Тур без вороття

Лиса гора: Тур без вороття

Небажане сусідство

Постійне стукання в спинку мого крісла в туровому автобусі змушувало замислюватися, чи варте воно того. Як втримати себе та не скрутити ті ніжки 14-річного бовдура? Через навушники він, мабуть, думає, що, повертаючись до нього, я фліртую з його гормональним сплеском, а не благаю перестати стукати. Новий спосіб пікапу? Краще б уже записки кидав. Всю дорогу довбе, як той дятел, ще й звіринець у автобусі навколо.

— Му, му! — замичав чоловік поруч.

Бідолаха всю дорогу просить їсти, а жінка — як камінь: чи то смерті його хоче, чи то занадто дбає про дієту.

— А дискотека у нас буде? Танці? І красуні? — промовив 14-річний і грайливо поглянув на мене.

Прокинувся і цей «дятел». Саме час сказати.

— Якщо не перестанеш стукати у моє крісло, то твоя шкіра набуде синюшного відтінку. Розділиш долю Марії від мого «великого кохання».

— Я знав, що між нами щось є! — його тіло впало на крісло позаду, а з обличчя не сходила пихата усмішка.

Зупинка за зупинкою я насолоджувалась дикістю людей та їхньою вірою у все бачене та небачене. Але вони правильно роблять — краще бути на сторожі. Я вивчала людей, це було полювання, зі спостереженням, без дозволів, навіть без спорядження, вивчення, але без жертв. Нарешті, я вдома.

Пробитий бар’єр

— Наша найближча зупинка — «Лиса гора»! — амбітно вигукнув гід. Він так щасливо оголошував назву, наче за доставлення всіх туди отримає величезну винагороду.

Ну що ж, велична мить. Вкотре побачу, як туристичний автобус розвертається назад. Роки праці пройшли не дарма: автобуси магічною силою не пускає у наш дім. Хочу бачити їхні пики, коли зупинку доведеться змінити. Ні одна ніжка не ступне на нашу із сестрами землю.

Посмішка, злегка ляклива, розтягувалася на моєму обличчі. Зморшки робили мене ще прекраснішою з віком — уже й не згадаю, скільки років я кажу, що мені двадцять п'ять. Місячного світла немає — і проблем також, адже це світило викриває всю мою відьомську сутність: гострий горбатий ніс, вік далеко за сто, кістки та шкіра... Ніяких пружних сідниць. Ой, а волосся — то взагалі моє болюче місце. Як тільки місячне світло потрапляє на мене, волосся зникає, як у кульбаби чубчик — ті самі білі пушинки, що розлітаються від вітру. Я стаю як лиса кульбаба, тільки ще й засохла.

Але зараз я — небезпечна брюнетка з рівним шовковим волоссям, у відмінній фізичній формі, із соковитими персами, які демонструю при будь-якій можливості. Навіть губи у мене «начакловані»: дві-три краплі однієї мікстури — і вони немов пелюстки троянди. Які б гроші я могла на цьому мати! Але сестри проти спілкування з людьми. Вважають це покаранням та ганьбою. Я ж шукаю будь-яку можливість вирватися.

— Виникли певні труднощі, технічна зупинка, — слова водія були спокійними, наче він не на бар’єр натрапив, а просто захотів вийти у справах.

— Що там? Що сталося? Це частина поїздки? Ми хоч кудись доїдемо?

Не бійтеся, люди. Зараз розвернемось і поїдемо назад. Всі, крім мене. Пора повертатись. Подумки я вже розповідала сестрам про наш успіх.

— Все добре, їдемо далі, — водій говорив коротко та різко.

— Як їдемо?! — не витримала я, підірвавшись з місця.

— Як і всю дорогу: повільно, але далі. До вашої гори.

Моєї гори, солодкий... вона моя! Чого ти їх туди везеш? Як ти їх туди везеш? Що сталося? Водій впевнено продовжував шлях, лишаючи лише спогад про той бар’єр, який до сьогодні захищав це місце сили від туристів. Що ж пішло не так? Невже доведеться все починати спочатку? Хто з нас ще нечисть: ми тут господарюємо і бережемо силу, а вони приїжджають, висмоктують її та їдуть далі.

Відьми

— Виходимо, далі підемо пішки! — гід емоційно вигукнув і вийшов першим, подаючи руку пасажирам.

Після довгого сидіння ноги стали ватяними, тому навіть я прийняла допомогу. Його рука була злегка вологою, а погляд — важким. Він відвів очі й стежив за моїми кроками. Дивно.

— Перш ніж ступити на стежки Лисої гори, привітайтеся з нею та віддайте шану духам предків, — повчав гід. — Залиште гостинці для місцевих мешканців. Лише тоді гора відкриє вам свою силу.

Не найгірша порада. Але кращою була б: «Візьміть ноги в руки і провалюйте». Не могли ж самі духи зняти захист? От сестри довідаються — буде купка жабенят замість туристів. Але... шкода їх. Навіть той «спалах гормонів» не заслуговує просто заквакати.

— Ви зараз стоїте в одному з найбільш енергетично потужних місць Європи, — продовжував гід. — Лиса гора — це «Київський Бермудський трикутник». Місцеві дослідники кажуть, що вона розділена на «світлу» та «темну» зони. В одних місцях відчувається підйом, а в інших, як-от Ярів яр — незрозумілий страх. Навіть дерева тут покручені так, ніби тікали від невидимої сили...

Раптом телефонний дзвінок перервав розповідь. Гід нахмурився:

— Так... Але ми тільки почали. Впевнений? Ну добре. — Він звернувся до групи: — А зараз ми повернемось до автобуса і продовжимо трішки пізніше.

— І що, знову оце все проходити? — запитав незадоволений чоловік.

— Ні, я покажу коротший шлях. Форс-мажор.

Дорога назад була швидшою, стежки самі розплутувались. Водій чекав нас із накритою «поляною» для пікніку. П'ять видів ковбаси, сири, сік... Поки всі їли, водій дивно намотував кола навколо столу, наполегливо просячи всіх сидіти на місці.

Раптом задзвонив мій телефон.

— Так?

— Вони поїхали, Марто? — стурбовано запитала сестра.

— Хто?

— Туристи! Як вони проїхали? Це твої фокуси?

— Так, так, поїхали, — відповіла я різко, а в самої кров закипала.

— То добре. А чому ти не повернулася?

— Та я... краще ще покатаюсь.

— Вона любить людей, — почувся голос старшої сестри на фоні. Це прозвучало як звинувачення.

Почувся шурхіт, і серед дерев з’явилися вони: Селена — середня сестра, та Мадея — старша. Я — молодша, вигнанка. Я не можу чаклувати без зіль, не спілкуюся з духами, люблю виходити до людей. Для них це ганьба. Якщо вони побачать групу — живого місця не лишать.

Але що це? Сестри пройшли повз людей, наче не бачили їх. Повідомлення від них: «Награєшся — повертайся. Добре, що ми вас не знайшли, бо я була налаштована рішуче». Не знайшли? Але ж вони стояли за два метри! Щось не так.

— Ви бачили тут двох жінок? Схожих на мене? — запитала я у чоловіка поруч.

— Якби я бачив трьох таких, як ви, помер би від щастя!

— Помер би точно, але не від щастя, — буркнула я.

Ми тільки ззовні схожі, чорне волосся, та відмінна форма. Але стиль різний. Я більше люблю спортивний стиль, Мадея одягається як вчителька із радянських часів, а Селена — це “бомбочка для ванни”, ми ніколи не знаємо, що з цього вийде. Інколи виходить щось дійсно цікаве, експресивне, унікальне, а інколи.. ліпила-мазала.

Гід запропонував рушити далі. Ми дісталися до Капища — місця наших обрядів з дерев’яними ідолами. Нас ніхто не переслідував, екскурсія тривала як завжди. Потім ми дійшли до шибениці. Гід затих, відчуваючи холодок й мурах, що ганяли по його руках. Дочимчикували до «відьмацьких» дерев. І тут…

Чужа магія

— Тікайте!! — крик водія розлігся горою. — Не працює! Рятуйтесь!

— Двигун, знову... — почали бурчати туристи, але було вже пізно.

— Я відчуваю... він вкрав частування Богів! — голос Мадеї пролунав звідусіль.

Дорослі кинулися бігти, діти притулилися до батьків. Водій як ніж крізь масло, промчав повз усіх, крикнувши наостанок: «Помрете тут!». Його п’яти тільки виблискували.

— Сестрички, давайте поговоримо! — благала я.

— Ти мала їх убити, як тільки вони пройшли сюди! — гаркнула Мадея. — Тепер дивись, як ми будемо їх... А що ми будемо з ними робити? — раптом спитала Селена. — Навіщо вони нам?

— Ми відьми! Ми не пробачимо вторгнення! — наполягала Мадея.

Поки вони сперечалися, я відчайдушно махала людям руками, щоб вони забиралися геть. Селена почала скаржитися на нудне життя відьми, Мадея — на обов’язок берегти силу. Зрештою, Мадея здалася:

— Згиньте, носаті! Не хочу вас бачити!

Люди кинулися навтьоки. Ми перемогли. Але Мадея раптом завмерла:

— Як вони сюди потрапили? Відчуваєте? Тут чужа магія. Жаруче тепло... Марто?

Я теж це відчула — тепле оніміння в лівій руці та біль у кистях рук, який супроводжував мене всю поїздку. Чи може бути маг серед туристів? Мадея пішла по слідах, обнюхуючи повітря. Ми натрапляли на переляканих людей. Там, де місяць торкався нашої шкіри, ми ставали схожими на мерців.

Раптом пекучий біль пронизав моє тіло. Я втратила рівновагу.

— Він близько... — прошепотіла я і, відчувши різкий біль, знепритомніла.

Коли я відкрила очі, побачила водія. Він накривав непритомну Мадею тим самим покривалом для пікніку.

— Що ти зробив?

— Прокинулась? Зараз і ти приєднаєшся.

Він накинув тканину на мене. Холод. Біль зник. Я відчула неймовірну легкість, згадала все життя, сестер... Я піднялася.

— Як? Як ти рухаєшся? — затремтів водій.

— Вільно. Це покривало забрало весь біль.

Водій відступив. Він не очікував, що я стоятиму на ногах.

— Ти... маєш бути нерухомою!

— А ти взагалі не маєш тут бути. Непримітний чоловік із пивним пузом — відьмак? Куди котиться світ.

— Я не буду як вони, я не рижий, не пихатий, не гордовитий. Я простий! І в цьому моя сила. Ніхто не очікував, а я зміг. Довго вчився, воно мене не слухалось, тому вожусь з тим дівчам. Мої туристи завжди проходять непомітно, але твоя сила все зіпсувала! — вигукнув він. — Твої сестри лежать, а ти...

Виявилося, Селена теж була без тями біля автобуса. Водій хотів забрати людей, щоб не втрачати гроші. Він спробував вихопити покривало, я відсахнулася і почала падати з пагорба в урвище.

— Я тримаю!

Це був він — «дятел» з 14-го ряду. Хлопець вхопив мене за стегна, допомагаючи встояти. Він очікував відчути м'якість жіночого тіла, але його долоні вперлися в щось тверде й кістляве.

— Чуєш... я бачу твої кістки... це...

— Страшно?

— Неймовірно! — в його голосі було захоплення, а не жах.

Водій утік із покривалом. Біль почав повертатися разом із притомністю сестер.

— Сестро, ходімо. Немає часу, — прошепотіла Мадея, ледь підводячись.

З хащів з'явилася Селена, тягнучи за комір переляканого гіда.

— Скажи їм! — швирнула вона його на землю.

— Водій... він гарантував, що ми сюди потрапимо... — заїкався гід.

Мадея піднялася в повний зріст, її очі палали:

— Приберіть його.

— Але він нам користь приніс! — заступилася Селена, яка завжди мала слабкість до білявих. — Він буде всім розповідати, щоб сюди носа не сунули.

Рятунок

— Поки ви теревените, він тікає! — крикнула я і побігла до автобуса. Сестри, за звичкою, рушили за мною, залишивши двох ошелешених хлопців на галявині.

Дівчата, звісно, обігнали мене, використовуючи свої хоч і ослаблені, але все ж магічні сили. Я ж щосили намагалася бігти слідом. Завжди я пропускаю найцікавіше: всі бійки проходять повз, а я приходжу вже “збирати вершки” чи навпаки осад. Цей раз не став винятком.

Що я бачу: Мадея тримає автобус голіруч! Він буксує на місці, здіймаючи хмару куряви. Пасажири поховалися за шторками, а дехто взагалі намагався залізти під крісла. Водій не дочекався решти групи й рушив із тими, хто встиг добігти. Селена тим часом намагалася виштовхати водія з салону через розбите скло, тицяючи в нього палицею. Вперше бачила таку обережність з її боку — ніхто не хоче втратити сили в одну мить, торкнувшись того клятого покривала.

Деякі пасажири зрозуміли, що нам потрібен саме водій, і кричали, щоб він вийшов. Але йому було байдуже. Він продовжував сидіти в кабіні, розмахуючи покривалом у різні боки, щоб бодай краєм зачепити Селену.

Згадавши жінку, якій всю дорогу було спекотно, я кинулася до її вікна. Як я і думала — воно було розчинене навстіж. Я просто застрибнула всередину. Дякувати богу, місяця вже не було видно, тож мій вигляд знову став людським і я не лякала пасажирів. У мене ніколи не було героїчних історій чи великих битв, та й геніальним розумом я не блищу, але вдача завжди на моєму боці.

Поки я пробиралася через салон, у голові крутилися десятки ідей, як його прикінчити. Могла б штрикнути чимось... О, молоток! Або вогнегасником по голові. Але коли я підійшла досить близько, покривало саме зметнулося мені в руки. Я вхопила його так само, як він колись вихопив його із мене: різко, грубо й з усією силою.

Знову благодатний спокій огорнув моє тіло. Водій встиг лише зиркнути на мене, як невидима жіноча сила вхопила його за кофту й вишвирнула з автобуса. А далі... далі вже було нудно. «Золотий стандарт» нашої гори: у світі став на одного бородавчастого недруга більше.

Я вийшла з автобуса до сестер, які спостерігали, як чергова неприємність, гучно квакаючи, уплигує в кущі.

— Зніми ти це жахіття з себе, — Селена, наче прискіпливий стиліст, оглянула моє покривало.

— Мені так легко, Селено. Нічого не пече. Нарешті... навіть поруч із вами.

— Може, якось його стилізуємо? — запропонувала вона. — Зробимо куртку-сорочку... таку, оверсайз.

— А якщо воно втратить силу? Ні, нехай лишається так.

— Ти аж світишся, — посміхнулася Мадея. — Нехай буде.

Раптом я примружилася. Над головами сестер почало щось промальовуватися. Над Мадеєю я побачила прямі нерухомі нитки кольору індиго. Над Селеною — хвилі перламутрової енергії, що подекуди іскрилися. Ці нитки поступово огортали їхні силуети.

— Обійматися не будемо, поки ти в цьому, — жартувала Селена. — А то знову висмокчеш із нас усі соки. Що з іншими робитимемо? Зажабимо?

— Нехай їдуть, — відрізала Мадея. — Знайти решту, заштовхати в автобус і відправити подалі.

— Мадеє, не вірю власним вухам! Відпустити?

— Ще один жарт — і я передумаю.

— А можна отого біленького гіда лишити?

— Він не тваринка, яку можна завести.

— Ех... Ну, тоді я піду по нього.

Мадея лишилася стежити за пасажирами, а ми вирушили на пошуки. Не вистачало трьох: гіда, «дятла» та рудої дівчини. Поки я вела хлопців до автобуса, Селена шукала дівчину по всій горі. Наша компанія виглядала контрастно: білявого трусило, наче на вулиці мінус десять, а підліток сміливо крокував поруч і засипав мене сотнею запитань. Я мовчала.

— Нарешті. Заводь їх. Це всі? — спитала Мадея.

— Ні, ще дівчина руденька має бути. Сподіваюся, Селена знайде.

Я почала нудьгувати, намотуючи кола навколо автобуса, і вирішила відійти трохи далі. Аж раптом крізь дерева пробився жовтий промінь. Ледь помітний. Я пішла на світло, знайшла лисицю — чи то поранену, чи то мертву. Звідки тут лисиці? Я вирішила взяти її собі — чудова заміна гіду.

Вона виявилася живою. Я пригорнула її до себе, але з кожним кроком вона ставала все важчою. Що за чортівня? Не пройшла я й десяти метрів, як замість лисиці в моїх руках опинилася та сама руда дівчина. Магія! Варто було мені покласти її на землю, як вона знову почала перетворюватися на звіра, починаючи з хвоста. Отакими перебіжками я й донесла її до групи.

— Мадеє, поглянь! — я підняла лисицю, і вона знову стала дівчиною.

— Ось і пропажа, — мовила сестра.

— Я її не знайшла... а ви, бачу, впоралися, — запихано мовила Селена, повернувшись із хащів. — Чого ти її на руках тримаєш? Відпусти.

Я відпустила — і дівчина через певний час знову стала лисицею.

— Чортівня! Марто, ми відкрили твою силу — ти забираєш чужу магію.

— Це не я. Це покривало.

Я зняла тканину й накрила нею тварину. Дійсно — перед нами знову постала мила руденька дівчина.

— Вона теж носила це жахіття? — здивувалася Селена.

Я намагалася згадати, але не бачила в неї покривала — лише рюкзак.

— Кх-кх... Дякую, — прохрипіла дівчина.

— Я лишу його їй, — вирішила я, ловлячи на собі чужі погляди.

— Але воно ж тобі потрібне! — виголосила Селена.

— Їй потрібніше. — Мені воно теж потрібне, дуже, але я хоча б не стаю на 4 без нього і не полюю на курей. Я маю його віддати.

Біль почав повертатися. Я бачила сяючі нитки над сестрами та дівчиною. Раптом «лиска» скинула покривало, знову стала звіром і зубами відірвала невеликий клаптик тканини, жбурнувши його мені.

— Що ти робиш? — я хутко знову накрила її, я злякалась, що це стане просто негарною тканиною, майбутньою ганчіркою. — Працюй, тільки працюй... О, знову дівчина.

— Це так круто! — втрутився підліток. — Я допоможу, у мене є... ось!

— Воно моє і тільки з волі лиса може мати силу. — Сказала мила дівчина на важкому видиху.

Підліток помітив її розпухлу щиколотку. Швидко дістав холодну флягу, приклав до ноги й професійно примотав шину бинтом. Не такий він уже й безнадійний, цей «дятел».

Ми допомогли їй піднятися та завели в салон. Виходячи, я підібрала клаптик тканини й сховала в кишеню вірючи, що він діятиме, й це все не дарма . Біль не вщухав.

— Відвези їх подалі, — наказала Мадея. — Заодно й сама відновишся.

— Так дивно, — додала Селена. — У тебе наче алергія на нас.

— Я... просто...

— Їдь!

Шлях Марти

Я везла автобус до першої зупинки на трасі. Там Мадея вже домовилася з новим водієм — той був готовий на все заради автобуса, що переходив у його власність. Вперше в житті я по-справжньому хотіла додому. Ці доганялки, пошуки уже в печінках сидять. Скільки часу й дарма. Я поглянула на дівчину-лисицю, вона посміхаючись попрощалась. Хлопець був поруч весь цей шлях. Всі інші неначе вийшли з глибокого суцільного сну, який наклала Селена, не маючи часу вона всім наклала відчуття що це був сон. Але історії деяких “зі сну” збігались, викликали підозри, але вже нічого не доведеш.

Я почала планувати повернення до оселі, мене охопив приємний сум. Сестри вже чекали, жартома наготувавши вечерю з павуків та личинок. Чи то біль вщух, чи я просто звикла до нього... Коли я поглянула в салонне дзеркало, над моєю головою мигав вузлик енергії перламутрового відтінку.

— Ха, так ось причина моїх страждань! — я жартома зробила рух у повітрі, ніби розв'язую бантик, і дістала клаптик тканини з кишені.

Вузлик розв’язався.

— Дурість! — я продовжила вести автобус, стискаючи клаптик покривала, що уже лежав на коліні, я не розуміла чи допомагає він мені, якщо ж він має забирати силу, що він у мене забрав. Питань лишилось багато, тому я поки не можу її відпустити, не для того я так багато стежила за нею, щоб зараз, не отримавши відповіді, якогось рішення все це лишити.

“Вибачте, сестри. Але я маю дізнатись. Я хочу перестати відчувати біль поруч. Поки що не чекайте на мене.”

ХОХО ваша уже не ідеальна Марта.