Резюме по працевлаштуванню.

Десь у потаємних підвалах мової підсвідомості промайнуло ледь уловиме "Не треба".

"Чого?" - розмірковував я сидячи під деревом.

"Мабуть не мій фах"...

Думки летіли як комахи ввечері, заважали навіть зосередитися на "об'єкті".

«Об’єкт» стояв прямо навпроти — красиві скляні двері салону «Ніжність», звідки виходив солодкий, занадто ядучий запах лаку для волосся та якихось парфумів. Мої чутливі вуса сіпалися від одного лише подиху цього хімічного коктейлю.

«Ні, дійсно, який із мене б’юті-блогер? — подумав я, легенько почухавши за вухом. — Якщо на мене вибризкають це їхнє "шипр-де-троянда", я ж три дні чихатиму й втрачу свою унікальну здатність чути шурхіт миші за три квартали! Ні, класики не міняють на дешевку».

Я звівся на ноги, солодко потягнувся, вигнувши спину дугою так, що аж у хребцях приємно клацнуло, і розпушив хвіст.

Зараз, коли первинний шок від знайомства з Аркадієм Семеновичем минув, шлунок м'яко, але наполегливо нагадав, що та сосиска була лише розігрівом перед справжнім обідом. Сосиска — це добре, це тактичний успіх. Але де стратегічна перемога? Де риба?!

І тут мій ніс зловив ВІН.

Не запах парфумів, не гарч пилососа, а чистий, свіжий, благородний аромат в’яленої тараньки та свіжого карасика. Вітер ніс його з іншого боку вулиці, де великими синіми літерами було написано: «Рибний гастроном "Золота Луска"».

— Оце я розумію — серйозний бізнес, — поважно шепнув я сам до себе. — Тут явно бракує дегустатора з вищою освітою та міжнародним досвідом.

Запах риби мрійливо грався з моєю уявою. Мізки відключили усяку обережність як тільки я відпустив гальма.

Лапи самі понесли мене вперед, а земля під ними наче перетворилася на шовковий килим. Всі мої аналітичні здібності, діловий етикет і попередній негативний досвід з HR-менеджерами випарувалися, як крапля води на гарячій сковорідці. Залишився тільки кіт і його Велика Мета.

Я прошмигнув крізь напіввідчинені двері «Золотої Луски» прямо під носом у дядька в білому фартуху, який саме вивантажував ящики.

Усередині це був не просто магазин — це був справжній котячий Ельдорадо! На дзеркальних вітринах, серед сріблястого льоду, величаво відпочивали товстолобики, дрімали дзеркальні коропи, а в кутку, на окремому почесному підносі, мліла вона — золотава, жирна, ароматна скумбрія гарячого копчення.

— Оце я розумію — корпоративна культура! — пробурчав я, ковтаючи слину розміром з грецький горіх. — Тут я згоден працювати навіть без вихідних і на пів ставки!

Не чекаючи, поки мене помітять, я одразу вирішив продемонструвати свої найкращі професійні навички. А саме — блискавичне оцінювання якості продукції без залучення стороннього обладнання.

Плиг! — і я вже стою прямо на краю вітрини.

Витончений помах лапою — і найсоковитіший шматочок копченої скумбрії вже летить у мій бік.

— Ану брись звідси, волохатий ревізор! — раптом пролунав над головою бас, від якого забряжчали банки зі шпротами.

Переді мною постав чоловік розміром з невеликий десертний холодильник, тримаючи в руках величезний дерев'яний черпак...

— Я вже приступив до дегустації, — ледве чутно простонав я давлячись слиною від жиру скумбрії.

— Лови його! — заволала продавчиня, хапаючись за віник.

Не чекаючи ніяких подяк й зауважень, піднявши якомога вище рибину, я ледве випорснув з-під їхніх невдячних вигуків.

— Варвари! Невігласи! Жодної поваги до високої кухні та сертифікованих спеціалістів! — обурено думав я на бігу, хоча голос мій глушився великим, соковитим шматком скумбрії, що міцно стискали мої чесні щелепи.

Віник свиснув над моїм вухом, торкнувшись кінчика хвоста, але де їм наздогнати кота, у якого вмикається турбо-режим від одного виду їжі! Я зробив різкий зигзаг навколо контейнера зі сміттям, прослизнув під парканом і опинився у тихому, затишному дворику, де пахло чебрецем, випраною білизною й абсолютною безпекою.

Вмостившись під кущем квітучої гортензії, я нарешті розтиснув зуби. Скумбрія впала на шовкову траву, як дорогоцінний трофей.

— Ну що ж, — сказав я сам собі, витираючи вуса лапою після тривалого й дуже ретельного смакування. — Робочий день можна вважати успішним. Працевлаштування не відбулося, але аванс я отримав у повному обсязі!

Шлунок муркотів солодку пісню подяки, сонечко припікало спину, а на сусідньому ганку дівчинка саме винесла велику м'яку подушку.

Я примружився й солодко потягнувся. Мабуть, вакансія «Головного Домашнього Улюбленця» у цьому дворі поки що вільна. А резюме... резюме зачекає до завтра!