Ярка, Тося і Джмелик

1.

— Ярко, скільки в тебе сьогодні уроків? — мама стояла перед дзеркалом, однією рукою накручувала кучері на плойці, а в іншій тримала квартальний звіт та ретельно його вивчала.

— Шість, але якщо Робін Гуд досі хворий, то буде п’ять, — дванадцятилітня Ярка намотувала ложкою вже двадцять п’яте коло в тарілці з вівсянкою. Здавалося ще кіл п’ять і несмачна каша перетвориться на тверде асфальтове покриття для кільцевих гонок.

— Хто хворий? Який ще Робін Гуд? — мама на хвильку відірвалась від читання.

— О боги, мам, ну це іспанський крінж якийсь. Три роки він веде в нас фізру, а ти досі питаєш хто це? Ти серйозно? — вівсянка успішно завершила свою метаморфозу і Ярка на знак перемоги посеред імпровізованого стадіону вліпила ложку.

— Ах, ти про Аркадія Романовича? Привітний такий молодик і борідка в нього мила, — мама стиха захихотіла, — то от чому він Робін Гуд? От вигадники.

— Ой, та тобі всі милі та привітні, навіть наш гаркавий та кульгавий історик Бородавка, — Ярка встала з-за столу та підхопила однією рукою свій шкільний наплічник, — ну все, аста маньяна, мадре.

— Зажди-но, Ярко, геть збила мене з пантелику. Забереш Тосю з садочку і заведеш на вправи до логопеда.

— Що? — піднесений настрій Ярки в мить розвіявся, — я не можу — після уроків ми йдемо дивитись перегони.

— В мене сьогодні важлива нарада, тому я буду пізно. Ти повинна відвести свою молодшу сестру до лікаря, — мама безпристрасно підводила губи олівцем, не звертаючи уваги на заперечення доньки.

— Мам, ну я вже домовилась з хлопцями. Я чотири роки чекала на відкриття сезону. Сам чемпіон буде брати участь, — це навряд могло якось вплинути на маму, яка ніколи не цікавилась автоперегонами, але у Ярки ще жевріла надія. Вона глянула в бік вітальні, де в кріслі-качалці за своєю вранішньою газетою куняв дід Левко. — А нехай дід малу відведе.

— Дід? — мама вдала, що задумалась, але насправді рішення вже було давно прийняте і не на користь Ярки, — дід Левко сам, як дитина, а ти в нас вже доросла. Тому це твоє завдання.

— Це повний хейт.

Двері старенького, але затишного будинку в тихому приватному секторі передмістя гучно гехнули. Розлючена Ярка чимдуж вилетіла з дому, аби не зустрічатися з причиною свого зіпсованого настрою — шестирічною сестрою Тосею, яка зранку до останнього слинила подушку.

2.

Веснянкувата Тося все намагалася вхопити старшу сестру за руку, але та кожного разу демонстративно висмикувала її. Цей привілей в Ярки потрібно було ще заслужити, а відібравши можливість побувати на довгоочікуваних змаганнях — Тося його втратила.

— А на обід я їла муляж.

— Може гуляш? — поправила Тосю старша сестра.

— Може й гуляш, — мала старанно перебрала в голові всі варіанти правильної відповіді і пристала на Ярчину версію, ствердно похитавши головою. — А чому ти не питаєш чи я все з’їла, у що ми сьогодні грали, чи мене ніхто не ображав?

Ярка мовчала, думками вона була на стадіоні серед тисяч таких же відчайдух, як вона, що прийшли вдихнути запах швидкості та горілих покришок.

— А мама завжди питає. А де мама? А чому вона не прийшла? А дідо де? А ми йдемо сьогодні до мотопеда? — питання посипались одні за одним, мов гравій з-під коліс на самісінькому старті. — Ярусю, ну що ти мовчиш?

Ярка різко зупинилась, нагнулась до Тосі і гнівно подивилась їй в очі.

— Ніколи мене так не називай, чуєш? Ніколи! Я тебе мільйон раз просила. Я — Ярка! І крапка тут!

У сестер чи не водночас на очі набігли сльози. У Тосі — просто тому, що шестирічки часто плачуть, коли на них кричать. А в Ярки через батька. Крім нього ніхто не кликав її Ярусею. Ніхто не мав на це права. Ніхто.

Тося жалібно пхенькала, пускала бульбашки носом і витирала мокрі рученята об жовту курточку.

— Не реви, Тосько, а то люди скажуть, що я тебе булю. Ходімо вже.

Проте мала не зрушила ні на крок. Опустила голову собі на груди і розтирала руками шмарклі. Ярка присіла на одне коліно і старанно втерла рукавом плаксиві розводи на розчервонілому личку молодшої сестри.

— Ось так краще. Майже не помітно. З таким лицем йти в поліклініку — це чистий зашквар. Погнали, Токсік.

Але Тося стояла, мов вкопана і спідлоба зиркала на сестру. Наче вже й не плакала, але щось було не так.

— Ну ок, давай, — Ярка простягнула руку, — го, а то вже і так запізнюємося.

— До мотопеда? — Тося переможено вхопила сестру за руку і підтюпцем почимчикувала поряд.

— Лого... так, до мотопеда, — здалась Ярка.

3.

Жовтневе сонце надсилало свої ліниві промені, які не надто зігрівали, але цього було достатньо для Ярки, щоби пункт очікування розмістити в скверику навпроти поліклініки.

“Якихось сорок хвилин заради нікому непотрібного белькотіння. Ех, якраз зараз стартують”, — Ярка вшосте за останні три хвилини глянула на годинник смартфона, марно сподіваючись, що вона встигне швиденько збігати додому, нагодувати малу та діда і потрапити хоча б на фініш. Але мрія про супершвидкість чи здібність зупиняти час, так і залишалась мрією, тому засмучена дівчина всьоме витягувати телефон не стала.

Ярка копирсалася у купці сухого листя, вишукуючи великі каштани, і спересердя жбурляла їх куди подалі. Ффффіть — перший кометою знявся у повітря, перелетів через два поверхи поліклініки і беззвучно впав на іншому її боці. Ффффіть, бдзинь, гух — наступний, рикошетом відбившись від трухлявої верби, залетів прямісінько у дупло сусіднього дуба.

Ярка усміхнулась такій вдачі, але згадавши причину свого гніву, знову занурила руку в пошуках наступного метального снаряду. Каштан здався їй дивним, не округлої форми, не надто гладкий. Коли Ярка витягнула руку, то в ній побачила невеличку модель перегонового автомобіля жовтого кольору. Десь вона вже бачила схожу, але де саме пригадати все ніяк не могла. “А татко точно знав би”, — подумалось.

Про автомобілі татко знав все. Він працював головним автомеханіком та тестовим пілотом місцевої команди. Коли інша малеча билася лопатками за нові та гралася маленькими машинками — Ярка жадібно спостерігала за тим, як татко ремонтує великі машини, на яких їздили дядьки у яскравих шоломах.

Мама терпіти не могла рев двигунів та гул тисячоголосого стадіону, тому на всі перегони та тренувальні заїзди Ярку водив дід Левко. Яке ж це було неймовірне відчуття, коли тобі шість років, а ти сидиш серед юрби дорослих і на всі дев’яносто децибел горланиш за свого фаворита. Яке щастя, коли по завершенні гонки татко весь в липкому мастилі, просякнутий бензином і вихлопними газами забирає тебе в діда, висаджує на плече, мов на п’єдестал, і несе в командний бокс. Всі зустрічають Ярку-переможницю, аплодують і “угугукають”, мов збуджені горили..

А найбільше Ярка любила недільні ранки. На стадіоні незвична тиша, вона сама серед нескінченних рядів порожніх лавок чекає, коли її татко вийде на трек. І він виходив, надсилав їй повітряний поцілунок, одягав шолом і сідав в машину. А потім тільки рахуй кола. Один, три, шість, вісім... на десятому завжди збивалась. І хоч це були тільки тестові заїзди, та для Ярки вони були найкращими в світі. Крім останнього.

— Ярко, а для чого Пилип пиляв Поліну з лип? — Тося вже вертілася біля сестри і збирала опале листя.

— Що? Яку Поліну? Ти як тут опинилась? — Ярка аж стрепенулась від несподіваної з’яви.

— Ну, це мотопед таку скоромовку сказав вивчити, — мала з цілим букетом підійшла ближче.

— Поліно — це кусень дерева, шариш?

— Угу. А що там в тебе в кулаці? — потягнулась до Ярчиної знахідки.

— Нічого, каштан, — знайшлась старша сестра.

— А покажи, — Тосю вже не цікавило зібране нею листя і Поліна з Пилипом.

Ярка сховала руку в кишеню батника. Вона не збиралась ділитися зі сестрою такою цінністю, адже знала, що в її руках вона швидко перетвориться на брухт.

— Та каштан, як каштан. Дід Левко вже зачекався, — потрібно було якось відволікти сестру, тому Ярка додала: Ходімо я тобі куплю чупіка.

— І кіндера?

— І кіндера, — Ярка полегшено зітхнула — цей фокус завжди спрацьовував.

4.

— Ярко, ти чула, чула? Вчорашній заїзд відмінили! — кричав в трубку Ярчин друг Макар, — кажуть чемпіон не зміг приїхати, тому гонку перенесли.

— Перенесли? На коли? — Ярка верескнула так, що дід Левко прокинувся і завертівся у своєму кріслі.

— На неділю. Організатори сказали, що проведуть гонку без чемпіона навіть, якщо його не буде. На порталі такий хайп підняли через це. Сорян, мушу йти, маман кличе. Чао, сіста.

— Що за крики, Ярко? Мала ще спить — розбудиш, — мама виглянула з ванної кімнати.

— Зараз, зараз, пару сек, я тільки перевірю чи інфа сотка, — Ярка погортала віртуальні сторінки, знайшла потрібну і показала мамі, — Ось дивись — перенесли.

Мама байдуже глянула, відвернулась і продовжила чистити зуби. Після тої злощасної аварії на тестовому заїзді — етап чемпіонату закрили і вона найбільше боялась цього дня — дня, коли перегони знову повернуться в їх місто. Як вона не хотіла, але її старша донька була копією свого батька — змалечку гралася машинками, товаришувала з хлопцями, з якими пропадала в автомайстернях і приходила тільки під вечір вся чорна від мазуту, лиш тільки зуби біліли в щасливій посмішці. Чоловік загинув та залишив по собі яскраве нагадування, яке водночас гріло та ятрило її зболену душу.

— Мам, можна мені піти, пліз, пліз, пліз? — канючила Ярка.

— Куди? Ще й не оголосили чи взагалі ці перегони відбудуться.

— А як оголосять — можна буде? — не здавалась донька.

— Побачимо, — відмахнулась мама, — Мені час на роботу. Погуляєш з Тосею в парку після обіду, але гарненько одягни її — сьогодні прохолодно.

— Як? Знову на роботу? Сьогодні ж субота. І чому я завжди повинна няньчити малу?

— Тому що ти старша сестра, яку вона дуже любить.

— Ууу, треш, — випалила Ярка.

— І я тебе люблю, — додала мама, але фраза залишилась непочутою, тому що дівчина вже бігла східцями до своєї кімнати.

Тільки Ярка схопилась за дверну ручку, як почула якийсь гуркіт всередині.

— От Тоська, якщо ти зламала хоча б одну мою колекційну машинку, то тобі кранти.

Та сестри в кімнаті не було. Зате там стояв двохметровий жовтий робот, що силкувався прикріпити до стіни відірвану поличку.

— Ти не хвилюйся — я все полагоджу, — заспокоїв велетень.

— Воу, воу, ти ще хто такий? — Ярка зробила крок назад, — Чекай, я знаю. Ти схожий на цього, як його там, гм... Татко мені цей мультик малою включав часто. Бам.. Бамблбі. Точно.

— Це я там за океаном Бамблбі, а тут я — Джмелик. Радий знайомству, Ярко,— робот простягнув дівчинці руку.

— Ей, давай без рук, а то я за себе не ручаюсь, — Ярка встала в захисну стійку, — Ти як сюди потрапив? Це жарт, якийсь? Ааа, це мама аніматора мені замовила, щоби залагодити свої косяки? Пфф, який примітив.

— Ні, ти сама мене сюди принесла, — відповів Джмелик.

— Чувак, схоже ти з головою геть не дружиш. Ти себе бачив? Як я тебе могла сама при...

Не встигла Ярка договорити, як робот миттєво зник, а на килим впала жовта машинка, яку вона знайшла в купі листя. За долю секунди моделька трансформувалася назад в Джмелика.

— Ого, крутяк! Це було мега кріпово.

— Доню, що там в тебе відбувається? — пролунав мамин голос з вітальні.

— Все добре, мам, просто книжка впала.

— Ну, гаразд, я постараюсь сьогодні довго не бути. Не бешкетуйте.

— Ага, бувай!

— Це просто топчик! Пацани мені ніколи в житті не повірять, — ошелешена Ярка присіла на ліжко, — Отже ти трансформер?

— Так. А якщо точніше, автобот — трансформер, який прибув на Землю з Кібертрону, щоби захищати людей від десептиконів.

— Агов, Джмелику, ізі, менше пафосу — це все я знаю з мультику. Мене більше цікавить, що ти робив серед каштанів?

— Вчора я мав брати участь в змаганнях, але по дорозі до стадіону стався збій в моїй системі трансформації. Тому я залишився в мікроформі.

— То це через тебе відмінили заїзд? Отже ти — чемпіон? Ну, це просто дабл він! Макар свою кепку з’їсть від заздрощів, — Ярка заковзала на ліжку, але одразу насупилась, — Чекай-но, виходить ти не зможеш брати участь в перегонах?

— Вихід є: в першому боксі на стадіоні лежить запасна іскра трансформації. Якщо її замінити, то я знову зможу нормально функціонувати. Проблема тільки в тому, що я не маю права з’являтися на публіці у вигляді робота. Це суворо заборонено кодексом автоботів.

— Але я могла б тебе пронести туди у вигляді модельки.

— Це небезпечно, несправна іскра в будь-який момент може повернути мене у звичайну форму.

— Отже, в першому кажеш? Гм, навряд, мене пустять на стадіон, але я знаю одну лазівку в паркані, куди ще малою прослизала до татка. Якщо її не залатали, то... ех, завелика я вже, мабуть, для неї. Там хіба собака пролізе або...

Двері рипнули. На порозі з отакенними очима та відвислою щелепою стояла молодша сестра.

— Тося! От, попандос! Завжди ти підкрадаєшся.

Мала стояла і терла свої сонні оченята, не розуміючи чи вона спить, чи це все наяву? Джмелик насторожився і готовий був до чергової трансформації, але Ярка зупинила його.

— Все норм, вона не розбовкає. А навіть, якщо й так, то хто їй повірить? Заходь вже, Токсік, буду вас знайомити. Це Джмелик, він ...

— Джмелику, — Ярка навіть не зчулась, як Тося вже повисла в робота на шиї, — ти такий жовтенький, як моя улюблена курточка. А ще в мене є жовтий чайничок. Хочеш чаю? А я ще тортики печу і піцу з ананасами.

Джмелик лагідно обійняв Тосю і уважно слухав її дитяче лепетання. Ярка й собі стала ближче біля робота і допитливо розглядала його. Їй також закортіло пригорнутися до холодного металу його тіла. Але їй дванадцять і, як казала мама, вона вже доросла.

— Агов, снідати сьогодні хтось буде? — голод розбудив діда Левка.

— Ми вже спускаємося, — гукнула Ярка і тихше додала: Тобі, Джмелику, краще зачекати нас тут. Ми все зробимо. Обіцяю.

5.

— Діду, ми пішли гуляти. Не сумуй тут без нас, — Ярка зачинила двері і вони вдвох з сестрою поспішили в бік стадіону.

А дід Левко сумував. Чотири роки, як сумував. Сидів в своїм кріслі із закритими очима та вдавав, що спить. Тільки так він міг бачити свого сина таким, як тоді: усміхненим та щасливим. Мов би хто прикував діда до билець: на вулицю не виходив, говорив так рідко, що в сім’ї це вважалося за свято. І сьогодні він звично повільно гойдався в качалці, але очі тримав відкритими, наче чекав на щось і боявся пропустити.

— Тосько, дивись уважно, бачиш — ось так іскра виглядає, — Ярка вкотре показувала фото на телефоні, де Джмелик в руці тримав свою зіпсовану іскру, що формою нагадувала тризуб, — Далі все просто: ти пролазиш в бокс, забираєш іскру із секції запчастин і ми швиденько повертаємося додому. Зрозуміла?

— Так, Ярко, я зрозуміла, — Тося надула губки, зморщила носика, аби набути ще більш зосередженого вигляду. Адже на таке важливе завдання старша сестра взяла її вперше. Тому вона не могла підвести ні її, ні Джмелика.

На щастя для дівчаток та сама дірка в паркані, за допомогою якої Ярка малою прошмигувала до боксу татка, була на тому ж місці. Ярка відкинула зайве сміття і дала сестрі телефон.

— Ось, присвічуй собі і не барись, щоби тебе ніхто не помітив.

Час сповільнився, наче за секунду перед помахом стартового прапорця. Ярка помітно нервувала і все поглядала в отвір чи не повертається Тося.

— Гей, що ти там лазиш навкарачки? — це був охоронець стадіону.

Ярка випросталась і стала спиною до паркану, стараючись затулити дірку.

— Та так нічого, от собаку шукаю, — збрехала дівчина.

— Яку ще собаку? — охоронець роззирнувся навкруги.

— Гав-гав, — пролунало з дірки, з якої вилізла замурзана Тося.

— А ось яку, — Ярка допомогла сестрі піднятися та схопила її за руку, — погнали, мала!

Сестри так чкурнули, що й болід Формули-1 їх не наздожене, а старий охоронець поготів.

— Молодець, Тосю, чітко спрацьовано, — дівчатка зупинились, коли вже були в безпечному місці і Ярка по-сестринськи зкуйовдила Тосі волосся.

Тося притиснула іскру до грудей і заструменіла гордістю — вона молодець.

6.

Джмелик стояв посеред кімнати та розглядав фото на письмовому столі, де серед безлічі Порше, Феррарі й Фордів він знайшов лиш один знімок без авто. На ньому стояв усміхнений чоловік, який в одній руці тримав Ярку, а в іншій великий кубок за перемогу і підпис під фото: “Татко і моя Яруся-чемпіон”. Автобот провів пальцем по обличчі чоловіка — в його металевих грудях ще гучніше закрутився вентилятор процесора.

— Ну можна я, можна? Ну, будь лааасочка, — в коридорі чулись вже знайомі Джмелику дитячі голоси.

— Давай, причепо.

Ярка відчинила двері і першою в кімнату влетіла Тося, підбігла до Джмелика, кілька секунд повагалася і простягнула йому долоню, на якій лежав невеличкий тризуб.

— Ось, — засоромилась мала.

— Браво, маестро, вийшло епічно, — Ярка зааплодувала.

— Дякую, тобі Тосю, — Джмелик взяв запропоновану йому іскру, — і тобі Ярко! Тепер мені потрібно перевірити чи працює іскра.

— Го в гараж, — запропонувала Ярка, — там достатньо місця.

Світло в гаражі заблимало тьмяною синявою. В напівтемряві дві пари очей уважно спостерігали за тим, як Джмелик відкрив спеціальну секцію свого процесора та поміняв місцями іскри.

— Момент істини, — не встиг він це промовити, як гараж наповнився звуками, наче від тисячі джмелів, і автобот трансформувався в золотистий Шевроле Камаро, звичних для автомобіля розмірів.

— Оце так фокус, — Ярка очам своїм не могла повірити, — ех, шкода, що Макар не бачить цього.

А Тося вже сиділа в салоні і натискала на всі можливі кнопки та важелі.

— Тосько, вилазь, схоже мама з роботи приїхала, — гаражні ворота повільно підіймалися, фари залили порожній гараж яскравим світлом.

— Ви що це тут робите? — мама вийшла з авто і уважно роздивилась доньок, — Тосю, а ти чому така замурзана? Ярко?

Жовта курточка малої була посмугована мастилом та землею.

— А я — джмелик! — Тося здійняла руки, замахала ними і втікла через двері в будинок.

Ярка тільки знизала плечима, міцно стиснула в кулаці жовту модельку і побігла слідом за сестрою.

Залишок дня сестри провели в Ярчиній кімнаті. Мама не стала їх турбувати зайвими допитами та сварити за брудний одяг, адже це, мабуть, вперше, коли її доньки почали так тісно товаришувати.

— Ти підеш від нас вночі? — зажурилась Тося.

— В нього місія, розумієш? Джмелик повинен захищати інших людей і дітей від космічного зла. Не буде ж він нас одних няньчити, — намагалась заспокоїти сестру Ярка.

— Не сумуй, люба, — автобот гладив біляві кучерики молодшої сестри, — кожного року я буду приїжджати до вас на етап чемпіонату. Тоді ми й зможемо зустрічатися. Після того, як мою рідну планету Кібертрон було зруйновано, я втратив свій дім і до сьогодні я не мав його на Землі. Але тепер мені є куди повертатися.

— Джмелику, який ж ти, все-таки, пафосний, — пожартувала Ярка, стримуючи сльози.

7.

— Дівчатка, підйом, а то все на світі проспите!

— Мам, але ж сьогодні неділя, — пробурмотіла спросоння Ярка, — дай поспати.

— Гаразд, спіть. На перегони я поїду сама.

Дівчатка майже одночасно висипали у вітальню.

— Мам, ти не жартуєш? — недовірливо запитала Ярка.

— Я серйозна, як ніколи. Сьогодні прекрасна погода, щоби здійснити сімейну прогулянку. Давненько ми цього не робили, еге ж? Та й кажуть, наче чемпіон повернувся. Чому б не подивитись на нього? Так що швиденько вмивайтеся, вдягайтеся, сніданок вже холоне.

— Я тебе люблю, мамусю! — Ярка з розгону кинулась обіймати та цілувати маму.

— І я тебе, доню.

— Діду, діду, а ми їдемо на перегони, — вигукнула Тося, застрибнувши до старого на коліна.

— А можна й мені з вами? — несподівано запитав дід Левко.

Мама з доньками переглянулися і радісно засміялись.

***

Стадіон зустрічав гостей звичним тисячоголосим гулом, наче й не було чотирьохрічної перерви. Дід Левко провів усіх на місця, на яких вони колись вдвох з Яркою вболівали за своїх фаворитів. Диктор оголосив склад учасників і п’ятихвилинну готовність. На пряму старт-фініш виїхали автомобілі, але глядачі чекали тільки одну машину. І от з'явився жовтий Камаро та став на чолі гонки. З салону вийшов пілот і привітав натовп — стадіон потонув в оваціях та криках.

— Джмелику, Джмелику, — горланила Тося, точнісінько, як Ярка кілька років тому.

Чемпіон повільно повернувся до сектора, де сиділа Ярка, усміхнувся і надіслав повітряний поцілунок. Поцілунок, який адресувався тільки їй одній — тільки Ярусі. І ніхто більше не міг його бачити.

— Удачі тобі, татку!

25.08.2022