Високі матерії.

Після роботи чоловіки думають про високі матерії.

Троє друзів сиділи за старим кухонним столом. На столі — сало, цибуля, квашені огірки, чорний хліб, банка помідорів і пляшка горілки.

Микола мовчки налив.

— Ну... щоб завтра не було гірше, ніж сьогодні.

Випили.

Посиділи.

— Трактор знову став.

— Бо Петро його ремонтував.

— Та він усе життя ремонтує, щоб не працювати.

Кивнули.

Налили другу.

— А в тебе картопля зійшла?

— Зійшла.

— В мене жук з'їв.

— То йому теж їсти треба.

Усі погодилися. Розмова була серйозна, життєва.

Тут відчинилися двері.

Зайшов Толік.

— Хлопці, дивіться, шо купив!

Кинув на стіл "Снікерс".

Настала тиша.

Микола обережно взяв батончик двома пальцями, ніби то була граната.

— То шо... це тепер закуска?

— Американська.

— А горілка тоді українська "Кока-Кола".

Усі зареготали.

Батончик розділили на три шматки.

Випили третю.

Пожували.

Толік задумливо сказав:

— А знаєте, чого американці бургери їдять?

— Бо дурні.

— Нє... Бо в них корови великі.

— А в нас?

— А в нас свині розумні.

— То до чого тут сало?

— Бо свиня сама знає, шо найцінніше треба людям лишити.

Микола аж долонею по столі ляснув.

— Ні! То через клімат!

— Який клімат?

— Холодно було. Сало не мерзне.

— А бургер?

— Бургер... не встиг придуматися.

— То чого вони тепер сало не їдять?

— Бо вже пізно.

Усі мовчки покивали.

Логічно.

Налили четверту.

Розмова несподівано стала важкою.

Микола дивився у вікно.

— От скажіть... нащо людина живе?

Толік відкусив огірок.

— Щоб город посадити.

— А далі?

— Щоб викопати.

— А далі?

— Знов посадити.

Василь похитав головою.

— То картопля так живе.

— А люди?

— Людина...

Він довго думав.

— Людина живе, щоб після неї шось лишилось.

— Хата.

— Діти.

— Борги.

— То не лишають. То передають.

Знову замовкли.

Микола глянув на порожню чарку.

— Якби після мене сказали: "Ото був чоловік!"

Толік фиркнув.

— Скажуть.

— Правда?

— Та скажуть: "Ото був чоловік... постійно гроші позичав."

Усі засміялися.

Випили п'яту.

Тиша стала вже не сумною, а дуже мудрою.

Толік раптом підняв голову.

— А як думаєте... душа є?

Спершу всі зареготали.

— Є!

— А де?

Микола без вагань постукав себе в груди.

— Тут.

Василь одразу заперечив.

— Нє.

— Чого нє?

— Бо як людина помирає, серце пересаджують іншому.

— І шо?

— Якби душа була в серці, то люди мінялися би характерами.

Усі задумалися.

Толік підняв палець.

— Душа в печінці.

— Ти здурів?

— А чого після випивки вона перша страждає?

— То печінка страждає.

— А я про шо?

— То виходить, душа теж.

Микола не погоджувався.

— Совість болить.

— То совість окремо.

— А душа?

— Душа всередині.

— Де?

— Ну...

Він задумався.

— Десь між совістю і шлунком.

— Там кишки.

— Значить, між кишками.

Толік поважно сказав:

— Нє. Як голодний — душа болить.

— То шлунок.

— А як соромно?

— То совість.

— А як вип'єш?

Усі замовкли.

Питання було непросте.

Микола довго дивився на порожню пляшку, потім на залишок "Снікерса", важко зітхнув і ткнув пальцем у стіл.

— Капець ви тупі.

— Чого?

— Я всьо зрозумів.

— Ну?

— Душа — це газ.

На кухні запанувала така тиша, ніби зараз мали вручати Нобелівську премію.

Василь навіть перестав жувати цибулю.

— Обґрунтуй.

Микола випростався.

— Дивіться. Коли людина твереза — душа затиснута.

— Так...

— Перша чарка — вона починає розширюватись.

— Так...

— Друга — ще більше.

— Логічно...

— А після шостої душа вже не влазить у людину.

— І?

— І виходить на волю!

Толік аж очі витріщив.

— Через шо?

Микола махнув рукою.

— Неважливо через шо! Головне — виходить!

— То виходить...

— Саме тому люди після літра співають! Не ми співаємо...

Він урочисто підняв палець.

— То душа співає.

— А чого тоді танцюємо?

— Бо душі тісно стояти.

Василь ще хвилину думав.

Потім дуже поважно кивнув.

— Знаєш... тепер я зрозумів, чого тверезі такі сумні.

— Чого?

— Бо душу весь час тримають під замком.

Усі троє мовчки підняли останні чарки.

— За свободу душі!