Октагон

За великим столом з дерева сиділа засмучена жінка. Невидячими очима вона вдивлялась у чорний екран телефону.

— Де він є? — голос тихий, але впевнений.

Вона сиділа спиною до вікна, що сягало стелі і підлоги. Біля неї стояли пара охоронців, здорових як дуби. Далі довкола столу сиділи троє дужих і один звичайної статури чоловіки, руки у всіх були зімкнуті в замок.

— Я не знаю. Ніхто з нас не знає. Скільки разів тобі це повторювати?

— А я відчуваю його смерть. Тому двері заґратовані. І звідси ви вийдете тільки тоді, коли в них зайде мій чоловік. Якщо зайде. Але ж ви знаєте що цього не станеться.

Чоловіки переглянулись між собою. Без страху, тільки здивування.

— Про що ці залякування, Олено? Ми не знаємо де він. Ми поїхали — він залишився рибалити далі.

— Ми так само як і ти його розшукували.

— Майже місяць розшукували. Але справи не стоять на місці. Їх потрібно вирішувати, потрібно рухатися далі.

Жінка налила собі у склянку води. Подивилася на них, потім на двох охоронців біля дверей. Випила.

— Учора я бачила сон. У ньому Святослав тонув у ранковому озері, що парувало. Він кликав на допомогу, але ніхто його не чув. Кричав допоки його голова не зникла під водою. Він впав з даху недобудови і розбився. Ви стояли біля його трупа у крові до самих колін.

Олена встала і повільно обійшла навколо столу. Зупинившись напроти першого чоловіка, вона поглядом вказала на нього охоронцю. Він підійшов і натиснув дулом пістолета чоловікові в потилицю.

— В наступний момент Святослав стоїть із звʼязаними позаду руками в приміщенні, схожому на підземний паркінг. Ти - вона дивилася у очі першому - тиснув йому пістолетом у потилицю, відчуваєш, як це? Щось допитувався, а потім вистрелив і вбив мого чоловіка.

— Ти, - вона вже підійшла до третього - бензопилою відрізав йому руки.

— Ти, - вказала пальцем на четвертого - трактором згорнув залишки тіла у свіжий бетон. Туди ж ви покидали знаряддя вбивства і спокійно, не поспішаючи пішли до виходу.

Ще два охоронці підходять і направляють свої пістолети на потилиці.

— Це ж сон, сама сказала. І мене навіть в ньому не було. Я піду. — другий почав вставати, та охоронець вдарив його руківʼям пістолета по спині. Чоловік зігнувся і стонучи повернувся на місце.

— Згідна - це сон. Страшний і неприємний сон. І в сни я не дуже вірю. Але ви зараз тут біля мене, а Святослава немає. Приїхали і заявляєте мені, що тепер ви власники проєкту, бо вже місяць пройшов як мій чоловік зник. Так прописано у договорі.

Олена ще раз обішла навколо столу.

— Цей кабінет належить… належав моєму чоловікові. Між собою ми називали його октагоном. Вісім стін, двоє дверей, вісім кутів, одне вікно і чотири просторі ями. — жінка зняла клейонку, якою були накриті ями. — Хлопці півночі їх копали, для вас старались. Щоб вам не було в них тісно спочивати під свіжим бетоном. Також, як бачите, прийшлося демонтувати частину підлоги. Що не зробиш для комфорту партнерів? Згідні?

Олена стала біля однієї з ям.

— Тож можете звільнити своїх юристів. По-перше, тому що вони вам більше не знадобляться. По-друге, у договорі прописана ще одна умова для такої ситуації — один рік з дати підписання. Не дочитали, поспішили, програли.

— Олено, ми нікуди не спішили. Того вечора він відмовився повертатися до міста з нами. - він говорив уривчасто, неначе задихався.

— Ми не причетні до зникнення Святослава.

— Приберіть зброю і випустіть нас. Забудемо про цю розмову, як про занадто емоційну. - четвертий чоловік зухвало дивився Олені в очі. У цей момент двері відчинилися і крізь них завезли чотири бочки з гарячою смолою. Чоловік ледь не впав зі стільця і почав благати, щоб його відпустили.

Вдова відійшла в сторону і деякий час дивилася в темряву чорнозему.

— Звʼяжіть їм руки і киньте до ям. Кожному своя. Остання власність.

Олена повернулась за стіл. На телефоні, що лежав на столі, засвітився екран. Телефонував — «коханий».