Перше кохання

Ось і закінчилося п'ятирічне навчання. Обхідний лист підписано. Вільний. Хіба ще лишилося диплом отримати, та то вже таке: зубрити не треба. З такими думками їхав Сашко з університету.

П'ять років. Десять семестрів. Незліченна кількість безсонних ночей, випитої кави та роздрукованих рефератів. Тепер усе це позаду. Попереду — літо, а за ним... Сашко заплющив очі, намагаючись уявити своє майбутнє, але картинка не складалася. Було лише дивне відчуття невагомості. Коли ти стільки часу біжиш марафон, перші хвилини після фінішу здаються нереальними.

Поїзд почав сповільнювати хід, і динамік над головою хрипко оголосив його станцію. Сашко підвівся, підхопив папку і рушив до виходу. Він ще не знав, що попереду на нього чекає зустріч, яка повністю змінить усі його плани на це спокійне літо.

На виході з метро йому зустрілася ватага колишніх однокласників та односельців, які переважно, як і він, цього року позакінчували свої виші. Компанія вже була трохи весела. Хлопці запаслися щойно купленим біля автобусної зупинки розливним вином, яке потім щедро розливали по одноразових стаканчиках прямо під час руху автобуса.

Зазвичай Сашко уникав галасливих компаній і не вітав такого проведення часу, бо постійно був у навчанні, але воно вже відсунулося, бо лишилося хіба що тільки ще урочисте вручення дипломів, а то вже не іспит: нічого вчити не треба. То чому б не відсвяткувати завершення навчання? І Сашко влився в загальне річище веселої компанії.

- Слухай, - звернувся до нього рудуватий Трохим, - хочеш я тебе познайомлю з однією дівчиною? Приходь сьогодні до нашої школи на випускний.

Трохим був відомий на селі розбишака. Він ще рік тому мав би закінчити політех, з якого ледь не вилетів через те, що під час іспиту побився з викладачем, і якби не вплив його батьків, то хто знає, де б він був зараз, але то окрема історія. Говорив він, схоже, таки серйозно.

Познайомити Сашка він хотів, як пізніше з'ясувалося, із власною дівчиною, стосунки з якою не складалися через те, що Трохим завжди був бунтарською натурою, а дівчина як до майбутнього кандидата в чоловіки висувала чимало вимог до нього, однак від своїх звичок Трохим відмовлятися заради неї не збирався. Він відпускав її, але не хотів, щоб з нею зустрічався хтось із їхньої спільної компанії. Дівчина на таку пропозицію наче погоджувалася..

Сашко в такій ситуації виглядав в очах Трохима ідеальним кандидатом. По-перше, не входив до його найближчого оточення. По-друге, був спокійним, врівноваженим хлопцем на відмну нього самого, шукача різних пригод. По-третє, вважався на селі працьовитим хлопцем. Був ледве не відмінником. По-четверте, зовсім не палив і не зловживав алкоголем. Хіба не ідеальний кандидат для його колишньої, яка вимагала від нього, щоб він хоча б заради неї кинув для початку палити і продемонстрував тим самим їй серйозність своїх намірів, бо зустрічалися вже років п'ять точно, а він продовжував вести життя "розхристаного босяка" і не збирався поступатися навіть у такому невеличкому проханні дівчини, не кажучи вже про відмову від інших шкідливих звичок, яких у нього не бракувало.

На роботу Сашка мали взяти восени. Так що літо в нього було цілком вільним, а особливих планів на нього не було. То ж Сашко вирішив піти на випускний.

З вікна другого поверху вже визирав, пританцьовуючи під перші звуки налаштування апаратури, директор школи. Людей зібралося чимало, бо випускний у Крутоярівській загальноосвітній школі № 1 завжди перетворювався на свято для всього села.

Шкільне подвір’я дихало особливим, щемким теплом червневого вечора. Клумби вздовж шкільного майданчика були простими, довгими й обнесеними низьким, побіленим вапном цегляним бордюром. Рослини тут росли невибагливі, але надійні — ті, які терпляче витримували спеку й літню відсутність поливу.

Окрасою клумби були густі кущі півоній, які щоправда вже відцвіли до середини червня, залишивши після себе лише пишні зелені шапки листя. Яскравим килимом палали жовто-гарячі й коричневі чорнобривці та вогняно-червоні сальвії, висаджені рівними рядками.

Центральна площа, викладена світло-сірою бруківкою, перетворилася на величезну танцювальну залу просто неба. Поверхня майданчика була вимита до блиску й гладка, наче паркет, готова витримати і хвилювання дівчат на високих підборах, і стрімкі па хлопців. Над цим усім розкинулося прозоре вечірнє небо, з якого на бруківку падали м'які тіні від ліхтарів. Танцювальний майданчик був залитий світлом і чеканням, а над головами, відтіняючи урочистість моменту, тихо шелестіли листяні дерева. Усе завмерло в очікуванні перших акордів.

Трохим стояв біля сходинок центрального входу до школи. Він здалека побачив Сашка і щосили махав йому рукою. Сашко підійшов до Трохима, і той потягнув його на середину шкільного двору, який на один вечір став танцювальним майданчиком. Там на них чекала висока білява дівчина.

— Уляна! — випалив Трохим, продираючись крізь натовп.. На його обличчі сяяла така дитяча радість, що Сашкові миттю стало ніяково. За Трохимом підійшла вона. Гарна, струнка білявка з дивовижно великими очима, наче Мальвіна — відома лялька з «Золотого ключика». Сашко вже не раз бачив її раніше з Трохимом, який зустрічав її на шкільному подвір'ї, коли вона була ще старшокласницею.

— Привіт, — механічно привітався Сашко. Він стояв, нічого не розуміючи. Для чого Трохимові ця вистава? Він же наче був у неї закоханий.

— Уляно, це Сашко, — втрутився Трохим. — Знайомсь.!

Сашко спробував видавити з себе ввічливу посмішку, але ця ситуація йому не надто подобалася.... Мотиви Трохима йому були малозрозумілі. По його очах було видно, що він продовжує кохати цю дівчину. Крім того, біля Уляни, наче супутники навколо планети, крутилися ще кілька хлопців, які намагалися привернути її увагу й постійно смішили дівчину. Така атмосфера не сприяла налагодженню спілкування. Розмовляти в такій компанії, де кожен намагався перетягнути увагу дівчини на себе в Сашка не було жодного бажання, але ж не повертати назад, коли вже прийшов. Він вирішив залишитися й трохи потанцювати, щоб скинути напругу й відволіктися від безглуздої ситуації, в яку втягнув його колишній однокласник.

Сашко насправді дуже любив танцювати. Хоч він ніколи не займався цим професійно, але мав непогане почуття ритму. Свого часу він навіть за журналом розучував популярний колись танець «Диско», крок за кроком повторюючи рухи з картинок.

— Ну, я пішов танцювати, — коротко кинув він Трохимові й рішуче рушив у центр натовпу, де вирувала потужна музика. Тіло швидко згадало рухи з улюбленого «Диско». Сашко повністю віддався музиці, забувши про залицяльників Уляни та дивну поведінку свого товариша.

Навколо нього швидко утворилося коло, переважно з дівчат. Додому Сашко повертався не сам, а в компанії двох чорнявих красунь, які танцювали разом із ним і яким, як з’ясувалося, було по дорозі. Дівчата помітно відрізнялися віком: одна була старша за нього, а друга — років на п'ять молодша.Старша першою дійшла до свого будинку. Дорогою молодша якраз скаржилася їй, як нудно минає це літо.

— А я б на твоєму місці не нудьгувала, — з натяком вимовила старша, виразно кивнувши в бік Сашка.

— Ну що, королю диско, дякую, що провів, — усміхнулася вона, відчиняючи хвіртку.

Молодшу чорнявку звали, як і дівчину Трохима, Уляною. Висока, струнка, із витонченою поставою — у її грації відчувалося щось нетутешнє, притаманне жінкам Сходу. Особливу заворожливість мали великі мигдалеподібні очі кольору міцної кави. Коли в них дивитися, то наче занурюєшся в глибокий колодязь, на дні якого ховаються таємниці південної ночі та спокій безкраїх пустель. У цьому погляді можна було потонути назавжди. Головною ж окрасою дівчини була важка коса кольору воронячого крила. Вона темною шовковою рікою спускалася вздовж тонкої спини, тихо погойдуючись у такт неквапливої ходи.

Сашко бачив її ще в дитинстві — бували, як кажуть, кілька разів в одній пісочниці, та й жили недалеко, по сусідству. Вона була зовсім малою, проте витонченість і яскравий артистизм проглядали в ній уже тоді. Дівчинка палко захоплювалася музикою і віртуозно грала на фортепіано, знаходячи в грі віддушину, захист від сірої буденності та свій особливий, прихований від чужих очей світ. Але рання смерть батька перекреслила мрії Уляни про велику сцену та консерваторію. Щоб утриматися на плаву, родина була змушена продати інструмент. Разом із цим чорним лакованим фортепіано з дому ніби винесли її душу.

Саме тоді, коли змовкла музика, у дівчині прокинулося наче щось інше — прадавній, спадковий вогонь, що ніби передався їй від предків із гарячих східних країв. Втративши земне мистецтво, вона буцім відкрила в собі силу, яку неможливо було ані приховати, ані приборкати. Тепер у селі стиха гомоніли, ніби Уляна — відьма по крові, спадкоємиця таємничого роду, що віками збирав свою магію по світах. Проте чого тільки не вигадають люди, шукаючи пояснення чомусь надто красивому чи незрозумілому для них!

Сашко був сором'язливим, мовчазним хлопцем, а тут, сам не знаючи як, спромігся запросити дівчину до себе на чашку чаю. Дівчина загадково посміхнулася й вимовила: - Не цього разу, але чай обов'язково буде.

Вона розвернулася і пішла, залишаючи за собою ледь відчутний аромат чебрецю та висушеного на сонці степового полину. Сашко так і залишився стояти на роздоріжжі, заворожений її ходою, яка більше нагадувала плавний танець, ніж звичайні кроки. З того вечора його життя змінилося. Уляна не виходила в нього з голови.

Минуло кілька днів. За цей час Сашко встиг отримати диплом та відсвяткувати подію з однокурсниками в кав'ярні «Мажара». Почали з принесеного із собою «Чорного кардинала», а до гарячого запеченого курчати піддалися на вмовляння офіціанта й замовили «Аліготе». Проте витончений вибір персоналу група не оцінила: після солодкого вина сухе «Аліготе» здалося всім нестерпно кислим, тож пляшка так і залишилася недопитою. Цей святковий вечір минув для Сашка як у тумані й надто швидко — хлопець досі перебував під глибоким враженням від учорашньої зустрічі.

Сашко гнав від себе спогади про той вечір, але вони не зникали. Образ дівчини, яка розчиняється в сутінках, переслідував його повсюди. Він намагався зосередитися на буденних справах — усе було марно. Цей спогад постійно навертався на розум, мов легкі, але невідступні передгрозові хмарки, що раз у раз затягували небосхил і не давали пробитися жодній іншій думці. Нещодавнє святкування закінчення навчання в колі однокурсників, де всі галасували, пили вино й голосно сперечалися про майбутнє, здавалося йому далеким, чужим шумом. Усе навколо втратило колишню вагу й колір, перетворившись на розмитий фон для однієї-єдиної картини, що закарбувалася в пам'яті. Зрештою, коли сонце почало схилятися до обрію, хлопець зрозумів, що більше не витримає цієї невизначеності. Він набрався хоробрості й рушив до подвір'я дівчини.

Сашко рішуче підійшов до високих дерев'яних воріт, за якими ховався її двір, і кілька разів упевнено постукав. Вони були старі, темні від часу, але прикрашені дивним, глибоким різьбленням — чудернацькими, сплетеними між собою фігурами й незвичними візерунками. Дивлячись на ці лінії, Сашко не міг розгадати їхнього змісту, але від них віяло якоюся особливою, давньою таємницею. Звук від його стуку вийшов глухим і занадто вагомим у вечірній тиші, від чого серце хлопця на мить завмерло, а потім забилося так шалено, що аж відлунювало в скронях.

За ворітьми панувала така глибока тиша, що Сашкові на мить здалося, ніби за ними взагалі немає життя — лише порожнеча. Хлопець завмер в очікуванні, майже не наважуючись дихати. Але вже за секунду по той бік почулися кроки, що відлунювали десь у глибині подвір'я. Вони наближалися — дивно легкі, майже невагомі, мов шелест сухого листя, що котиться від вітру. Стара клямка тихо зсунулася, видавши м’який, чистий металевий звук, і важкі ворота без жодного рипіння розчинилися навстіж. На порозі стояла вона. У вечірньому світлі її обличчя здавалося блідим, а великі темні очі дивилися на Сашка без подиву, наче вона знала, що він прийде саме цієї хвилини.

Хлопець озирнувся і застиг на місці, вражений побаченим. Перед ним було абсолютно звичайне сільське подвір'я. Стара, розлога груша посеред двору, втоптана до блиску стежка, що вела до хати, притулена до призьби дерев'яна лопата для снігу, яка чекала своєї зими. Усе виглядало так просто й буденно, наче господарі вийшли буквально на хвилину поратися по господарству. Сашко точно знав, що ніколи раніше не переступав цього порогу, проте кожен вигин старої груші, тріщини на глиняній мазанці й навіть кут, під яким бліде світло з вікна падало на споришеву траву, здавалися йому до болю знайомими. Наче він уже бачив цей двір у сотнях своїх забутих дитячих снів і тепер просто повернувся туди, де завжди мав бути. У повітрі стояв ледь відчутний, солодкуватий запах матіоли та вечірньої прохолоди, яка м'яко опускалася на землю разом із сутінками.

— Заходь швидше, отам за грушею рукомийник та рушник, мий руки та пішли до хати, бо чай на столі вже стине, — порушила вона тишу, і її голос у вечірньому повітрі прозвучав напрочуд буденно й тепло. — І я пригощу тебе пирогом, який сама спекла.

Вона розвернулася і легким, майже невагомим кроком рушила втоптаною стежкою до ганку. Сашко на мить завагався, скидаючи із себе це дивне відчуття несподіваного впізнавання, а тоді слухняно рушив за грушу.

Сашко підійшов до старої крислатої груші, під якою на гілці погойдувався простенький пластиковий рукомийник. Він кілька разів натиснув на металевий штир, підставляючи долоні під цівку прохолодної, чистої води. Вона миттєво змила дорожній пил і залишки денної втоми. Знявши з цвяха на стовбурі свіжий, вишитий по краях рушник, що пахнув сонцем і сухою лавандою, він ретельно витер руки. Кожен його рух був неквапливим — хлопець наче намагався розтягнути ці хвилини спокою та звикнути до дивного, але такого приємного відчуття домашнього затишку.

Повісивши рушник на місце, Сашко рушив стежкою і завернув слідом за Уляною до літньої кухні. Крізь відчинене вікно лилося м'яке жовтувате світло від простої лампочки, а зсередини пахло чимось рідним і знайомим — свіжоспеченим тістом і домашнім варенням.

Він переступив поріг і на мить зупинився, несміливо озираючись навколо. На столі, застеленому трохи потертою клейонкою в дрібну квіточку, вже стояв маленький керамічний заварник. Від нього піднімалася легка пара, наповнюючи літню кухню простим, густим запахом сушеної м’яти та чебрецю. Поруч на тарілці стояв пиріг. Це був звичайний, простий домашній «тертий» пиріг на маргарині зі смородиновим варенням — один із тих, які часто печуть на швидку руку з того, що знайшлося в погребі чи коморі.

— Сідай, чого стоїш у дверях, — тихо сказала Уляна, відсуваючи дерев'яний стілець. Сашко слухняно сів навпроти неї. Дівчина взяла великий ніж і відрізала йому добрячий, ще трохи теплий шматок пирога. Тісто злегка кришилося під лезом, оголюючи темну, густу смужку варення. Вона дбайливо підсунула тарілку ближче до нього і налила в стару чашку гарячого чаю.

Сашко взяв шматок ледве теплого пирога.. Скоринка була крихкою, а смородинова начинка — звично кислуватою. Це був звичайнісінький пиріг, але Сашкові він здався найсмачнішим у світі. Мабуть, тому, що його спекли руки дівчини, яку він покохав.

Він повільно проковтнув перший шматок і зробив ковток ароматного чаю з чебрецем. Уляна, підперши підборіддя долонею, уважно спостерігала за ним.

— Ну як тобі пиріг? — тихо запитала вона, примруживши очі. — Сподобався? Чи, може, занадто солодкий вийшов?

— Мені сподобався, смачний дуже, — просто відповів Сашко.

— Правда? — вперше за весь вечір здивувалася Уляна.

— Правда, — сказав Сашко і тепло всміхнувся, допиваючи чай. Напруга, що на мить зависла в повітрі, розтанула остаточно. За розмовою вони й не помітили, як за вікном зовсім стемніло.

Сутінки густішали. У літній кухні ставало прохолодно, тож Уляна з Сашком перебралися до хати. Вони сіли поруч на старому дивані, а між ними одразу вмостився великий чорний кіт, якого вони заходилися гладити — кожен зі свого боку.Кіт задоволено й голосно замуркотів, заплющивши очі від подвійної порції ласки. У напівтемряві кімнати це мурчання здавалося єдиним звуком, що тримав їх у реальності. Сашко з Уляною вели руками по м'якій спині тварини, аж поки їхні пальці ненароком не торкнулися одне одного. Вони обоє на мить завмерли. Кіт розплющив одне око, ніби незадоволений тим, що рух зупинився. Дівчина почервоніла, а Сашка немовби обдало жаром.

Кіт, обурений тим, що рух раптово зупинився і подвійна порція пестощів урвалася, незадоволено й різко сплигнув з дивана з гучним, докірливим «мяу!», яке лунко прозвучало в кімнатній, вже майже опівночній тиші. Через цей різкий стрибок кота їхні пальці, що щойно випадково зустрілися, миттєво роз'єдналися, обірвавши тонкий невидимий зв'язок, який устиг виникнути між ними.

Цей раптовий рух кота нарешті змусив обох відірвати погляди одне від одного й зиркнути на вікно, за яким уже давно панувала густа літня ніч. Вони водночас помітили, що час вже надто пізній — стрілки годинника невблаганно наближалися до опівночі, тож обом пора було розходитися, готуватися до завтрашнього дня й лягати спати, адже зранку на кожного чекали ще справи.

— Ого, ну й засиділися ми... Вже справді пізно, пора лягати спати, бо завтра рано вставати, — ніяково озвучила спільну думку Уляна, першою підводячись із дивана.

— Твоя правда, час пролетів зовсім непомітно. Мені теж уже час іти, треба хоч трохи виспатися перед завтрашнім днем, — погодився Сашко, піднімаючись слідом і намагаючись вгамувати шалене серцебиття.

Вони разом вийшли з теплої, сповненої затишку кімнати на нічний ґанок. Хто знає, скільки би вони ще отак сиділи поруч, розмовляючи про все на світі або просто мовчки гладячи кота, якби не схаменулися, що вже пізня ніч. Сашкові було напрочуд легко й комфортно з цією дівчиною, і покидати її зовсім не хотілося.

Уляна накинула на плечі легку кофтину й тихо ступала босоніж по дерев'яних сходах, а потім — по втоптаній стежці подвір'я, проводжаючи Сашка до хвіртки. Цвіркуни у траві скрекотали так затято, наче намагалися заповнити паузу, що знову виникла між ними. Хлопець поклав руку на прохолодну клямку воріт, але не поспішав її натискати.

— Ну, я пішов... — ніяково переступив з ноги на ногу Сашко, зазираючи їй в очі, які в темряві здавалися величезними. — Дякую за чай. І за пиріг. Було дуже смачно..

— І тобі дякую, що зайшов. Цей вечір пройшов так швидко... Я й не помітила, як час пролетів, — Уляна ніжно всміхнулася, обхопивши себе руками за лікті, щоб захиститися від нічної прохолоди.

— Улянко.... — Сашко раптом відпустив клямку і зробей напівкрок назад, до неї. Серце знову зрадницьки кануло кудись униз. — А ми... ми побачимося завтра? Ну, тобто вже сьогодні, вдень?

Уляна на мить замислилася, опустивши погляд на свої пальці, а тоді хитро глянула на нього з-під вій:

— Якщо ти не проти, то можна. Якраз сонце не буде так пекти. Може, прогуляємося ввечері околицями села? Зараз так чудово спостерігати за тим, як сідає сонце.

— О шостій? — поспіхом, наче боячись, що вона передумає, запропонував Сашко. — Чи краще о сьомій, щоб уже зовсім прохолодно було? Я забіжу за тобою.

— Давай краще я сама о шостій підійду до твого двору, мені якраз по дорозі буде, коли впораюся з усіма справами, — тихо відповіла дівчина. — Іди вже, а то точно не виспишся. На добраніч, Саш!

— На добраніч, Улянко!

Вона зробила крок назад до хати, а Сашко нарешті відчинив хвіртку. Коли він ішов нічною вулицею, йому здавалося, що він не йде, а летить, а в голові лунало лише одне: «О шостій біля мого дому».

Нічна прохолода бадьорила Сашка, поки він ішов знайомими сільськими вуличками додому. Навколо панувала тиша, порушувана лише далеким сюрчанням цвіркунів та тихим шелестом тополь. Зайшовши на подвір’я, хлопець намагався ступати якомога тихше, щоб не розбудити батьків. Хвіртка ледь чутно рипнула, але в хаті всі вже спали.

Він навпомацки знайшов своє ліжко й ліг, навіть не запалюючи лампи. Сон прийшов не одразу — перед очима все крутилася хитра Улянина посмішка з-під вій. Попереду був довгий день очікування, але думка про вечірню зустріч зігрівала краще за будь-яку ковдру.

Наступного дня Сашко до вечора переробив усі хатні справи. Робота аж кипіла в його руках: він і води з криниці наносив повні відра, і дров до літньої кухні наготував із запасом, і навіть підправив старий тин біля воріт, хоча збирався зробити це аж у суботу. Ще вдень мати, помітивши такий запал сина, з усмішкою допомогла йому вибрати й обережно зрізати найкращі квіти для дівчини. Червоні троянди росли в них прямо під вікнами — мати роками плекала цей квітник і дуже пишалася ним. Зрізаний букет сховали в сінях, щоб не зів'яв.

Щойно сонце почало схилятися до верхівок дальніх дерев, хлопець кинувся до хліва й загнав кіз, які незадоволено мекали, бо їх зачинили раніше, ніж зазвичай. Заскочивши до хати, Сашко взявся наводити лад. Він ретельно, аж до рипіння, вмився холодною водою з кухля, а потім став перед невеликим дзеркалом у сінях і акуратно причесався, намагаючись приборкати неслухняний вихор на маківці. Одягнув випрасувану чисту сорочку й нові штани, які беріг для особливих випадків. Наостанок перевірив заздалегідь підготовлений букет, що чекав свого часу у відрі з водою під столом, і став виглядати у вікно Уляну.

Сашко стояв біля вікна в сінях, раз у раз поглядаючи на дорогу. Хвилини тяглися, наче гумова стрічка. І ось нарешті на початку вулиці з’явилася знайома постать. Уляна підійшла до воріт — легка й тендітна у своїй найкращій сукні.

Побачивши її, хлопець миттєво зорієнтувався. Він вискочив на ґанок, вийшов на вулицю і, затамувавши подих, попросив зачекати. Дівчина здивовано кліпнула довгими віями, але слухняно зупинилася біля хвіртки.

Сашко швидко повернувся до хати і за секунду виніс букет. Погляди всіх бабусь із лавок, які щовечора збиралися навпроти, були прикуті до цього дійства. Прямо там, на очах у всієї вулиці, хлопець протягнув Уляні червоні троянди. Яскраві бутони, вкриті дрібними краплями води, засяяли в променях вечірнього сонця.

— Це тобі, — ніяковіючи, але твердо промовив він.

Уляна від несподіванки почервоніла так густо, що її щоки миттєво зрівнялися барвою з пелюстками квітів. Вона обережно прийняла важкий запашний букет, не знаючи, куди сховати погляд.

За мить Уляна впоралася з ніяковістю і підняла на Сашка свої темні блискучі очі.

— Зачекаєш мене хвилинку? Я тільки віднесу їх додому і поставлю у вазу, бо за вечір вони просто зав'януть.

Двчина швидко побігла до своїх воріт, обережно пригортаючи квіти до грудей. Уже за кілька хвилин вона повернулася — легка, усміхнена й тепер абсолютно вільна для прогулянки. Вони взялися за руки і рушили в бік сільської алеї, залишаючи за спинами зацікавлені погляди бабусь.

Невдовзі затишна стежка сховала їх від зайвих очей під тінню розлогих лип. Вони присіли на стару дерев'яну лавочку, яка вже трохи охолола після денної спеки. Сонце майже сховалося за горизонт, залишаючи на небі м'які рожеві розводи, а вечірня тиша навколо порушувалася лише тихим сюрчанням цвіркунів.

Сашко почав довго розповідати про своє університетське життя. Захоплено розказував про навчання в університеті, яке щойно залишилося позаду, згадував, як важко було туди колись вступити та скільки безсонних ночей пішло на складні іспити. Хлопець ділився історіями про життя у великому місті, участь на першому курсі у КВК, веселі студентські будні в гуртожитку,та роздумував про те, що тепер перед ним відкривається зовсім новий, самостійний шлях дорослого життя.... Він говорив майже без перепочинку, перескакуючи з теми на тему, аби тільки приховати власне хвилювання та заповнити паузи. Але дівчина підштовхнула його до дій:

— Саш, а ми що, так і будемо сидіти?

Тут уже Сашкове обличчя враз нагадало колір нещодавно подарованих бутонів червоних троянд.

Він повільно нахилився до дівчини, але Уляна стрімко випередила його. Вона поцілувала Сашка біля самого вуха — так палко й зненацька, що в голові парубка аж загуло. Земля на мить пішла з-під ніг, лавочка хитнулася, а липи над головою наче зробили оберт. Тоді світ для нього перевернувся по вертикалі. Сашко збагнув, що Уляна грає за зовсім іншими правилами, до яких в університеті його точно не готували. Цей поцілунок залишив у пам’яті тонкий, солодкий дзвін, який ще довго не вщухатиме. Він відчув, що вже ніколи не зможе забути цей літній вечір.

Уляна відсторонилася всього на кілька сантиметрів і з цікавістю та хитрим блиском в очах подивилася на Сашка, який не зміг одразу оговтатися від такого стрімкого поцілунку. Вона закинула голову назад, затамувавши подих на якусь мить, ніби розглядала зорі, що щойно почали проступати крізь липове листя.

— Ну що, студенте? — тихо, майже пошепки промовила вона, поправляючи пасмо волосся, що вибилося з-за вуха. — Так у ваших книжках пишуть про кохання?

— Ні.. — нарешті вичавив він із себе, відчуваючи, як червоніють щоки. — У книжках не так.

— Отож-бо, Сашку. Книжки лишаються книжками, а ти більше навколо дивись, — вона кивнула в бік темної стежки, що вела до центру села. Звідти крізь нічну тишу вже долинав глухий гуркіт чийогось мотоцикла та далекі голоси молоді біля клубу.

— Справжнє життя не піддається конспектуванню, — Уляна підвелася з лавки й обтрусила сукню. — Ходімо, бо скоро роса впаде. Та й мама казала, що зачинить хату на засув, якщо до півночі не вернуся.

— Побачимося завтра на цьому ж місці. Приходь о п'ятій. Я буду вже вільна о цій порі. Вона крутнулася на підборах і швидко покрокувала в бік освітленої вулиці, залишаючи його одного в нічній прохолоді. Сашко лишився стояти біля старої дерев'яної лавочки, проводжаючи її поглядом, і вперше в житті думаючи, що деякі речі й справді не варто записувати — їх треба просто проживати.

Сашко ще кілька хвилин дивився туди, де зникла Уляна, а потім повільно покрокував додому. Ніч остаточно вступила у свої права, огортаючи село густою темрявою, розбавленою хіба що далеким мерехтінням зірок та тьмяним світлом єдиного ліхтаря біля клубу.

Сашко, замислений, дійшов до свого будинку й тихо прочинив дерев'яну хвіртку. На веранді тьмяно горіла настільна лампа, а на столі під серветкою чекала вечеря, до якої він так і не торкнувся.

Хлопець зайшов до кімнати, скинув туфлі й ліг прямо в одязі. Проте сон не йшов, як би Сашко не заплющував очі. У темряві перед ним, наче в кінострічці, крутилися події вечора: хитрий блиск Уляниних очей, її смілива репліка, аромат липового цвіту й легкий стукіт підборів по бруківці. Коли Сашкові нарешті вдалося поринути в легку дрімоту, йому наснилася стежка, якою Уляна йшла додому. Але тепер вона здавалася безкінечною, а він ніяк не міг наздогнати світлу сукню, що миготіла попереду.

Сашко прокинувся з першими променями сонця, які пробилися крізь фіранку й освітили його обличчя золотавим сяйвом. Хлопець швидко скинув пом'ятий за ніч одяг і довго вмивався холодною водою, намагаючись змити залишки нічного видіння — тієї безкінечної стежки, якою йшла від нього Уляна.

Цілий день він порався з батьком на городі. Однак думками хлопець був далеко, повністю поглинутий спогадами про вчорашній вечір. Це відверто дратувало батька, якому доводилося по кілька разів повторювати прості прохання: то Сашко застигав із лопатою в руках, дивлячись кудись повз грядки, то подавав зовсім не той інструмент, невпопад киваючи головою. Йому хотілося якнайшвидше знову зустрітися з дівчиною.

А сонце наче навмисно зависло в зеніті, розпеченим диском застигши над селом і глузуючи з його нетерпіння. Хвилини минали мляво, наче густий мед, що повільно капає з ложки. Подумки Сашко вже давно був біля старої лавочки, поряд з Уляною.

Нарешті повіяло вечірньою прохолодою. Сашко обчистив лопату від грудок землі й пішов змивати денну втому. Для прогулянки вибрав простий, чистий одяг: дістав із шафи свіжу футболку, натягнув улюблені джинси та старі, проте зручні кросівки — саме те що треба для блукань дорогами й лісовими стежками на околицях села. Швидко витер рушником вологі кучері, причепурив волосся пальцями, перевірив у кишені ключі, прихопив кілька зім'ятих купюр про всяк випадок і вийшов надвір. Крокуючи повз ворота, він ловив себе на думці, що всі його помисли зайняті Уляною. Його тягнуло до неї, наче потужним магнітом, і ця невидима сила повністю підпорядкувала собі його волю й рухи.

Стежка вела Сашка повз знайомі паркани прямо до старої дерев'яної лавочки на околиці, де вони домовилися зустрітися. Уляна вже чекала там. Вона посміхнулася, підвелася назустріч, і вся денна втома хлопця миттєво випарувалася. Вони пішли лісовою стежкою, розмовляючи про все на світі, намагаючись дізнатися більше одне про одного. У полоні цієї розмови вони й не помітили, як забрели вглиб лісу — туди, де поміж високих сосен темною постаттю височіла стара занедбана водонапірна башта з фігурою червоного півня на самій верхівці.

В останніх променях завітреного сонця той півень здавався майже чорним, гострим силуетом, що врізався в небо. Тут, у густих сутінках, ліс раптом здався Сашкові чужим і таємничим. Повітря навколо них наче завібрувало: з-під розлогого даху вежі, саме з-під ніг залізного півня, один за одним почали вилітати кажани. Вони стрімко й безшумно кружляли в повітрі, полюючи на нічних комах.

Уляна зупинилася і захоплено закинула голову вгору, проводжаючи їх поглядом. Вона зовсім не боялася цих нічних створінь — навпаки, дивилася на них із цікавістю. А от Сашкові стало трохи моторошно. Щоразу, коли якийсь кажан пролітав надто низько, майже торкаючись крилом його кучерів, хлопець мимоволі втягував голову в плечі.

Уляна помітила ці мимовільні рухи Сашка й лагідно посміхнулася. А після чергового смикання хлопця від летючої миші, яка пронеслася надто близько, вона тихенько засміялася — і цей звук миттєво розвіяв гнітючу тишу, що почала згущатися навколо башти.

Дівчина плавно підняла руку до своєї голови. Її пальці звично переплелися з пасмами, і вона почала повільно, ритмічно розпускати та чесати свою довгу косу, наче якась лісова чи річкова русалка, що заворожує нічних подорожніх. У кожному її русі було стільки спокою й таємничої грації, що Сашко мимоволі задивився. Уся моторошність нічної атмосфери раптом вивітрилася з його голови, повністю розчинившись у ніжному місячному сяйві.

— Про ехолокатор чув? — тихо, майже пошепки запитала Уляна, не перериваючи свого заняття.

— Вони бачать цей світ через звук. Посилають ультразвукові сигнали й за відлунням знають про кожну твою кучеряшку. Кажани ніколи в житті не заплутаються в твоєму волоссі.

Уляна закинула голову трохи назад, підставляючи обличчя нічному вітру.

— Я вже не перший раз сюди приходжу, Саш. Спеціально, щоб подивитися на них. У тому, як вони плавно розрізають крилами темряву, є якась особлива, прихована магія. Вони вільні, і вежа для них — цілий всесвіт.

Уляна закинула голову трохи назад, підставляючи обличчя нічному вітру.

Сашко подивився на Уляну, яка з розпущеним волоссям здавалася частиною цієї містичної ночі. Напруга, що сковувала хлопця, раптом зникла.. Сашко мимоволі всміхнувся, замилувавшись її особливою, природною красою, і його погляд потеплішав. Він знову перевів погляд угору: кажани, що стрімко проносилися в небі, більше не здавалися загрозою — вони просто були гармонійною частиною цього магічного місця.

Уляна перестала чесати косу, залишаючи волосся вільно тріпотіти на вітрі. Вони сиділи біля підніжжя старої вежі в цілковитому мовчанні, заворожені польотом кажанів, але це вже була не та гнітюча, важка тиша, від якої Сашкові стало трохи не по собі пів години тому. Тепер це було затишне, магічне німе порозуміння двох людей, які раптом відкрили одне в одному щось дуже важливе.

Коли місяць піднявся найвище, Уляна підвелася, обтрушуючи суху траву зі спідниці, і протягнула Сашкові руку:

— Пора повертатися, на нічних мандрівників, мабуть, удома вже зачекалися.

Він узяв її за руку, і з того дня вони були нерозлучні майже ціле літо.