ЖИТТЯ

Щоранку прокидаєшся і тікаєш подумки за небокрай. Зазираєш в очі перехожих, щоб побачити оновлену радість. Щиру. Справжню. Відверту.

Згорбленою тінню за тобою прямує відчай. Скиглить. Подекуди лютує. Безпорадно тиняється і не відстає ні на крок. Проте всередині розростається вогонь і спалахує життєдайною надією. Його полум’я огортає і зігріває серце. Його тепло прямує невидимими промінчиками до рідних душ. Нестерпне мовчання зрештою вибухне криком. Забуяє новим квітом стомлена душа. У неї попереду – віками вистраждане своє маленьке щастя. Затишне, як мамині долоні. Цілюще, як ранковий джерельний ковток. Мудре, як бабусині ясні очі...

Дякую, Отче, що зцілюєш молитвою душу та напуєш мудрістю. Небокрай кривавить заходом сонця. Бо бути новому світанку. Життя… Нестерпно болюче і дивовижно щасливе.