наступного разу – на шість.

У відповідь на моє праведне невдоволення – що я з чистою історією та ідеальною фізичною формою маю чомусь усе частіше проходити комісію, – медики коли з філософським, а коли і з сумним виглядом незмінно відповідали:

– Все гаразд, юначе, у вас чудова стабільна динаміка. Так тримати!

Але останньою краплиною в чаші мого обурення стало отримання замість чергової ліцензії направлення на обов’язкову реабілітацію.

– Звісно, якщо ви не плануєте переривати кар’єру гіперстрибкового пілота.

Переривати?! Я, фахівець у самому розквіті професійної форми! Котрий знає і любить свою справу! Котрий обожнює стрибати і жодного разу не схибив та ніколи не мав проблем із відновленням!

Та сперечатись із медкомісією – справа дурна і марна. Краще скоритись...

Протягом довгого й нудного вимушеного усунення від гіперу я час від часу згадував свої стрибки та все, що відбувалось у проміжках між ними. І виявив дивну залежність. Що краще й легше мені давалися стрибки, що з більшим ентузіазмом я прагнув раз-по-раз повертатися до улюбленої справи – то суворішими до мене ставали медики, щоразу нагороджуючи все коротшою ліцензією. Це що, змова? Ну, тоді начувайтесь, я вам теж не такий тупий бовдур, як ви собі надумали!

Найперше і найголовніше – перестати любити гіпер. Чи це можливо? Навряд. Але змусити себе збайдужіти до нього можна спробувати. Гуляючи парком санаторію, припинити бачити феєричні сплетіння рухливих ліній гіперпростору. Споглядати лише гілля та листя і промені сонця, що їх пронизують. Не помічати у брижах озерця з кольоровими рибками тих яскравих хвиль, що невпинно гуляють просторами гіперу. В русі довколишніх людей і предметів не зауважувати мінливу структуру ліній взаємозв’язку обставин і подій. І найголовніше – досягти цього не тільки ззовні. Змусити себе в самій глибині єства повірити, що мені все це байдуже. Так, справа нелегка. Але ж, як виявилось, уся система реабілітації надає вельми потужну підтримку саме в цьому напрямі.

В результаті, коли реабілітаційний курс добіг кінця, я побачив усміхнене обличчя медика, що здивовано похитував головою.

– Я вас щиро вітаю, молодий чоловіче! Це просто вражаючий результат! Повне відновлення!

Тримаючи в руках ліцензію, де стояло число двадцять, я від щастя мало не стрибнув з місця у гіпер. Та набутий у вправах досвід із самоконтролю не дозволив мені втратити майже повну незворушність. Певно, навіть зіниці не розширилися.

– Дякую, доку...

* * *

Повернувшись до своєї каюти, я знову впав у ліжко-крісло, а Кичерський всівся просто на підлозі, упершись спиною в переборку.

– Ти знаєш, Олеже, – одразу почав він розповідати свої «казочки на ніч». – Кажуть, колишніх пілотів не буває. Так, усі списані пілоти – вони не колишні. Але все ж існує зовсім невелика кількість справжніх «колишніх». Таких, як я. Колись я був пілотом і мене, гадаю, як і тебе, зацікавило питання: «Чому кількість стрибків у ліцензіях зменшується, а після декількох реабілітацій пілотів відправляють у відставку?» На той час я працював третім (таке теж буває!) на люксовому круїзному лайнері, котрий під час туру робив довготривалі зупинки в найпопулярніших курортних світах. І в мене було досить вільного часу, щоб розшукувати на тих курортах списаних пілотів. Кого на власному острові, кого в повітряному палаці. Ну, знаєш, я ж тобі розповідав уже, яке в них життя. І уяви собі, вони на диво охоче погоджувалися прийняти мене, коли дізнавалися, що я діючий пілот. Але щойно на питання «Ти бачив її?» я відповідав «Кого?», втрачали до мене будь-яку цікавість. Урешті-решт мені вдавалося декого з них розговорити. Вони змальовували диво-жінку, богиню. По-різному, кожен по-своєму, але всі сходилися в єдиному – жодна жінка у Всесвіті не варта навіть її волосини. І потім довго заклякло тупилися в зоряне небо. Зрештою я зробив висновок, що всі вони – нещасні жертви однієї маніакальної залежності. Від гіперу. Наркомани, яким поступово зменшували дозу, все частіше чистили, але так і не вилікували. Жодного. І списали, назавжди позбавивши доступу до наркотику. Тоді це так мене вразило, що на черговому медогляді я відмовився від ліцензії. Неабияк здивувавши медиків. Вони ж бо знали, наскільки це важко. Майже неможливо... В мене була тривала депресія, проте я її все ж переміг і вступив на курси штурманів... Не думав, що колись іще доведеться... Та ось, як бачиш, сталося... Ти ще не спиш?

– Та ні, я уважно слухаю. До чого ти ведеш?

– Сьогодні я бачив її. Далеко-далеко. Десь на обрії. Може, на обрії подій? Лише постать... Але ж вона й справді казкова. Найчарівніша...

– Навіщо ти мені це розповідаєш? Хіба не знаєш – це лиха прикмета?

– Байдуже, я ж не збираюся більше стрибати. Хоча, звісно, й шкода. Слухай, Олеже, а ти нічого схожого в своєму гіпері не бачив?

– Ні, все як зазвичай, – збрехав я. Бо розповідати – лиха прикмета. А я, на відміну від нього, збирався стрибати ще. І багато.

– Гаразд, вважатимемо, що я тобі повірив... Тільки знаєш, оце щойно зрозумів, чому в пілоти потрапляють лише чоловіки, та й то жалюгідний відсоток. Це ті, хто здатен на нестримну, пристрасну, фанатично сліпу відданість меті. Лише такі завжди знаходять вихід з гіперу. Та тільки те, що видається перевагою на початку, наприкінці виявляється фатальною пасткою. Дороговказна нитка перетворюється на павутиння. До речі, ти знаєш, що деякі павучихи роблять із павуками після парування?.. Тож май на увазі – щойно побачиш хоч якісь натяки на неї – краще припиняй. Що пізніше – то буде важче... І більше шансів перетворитися на типового списаного на берег нещасного наркомана.

Він пішов, а я лишився сам на сам зі своїми думками. Легко сказати, припиняй! Навіть якби я ухвалив таке рішення, хто тоді тягнутиме «Еней» крізь гіпер? У мене просто немає вибору! І це чомусь мене втішило та заспокоїло. Я заснув.

* * *

Мене розбудив виклик капітана. Я кинув погляд на годинник – так, час уже робити наступний стрибок. Нарешті! Я побіг до рубки.

Всі вже були на місцях, чекаючи лише на мене.

– Готовий?

– Завжди готовий!

Щойно я натяг шолом, Кичерський залив координати. На декілька секунд затримавши на мені погляд, Роман махнув рукою: «Давай!»

Цього разу в гіпері на мене чекав сюрприз. Я зустрів її вже на порозі. Чарівна... Вдягнена чи оголена? Тут це навіть не мало сенсу. Це була ВОНА! Грайлива та спокуслива, вона кружляла навколо, змушуючи й мене крутитися дзиґою. Я й не одразу усвідомив, що ми танцюємо. Блакитна стрічка то звивалася змією поміж нас, то огортала нас шаленим серпантином. Довкола сяяло мерехтливе лазерне шоу, спалахували софіти, вибухали феєрверки. Нас не було. Був лише запаморочливий солодко-млосний танок, що вихором летів крізь блискуче мерехтіння клубів зоряного диму. Та хіба можна порівняти це безумство зі звичайним танцем з його незграбними рухами, скутими обмеженим людським тілом?! Ні, це був тріумф вільного польоту. Ейфорія свободи. Свободи і щастя...

Я не одразу зняв шолом, продовжуючи переживати це безумне, ні з чим не зрівняне відчуття.

– Олеже, – звільнивши мене від шолома, Кичерський термосив за плече. – Як ся маєш, чоловіче?

– Чудово, – звівши на нього блукаючий погляд, відповів я. – Дякую, Романе, пречудово. Найкраще за всіх.

– Ну, чудово то й чудово, – озвався капітан. – Тепер гайда відпочивати. Рятувальна операція може закінчитися досить швидко. І не виключно, що знадобиться терміновий старт. А ти нам знадобишся у щонайкращій формі. Тож не гай часу, наразі твоє найголовніше завдання – це відновлення. Марш спати!

Марш то й марш. Я поплентався до своєї каюти. Зараз Роман виведе «Еней» на орбіту безіменної планети, почне саджати на поверхню. Потім – метушня рятувальної місії. А моя справа – завалитися в ліжко-крісло й відпочивати, знов і знов переживаючи щасливе відчуття того неймовірного, шаленого танцю з Аріадною.

Та не встиг я заплющити очі, як до каюти вдерлося це чудернацьке дівчисько – медик Аліса. З багатофункціональним ін’єктором у руках.

– Ще не спиш? – винувато посміхнулась вона. – Капітан наказав узяти сякі-такі аналізи.

Байдуже махнувши рукою, я лише подумав, коли вона схилилась наді мною: «Яка ж ти кумедна дівчинка, Алісо. Тобі б додати трохи жіночості, граційності, тоді б ти... Ні, не зрівнялася б з Аріадною, але хоча б трішечки наблизилася до її чарівної довершеності...»

Вона пішла, а я поринув у солодкі спогади й заснув.

Прокинувшись від запаморочення й нудоти, я машинально глянув на годинних. Минуло менше шести годин за корабельним часом. Це що таке? Знову «на перекладних»? Із легким відчуттям дежавю я вирушив до рубки.

– Виспався? – суворо зустрів мене капітан і, перехопивши мій погляд на порожнє штурманське крісло, додав: – Роман пішов відпочивати.

Я плюхнувся в іще тепле крісло гіперпілота. Своє крісло.

– Що, знову замість мене стрибав? – я вимогливо втупився в капітана.

Зима задумливо потер підборіддя.

– Розумієш, Олеже, твій останній стрибок...

– Останній?! – перервав його я.

– Не прискіпуйся до слів. Твій стрибок був учетверо довшим за попередній. Звісно, людина цього помітити не може. А от прилади... Коротше кажучи, я попросив Алісу зробити деякі аналізи. І не помилився. В тебе цілий букет гормонів зашкалив до небезпечного рівня. Аліса навіть пропонувала... Та ти й так заснув, тож ми вирішили перечекати.

Я злобливо глипнув на Алісу. Ах ти ж підступна жінкоподібна істото!

По паузі капітан продовжив:

– Я не можу дозволити тобі стрибати. До «великої землі». Там пройдеш медогляд і, найпевніше, дуже серйозну реабілітацію.

Така заборона стрибків мало не вивела мене з рівноваги. Я ледве стримувався.

– А хто стрибатиме?! Роман? Без ліцензії?!

– З огляду на особливі обставини – так, – сухо відповів Зима.

– Які особливі обставини?! – обурився я. – Коли у вас є офіційний пілот із ліцензією ще на три стрибки!

– З твоєю липовою ліцензією ще розбиратиметься Департамент!

– Вона не липова! – вигукнув я, та одразу ж прикусив язика й потупив очі. – Може... я дещо перестарався, обдуривши медиків на реабілітації.

– Та ні, навряд чи ти в цьому винен, – раптом заспокоївся капітан, навіть усміхнувшись. – Апаратуру не обдуриш. Медична помилка? Хтозна. Та нехай це з’ясовує Департамент. Можливо, й мене теж затягають. Пілот, що вибрав шістнадцять стрибків із двадцяти – це вісімдесят відсотків зношення. Не можна змушувати такого стрибати без восьмигодинного відпочинку.

– Але ж дісталися всього за чотири години. Швидше нема куди, – чомусь заходився я виправдовувати капітана.

– Так, швидше нікуди, – зітхнувши, погодився Зима. – Але факт залишається фактом. І на зворотному шляху я не маю жодних підстав використовувати такого зношеного пілота, як ти. Пробач, але тебе відсторонено. Йди відпочивати. Я згодом знайду тобі якусь роботу, щоб ти не нудьгував.

Я знову поплентався до каюти. Але спати не хотілося. Спогади про минуле побачення з Аріадною накладалися на відчуття неминучого краху й тільки підсилювали його. Все, кінець, спікся пілот. Перспективи майбутньої відставки, яскраво змальовані Романом, доводили до розпачу. А потім накочувалось інше. Він, штурман, щойно був із нею, моєю Аріадною! І невдовзі знову стрибатиме! Клятий Кичерський! Відбирає в мене мою кохану! А я вже ніколи, ніколи...

За таким навперемінним борсанням у хвилях то глибокого розпачу, то шаленої люті мене й застала Аліса. Ходяча пародія на жінку. Припхалася з медичною валізою.

– Я мушу перевірити твій стан, – безпристрасно заявила вона.

– Навіщо? – підхопився я й сів на ліжку. – Я й так уже не стрибатиму. Мене відсторонено, забула?

– Від цього я не перестаю відповідати за твоє здоров’я. Ти все ще живий, не варто себе завчасно ховати.

– Та що ти тямиш! – роздратовано вигукнув я, поволі розпаляючись. – Ані ти, ані капітан, ви нічого не розумієте! Ви ніколи не були в гіпері! Ви не тямите, що я втрачаю! Це повний... Тільки я, тільки я тепер усвідомлюю, що насправді відчуває списаний пілот!

– Не думаю, що все так безнадійно, – похитала головою вона у відповідь. – Штурман розповідав, що списані – вони як роботи. Мляві та беземоційні. А ти ж он який розбурханий... Тож як, лікуватися будемо?

– Ну що ти можеш мені запропонувати?! Як можна вилікувати від такої втрати?! Облиш мене, дай мені спокій. Іди краще до свого штурмана, його й лікуй!

– Пілоте Шелест! – раптом відкарбувала вона суворим тоном. – Ви все ще залишаєтеся членом екіпажу! І мусите виконувати вимоги медика!

Ця напускна суворість так дисонувала з її дитячим голоском, що я мало не розреготався. Але, закривши обличчя долонями, стримався, розуміючи, що регіт неодмінно перейде в істерику. Зрештою, махнувши рукою, я здався, відкинувшись у ліжку.

Аліса чаклувала наді мною зі своїми аналізаторами. Мені було байдуже. Потім притулила мені до шиї ін’єктор. Легкий укол – і я поплив. Шкода, що не в гіпер...

* * *

Прокинувшись, я відчув себе значно краще. Спокійніше і впевненіше. Годі скиглити! Міцний, фізично здоровий бугай! Вилежується в ліжку, ще й істерить, доки інші працюють!

Я підвівся й потягнувся, розминаючи м’язи. Цієї миті мене хитнуло й запаморочилося. Глянув на годинник. – ну так, звісно, черговий стрибок. Від цієї думки знову накотилось. Він там, з нею... Ні, геть дурні думки! Тримати себе в руках! Краще піти до кепа, він-бо обіцяв знайти якусь роботу.

В рубці було порожньо. Лише бортінженер чергував на вахті.

– А де всі? – запитав я, перехопивши чомусь сердитий погляд.

– Хто де, – відвернувшись, прохрипів він.

– А капітан?

– Зима з Алісою в медблоці. Зі штурманом...

Передчуваючи лихе, я помчав до медблоку. Там, перед скляною перегородкою, схрестивши руки, стояв у задумі Зима, спостерігаючи, як усередині Аліса вмощує в коконі життєзабезпечення безвільне тіло Кичерського. На мене капітан тільки кинув погляд , але нічого не сказав.

– Що з ним? – прошепотів я, відчуваючи, як волосся на потилиці стає сторч.

– Дуже схоже на те, чого давно вже не траплялося з пілотами... Застряг у гіпері. Хоча остаточні висновки будуть «на березі»...

– Виходить, йому теж не можна було стрибати? Чому ж ви йому дозволили, а мені...

– Тому, що я так вирішив. Бо вірив, що він видряпається... Як виявилось, помилився... Не знаю, що там з вами діється у вашому клятому гіпері, тож орієнтуюся лише за тим, що маю в реалі. Він-бо все розумів і тверезо ухвалив зважене рішення, без істеричної пристрасті, не те що деякі молоді... Хоча теж не старий...

– Скільки йому було... тобто є... зараз?

– Сорок два. Не набагато старший за тебе... Як за моїми мірками.

– А скільки вам?

– Шістдесят три. Хвала Всесвітові, в юності завалив тести на пілотські курси.

Далі ми стояли мовчки, спостерігаючи, як Аліса порається з нерухомим Романом, чіпляючи якісь сенсори і трубки.

– І що тепер? – боязко перервав я тишу.

– А тепер два варіанти, – нарешті повернувся до мене капітан. – Ми не дотягли до Левадії лише один стрибок. Надалі – або метлятися на місці, сподіваючись, що пошукова місія вирине з гіперу не дуже далеко і вловить наш сигнал, або ж... стрибати...

– І що ви обрали?

– Зла іронія полягає в тому, – Зима криво посміхнувся, – що в мене немає вибору. Капітан може заборонити стрибати зношеному пілотові, а от змусити... Тож вибору в мене нема. А в тебе є...

– То ви мені дозволите стрибнути?

– Дозволю. І хоч усі врятовані у прийнятному стані й нікуди не поспішають... А ось одного пацієнта варто було б доправити якнайшвидше... Тільки ти не гарячкуй. Зваж усе тверезо. Подивись на Романа...

– Я штатний пілот цього рейсу. І я маю довести справу до кінця. Це спокійно і тверезо... А ви не надто ризикуєте... ну, кораблем, екіпажем, пасажирами?

– Не знаю, як у вас це виходить, але ви завжди виводите корабель... Навіть коли самі... І я не знаю, яким богам ви молитеся, безбожники, раз-по-раз нахабно залазячи їм за пазуху... Я молитимуся за тебе...

Цього разу за штурмана відпрацьовував Зима. «Стрибок!»

У гіпер я просто провалився. Впав у безодню. Ба ні, в обійми. В такі солодкі обійми коханої! Як усе передати? Поцілунок? Ні, це лише бліда тінь від того грандіозного й захопливого! А потім ми кохалися. Хоча сказати так – не сказати нічого. Ми вибухали феєрверками, ми зливалися так, як і не снилося жалюгідним людським тілам, що тільки заважають одне одному недолугими рухами незграбних кінцівок. Ми ставали єдиним цілим, розпливаючись на всю безмежність гіперу. Ми перетворювалися на сам гіпер, утрачаючи самоусвідомлення. А тоді розпліталися на хвилину, милуючись одне одним, пульсуючи й тремтячи від нестримної жаги. І знову поглинали одне одного, розчиняючись у солодкому пристрасному буревії гіперу. І гіпер млосно здригався, стогнав та вигинався. А ми вмирали й народжувались. І такою синусоїдою, то нарощуючи, то зменшуючи амплітуду, ми кудись чи то падали, чи то злітали. Й не було потреби в будь-яких дороговказах. Ми самі були блакитною стрічкою. Ми ніяк не могли заблукати, бо самі були і шляхом, і простором, у якому його прокладали.

Вже майже остаточно знесилений від такого бурхливого злягання Життя і Смерті, десь на обрії свідомості я відчував, як «Еней» упевнено підходить до точки виходу. Ну й гаразд, нехай їм там щастить у їхньому тьмяному пласкому всесвіті. А я...

Нараз я усвідомив, що за кораблем тягнеться все та сама блакитна стрічка. Бліда і вже геть нікому не потрібна... А нею, наче стежкою... Аліса котить візок, над спинкою якого стирчить йоржик сивого волосся... Роман!

Від різкого контрасту почуттів я мало не вибухнув на весь гіпер. Не знаю, що мене штовхнуло, але, зібравши останні сили, я вхопився за рятівну стрічку й підтягнувся. Спочатку повільно, почав повзти, прискорюючись. Усе швидше й швидше. Силкуючись наздогнати... Навіщо? Потім летів за стрічкою. Як раніше...

П’ять хвилин по тому Зима, намагаючись розговорити мене, зауважив, що такого затяжного стрибка він навіть і уявити собі не міг. Майже півтори секунди...

* * *

Я стояв на оглядовій палубі, не в змозі підвести очі на нестерпно сяючу блакитну півкулю Левадії, навислу над місячним обрієм. Унизу, в скляних лабіринтах портових шлюзів роїлися люди, техніка. Я дивився на все це наче не крізь декілька шарів скла, а нібито з іншого світу. Все розуміючи, але геть відсторонено. «Еней» розвантажувався, випускаючи зі своїх нутрощів якесь обладнання, рятівників і врятованих. Хтось ішов сам, когось везли на візках. Скоро прийдуть і по мене. Нічого жахливого. Щось на кшталт примусового обстеження і реабілітації. Мовляв, будьте такі ласкаві, пройдіть із нами... з власної волі... Не змушуйте нас застосовувати...

– А в тебе скроні посивіли.

Я знехотя повернув голову. Це до мене підійшла ота кумедна недолуга істота – Аліса. Із теплими і трохи вологими очима.

– Дивно, що лише скроні, – мляво відповів я.

– Все буде гаразд. Тобі допоможуть, я знаю... Я чекатиму...

Я пригорнув її однією рукою, так, по-дружньому. Але від цього всередині чомусь наче потеплішало, й щось почало танути.

Внизу, я певен, що розгледів добре, провезли візок із Романом. До горла підступив клубок, а вільна рука мимоволі потяглася до чола в останньому пілотському салюті. Затишного Всесвіту тобі, пілоте Кичерський! Саме так, саме пілоте, бо колишніх пілотів не буває! А тобі, штурмане Кичерський... Що я маю зробити, аби твоя жертва не була марною? Заприсягтися, що більше ніколи не запхаю свою дурну макітру в той клятий, тричі клятий гіпер? Так, подамся, мабуть, як і ти, у штурмани, твоїм шляхом... Але що, коли на тому шляху мені теж трапиться такий самовпевнений йолоп, як оце я зараз? Боюся, те, що зробив ти – то був єдиний правильний вихід. Тоді штурманові Шелесту теж нічого не залишиться, як порушити цю присягу. І тоді я знову з маніакальною пристрастю стрибну у свій рідний гіпер, хай йому грець! А там, у павутинні, на мене вже чекатиме моя кохана хижа Аріадна, моя хтива і ревнива Смерть...