Валентинів день
У День Святого Валентина усі самотні люди відчувають себе ще більш самотніми. Навіть статистика самогубств натякає, що сьогодні не день рожевих шмарклів, букетів та подарунків, а справжній духовний апокаліпсис одинаків.
Галюня. 16:05
Я сиділа біля мольберта поряд зі своїм столом, хаотично вкритим тюбиками олійних фарб. Сьогодні на палітрі були перемішані особливо похмурі відтінки пігментів із загадковими назвами: сажа газова, марс коричневий темний, кобальт фіолетовий, сієна палена та вохра світла. Дотик пензля ковзав, ще і ще. На полотні потроху з'являлися туманні силуети, наче примари з чужих світів. Я не оберталася та і без того знала напевно, як роздратовано почали роздуватися ніздрі Антона. Він не переносить сильний запах фарби, розчинника та льняної олії. А мої картини вважає безглуздою тратою часу й грошей.
Радію, що Антон не може закидати мене зараз своїми отруйними несправедливими коментарями, бо саме розмовляє у режимі онлайн конференції із керівником. Не знаю скільки цього разу хлопець буде зайнятий, але відчуваю, що чергової сцени не уникнути. А ще свято, блін. Боюся, що нам до закоханих як до Місяця рачки.
Антон. 16:05
Я тихо кипів. Не розумію, якого біса керівник проєкту вже вдруге за сьогодні бажає влаштувати відеоконференцію. Нічого собі робота із дому. Одні й ті самі речі розжовуємо. Як неандертальцю пояснюю йому кожен рядок коду. Дмитро мене зовсім нездатним програмістом вважає, чи що? Ще й цей сморід у кімнаті стоїть. Очі роз'їдає. Хоч би кватирку у вікні відкрила. Галюня зовсім з глузду з'їхала. З перспективного молодого архітектора перетворюється у Ван Гога у спідниці. Безумні картини вже є, наступний етап — відрізане вухо.
Мені потрібна ця робота. Надзвичайно цікавий міжнародний проєкт. Записати його у свою біографію, що джекпот виграти. Тільки б витерпіти керівника. Надокучливого керівника й нестерпний сморід.
Галюня. 16:21
Щось мені занадто тужно сьогодні. Пригадую наші з Антоном романтичні початки. Ми юні їдемо підкорювати столицю: він факультет програмування, я — архітектурний. У нього тут не було друзів, у мене подруг. Відсутність рідні зцементувало наші почуття і я вважала, що на такому міцному фундаменті ми протягнемо ціле життя. Зйомна двокімнатна квартира здавалася полігоном кохання. Тільки ми, два робочі столи у протилежних стін, великий матрац на підлозі й нікого зайвого. Ми ходили голяка й гризли граніт науки, розвиваючись кожен у своїй площині.
А що зараз? Дипломи гордо валяються на дні шафи, а наші відносини як поганий бетон із домішками глини, осипається з кожним днем. Здається, що наші з Антоном площини не перетинаються не те що лініями, а вже, навіть, точками.
Думаю, що все почало ламатися з пів року тому. Тоді я розчарувалася у своїй спеціальності, бо дізналася, що архітектура це не політ уяви, не Гауді, не Норман Фостер й не Сантьяго Калатрава, а нудне монотонне обклацування у програмі кахлів для санвузла багатого підприємця. Ні до чого іншого мене (молоду недосвідчену випускницю) просто не допускали. Я звільнилася й почала малювати. У Антона тим часом з'явилася нова відповідальна робота. Цілими днями споглядає кольорові літери на чорному екрані та дзвонить своєму симпатичному керівнику.
Антон. 17:06
Нагримав на Галю й пішов побігати на стадіоні. Фізична активність завжди допомагала мені боротися з емоціями. І що ми з нею останнім часом гриземося як дві скажені собаки? Чого вона не облишить свою мазанину й не займеться знов архітектурою? Проєкти хоч не так смердять й можуть приносити користь.
Галюня. 17:20
Сутеніло. Після чергової сварки я закрилася у ванній, щоб нарешті зізнатись собі, що ми з Антоном більше не пара. Мені треба знайти собі інший дім, нову роботу, й, можливо, колись, чоловіка, який мене зможе поважати.
Чула як Антон гримнув вхідними дверима, але все одно не поспішала виходити. Обтерла сльози й пообіцяла собі, що більше не буду через нього страждати. Треба вміти вчасно піти. Подякувати за все добре, що було. Не виснажувати один одного докорами й образами. Не плекати надію, що дерево кохання раптово оживе. Здохло воно й перетворилося на пекучий попіл, ось що. Час піти із розправленими плечима й гордо піднятою головою.
Коли я виходила із ванни, коридор здригнувся від раптового звука. Дверний дзвоник раніше не часто турбував нас, бо у столиці ми були ще й досі чужими. Завбачливо зазирнула у вічко, але побачила лише білі лілії. Невже Антон згадав про свято Закоханих? Саме такі квіти я нещодавно малювала. Дуже їх люблю!
Дмитро. 16:05
Роздивляюся її круглі плечі у в'язаній кофтинці й темно-каштанові локони, що хвилею спускаються нижче лопаток. Іноді вона повертається до прозорої пляшечки із жовтуватою рідиною (може льняна олія?) й тоді я бачу її профіль з охайним носом й великими чуйними губами.
Сьогодні на її полотні розходиться мереживо чорних та коричневих ниток. Сльозами стікають похмурі фіолетові плями й химерні тіні. Я знаю що це значить. Вона не щаслива. У моєї матері художня студія і я змалечку вчився розбиратися у тонкощах змішування відтінків. Такими кольорами малюють сум, безнадію та біль. А цей дебіл зовсім її зневажає. На днях мені сказав, що більше було б толку, якби його дівчина під'їзди фарбувала. А вона лише мовчки здригнулася на своєму стільці від його слів.
Важче всього концентруватися на тому, що Антон говорить й задавати йому при цьому розумні запитання. Мені все більше подобається його дражнити й вказувати на найдрібніші помилки. А він усе терпить. Тільки роздратовано роздуває ніздрі й поправляє русу чуприну. Мудак.
Якби тільки можна було вирізати її з його життя. Натиснути "ctrl+x", а потім "ctrl+v" і милуватися її присутністю поряд зі мною. Нюхати її фарби, хвалити її за картини й кохатися з нею до нестями. Цей козел її точно не заслуговує.
Клята велика порожня квартира. Для кого це все, коли живеш один? Клятий Валентин. Свято, щоб нагадати людям які вони самотні. Впевнений, що Антон їй навіть квітів не подарував.
Я закінчив відеоконференцію й зрозумів, що прийшов час діяти. Годі спостерігати. Ця жінка має бути моєю.
Галюня. 17:21
Відчинила двері й завмерла від здивування. На порозі стояв симпатичний статний молодий чоловік із величезним букетом. Його гарні серйозні очі дивилися рішуче й були мені знайомі. Я точно десь вже його бачила...
— Ви до кого?
Дмитро. 17:21
— Я до вас, Галю...
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!
Спойлер!