ВОНИ СЕРЕД НАС: новий виклик

Big cart

Кентон йшов по офісному коридорі у пошуках кабінету із Ковальським. Ще декілька метрів і він зайшов у потрібні йому двері і застав товариша, який відкинувся у крісло, поставив ноги на стіл й читав газету та їв тістечка запиваючи кавою.

- Щось є цікаве там?

Запитав телепат

- Ще б пак... хтось бачив нашого бігуна у місті, тепер це сенсаційна подія.

Відповів Любомир й запропонував коробку із солодощами

- Ні, дякую... Якби не знав, що ти емігрант, то сказав би, що американець. То що пишуть у пресі?

- Майже нічого, написали, що його переслідував чоловік із палаючою головою у погоні вони а точніше вогняний наш вибігав на багатоповерхівку й збігав у низ.

- Є кінцівка їх забігу?

- Нажаль ні, дехто із очевидців стверджує, що вони забігли у якийсь портал і з цих пір їх нема.

- Авжеж, із того дня пройшов місяць а вони досі обмокують кожне слово.

- Що поробиш як у Спрінґфілді більше такого ніколи не буде...

Промовив Ковальський і допив каву дужим ковтком.

- До-речі, щодо майбутнього...

- Що тебе цікавить?

- Після того як я побував у голові бігуна, мене не покидають спогади, які я не переживав.

У кабінеті Любомира задзвонив стаціонарний телефон, Ковальський витер руки об серветку і підняв слухавку до вуха

- Ковальський на зв’язку.

Промовив Любомир

- Сер, пан Кентон поруч із вами?

- Так, Біле це ти?

- Так, можете передати слухавку йому?

- Так... (він простягнув слухавку Чарльзу й промовив) вас.

- Це Кентон, щось трапилося?

- Сер, тут пан стверджує, що має термінову розмову до вас.

- Хто це? Як його звуть?

- Він каже, що Теодор Міллер.

- Гаразд, проведи його у мій офіс.

- Так, пане.

Кентон віддав телефонну слухавку й промовив

- А це цікаво, ходімо зі мною.

- Ти наче хотів, щось розповісти...

- Іншим разом. Ходімо

- Тоді хто такий Міллер?

- Ти його знаєш, просто трішки не під цим іменем.

Чоловіки покинули кабінет Ковальського і пішли до Кентонового. У коридорі Чаплю стало зле, проте він швидко опанував себе і продовжив рух.

- Щось не так?

- Та поки не на разі, якось потім.

Зайшовши у середину, вони помітили там уже чоловіка, у спортивному костюмі та кросівках, на його обличчі була густа чорна борода та вуса, він почав першим

- Чорт візьми, скільки років минуло?

- Взагалі то п’ять і я радий тебе знову бачити.

Бездушно промовив Чарлі

- А це хто такий?

Запитав незнайомець за Любомира

- Мій товариш і робітник, Любомир Ковальський.

- А ти у нас...

Почав Ковальський

- Це Піхота.

Промовив Чарлі

- Так, ти мене знаєш як піхоту.

Підтвердив незнайомець

- Та тобі мусить бути років з п’ятдесят, якщо не шістдесят. Ти ж воював у першій та другій світовій...

- Угу, у період першої мені було тридцять, тому рахуй дев’яносто вісім років.

Підняв ставку Тед

- Він не старіє.

Додав Чарлі

- Отакої, тобто: ти телепат, я бачу майбутнє, Єва лікує в він не старіє.

- Ти бачиш майбутнє?

Не повірив Піхота

- Так, він баче, проте ти не того тут, що трапилось?

- Пам’ятаєш острів у тихому океані, Катраном він зветься.

- Так, йому бути недоступним ще років з шість а що?

- Він з’явиться завтра, я готую групу аби знову висадився на нього.

- Що за острів?

Запитав Любомир

- Ми у першій експедиції втратили там чимало людей, тому я не хочу знову через це походити.

Промовив Чарлі

- Ми надаємо, що там колиска нашої цивілізації.

Відповів Міллер

- Тобто колиска?

- Із нього і пішли талановиті люди.

Відповів Чарльз

- Як би там не було, ми вирушаємо на нього, з тобою або без, я тут із ввічливості просто.

- Ми - це хто?

Не зрозумів телепат

- Військові злучених штатів Америки.

- Ти з глузду з’їхав? Неможна, щоб військові знали про нас.

- Вони знають про мене, про Оверлорда, ви це питання часу!

- Тоді хіба не логічно було б відтягнути цей момент як можна далі?

Запитав Любомир

- Я хлопці як ви, не маю стількох людей аби знову піти а армія має, острів стане доступним на добу а за добу чимало трапиться, острів знову зникне і військові дізнаються дуже мало, якщо взагалі щось дізнаються.

- Або вмруть там.

Запропонував варіант Чарлі

- Або вмруть там.

Підтвердив Тед

- І що будемо робити?

Запитав Любомир

- Очікую на вас о дев’ятій вечора на покинутій військовій частині Спрінґфілда, не запізнюйтесь, о і до-речі, тепер тобі непотрібно буде когось рятувати, солдати і так цифри у статистиці.

Промовив Піхота і пішов геть із кабінету

- Ну ти і сучий син...

Навздогін промовив Кентон

- Що будемо робити?

Знову запитав Любомир

- Треба Ернест, його думки не вистачає. Ходімо до нього.

- Він повернувся?

- Майже.

Чоловіки пішли у слід за Піхотою, проте він покинув офіс Великого возу через парадні двері а вони виїхали із підземної парковки. Автомобіль Кентона поїхав до уже знайомого парку імені Сари Едгард. Заїхавши у нього він попрямував до озера.

- Але вони ж перелетіли звідси.

Нагадав Любомир

- Так, проте кільця він залишив. Сам лише вчора помітив це.

Автомобіль наїхав на визначене місце і Кентон активував транспортер. Із піску піднялися кільця які ре матеріалізували їх і повернулися знову у на місце.

Кільце опустилися із стелі і матеріалізували їх у все тому ж складі, що і у перше. Чарлі покинув автомобіль і попрямував на вихід із зали, Любомир поспішив за ним.

- Вони могли покинути корабель, звідки така впевненість?

- Він був тут учора.

- Хлопці, що я бля тихо сказав, що ви знову прийшли?

Запитав Ернест йдучи їм назустріч

- У нас проблема, Тед приходив до мене.

- Міллер?

- Так, він каже, що Катран буде у доступі завтра.

- Та ну, йому років ще з шість бути прихованим...

Не повірив йому Ернест

- Чарлі теж не повірив, здається він казав три роки. Три роки ж?

Перепитав він у Кентона

- Неважливо, він приведе туди військових.

- Шановні, це все-таки хрінова ідея, проте проти я нічого не маю, нехай ідуть.

- Теде, це ж люди! Схаменись.

- Тобто те, що там помирали тобі подібні - це не шок? Меґі померла, так нічого і не дізнавшись, тоді чому люди не можуть туди йти? Він лише добу буде доступним, нічого не трапиться.

- Що за острів? Чому я тут як сервант стою?

Запитав сердитий Любомир

- Його десять років тому знайшла моя донька, Меґі Кентон їй тоді було двадцять і вона переконала мене і Єву, аби вирішити туди зі мною, бо вона його знайшла...

Почав Кентон

- Вона померла від рук охоронця палацу.

Завершив Тед

- Мої співчуття.

- На тому острові ми знайшли лише одну вцілілу вежу із невідомими надписами, переклали лише малу частину символів... лише те, що жителі також були обдарованими. Я не хочу повертатися туди, бо причина очевидна.

- Тому я і зате аби військові ризикнули собою, результати ми викрадемо потім у них.

- Якщо вони щось знайдуть, ми мусимо там бути теж, Чарлі може не їдь з нами? Тобі це важко, розумію тебе...

- Я не боюся померти чи побачити як хтось гине, просто я не врятував доньку і якщо знову не зможу когось врятувати то я цього не переживу.

Як тільки він закінчив говорити, Чарлі упав на підлогу, його тілом оволоділи судоми а із рота пішла піна, очі стали закохуватися.

- Що із ним таке?!

Закричав Ковальський

- Він не розповідав?

Запитав Тед й завдав Кентона на плече поніс його по коридору.

Теді заніс його у медичну частину, положив на ліжко і зробив ін’єкцію після якої телепат припинив трудитись, піна також припинила виділятися, поступово він заспокоювався.

- Чорт візьми...

Почав Любомир

- І не говори, це у нього із того моменту як побував у голові бігуна.

- Він щось згадував, про цей випадок, але прийшов Піхота і Чарлі не розповів нічого.

- Розумію, мені невідомий правда його стан поки, але я працюю над поясненням, поки допомагає слоняча доза заспокійливого.

- Просто паскудство...

- Угу, перед приступом у нього починає паморочиться голова а вже потім і приступ.

- Та голова запаморочилася на шляху до кабінету, де мав бути Міллер.

- Приблизно годину назад?

- Десь так...

- Тоді ще одна відомість до списку.

Промовив Ернест й записав у блокнот

- Спробуєш розібратися у його проблемі?

- Так, проте хімія мозку складна річ, ще й телепата... тут би стала у пригоді Ольга.

- А де вона?

- Ми розбіглися, не зійшлися у одній сталій.

- Що за чортівня? Ви не можете ось так і розлучатися...

- Не тисни на мене, це її рішення було, між іншим вона доросла дівчинка.

- Гаразд, якщо це після телепатичного сеансу із бігуном, гадаєш, що він випадково перекопіював щось звідти?

- Може бути.

- Отже залишається загадкою, як забагато він побачив.

- Можливо у нього часова хвороба?

- Тобто? Гадаєш йому погано бо він знає майбутнє?

- Ну не знаю, ти ж у нас експерт.

- Гадки не маю, із таким не зустрічався...

- Сам подумай, якщо ми змінили майбутнє своїми діями а Чарльз пам’ятає яким воно мусить бути? Ти ж помітив появу статуї Піхоті, нічого більше не з’явилося?

- Та наче ні... буду уважнішим у місті.

- Добра думка. То ти полетиш на острів?

- Так, гадаю, що необхідно знати більше про свій дар.

- Тоді будь обережний, Міллер прожив майже сто років, він звик до втрат поруч, тож йому байдуже тепер на оточуючих його.

- Зрозуміло, дякую за підказку.

- І ще, якби він не проводив себе, якщо там буде Оверлорд, то готуйся до найгіршого, бо цей хлопець погано впливає на піхоту.

- Вони ж однолітки?

- Так, за винятком, що Овер чистокровний Американець.

- Гаразд, я відвезу Кентона до дому.

- Удачі тобі.

- Дякую, вона знадобиться.

Десять років тому

Товсті ліани розлетілися від удару макетом по них, Міллер проривався через зарості у глиб острова ведучи за собою групу.

- А най йому грець! Острів став доступним лише півгодини тому, де взялися усі ці ліани?

Бурчав хтось із групи

- А хто сказав, що він увесь час на дні спочиває? Ймовірно він повитий туманом, тому його ніхто не відвідує.

Запропонував варіант Чарлі

- Розумно було б звести тут маяк, тоді знали б стовідсотково.

Промовив сердитий Тед Міллер і знову махнув мачетом

- Ану стійте, погляньте що тут росте!

Промовив Ернест

- Теде, ти дістав із своїми рослинами... якщо будемо постійно зупинятися то надійдемо і за сотню років до вежі!

Крикнув Піхота

- Потрібно знати, як тут живе дерево Франкліна, вочевидь воно мусить відрізнятися властивостями від наших...

- Якщо хочеш знати, то сам і стій а ми йдемо далі! Ми маємо важливішу мету аніж якесь бісове дерево! Якщо на шляху назад я тебе не зустріну, то так і буде!

- Я залишаюся із Тедом, моїм Тедом.

Оголосила Ольга

- Бісові шлюби! Нехай, нехай, а ми йдемо далі, будете волати, ми не прийдемо.

Промовив Піхота і повів групу далі.

Ернест залишився разом із дружиною і взяв деякі зразки із дерева, як пролунали крики із групи Міллера, вони обоє покинули обладнання й побігли на шум. Із боку групи пролунали постріли, одна куля влучила у живіт Ольги і вона впала на землю, Ернест зупинився над дружиною і став зупиняти кровотечу. Назустріч їм бігла Меґі, дівчина брюнетка, сповнена ентузіазму зазвичай, але цього разу вона була чимось налякана, аж раптом із дерева заскочив невідомий абориген, нижче поясу він був як павук а верх людини, він мав жало скорпіона, яким і вдарив дівчину у спину, пролунав її останній крик і вона впала замертво, потвора хотіла накинутися на Ернеста, проте він вистрілив із рушниці у черево потворі, воно закричало і втекло у гору, по стовбуру дерева а Піхота декілька раз вистрілив йому навздогін.

Міллер став кричав від задоволення, так як він розстріляв два магазина із свого М16го у тварюку і відчув прилив адреналіну через це, Кентон накинувся на нього із кулаками та криками

- Чому не стріляв коли воно до Меґі по лізло?

- Обойма скінчилася...

- Не бреши мені, ти стріляв коли воно тікало...

- Не заливай, до того ж не моя турбота берегти її була...

Наш час

Любомир приїхав на Кетоновому автомобілі до нього до дому, покликав Єву аби вона відчинила йому двері поки заноситиме її чоловіка у будинок, потім він розповів, про пере нервування Чарльза і укол від Ернеста.

- Ось ключі від його авто, я спішу, переказуй щоб одужував.

- Щось термінове?

- Е... так, мене завтра не буде у офісі, якщо Чарлі не пригадає, то нагадуєш йому, що він мене відпускав?

- Гаразд, бачу, що ти дуже поспішаєш, тому не буду затримувати тебе.

- Дякую, гарного дня.

- І тобі.

Ковальський покинув будинок товаришів і побіг до своєї квартири, аби зібрати усе необхідне, що йому може знадобитися на острові.

Через годину Кентон прокинувся, Єва тимчасом слухала радіоприймач і в’язала рукавички, краєм ока вона помітила, що чоловік прокинувся і почала розмову

- Знову приступ?

- А, так... як я тут опинився?

- Любомир привіз тебе, сказав, що його завтра не буде на роботі.

- Сучий син...

- Що він накоїв?

- Любомир ще нічого. Тед сьогодні приходив у офіс.

- Ернест?

- Міллер.

- Що цей сучий син хотів?

- Катран завтра буде знову доступний для експедиції і він запрошував нас.

- Якщо він не помре на тому острові, тоді я його вб’ю.

- Не сердивсь, він того не вартий.

- Він не врятував Меґі!

- Я мав її рятувати, проте...

- Він мав можливість і не скористався, ти тоді отримав струс мозку, як ти міг вплинути на події? В він міг, його необачна стрільба поранила Ольгу і вона ледь не померла, якщо хтось і винен, то це він.

- Проте Джеймс так не вважає.

- Джеймсу було тоді п’ятнадцять...

- Але він і досі ненавидить мене.

- Він просто не хоче переосмислювати події того дня.

- Любомир туди відправиться із Міллером та військовими.

- А щоб йому добре було! Ти теж?

- Так, я не хочу аби Теді використав Любомира як гарматне м’ясо, я мушу там бути, але перед цим мушу зустрітися із Джеймсом.

- І його візьмеш? Хочеш аби у нас взагалі дітей не залишилося?

- Ні, я хочу поговорити знову із ним про смерть його сестри і щоб якщо я вмру там, то він не картав себе.

- А як твої напади?

- Мені Ернест дав ліки.

- Вони не допомогли цього разу!

- Я просто їх не приймав, послухай, я мушу туди поїхати знову, хтось мусить бути голосом здорового глузду там.

- Тоді я теж їду, хочу побачити місце, де померла моя дівчинка...

- Їдемо тоді у Уелс до Джеймса.

- Поїхали.

За двадцять хвилин автомобіль Кентонів приїхав у Уелс сіті, місто де Медлін Морган зводила свій прискорювач частинок. Проїхавши декілька кварталів вони зупинилися на Ейнштейна стріт де і жив їх син у одній із багатоповерхівок. Єва провела чоловіка у квартирний комплекс, так як син не хотів аби батько приїздив до нього, тому Чарлі і не знав де його шукати. Зупинившись на потрібно поверсі вони покинули ліфт і пішли шукати п’яту квартиру, знайшовши її Єва постукала у двері а Чарлі стояв у п’яти метрах від дверей. Двері прочинила дівчина років тридцяти, вона одразу впізнала Єву.

- Місіс Кентон, ви приїхали?

- Привіт Еріко, Джеймс дома?

- Так, заходьте він буде радий вас бачити.

- Можеш не говорити, що я із батьком?

- А ви правда із паном Кентоном?

Запитала Еріка

Чарлі підійшов до дружини і привітався жестом.

- Гаразд... проте йому це не сподобається.

- Я беру це на себе.

Відповіла Єва

Господиня впустила їх у середину, де Кентони старші залишили верхню одежу і пройшли далі.

- Мамо, я чув ти приїхала... (почав син, але побачив батька) хіба ми не домовлялися?

- Я розумію, що це виглядає як зрада, проте він скаже декілька слів і піде, прошу...

Благала мати

- Ти вмираєш?

- Поки ні, я лечу знову на Катран...

- Мені, що із цього? Сестру уже не повернеш...

- Джеймсе, я...

- Ти не винен, я знаю, винен Міллер, Ернест, Меґі винна, проте не ти.

- Я хотів попрощатися, не хотів аби ти звинувачував себе, якщо я там помру...

- Джеймсе, твій батько постійно вважає винним у першу чергу себе, винна також і я бо відпустила її, мене чому не ненавидиш?

Запитала мати

- Я розумію твої звинувачення, я теж вважаю, що моя провина, але не хочу аби ти вчинив щось собі після моєї смерті...

- То тобі зле?

- Так, маю один недуг, мушу постійно приймати заспокійливе бо серце не витримує.

- Тобто ти хочеш почути від мене благословення?

- Ні, я не тому тут...

- Готуєшся до вічності отже, хочеш до раю...

- Джеймсе не починай.

Попросила мати

- Гаразд, був радий тебе побачити, перший раз за сім років. Вибач, що приїхав. Єво я буду у автомобілі.

Промовив батько хлопця і покинув квартиру

- Сину...

- Не починай, Меґі - це не поверне.

- Живи заради неї, не картай батька за це, він і так себе звинувачує.

- Мамо, як йому це пробачити?

- Гадаєш, що Меґі хотіла б цього?

- Не знаю і ніколи не дізнаюсь.

- Гаразд, я теж їду із батьком, якщо щось трапиться, знай що ми любимо тебе.

- Угу...

- Бувай сину, я зателефоную як повернусь.

Мати пішла на вихід, дружина сина замкнула за нею двері і повернулася до чоловіка.

- Любий, скільки ти ще років будеш цього монстра годувати?

- І ти за нього...

- Джеймсе, він твій батько, за роки життя із тобою я нічого не казала тобі про це, але тепер скажу, годі!

- Що я мушу зробити? Вибачити його?

- Ти думаєш, що він міг би врятувати її?

- Так! Так чорт забирай! Я вірю у це!

- Не кричи, він втратив дезорієнтацію, його теж поранило, любий, коли стаєш батьком чи матір’ю, ти ніколи не зможеш проігнорувати небезпеку дитині, не зможеш стояти і дивитися на смерть дитини, попроси аби він тобі показав це, побачивши це його очима, ти збагнеш правду.

- Чому ти влазиш у наш конфлікт?

- Ти мусиш відпустити сестру, глянь правді у вічі і пусти Меґі у вічність, вона заслуговує на спокій.

- Гаразд, я поговорю із ним.

Джеймс телепортувався із квартири і з’явився на парковці, поруч із автомобілем у який щойно сіла Єва.

- Гаразд тату, я мушу визнати, що був не правий увесь цей час, я звинувачував тебе у тому, чого ти не робив.

Промовив син

Кентони покинули авто і підійшли до сина

- Дякую сину.

Чарлі обійняв його

- Я мусив зробити це раніше.

- Краще пізно ніж ніколи.

Промовила Єва і обійняла їх обох

- Повертайся живими, обоє. Бережи там маму а ти бережи тата.

- Гаразд, буду берегти її.

Промовив Чарлі

- І я буду.

Додала Єва

Після примирення родичі знову роз’їхалися, проте тепер Чарлі та Єва не боялися острова, вони були готові глянути йому у вічі.

Джеймс повернувся у квартиру тим самим методом яким і покинув її, Еріка підійшла до чоловіка і запитала

- Ти побачив правду?

- Ні...

- Чому? Сім років все таки ненавидів батька.

- Я не зміг, виявилося, що ненавидіти його і при цьому не знати контексту набагато простіше... я не можу знати як вона померла, хочу пам’ятати її веселою і життєрадісною.

- Тоді якщо він бреше?

- Це вже на його совісті буде, до того ж він любив сестру.

- Я рада за тебе, дуже рада.

Еріка поцілувала чоловіка

Любомир пакував сумку на завтра. У його квартирі було не так і багато речей які могли б йому допомогти підчас виживання на острові, проте саме необхідне таке як: їжа, засоби надання першої до медичної допомоги, очисні пігулки для води чи навіть якісь гігієнічні засоби, все-таки потрібно було мати при собі як не крути. Поміщаючи до портфеля пляшку із питною водою, погляд Ковальського зупинився на щоденнику, тому самому якого він знайшов на робочому столі бігуна минулого місяця, тому із майбутнього.

Ковальський взяв його до рук і сів із ним на ліжко, відкрив і став вивчати знову, проте на цей раз із конкретною метою, знайти щось про завтрашній день. Перелистуючи аркуші він знайшов запис який датувався завтрашнім числом, 1970.02.17. Він спробував прочитати вміст аркуша, проте надпис був не читабельним, літери були не чіткими, відступи між словами були розмитим.

- Отже є запис, я буду там і запишу побачене, проте дізнатися зараз я не можу...

Промовив сердитий Любомир

Він кинув щоденник на стіл і продовжив збирати портфель.