Бешкетник

Я любив цей генделик. Оформлення під старовину: масивні дерев'яні столи, такі ж стільці, глиняні глечики на підвіконнях. Не надто гамірний. Недорогий. З простим та зрозумілим меню.

Генделик тулилася на другому поверсі. Якщо пощастить зайняти столик біля вікна — відкривається краєвид на площу.

Ішов жовтень двадцять першого. Чи то пак кінець вересеня? Я опинився у тому районі й вирішив завітати.

На скляних дверях висіла табличка: «Без маски не обслуговуємо». За цим стежила офіціантка, чия власна маска теліпалась на підборідді. На той час всі вже втомились від цього маскараду. Проте правила «не ходити з босим

обличчям» дотримувалися й далі, неначе ритуалу. Усі виконували приписи просто тому, що так треба. Навіщо бути білою вороною?

Я підійшов до барної стійки, узяв пива, зробив замовлення та зайняв улюблене місце біля вікна. Площею снували люди. Спішили туди-сюди у передвечірніх сутінках. Мені подобалося спостерігати за ними. Сам я нікуди не поспішав.

Замовлення принесли хвилин за п'ятнадцять. Я нанизав на виделку смажену картопельку та кілька грибочків.

Потягнув пива із запотілого бокала. І зловив себе на думці, що я серйозно застряг.

Ні, не так. Я мізкував над ідеями для нових оповідань. А думка про те, що я в тупику — і в письменництві, і взагалі по життю, — виринала сама собою. Тлом.

Минуло майже три роки відтоді, як я вирішив стати письменником. Покинув роботу менеджера. Завів свій ютуб-канал. І почав розповідати страшні історії. На їжу вистачало, та це й усе.

Знаєте, як влаштований ринок страшних історій? День у день ти штампуєш їх через нейромережу. Обираєш популярну тему, — ґенеруєш текст і гайда до вершин переглядів. Такі історії мовби виплекані в пробірці. Прісні. З пласкими персонажами та картонними скримерами. На професійному сленгу це називається «літературний фастфуд». Історієвмісний продукт. Ерзац-жахастик.

З іншого боку... А чом б й ні? Вигідно ж. Вигідно розповідати, як чергова група студентів заблукала у лісі, після чого убогих розумом героїв починає винищувати якась потвора або селяни-канібали. Або вигадати щось геть безглузде — на зразок «Бабка-сапка».

Більшість авторів займається цим лише тому, що треба за щось жити. Це просто робота. Працюєш вдома. Вільний графік. Жодного керівництва. Не робота, а мрія! Творити таке — не проблема. Головне — регулярно. Ти мусиш

видавати нову історію щонайменше раз на тиждень. Якість стоїть на другому місці. Ні, навіть на третьому. На другому — обкладинка... Такі алгоритми. Якщо ти не згоден — краще взагалі не потикайся в цей бізнес.

Хоча, знову ж таки! Траплялися і справжні таланти. Ті, хто писав сам. Старався. Створював щось від душі. Я обожнював твори Юлії Шендер. А згадати Sallivan`а чи Романа Чорного! А Артем Артемов? А Оксана Ветловська? А як же Пучок Перцепцій? Ні, якісні історії знайти можна. Але їх ще треба було ЗНАЙТИ! Чорт

забирай, у нас був величезний ринок — а крім кількох імен, читати було рішуче нічого! Нейромережеві канали росли як гриби після дощу. Вони заповнювали ефір. Я ж плентався далеко позаду. Ні, казав я собі. Просто пиши добре. Хіба ти тупіший за машину? Ну, хіба трошки...

Взагалі, я багато розмірковував про письменництво. Навіть більше, ніж власне писав, — тепер я можу в цьому зізнатися. На моє глибоке переконання, кожен читач (навіть сивий дідуган!) уподібнюється малій дитині. Читаючи чужий текст, ти довіряєш його авторові. Мовби вручаєш йому самого себе. Письменник же бере свого читача за руку — і веде його у свій світ. Що чекає на читача там? Який відбиток залишиться від прочитаного? Чи залишиться бодай щось?

А ще... Ви здивуєтесь, але в той час мені потрібен був ворог! Не конкурент — цього добра завжди вистачало. Особливо у продажах, де я колись працював. Ментальні підніжки, косі погляди. Перехоплені клієнти, зведені нанівець замовлення. Коли таке ж це робив ти — злісний шепіт за спиною. Ні...

Це все... не те. Це все якесь пошле. Сіре. Мені потрібен був... справжній ворог. Екзистенційний. Щось грандіозне, що можна було б щиро ненавидіти. З чим можна було б боротися.

Будьте обережні зі своїми бажаннями. Іноді вони здійснюються.

Під стелею бубонів телевізор. В новинах показували двох дідів на лавочці. Діди розсуждали про долю світу. Геополітика. Багатополярний світ. Уся ця нісенітниця. Один із дідів торочив щось про «позитивну динаміку».

Рухомий рядок внизу екрана сповіщав: «Сусідні країни легалізували людожерство».

— От гади! — голосно обурився чоловік за сусіднім столом (мабуть, напідпитку). — Геть людську подобу втратили, пси! Їм що, жерти нічого?

Цікаво, він справді в це вірить? — подумав я. Подумав, та змовчав. Щодо політики я чесно дотримувався принципу, виробленого поколіннями предків ще при СССР: не цікавитись. Ти не цікавишся — тебе не помічають. Чесна

угода, чи не так?

Хтось попросив перемкнути канал. Один з працівників закладу натиснув на кнопку. Життєрадісний диктор повідомив, що «краще життя вигадали за кордоном!». Він був одягнений у дорогий імпортний костюм. В кадр

попав золотий годинник. Гарна річ, явно не вітчизняного виробництва. Зал невдоволено загудів. Глухо, але відчутно. Нахабна брехня нікому не подобалася. Дарма ВОНИ вважають свій народ бовдурами. Ой дарма!

Офіціант клацнув пультом. Далі — футбол. Зал заспокоївся. Одразу ж пішла реклама. Зелений екран, золоті монети, придуркувата музичка.

«Букмекер Бешкетник. Грай — та перемагай!» — віщав приємний чоловічий баритон.

Яке дивне слово — «Бешкетник», — подумав я. — Зараз так вже не кажуть. Навіть по-своєму соковите слово. Нині букмекери воліють називатися по-англійськи: всілякі «Бет» та «Він». А тут... Бешкетник! Що й казати...

Оригінали!

Я подумав, що добре було б узяти ще щось. Ковбаски по-домашньому чи добре просмажену курячу відбивну? Готували тут смачно. І я був зовсім не проти віддавати належне місцевому куховарству!

Я пошукав очима офіціантку. Офіціантки не було й сліду.

Треба піти до бару й когось погукнути. Але як же ліньки кудись іти... Я взяв бокал і повернувся до вікна, поринаючи у своє звичне замріяне заціпеніння. І десь у цю мить до мого столика підійшов Ромка — мій колишній

однокурсник.

Ми не бачилися років п'ять. Чи сім? І не спілкувалися приблизно стільки ж. Новорічні вітання не рахуються. Він замовив пива і сів навпроти. Зав'язалася незграбна розмова — як це буває, коли давно не бачився з людиною. Хто де. Хто з ким. Хто ким став. Звичайна балачка двох людей, яким немає чого сказати

одне одному.

Зробивши замовлення, Ромка дістав телефон і почав щось клацати.

— Ну от... Колись ми спілкувалися, не уткнувшись у телефони, — підколов я. — А сьогодні в телефонах усе наше життя. Та відклади вже його!

Ніде правди діти, я й сам із задоволенням заліз би у телефон. Поскролити новини в телеграмі чи зайти на ютуб.

— Ні-і, — мовив Ромка, не піднімаючи очей. — Почекай... Я якраз ставочку роблю. На футбол. Зараз зайде — і за мою вечерю заплатить казино.

— Пф-ф... — усміхнувся я. — А нащо це тобі? Тобі що, на їжу бракує?

— Та ні. — протягнув Ромка, клацаючи по екрану. — Справа не в цьому.

Він поклав телефон ліворуч від себе, екраном догори. І решту вечора щохвилини косився на нього.

— Знаєш... Це просто хобі. — Ромка відпив пива. Він послабив ремінь на джинсах — мабуть, пиво не лізло.

— Якщо ти колись почнеш ставити — лий тільки на лайв. На реальні матчі, у прямому ефірі. І тільки туди, де два результати. Один гравець — або інший. Одна команда — або інша. Без нічиїх. Тільки два результати, — повторив він ще раз. — І жодних слотів! У слотах усе запрограмовано. Слоти це лохотрон.

— Сам ти щойно ставив на футбол, — єхидно зауважив я. — А нічиї у футболі не рідкість. Виходить, можливих результатів не два, а три.

— Я з дитинства люблю футбол, — похитав головою Ромка. — Тому я експерт. До того ж там є не лише результати матчу. Є наступний гол. Є тотали. Багато всього.

— У казино неможливо виграти, — виголосив я загальновідому істину. Капітан очевидність... Мабуть, я просто намагався підтримати розмову.

— Я частенько виграю, — Ромка знизав плечима.

— І що, багато виграв вцілому? У підсумку? За весь час? Сенс грати, якщо важливий твій загальний баланс за весь період. Результат усіх твоїх ігор. Ти підраховував, ти взагалі в плюсі?

— Я просто так розважаюся, — ухилився від відповіді Ромка. І стало зрозуміло, що загальний баланс за всі свої ігри він навіть не перевіряв. — Знаєш, загальний баланс мені якось не цікавий. Швидше за все, я «в

мінусі», — не став заперечувати він.

Я похитав головою. Та Роман нітрохи не зніяковів.

— Це щось наразок полювання, — додав він. — Спочатку ти вистежуєш гарну гру. Довго. Терпляче. А коли заливаєш гроші й робиш ставку — ти мовби робиш постріл. Пускаєш стрілу. І чекаєш. Якщо ти все вірно прорахував — отримуєш свою заслужену здобич.

Він усміхнувся. Його усмішка була відкритою й щирою.

Особисто я не люблю полювання, — подумав я. — Мені неприємні муки тварин і все таке. Але... Щось у цьому є. Якісь прадавні інстинкти. «Чоловіки — добувачі. Жінки — берегині домашнього вогнища». Принаймні так це працювало в давнину. Чи за матріархату все було навпаки? Цивілізація змінила нас. Але наші прадавні інстинкти нікуди не зникли. Вони просто дрімають. До певного часу.

— Ні, ні... Усі ці ставки — це справжня маячня, — зауважив я. — Азартні ігри — це взагалі край.

— Усі так кажуть, — Ромка знизав плечима й скосив очі на екран. — Особисто я граю просто з інтересу.

У цю мить я подумав, що це просто один зі способів вбити свій час. Принаймні для Ромки. У його погляді не було азарту. У ньому не було одержимості, яка, як я вважав, мала бути притаманною ігроманам.

* * *

Додому я ішов пішки. Хвилин сорок — і я на місці. Вечір був теплим, а небо майже безхмарним. Я думав про ставки. Лохотрон, звісно. Але як же грамотно все влаштовано! Реклама по телевізору. Реклама на бігбордах. Реклама в метро. Реклама на піратських сервісах з фільмами. Реклама у стримерів. Напевно, вони

навіть платять стримерам, щоб ті грали в прямому ефірі — підбиваючи свою аудиторію робити ставки. Це ж які шалені гроші! Але звідки в контори такі гроші? Вона ж платить тим, хто виграв? Чи виграють не так вже й

багато? Але чому, якщо всі гравці такі «експерти», як Ромка...

Щось не сходиться. Гадаю, деякі контори все ж виплачують виграші. Вони не можуть кидати геть усіх. Якби всі контори дурили гравців, ті просто перестали б грати. Отже, у букмекерів безпрограшна система. Все розраховано. Ти програєш — тому що не можеш не програти. Математично. У математиці я був не мастак.

Але ця проста думка мене заспокоїла. Я мав рацію, а Ромка — наївний дурень, що тринькає гроші казна-на-що. Приємно бути правим у чомусь.

З цією думкою я проходив чергову п'ятиповерхівку. Звідти до мого будинку залишалося хвилин десять.

Побіч дороги стояла поліцейська машина. Синій маячок миготів без звуку. Унизу під вікнами, у траві, лежав чоловік років п'ятдесяти. Лежав обличчям донизу. Його ще не накрили — мабуть, на когось чекали. Він був одягнений по-домашньому. Біла майка, якісь мішкуваті шорти. Випав з вікна? Я на мить зупинився. Усі вікна були зачинені. Дивно. Поліцейський щось бубонів у рацію нудним голосом, наче диктував список покупок. Більше нікого не було. Ані інших поліцейських, ані роззяв, ані перехожих. Я пройшов повз. Це тіло

посіяло легке сум'яття в моїх почуттях. Воно зробило мій душевний стан... непевним. Чомусь стало трохи сумно. Так, зовсім трохи.

Я залишив цей будинок позаду. Сонце майже сіло. Та біля самого горизонту ще трималась червона смуга.

Смуга переходила в руде. Колір вище був якимсь неможливо-бузковим. Я озирнувся. Останні відблиски лягали на шибки верхніх поверхів та на супутникову тарілку, криво прикручену на самому краю даху.

Цікаво, чи встиг він побачити захід сонця? — подумав я. Захід сонця сьогодні до-біса гарний.

До ранку в моїй голові постала ідея. Чорт забирай! Я напишу про це оповідання! Я напишу про таємничу сутність, що стоїть за азартними іграми та зводить людей з розуму. І в центр своєї історії я поставлю людину з проблемами у цій сфері. Можливо, і ЦЯ людина загинула не випадково? Може, вона наклала на себе руки? А що як це сталося через ставки? Моя фантазія несла мене все далі й далі.

* * *

Ранок минув як звичайно. Нудні побутові справи. У моїй голові роїлися думки, але нічого конкретного.

Ближче до середини дня моя письменницька рішучість зміцніла. Я сів за стіл, створив новий файл. Відкрив документ. Надрукував: «Оповідання про потубічну сутність у стилі Лавкрафта, що стоїть за онлайн-казино (назву змінити!). План.»

Пам'ятаєте, як ви писали твори у школі? Завжди потрібен план. Отже, я збираюся описати життя ігромана. З чого все почалося. І далі — до самого кінця. Потрібні слова знайшлися самі.

«Людина — вершина харчового ланцюга», — друкував я. — «І все ж усередині себе людство ділиться на тих, хто їсть, і тих, «кого їдять». Це беззаперечний, можна сказати, «медичний» факт. Ми воліємо не помічати його з міркувань гуманності. Любимо наполягати на понятті «рівності». На понятті «справедливості». І все ж. Не можна заперечувати, що жодної рівності в нашому житті не існує. Це абстракція.»

Я трохи покрутив головою, розминаючи шию, і продовжував:

«Професійні хіміки створили продукт, що викликає в людини звикання на фізичному рівні. На рівні клітин. Ми не можемо опиратися цьому. Тому людина згоряє. Ми називаємо цей продукт «наркотики». Професійні

психологи та математики створили продукт, що викликає психологічне звикання. Ми не можемо опиратися. Адже азарт — частина інстинкту нашого виду. Професійні політики, які грають на поняттях «свій-чужий»,

на уроджених, цілком здорових почуттях кожної людини, створили...»

Я зупинився. Стоп. Що я взагалі пишу? Філософське есе? Мені потрібно описувати СУТНІСТЬ. Потойбічну істоту. Мені потрібно створювати АТМОСФЕРУ. А не вдаватися в нікому не потрібні, нудні роздуми про сутність життя. Я видалив щойно написані рядки. І довго дивився на білий екран. Курсор миготів на чистому аркуші.

Образ не приходив. Не вимальовувався. Таке часто буває у письменників. Ідея або не рухається вперед, або розсипається на порох, варто лише взятися за неї.

— І як ти взагалі можеш називати себе письменником? — запитав я себе. — Іди працюй в офіс та не видрючуйся.

— А що мені писати, якщо в мене немає матеріалу? — виправдовувався я перед собою ж.

І тут мене осяяло. Треба писати, як онлайн-казино висмоктує з бідних людей їх останні гроші. А разом із залишками грошей висмоктує і їхнє життя. Багатії від цього не страждають. Стал би ти грати, якби мав мільйон? Займався б ти такою фігнею? Звісно, ні! Тобто ці контори — чисте зло. Вони паразитують на бідних. На їхньому бажанні вирватися зі своїх злиднів! На їхніх мріях змінити своє життя. Багатий піде й інвестує свої гроші. У бізнес, в акції. Та зрештою покладе їх у банк (якщо геть фантазії бракує). Бідний же понесе свої копійки в лотерею. У казино. Поставить на перегони. Заллють їх на слоти. У банку з його копійками біднякові геть нічого не світить. А тут у нього є примарний, зникаюче-примарний але все ж шанс. Так усе й працює.

Бідних у нас у країні вистачає (до речі, це запитання до найманих менеджерів нашої країни: «чому? а якого дідька?!»). Стоп! Не відволікайся! Ти лізеш не в свою справу. Отже. Бідних багато. Тому у букмекерів та гравців завжди вистачає клієнтів! Ставочні контори — це паразити. А за конторами... за всіма цими хитрими людьми з їхньою безліччю облич, з їхньою системою та

математикою — хтось стоїть. Там хтось є. Хтось прадавній. Голодний. Байд́ужий до людських життів. Я ще не знав, хто саме. Але сьогодні я його «напишу»!

Я відчув знайомий азарт. Ось воно! Історія, що починає дихати. Починає жити своїм власним життям!

От тільки... Тут є проблема. Я взагалі нічого не знаю про ставки. Ніколи не

грав в азартні ігри. Хіба що в карти, на інтерес. Та ще в дитинстві з батьком пару разів купували квитки безпрограшної лотереї. Оце й увесь мій «досвід». А брехати не можна! Читач вірить тобі. Він ввіряє тобі самого себе. І миттєво розкусить фальш. Отже, не можна вигадувати. Самою лише фантазією тут не обійдешся.

Мені належить «копати» цю тему. Зануритися в неї.

Так усе й почалося. Не з азарту. Не з жаги легких грошей. З бажання «в'їхати в тему»! З бажання зрозуміти.

Я зайшов у мережу й одразу ж знайшов «Бешкетник». Клікнув на зелений значок у вигляді чотирилисника конюшини — і встановив застосунок на свій самсунг.

Логотип їхнього застосунку я роздивлявся кілька хвилин. «Професійна» звичка. Завжди «чіпляюся» за деталі. Так, що тут у нас...? Ось піраміда із зелених пачок грошей. Схоже, зі стилізованих доларів. Банально. Але добре,

що бодай не золоті дублони. Чи піастри... На вершині імпровізованої піраміди вмостився... карлик. Чи гном?

Якийсь коротун у зеленому циліндрі і з хитрим прижмуром. Якщо придивитися — трохи моторошний. На капелюсі — листок конюшини. А на його бляшці — череп. Дивний готичний дизайн...

Праворуч від карлика намальований гральний автомат. Старий, як із радянських кафе. Або взагалі дореволюційний? Із закрученим візерунком на корпусі й із вигнутою ручкою. Такі автомати колись називали

«однорукий бандит». У центрі корпусу, у жовтому мареві за його склом — барабани. На барабанах класичні... ні. Стоп. Там зовсім не вишеньки і сімки. Щось інше. Я придивився. Чорні фігурки. Маленькі, скрючені чоловічки. Чи то танцюючі. Чи то застиглі у крику.

«Понівечені душі...» — подумав я. І хмикнув. Хто взагалі малює подібне на своєму логотипі?

Залізу-но я у відгуки про їхню контору. Так. Тут тисячі людей. Пишуть про виплати. Про бонуси. Про «не одразу виводять гроші». Про те, що контора якось обманює клієнтів — ні слова (воно й зрозуміло, напевно,

вони видаляють негативні відгуки).

Гаразд. А перевірю-но я реєстрацію їхньої юридичної особи. Ага! Острови Кюрасао! Лохотрон... Нє, ну лохотрон же...

Я повернувся до застосунку.

«Схапі удачу!» — маячив слоган під логотипом.

Схапі. Не «впіймай» — схапі. Я навіть вимовив це вголос. Криве якесь слово. Наче наше. Але не наше. Чіпляє. Застрягає в голові. Чи так і було задумано? Маркетологи, не інакше — спеціально там зробили. Щоб запам'ятовувалося.

Гаразд. Що тут у нас... «Угода користувача». Я прокрутив її, не читаючи. Який дурень читає ці угоди? «Сторона А зобов'язується... Стороні Б належить... Гаранти послуги...». І бла-бла-бла. Нафіг цю бюрократичну маячню.

Поставивши галочку під угодою (згоден! я згоден на всі ваші умови!), перейшов до реєстрації акаунта.

Реєстрація вимагала фотографію паспорта та ідентифікаційного коду. Мені це не сподобалося. Віддавати свої дані? І кому? Невідомо кому. Зеленому гному. Точніше, людям, що стоять за цим безглуздим образом.

Я закрив застосунок. Іди ти в дупу, зелений коротун із Кюрасао! (Ха! Звучить як назва екзотичного коктейлю).

Щось реєструватися перехотілося. Явно ж якась лохотрон-контора! Ще й паспорт твій хоче. За кого вони мене мають? Потім оформлять на виданий їм паспорт кредит у банку — і шукай вітру в полі. Або іще щось. Ще гірше.

Пішов, зробив собі чаю. Чай допоміг заспокоїтись. Ще раз прокрутив у голові історію. М-да... І все ж, без фактури її не написати. Ну добре. Що поганого може статися? Я ж не грати збираюся. Зайду піду, подивлюся, як все

влаштовано. Зроблю пару ставок. Заціню. Зберу матеріал. І видалю застосунок. Ромка ось відправив їм свій паспорт? Напевно відправив. І що? Живий-здоровий. Нічого не сталося.

Я дістав із тумбочки паспорт (він у мене ще паперовий, хоча в нас давно роблять пластикові id-картки).

Завантажив фото паспорта в застосунок. Те ж саме зробив і зі своїм ідентифікаційним кодом. Екран пропустив далі: «Ласкаво просимо! Ваша реєстрація буде схвалена після перевірки... і бла-бла-бла»

Усередині застосунку все сяяло й переливалося. Різнокольорові анімовані значки заклично миготіли: «Заливай на слоти!» (Ага! Знайшов дурня!). Грала все та ж придуркувата музичка, що й у рекламі. Втім, ліворуч угорі була кнопка щоб її вимкнути, — що я й зробив.

На головній сторінці транслювали лайв. Футбол. Баскетбол. Теніс. Хокей. Прямо зараз, у прямому ефірі. Я зайшов у налаштування й залив на акаунт п'ятисотку. Гроші миттєво списалися з банківського рахунку й так

само миттєво з'явилися на акаунті в застосунку. Стоп. Не дай себе обдурити. Це вже не «гроші». Це просто цифрки на екрані. Твоїх грошей у тебе вже немає. Ти щойно віддав їх конторі. Зеленому коротуну. Я усміхнувся: цей коротун ще пошкодує!

Я ткнув у перший-ліпший матч, на хокей — уперше бачив ці команди. Ну що — сказав я собі. — Передбачаю! Зараз заб'ють шайбу ті, що зліва. Ввів сотню й натиснув «зробити ставку».

Коефіцієнт був щось близько трьох із половиною — застосунок написав, що в разі виграшу я отримаю

триста п'ятдесят. Виходить, мою сотню назад, і ще двісті п'ятдесят зверху. Малувато, звісно. Малувато! У лотереях можна виграти мільйони. Та вже гаразд. Тут і шанси вищі, ніж в лотереях.

Матч тривав ще хвилин десять, але ніхто не забив. Сотня розтанула, як не було. Я знизав плечима. Недивно. Ванга з мене ніяка. А що, якби забили? Цікаво, віддали б вони виграш? Гаразд. Ця сотня — плата за матеріал. Дешевше, ніж сходити в кіно. Думаю, доведеться спустити тут пару тисяч, перш ніж зрозумію «тему». У чому взагалі сенс? Навіщо люди ставлять? Де тут азарт? Особисто я нічого не відчував.

Я закрив застосунок. Відкрив порожній файл — своє майбутнє оповідання.

І тут я зрозумів: оповідання в мене не вийде. І зовсім не через лінь. Ну яка прадавня темрява може стояти за зеленим коротуном з придуркуватою музикою? Це ж просто злив грошей. Нудний, як платіжка за світло. Хтось

несе свої гроші в тютюнову крамницю. Хтось — у кіоск з кока-колою. А хтось — зеленому коротуну. Звичка. Шкідлива, дешева. Банальна. Але — жодного жаху. Жодної історії.

Чим я взагалі займаюся? Намагаюся написати образ демона? Так це вже давно зробили за мене. Мамон. Демон жадібності. Давно описаний у всіх подробицях. Що тут іще можна вигадати?

Ні. Це все дурниця... Я не хочу створювати демона. Я опишу інше. Когось, хто існує поруч із нами. Поруч. От тільки ніхто не знає. Не звертає уваги. Бо всі зайняті своїми справами. І не бачать... Блін. Ні, не те. Усе не те.

Це вже якась Матриця виходить. «Світ не такий, як ми звикли вважати!» І ми сидимо тут у своїх циклах. Не в

силах голови підняти! Віршами заговорив. Тху. Чергова банальщина.

Я зайшов на ютуб, почав хаотично вбивати щось «по темі»: ставки, казино, виграші. Рейтинг букмекерів. На екрані заграв кліп, російською «Поднял бабла — стали другими дела!» і якийсь танцюючий репер.

— Ех-х-х. «І ось ще одна справа, у якій я зазнав невдачі», — подумав я. Ну яке до чорта письменництво? З чого я взагалі вважаю себе письменником? Ні. Це ще одна невдача, і вона відіб'ється на моєму майбутньому...

Телефон смикнувся й мелодійно дзеленькнув. Прийшло сповіщення. Напевно, черговий спам.

«Навіщо тобі майбутнє?» — гласило повідомлення з чотирилисною конюшиною й усміхненим коротуном.

Коротун дивився з екрана й, здається, єхидствував.

По спині пробіг холодок. Я впився очима в екран. — Що? Звідки? Що за...

Я розгорнув сповіщення повністю. І видихнув.

«Навіщо тобі майбутнє? Починай жити просто зараз! Зайди в головний матч дня — і отримай бонус!»

Просто слоган. Рекламний текст. Дивний, звісно. Але в них там усе дивне. Господар цієї контори — великий оригінал. Не здивуюся, якщо він і сам — колишній гравець. Або син такого гравця.

«Навіщо тобі майбутнє?» — повторив я фразу. — Ага! «Живи тут і зараз!» — додумав я продовження. Прямо як із якоїсь мотивуючої книги!

Я усміхнувся. Треба буде запам'ятати. Ні. Краще запишу — для історії згодиться. Може, ще не все втрачено?

Я поклав телефон на стіл. Екраном донизу. Пора спати. Роздягнувся й вимкнув світло.

Телефон смикнувся знову. Блиснув екраном: «Майбутнього не існує». Без слогана. Без продовження. Без «встигни зробити ставку».

Але я вже мостився до сну. І не побачив.

* * *

Я прокинувся в гарному настрої. Поставив телефон на зарядку (він повністю розрядився за ніч). Що ж.

Сьогодні спустижу трохи грошей на дрібних ставках. Прикинув у голові: можу безболісно віддати зеленому коротуну тисяч п'ять. Такі гроші ніяк не погіршать мій побут. Зате я трохи розібереся «в темі». Може, сьогодні я

спіймаю якусь нову дивину, — і це допоможе мені «написати» бажаний образ прадавнього зла?

У підсумку контора отримає мої гроші. Не такі вже й великі. Я отримаю потрібний мені матеріал. Читач отримає нову історію. І — ось вони, — заповітні перегляди, які допоможуть мені розвивати канал і «рости» як

письменнику. Усі у виграші!

Ще пара вечорів — сказав я собі. Зберу фактуру — і сяду за оповідання.

* * *

Пара вечорів розтягнулася на пару тижнів. Я дослухався до поради Ромки. Тільки лайв, — тобто живі й трансльовані ігри. Тільки два результати.

Жодних нічиїх. Футбол відпав сам собою — там занадто довго чекати результату. До того ж там нічиї — а вони зменшують мої шанси на перемогу. А от теніс... У тенісі двоє. Тільки двоє. Завжди. І матчі йдуть цілодобово.

Звичайний теніс... Настільний теніс... Десь на іншому кінці планети хтось завжди гатить по м'ячу. Якийсь турнір в Австралії, о четвертій ранку за нашим часом. Я вивчив імена гравців, яких не знав тиждень тому. Точніше — вони запам'яталися самі. Примулялися. Я дивився, як змінюються коефіцієнти після кожного сету. Це затягувало. Як дивитися на вогонь.

Логіка проста. Якщо шанси в принципі п'ятдесят на п'ятдесят — то твоє завдання всього лише придивитися до гри. І трохи збільшити шанси. Зовсім трошки. Тоді я помітив дещо незвичайне. Якщо ставити на майже рівні результати — там, де коефіцієнт близько

одного й вісімдесяти п'яти на обидва варіанти з двох, — програш можна відіграти. Просто подвой наступну

ставку. Програв сотню — став дві. Програв дві — став чотири. Злив чотири — заливай вісімсот гривень. Рано чи пізно твоя ставка «зайде». І ти не тільки повернеш все втрачене, але навіть вийдеш у невеликий плюс. А далі — починай все спочатку. З маленької ставки. Так думав я.

Перевірив все на папері. Все сходиться! Перевірив у реальності. І справді! зайшло на третій ставці. Баланс не просто відновився — він підріс.

Мене наче струмом вдарило. Знайшов! Я, гуманітарій, нездара, який ніколи не дружив з математикою, — вивів робочу систему. Сам. З нуля. Сидячи на кухні.

Я замовив виведення грошей з ігрового рахунку на свій банківський рахунок. Усіх грошей, що я залив — і ще ті півтори сотні, що виграв. Чекав підступу: «Зараз заблокують, і край!» Але ні. Віддали. За двадцять хвилин гроші

впали на мою картку. Справжні, живі гроші. Ті, на які можна сходити в кавьярню.

Тут усе й закрутилося. Не тоді, коли я встановив застосунок. І не тоді, коли зробив першу ставку. А коли побачив, що мій виграш — справжній. Що система працює. Моя система.

Навіщо працювати? Якщо можна отримувати свої гроші в коротуна?

Ось вона! Перша сотня, на яку я покарав казино! Я не заробляв цю сотню. Я отримав її своїм розумом і вмінням! Що скажеш, зелений коротун? Чи подобається тобі таке?!

Я не витримав і зателефонував Ромці. Похизуватися. Не хотілося ділитися «схемою». Але бажання похизуватись було сильнішим.

— На проводі... — неохоче промовив Ромка. Видно, він був чимось зайнятий.

— Слухай, я дещо виявив. Вигадав систему. Подвоюєш ставку після програшу, і...

— Мартингейл, — перебив Ромка без жодного захвату.

— Що?

— Це називається мартингейл. Французи років 300 тому знашли. Я мовчав. Це був крижаний душ. І серйозний удар по самолюбству.

— І він не працює, — «добив» мене Ромка. — Точніше, працює, поки щастить. А потім ловиш серію з десятка програшів поспіль — і все. Подвоювати більше немає чим. Або в тебе скінчаться гроші, або впрешся в ліміт ставки в букмекера. Один поганий вечір — і все, в тебе нуль. Так усі і «горять»...

— От воно що... — розчаровано протягнув я.

Я винайшов велосипед. Після цього прийшло роздратування. Я ж і справді вивів усе сам! Ніхто мені не підказував. Сидів на кухні — і вивів, як той Ньютон під яблунею. Якщо я з нуля відкрив те, що три століття знають розумні люди, — то що я ще зможу відкрити? Раптом є лазівка, яку всі прогледіли? Раптом саме я її і знайду?

Наступного дня я помітив ще дещо. Коефіцієнт при двох результатах і рівних шансах — п'ятдесят на п'ятдесят — повинен бути рівно два. Щоб ти виграв стільки, скільки поставив. А застосунок давав максимум один і вісімдесят п'ять. Це означає, що як мінімум 15% кожного чесного виграшу контора не віддає. А залишає собі. Спочатку мене це зачепило. От гади! Не честно грають!

Та, трохи поміркувавши, я дійшов висновку: ну звісно... Контора просто бере комісію. Свій невеликий відсоток з кожної ставки. Церква ось усю свою історію брала з парафіян десятину. Десять відсотків. Зелений коротун бере

п'ятнадцять. Це бізнес. Усе чесно. Коротун просто трохи жадібніший за церкву. Але це нормально, як для зеленого коротуна. Просто врахую це в своїх майбутніх розрахунках.

Тоді я не розумів однієї простої речі. Оцей крихітний недоваг — у цьому й є вся суть! Це як маленька дірочка в кишені, через яку рано чи пізно витече все. Не важливо, як ти ставиш. Не важливо, яка в тебе система.

Річка завжди тече в один бік. І цей «бік» зеленого коротуна.

Потім стався той вечір. Я спіймав «чорну» серію. Один програш. Потім другий. Третій. Я продовжував подвоювати. Ось і четвертий. Долоні трохи спітніли. На кону була вже не сотня — півтори тисячі. Я дивився на цього австралійця, чи хто він там був, як на особистого ворога. Нумо! Зроби це!! Ти мусиш взяти цей ґейм!

Він узяв. Рахунок відобразив виграш. І тут мене накрило. Це була навіть не радість. Це було щось особливе, порівнянне з радістю первісного мисливця, який повертається до своєї печери зі здобиччю. Я переміг. Я ЇХ перехитрив. Я це зробив! Я МОЖУ!

Ці емоції виявилися навіть сильнішими, ніж тоді, коли я «вивів» свій перший виграш. Десь на самому краю свідомості мигнуло: а я ж зараз не матеріал збираю. Я граю. Як звичайний гравець. По-справжньому. І мені це

подобається.

Я відмахнувся від цієї думки. Дурниця. Я просто дослідник. Хіба я не можу зупинитися будь-якої миті? Захочу — закрию застосунок. Або й взагалі видалю його. І на підтвердження своїх слів я дійсно закрив Бешкетника. На сьогодні — досить! Не можна бути занадто жадібним. Жадібність губить людей.

* * *

Не пам'ятаю, у який момент я кинув писати оповідання. Швидше за все, конкретного моменту і не було. Це наче лінія прибою — ніби ось вона... А придивитися, — і не зрозуміти, де ще сухий пісок, — а де вже мокрий. У

якийсь із вечорів я ще відкривав файл з оповіданням. Чесно сидів над ним хвилин десять. Переносив усі свої ідеї та думки на екран. А наступного вечора просто забув це зробити. Або не захотів. Напевно, і те, і інше.

Зате застосунок я відкривав постійно. Бешкетник, про якого я ще недавно й не підозрював, — став невід'ємною частиною мого життя. Частиною мене. Де б я не був — у черзі, у метро, у гостях, навіть уночі в

ліжку — я заходив у застосунок. Перевіряв. Прикидав. Оцінював. Ставив.

Ромка мав рацію в одному. Це й справді виявилося полювання. Я був МИСЛИВЕЦЬ. Матч, що я вподобав – це моя здобич! А гроші — то лише папірці.

Я більше не тикав у перший-ліпший матч. Я вистежував. Заходив із самого ранку, вивчав сітки турнірів, прикидав. Ось фаворит «на тоненького», а коефіцієнт занижений — проходь повз. А ось тут, у третьому сеті, втомлений

лідер проти злого молодого — тут можна. Тут чується. Молодий просів, зараз він програє (через що коефіцієнти на нього ростуть — що мені й треба!), але йому важлива саме ця гра — а лідеру ні. Тому зараз почне камбечити.

Так і відбувалося. Я навчився відчувати гру. Так, як мисливець чує звіра.

Я дізнався про товариські матчі — «товарняки», — де команди в принципі не стараються й грають як заманеться. Дізнався про «нестабільні» турніри. Дізнався, що букмекери спеціально підсовують тобі купу таких

«сміттєвих» матчів та ігор — а більш надійні притримують, — і просто не дають на них ставити.

Я навчився полювати. Я — не якийсь лудоман, який навмання тицяє всі кнопки і молиться, щоб зайшло. Я інший. Вичікую. Прицілююсь. І роблю один точний постріл. Є!

Мені подобалося це слово. «Мисливець». Воно було... чоловіче. Гідне. Зовсім не те, що «гравець».

Лудоманів я зневажав. Я не такий, як вони. Мені не потрібні «всі звірі в лісі». Мені потрібні окремі. Рідкісні. Унікальні.

Того вечора я вистежив ідеальну партію. Я якраз камбечив після черги зливів. Збільшував ставку. Справа звичайна. Я ніколи не робив одразу великі ставки. Навіщо? Тільки після черги «мінусів». Велика ставка була потрібна для камбеку. Для мартінгейла.

Якийсь турнір у Маямі. Хлопець із топ-двадцятки проти невідомого кваліфая. Перший сет кваліфай несподівано взяв. І у другому повів — з брейком. Букмекер занервував: коефіцієнт на перемогу фаворита поповз угору, став «жирним», смачним. А на темну конячку, навпаки, впав майже до одиниці. Тут я й поставив усе. На фаворита. На його камбек. Великі гроші — як ніколи. Це була вже не сотня. Не тисяча. Це були вісім тисяч. Фаворит почав камбечити. все, як і мало бути. Відіграв брейк. Узяв другий сет — рівно як я й розрахував.

Серце калатало: я знову все прорахував! Пішов вирішальний сет. Фаворит бадьоро почав і... раптом «поплив». Подвійна помилка. Ще подвійна. Невимушені помилки, одна за одною. Він ніби перестав старатися. Чи йому

раптом стало байдуже до гри? Наче про щось замислився — прямо посеред розіграшу.

— Ти що робиш? — я зашипів у екран. — Зберися! Зберися ж!!

Він мене не почув. Він злив. Повністю злив вирішальний сет. В самому кінці його удари по м'ячу стали млявими. Реакція — ніби навмисно уповільнена. Випадковий глядач і не помітив би. Але я стежив за тенісом вже тривалий час.

Я бачив підлянку!

— От патороч! — шипів я, міряючи кухню кроками. — Яка тварюка! Це ж договорняк! Він спеціально злив, падло! Куплені... усі куплені...

До цього моменту мені ще жодного разу не траплялися договірні матчі — нечесна гра, у якій її учасники заздалегідь підлаштовують результат.

Я трусився. І, повір, не через гроші. Через зраду. Людина, яку я ніколи в житті не бачив, на іншому кінці землі, — ця людина мене зрадила. Мерзота... Я проколовся — при тому, що моєї помилки тут не було. Розрахунки

були правильними. А на рахунку тепер — нуль.

Ну от. І де справедливість? Мало того, що я б'юся проти контори, проти системи — так ще й самі гравці мені палиці в колеса встромляють. Приблизно в той час я дізнався про абревіатуру «три-два-два». Вона прийшла з

кіберспорту й означала договірні матчі. Договорняки.

На полиці над моїм столом висіла колекція. Старовинні натільні хрестики у великій дерев'яній рамці — я збирав їх років із двадцяти п'яти. Мідні та бронзові. Прості й акуратні. З неповторним дизайном. Кожен —

чиєсь життя. Чиясь віра. Чиїсь руки, що носили його біля серця. Колись я міг годинами їх роздивлятися. Зараз такого вже не роблять. З домінуванням Візантії та її стилю — той старий, «народний» стиль Київської Русі було втрачено.

Мій погляд завмер на цій рамці. На ній був шар пилу. Коли я востаннє брав її в руки? Втім, колекціонування — це теж азарт. Вистежування на аукціонах. Торг. Купівля. Здобич. Хіба ні? Я просто поміняв одне захоплення на

інше.

В цю ніч я не спав. Я робив ставки. Не можна було кидати все так. Залив гроші з картки — і почав відіграватися. Повертати несправедливо відібране. Як Робін Гуд! Мені потрібна справедливість. Мене бісив мій «просілий» рахунок (хоча «в сумі», загалом від початку реєстрації, — я був тоді у невеличкому плюсі). До ранку я повернув усе. І навіть трохи більше.

І знаєш що? Та злість, і та безсонна ніч, і той світанок за вікном, коли баланс нарешті показував «плюс», — це було... прекрасно. Я почувався живим. По-справжньому живим. Щойно я зробив добру справу. Я показав їм, що я не порожнє місце. Я показав їм, як треба!

Телефон мелодично дзеленькнув. Заголовок: «Вітаємо з переможенькою! Ваш день настав!»

Місяць тому я б спіткнувся об ці криві слова. Що ще за «переможенька»? Вони там що, якісь діти? Тепер я цих слів навіть не помітив. Закрив (там

було багато тексту, — щось про щедру пропозицію) — і пішов ставити далі. Увесь цей спам — для ідіотів!

Коли востаннє я почувався таким енергійним? Тільки коли закохувався.

У цей момент у мене в голові вже була купа матеріалу. Матеріалу вистачило б на десять оповідань. Та що там! На цілу повість. Тепер я багато чого знав. Знав про регулярні договірні матчі. Знав, як букмекери занижують коефіцієнт, щоб зробити ставку невигідною. Знав, як заманюють на бонусах. Знав, як працює

мартингейл — і чому він не працює. Знав, як це — волати серед ночі в телефон на незнайому людину за тисячі кілометрів від тебе. Я пережив все це сам. Я був там... Повністю. З головою. Але тепер... тепер мені було складно зупинитися. Навіть не так. Мені НЕ хотілося зупинятися. «Я можу закінчити в будь-який момент», — переконував я себе. Просто не зараз. Не сьогодні. Зараз я в невеликому мінусі — треба ж відіграти те, що злив зранку. Безглуздо кидати так все. Кожного дня гра має приносити тобі дохід. Інакше навіщо я взагалі витратив на ці ігри стільки часу? Ось ще трохи, ще трошки «покараю» казино — і все. Закрию! Видалю застосунок. І сяду писати. У принципі, я вже вивчив усе, що треба. Так казав я собі.

Неси сюди мої гроші, зелений коротун!

* * *

Серія, про яку попереджав Ромка, все-таки сталася. Один програш. Я подвоїв. Мінус. Подвоїв. Ще мінус. Чотири. П'ять. Ставки росли, як снігова куля, а потрібний результат все не приходив. І на шостому чи сьомому колі я вперся в стіну: на моїй картці просто не залишилось грошей, щоб подвоїти ще раз. Моя геніальна система зламалася рівно там, де обіцяв Ромка. В один вечір. В

один-єдиний «поганий» вечір. Все виглядало як якесь прокляття. Я все розраховував — але, тим не менш, не зробив жодного вірного прогнозу! Це була просто серія невдач.

Треба було просто встати й закінчити. Я це знав. Я навіть видалив застосунок. І пару днів не грав. Сказав собі: усе, досить, ти ж знав, що так буде. Але піти, не відігравшись, виявилося складно фізично. Постійно згадувати, що тебя покарали. Не ти. Тебе!

Я «тримався» тиждень. І це було не так складно, як здається. Ти хочеш зайти. Хочеш подивитись які йдуть ігри. Ти хочеш встановити застосунок. Відкрити його. Хочеш ставити. Але якщо триматися і не встановлювати застосунок який ти видалив — звичка потроху відпускає тебе. Бажання ставити притуплюється. Азарт потроху згасає.

Але тут на очі потрапила реклама. В метро. Гарний матч. «Вірний». Я встановив застосунок. Поставив. Виграв. А потім, продовживши грати і програвши свій виграш, — видалив. Але через деякий час я встановив його знову.

У мене скінчилися гроші. Ті, що лежали на картці. Потім — «пішли в хід» заощадження. Потім я почав позичати в друзів. Коли друзі дізналися, що зі мною коїтся, — вони перестали давати гроші. Грати хотілося.

Уже не «відігратися» повністю, це було неможливо. А просто грати і потроху повертати своє.

Тоді я дізнався, що таке мікропозика. Це ж дуже просто. Пара фотографій, паспорт — той самий, яким я вже нагодував «Бешкетника», — і за п'ятнадцять хвилин на твоїй картці з'являються гроші.

«До зарплати». Під п'ять відсотків на день. Звучить небагато, правда? Усього п'ять відсотків. Фігня. Але щодня.

Майже дві тисячі відсотків річних! Контора була з підпільних — з тих, що, втім, не особливо ховаються.

Вони мали свої дві тисячі річних. Я ж міг продовжувати гру. Та й який дурень бере мікропозику на рік? Я брав на тиждень. Щоб відігратися й закрити борг.

Відігратися не вдавалося. Я брав другу позику, більшу — щоб погасити першу. І щоб вистачило на гру. І третю, ще більшу — щоб погасити другу. Здається, мовою розумних людей це називалося «перекредитуватися».

У якийсь момент я перестав розуміти, — кому й скільки я взагалі винний. Цифри стали занадто великими, щоб сприймати їх всерйоз. Вони не могли бути справжніми.

Гроші — це лише папірці. Тепер і мої борги стали папірцями. Не страшно програти те, що й так не твоє. Не справжнє.

З квартири почали зникати речі. Спершу те, чого не шкода. Потім — те, що шкода. Дійшло й до моїх хрестиків. Я зняв рамку зі стіни. Сів із нею на підлогу. Довго роздивлявся. Десять років вистежування, торгу, радості від кожної нової покупки. У кожного — своя історія. Це — мої «трофеї».

Увімкнув телефон (ноутбук я давно продав, а от телефон продавати було не можна — без нього продовжувати гру було б неможливо). Знайшов покупця через форум антикваріату — той приїхав того ж вечора, відкрив рамку, роздивився кожен хрестик у лупу — і назвав ціну вп'ятеро нижчу за справжню. Я погодився. Одразу. Не став торгуватися — а колись торг на аукціоні я любив навіть більше за предмети старовини.

Коли він пішов, я подумав: зараз стане боляче. Але я нічого не відчував. За хвилину вже примірявся, на який матч я поставлю ці гроші.

Ось тоді, напевно, варто було злякатися. Не того, що життя покотилось до біса. Просто приблизно в цей час «Бешкетник»... почав зі мною розмовляти.

Я не обмовився. Сповіщення із застосунку «Бешкетник» стали стосуватися особисто мене. Лежу вночі, дивлюся в стелю, думаю: на що я перетворив своє життя? — а телефон здригається: «Навіщо ворошити минуле? Зроби ставку — і перемагай! Тобі потрібна тільки перемога!». Ага, думаю. «Перемога. І за ціною не постоїмо». Або сиджу, думаю: мене ніхто не зрозуміє, ніхто. І одразу ж, за хвилину: «Тебе ніхто не розуміє. Не пізно змінити своє життя на краще! Нова програма лояльності від Бешкетника...».

Уперше я знайшов цьому пояснення. Реклама підлаштовується під запити — я ж сам ґуґлив «як кинути ставки», от алгоритм і крутить щось таке. Близьке за запитом. Логічно.

Удруге пояснення вийшло коротшим: це просто збіг обставин.

Утретє — я вже не шукав відповіді. Просто гасив екран і повертався до стіни.

І ця байдужість повинна була мене отверезити. Зовсім недавно я шукав, як пояснити кожну дивину. Тепер ця дивина стала тлом. Звичкою життя. Як один відсоток на день по кредиту. Як п'ятнадцять відсотків від кожної ставки. Я перестав запитувати «чому?» — і, здається, цього від мене й чекали.

Одного ранку я відкрив картку й побачив те, що вже бачив раніше перед сном. Свій баланс. Нуль. І список позик, що не вміщався в екран. І повідомлення від колекторів. А слідом — від «Бешкетника». Цього разу без слогана. Просто: «Ще не все втрачено. Одна гра. І ти перевернеш усе!».

Одна гра. Остання. Думаю, якось так усе й має закінчитися. «Гра всього життя». Вирішальна.

Ставити мені було нічим. Зовсім нічим. Та я вже знав, що ця остання гра відбудеться. Знав так само твердо, як власне ім'я.

* * *

Спогади плутаються. Пам'ятаю почуття — суміш сильного збудження і апатії. Я був фаталістом і раніше. Зараз же ситуація звела мій фаталізм в абсолют.

Пам'ятаю, що в квартирі було гулко й порожньо. Я перестав відповідати на дзвінки — ані друзям, ані батькам, ані тим з незнайомих номерів, — багато номерів намагалися додвонитися по десять разів на день (в основному це були

колектори). Пам'ятаю, що перестав відсмикувати штору. Яка різниця, день там чи ніч?

«Ще не все втрачено. Одна гра». Ця думка захопила мене. Всього лише одна гра. Я знав, що це марення. Знав про недоваг, знав про річку, що завжди тече в одну сторону. Я б своїми руками написав про це оповідання — якби ще міг писати. І все одно: одна гра. Остання. Найвірніша за все життя. Я ж тепер досвідчений мисливець. Я вистежу її, поверну все — і одразу зав'яжу. А якщо ні... Ну що ж. Тоді все. Підсвідомо я відчував, що тоді буде.

Мені потрібне було місце. Не знаю чому. У чотирьох стінах, серед світлих прямокутників на шпалерах, грати було не можна. Душно. Хоча всі вікна відкриті. Мені потрібне було повітря. Простір. І небо.

Я перевірив телефон. Ще не вистачало, щоб у найвідповідальніший момент у нього скінчився заряд. Узяв ліхтарик (справа йшла до вечора, тож «зайве» світло мені не завадить). І вийшов з дому, не зачинивши двері на ключ. Я не забув це зробити — просто захотілося зробити саме так.

Я спустився сходами й пішов куди очі дивляться. Смеркало. Ноги самі винесли мене до знайомої п'ятиповерхівки. Тієї самої — хоча тоді я цього ще не розумів. Просто старий будинок, яких тисячі. Під'їзд без домофону. Двері рипнули. Увійшов. Почав підніматися.

Вузькі, не надто чисті сходи. Залізні перила з обломаними поручнями. Якийсь не надто приємний запах (у кожного такого будинку — свій!). З кожним пройденим поверхом у мені зріло дивне відчуття. Не страх. Якесь завзяття! Спекотний запал. Неначе я не розорений невдаха, а якийсь козак із пісень. Самурай, що йде на останній бій. Зараз я зустрінуся з ним віч-на-віч. Із цим коротуном. Я знищу тебе, думав я, крокуючи через сходинку. Я тебе знищу! І за нього теж. За кого «за нього» — я й сам не знав.

На останньому прольоті, біля драбинки під залізним люком на дах, я побачив його. Коротуна. У повний людський зріст. Намальованого на стіні з балончика — зелений капелюх із черепом, хитрий прижмур, рука з

відстовбурченим великим пальцем. Хтось малював його тут досить старанно. І, мабуть, давненько. У деяких місцях фарба встигла облущитися.

Місяць тому я б зупинився. Сфотографував би. І пішов писати своє оповідання. Уся фактура була в мене на руках. Коротун реальний! Ось він! І хтось уже зустрічався з ним до мене. Тепер же я просто піднявся хиткою

залізною драбинкою й підняв люк. Люк виявився на диво важким, але при належному зусиллі піддавався.

Дах зустрів мене вітром. Місто лежало внизу, у вогнях, сірувато-синє від сутінок, що насувалися. На заході, біля самого горизонту, ще догорала тонка смуга — червона, що переходила в руде, а вище — у той самий

неможливий бузковий. Та ж картина, яку колись я вже бачив знизу.

Я підійшов до краю. Постояв. Дістав телефон. Час настав!

* * *

Вітер. Вогні внизу. Та догораюча смуга на заході. Я стояв із телефоном у руці і відчував дивний спокій. Й утому. Неначе довгий-довгий день нарешті добігає кінця. У моїй голові почала зароджуватися ІНША думка. Поки

не усвідомлена. Не вдягнена у слова.

І в ц́ю саму секунду телефон у моїй руці завібрував. Я відчув роздратування. Дрібне роздратування — коли тебя відволікають від важливої думки. Прийшло сповіщення. Вони завжди приходять не вчасно. Я машинально опустив погляд на екран.

«Не поспішай. Зіграй у гру. Ти ж за цим прийшов?»

Звичайний повертаючий пуш. Такі шлють тисячами тим, хто давно не заходив. Я це знав. І все одно мій величний настрій випарувався. Розтікся, як та смуга на горизонті. Залишилася одна думка: а й справді. Я ж

сюди за цим і піднявся. Відіграюся. Тоді й вирішу, що з усім цим робити.

Я відійшов від краю. Опустився на ще теплий руберойд, спиною до низького бортика. Поруч був якийсь виступ — під ним, здається, кріпилася стара супутникова тарілка. Я прилаштував на нього телефон, щоб бачити

екран. Увімкнув ліхтарик, поклав так, щоб знизу будинку було не надто помітно. Почав вистежувати.

Стояла осінь, середина тижня — а отже, єврокубки. Ліга чемпіонів, груповий етап. Будні. Серйозні команди. Стабільні ігри. За ці місяці я вивчив їх усі. Я починав із тенісу. Тепер розумів футбол. І хокей. Ось куди я витрачав весь свій час.

Я вистежував. Довго. Терпляче. Як ніколи раніше. Це було полювання всього мого життя, і права на помилку я не мав. Відкидав матч за матчем. Там занадто ризиковано. Тут рівні склади команд. А тут занижений коефіцієнт. Я просидів більше години. Десь півтори чи дві.

І нарешті знайшов. «Його»! Мій матч!

Грали німці. А німців я поважав. За чесний, передбачуваний футбол — де все прораховується, де не викинуть дурний фокус і не зллють по-тихому. Машина. Сильні, удома, у хорошій формі, проти втомлених гостей. На німців можна було покластися. Коефіцієнт не великий. Але чесний. Один і п'ять. У цьому матчі мені подобалося все.

Я почав дивитися гру. Гості якраз забили. Це була, швидше, прикра випадковість. Яку господарі виправлять дуже скоро. Я поліз ставити на їхній гол у відповідь, поки вони ще злі та свіжі. Палець завис над кнопкою.

«Прийом ставок на цю подію закрито».

Що? Я оновив. Лінія зникла. Букмекеры так роблять — рубають прийом ставок перед небезпечним моментом. Я знав це. Але як невчасно! Напевно, німці якраз відігралися. Трансляция матчу відставала десь на двадцять-тридцять секунд.

Ідеальний момент було безнадійно втрачено!

Та якою ж була моя радість, коли я дізнався, що гості забили знову. Нуль-два.

Я завмер. Пощастило так пощастило! Постав я секунду тому — злив би все прямо зараз, просто за одну секунду.

Одна секунда — й капут! «Вилетів в трубу». Серце скажено калатало. Гаразд. Спокійно. На гол я більше не ставлю. На цю подію коефіцієнт став занадто малим.

Змінюємо тактику. Поставлю на результат. На перемогу німців у матчі. Вони витягнуть. Я бачив гру. Й бачив, як старається моя команда. Бачив, як гості починають ламатися під їхніми атаками. Матч став літати біля воріт гостей.

Тремтячими руками я залив усю суму. Усю, до останнього. Не питайте, звідки вона в мене. Грати на ці гроші було не можна. Їх взагалі не можна було чіпати. Краще було б повернути їх власнику просто зараз. Але мені було байдуже. Рішення було прийняте! Я вибрав команду в графі, де були написи «Команда 1» і «Команда 2» — натиснув «Зробити ставку».

Німці знову пішли вперед. Один гол — майже одразу. Я підхопився. Ех-х-х! Треба було ставити на гол! Я знав. Я ж знав!! Але там такий маленький коеф. Виграна сума мене б не врятувала. Другий гол пройшов хвилин за п'ятнадцять. Два-два. Я ледь не закричав на весь дах. Давай! Ну! Я знав!! До перерви — уже рівно, а ще увесь другий тайм попереду.

От тільки після перерви почалося пекло. Я не міг це пояснити. Німці тиснули. Вони створювали «гольові» моменти, один за іншим. Але не реалізовували їх! Моментів вони створювали безліч. Ось штанга. М'яч, уже майже у воротах, якимсь чином ударяється самим краєчком — і вилітає з них! Ось воротар гостей у якомусь неможливому стрибку витягає м'яч із самих воріт. Ось знову штанга. Удар головою — і повз порожні ворота. Знову удар — і м'яч летить на півметра вище. Що це?? Це ж просто безглуздо! Я дивився на матч і повільно вмирав зсередини. Кожен незабитий гол рвав мою душу на шматки. А

удари по воротах гостей все сипалися й сипалися. Ось гравець гостей отримав травму. Ось ще один їхній гравець був вилучений з поля за порушення правил. Але... Рахунок не змінювався. Голи «не проходили».

Тоді я, здається, почав розуміти. Я виклався на повну. Я зробив усе, що могла б зробити людина. Правда зробив. Але... Мені не перемогти. Можливо, це доля.

Пішов додатковий час матчу. Останні хвилини гри. Я вже не підхоплювався при атаках. Сидів на руберойді, обхопивши коліна, й приречено дивився в екран. Усе. Не дотиснуть. Нічия. Клята нічия. Тут вже немає на що дивитися.

На останній хвилині гості забили третій. Гравець гостей ударив по м'ячу майже з середини поля. Навіть не цілячись. Він просто вибивав м'яч, щоб потягнути час і зберегти чудесний нічийний рахунок. Цей безглуздий м'яч опинився прямо у воротах німців.

Два-три!

Це вже нічого не вирішувало, адже я програвав як при нічиїй, так і при перемозі гостей. Німці — мої надійні, передбачувані німці, моя машина, на яку можна було покластися, — програли втомленим гостям. Удома. Віддали свій виграшний матч. Так не повинно було бути. Так не буває. Але це — реальність. Не підстава. Це просто рідкісний збіг. Просто це сталося саме в момент гри всього мого життя.

Я зітхнув. І в цьому зітханні було майже полегшення. Все. Тепер точно все. Не треба більше грати. Відігравати більше немає чого. Спускатися вниз уже теж немає навіщо. Гру закінчено.

Тут не було обману. Якогось підкруту. Договорняку. В цій грі усе було чесно. Мені просто не пощастило.

Я подивився на екран прощальним поглядом. Дивно, але в той момент я не шкодував про гру. Не було навіть смутку про те, як безглуздо це все. Тільки полегшення. І радість, що все нарешті скінчилося.

Погляд ковзнув по екрану — і я не зрозумів. Може, не оновилася сторінка? Чи завис інтернет? На моєму рахунку значилася величезна — непристойно велика сума.

А. Ось воно що! Баг програми! Я дурнувато посміхнувся. Той коротун з'їв мене з потрохами — та ще й пошуткував наостанок. Зараз оновлю ще раз, побачу свій чесний нуль — і час приступати до наступного кроку. Чи наважуся я одразу? Чи інстинкт самозбереження буде відтягувати момент до останнього?

Час ішов. Але баланс мого рахунку не змінився. Але як же? Я програв. Я ставив на німців. І німці не змогли.

Я бачив це на власні очі. Це якась містика. Цього не может бути! Ніяк. Баг програми. Який скоро пофіксять. Зараз вони виправлять його й вилучать кошти.

Я відкрив деталі ставки. Й заціпенів. В моєму квитку були гості. Ті, на яких я не поставив би ні за що у світі. Навіть під дулом автомата.

До мене почало доходити. Невже тоді, тремтячими руками, поки я заливав ставку, застосунок переставив команди місцями? Команда 1 і Команда 2. Там не підписано — де хто. Просто «Команда 1» і «Команда 2». Ліво

й право. Це нормально. І букмекер іноді міняє команди місцями. Право-ліво. Ліво-право. Я знав це. Але поспішив зі ставкою. Не перевірив. Схоже, я ткнув у ту ж точку екрана, до якої готувався — тільки тепер там стояли не німці. Гості. І я поставив на них. Сам. Власною рукою.

«Ти помилився, — пришло повідомлення від Бешкетника. — Ти поставив на слабаків. І слабаки виграли. Хто ж знав, хто ж знав...»

І в цю мить я нарешті зрозумів те, про що знав ще тоді, першого вечора, у забігайлівці, — і сам собі не повірив. Гроші — лише папірці. Вони — лише цифри. Але від цих папірців залежать долі. Залежать життя.

Гроші одночасно й важливі — і геть нічого не варті. Обидві відповіді одразу.

— Ну нарешті, — мовив голос.

Він ішов звідусіль — і нізвідки водночас. З телефона, з вітру, з моєї власної голови — не знаю. М'який, теплий, трохи насмішкуватий. Голос доброго дядечка, що ось-ось пригостить тебя цукеркою.

Я не злякався. Я надто втомився, щоб лякатися.

— Ти думаєш, я злий? — транслював голос. — Анітрохи. Нічого проти тебя не маю. Але щоб жити, мені іноді треба... їсти. Як і тобі. Як і всім.

— Хто ти? — мовив я. Не запитав — сил на запитання не було. Цей голос чудово підійшов би кому завгодно. У тому числі й зеленому коротуну.

— А ти ще не зрозумів? Ти ж письменник. Ти з такою старанністю «вигадував» мене — а я весь цей час був зовсім поруч. — Він раптом пирхнув. — Як ти там написав? «Світ — це харчовий ланцюг»? Все вірно. Так і є. Тільки ж ви, люди, не на його вершині. Так, посередині. Живете ситно і не кусаєтесь. І годі з вас.

— Тоді чого ти хотів? — сказав я глухо. — Моєї смерті? Мою душу? Для чого це все?

— Душу? — він щиро здивувався. — Якби ти зараз стрибнув, я, мабуть, навіть трохи б засмутився. Зовсім трішечки. Я отримав від тебя твоє безсоння. Твоє тремтіння. Момент, коли ти волав на австралійця. Те, як солодко горіло в тебе в грудях, коли ти «їх перехитрив». Твою впевненість у німцях. Все це — дуже смачно. ВЕСЬ спектр. Усі смаки. А душа... Залиш її собі. Нам твоя душа ні до чого.

Я мовчав. У цей момент я розгубився.

— Нам? — перепитав я.

— Усі ми брати, розумієш, — продовжував він. — Втім, деякі з нас — ще й найзапекліші вороги. Зодчий, наприклад. — У голосі мигнула майже людська прикрість. — Своєю грою він псує мені все жиб'є. Лякає. Винищує.

— Яке ще жиб'є?

— Не бери в голову, — він наче відмахнувся. — Зодчий — мій найзапекліший брат. Зараз він готується. Скоро почне свою гру. І для неї йому знадобиться багато людей. Дуже багато. Він зводитиме з людей... дещо. — Голос замовк. Здається, він замислився.

— Читав «Історію одного міста»? Не міг не читати — ти ж письменник. Перечитай місце про Угрюм-Бурчеєва. Зодчий непогано розім'явся тоді. Шкода, «річку» запрудити так і не вдалося. — Голос задоволено зітхнув. — Я теж доклав до цього руку. Він і досі за це ображений.

Я заплющив очі. Не розумів, куди він хилить. І навіщо він узагалі мені це розповідає?

— Часом ваша художня література вражаюче точно вловлює... події. От тільки — де й коли вони сталися? І з ким?

Мені це було не цікаво. У цей момент мене цікавило інше.

— То це ти підмінив ставки? — запитав я тихо. — Помилки не було? Навіщо ти мене зупинив? Ні. Не так. Навіщо ти мене... «залишив»?

Голос мовчав. Коли заговорив знову, у ньому звучала ніжність.

— Мертвий ти зовсім нецікавий. Мертві ви такі нудні... А ти... Ти заінтригував мене ще там, на сходах. «Козак, що йде на останній бій». — У його голосі почулася теплота. — Це ж треба таке вигадати! Я таке не очікував... Це й був твій виграш. Твій настрій — і мій інтерес. І саме тому ти зараз тут — а не там, унизу. Здається, ти щиро прагнеш протистояти злу? Що ж. Я влаштую тобі таку можливість. А заодно й мені допоможеш, — додав він між іншим. — А гроші, як ти вже зрозумів, — не проблема...

Я сидів на даху, спиною до бортика, і дивився, як догорає остання смуга на заході. Відповідати йому не хотілося.

— Азартні ігри тобі, схоже, більш не цікаві, — проговорив мій новий роботодавець. — Але в мене є й інше... Багато різного. І в дечому я можу... посприяти.

Дивно. Я не відчував ані торжества, ані розпачу. Достойна вийшла гра, — думав я навіщось. — Довга. Цікава. Зараз би чашечку гарячого чаю. З лимоном. З медом. Як у дитинстві.

Я думав про чашку чаю. А все внизу поглинала темрява.

* * *

Не знаю, скільки я просидів на тому даху. Вже світало. Ми просто сиділи там і мовчали. Ми? Схоже, що так. Я й... воно. Зелений коротун. У дворах з'явилися перші люди. Вони поспішали у своїх справах і не

дивились на дах.

«Anri, у мене до тебя прохання, — сказав Бешкетник. — Так, сущий дріб'язок.»

— Чого ти хочеш? — поцікавився я.

«Запиши свою історію. Як умієш. Кажи від душі — і тоді слова прийдуть самі. Виклади. Й хай читають».

Я усміхнувся. Здається, уперше за дуже довгий час.

— Хочеш, щоб я рекламував твоє казино? Іди до біса... — я несподівано осмілів. усе-таки в мене були принципи, через які переступати я не збирався. Я був гравець, кончена людина. Це так. І все ж у мене були якісь переконання. Це дивне слово «переконання»... — За все життя я не прорекламував жодного лохотрону, жодної піраміди, — заявив я. — І жодного казино. Можеш забрати свої гроші назад. Тепер я знаю, як все влаштовано.

«Що ти, що ти, — Бешкетник наче образився. — Жодної реклами. Не треба цього. І брехати не треба — брехати любить інший мій брат, у нього для цього ціла... кухня. Мені брехня ні до чого. Розповідай все як було. Всю правду. Який ти дурень. Як усе спустив. І чим усе скінчилося. Пиши чесно і без прикрас. Адже це історія зі щасливим кінцем. Хіба не так?»

Тоді я не розумів, навіщо йому це. Усвідомлення прийшло пізніше.

Бачите, у чому фокус. Коли людина слухає про чужу ганьбу, про чуже зламане життя, — про що вона думає?

Вона думає: «Який ідіот, а? Я б так ні за що не вляпався. Я не такий...».

Пам'ятаєте? «Азартні ігри — це для слабаків». Я особисто казав це Ромці місяць тому.

Усі так вважають. Але водночас кожен вважає, що з ним цього точно не станеться. Виходить, що чесна сповідь розореного гравця — не застереження. Це принада. Найкраща у світі.

Пам'ятаєте, як на самому початку я розмірковував про долю письменника? «Письменник бере свого читача за руку, як дитину, й веде його за собою, в свій світ»?

Отож-бо й воно! У тому-то вся і справа!