Сталеві

Якби я зустрів Господа на кістках розбитого міста-мученика — я б увірував.

Якби в його скривавлених пальцях дотлювала остання цигарка — я б увірував.

Якби він плакав і волав «Що не так із цим світом?» — я б увірував.

Якби у розпачі він притиснув дуло пістолета до скроні — я б увірував.

Але він сидить, пихатий, на небі, і дві тисячі двадцять другий раз слухає, який він молодець.

Я не вірю в того чувака.

Я вірю в нас.

Перед світанком Воржа водила довгими бурими кігтями по моєму волоссю. Від кожного її доторку по тілу розходилися легкі поколювання. Ці відчуття передавалися далі — електродам, і по руці прокочувався приємний електричний струм, що викликав у пальцях ледь помітний тремор.

Зазвичай рухи Воржі були плавними, неквапливими. Та не сьогодні. Сьогодні шаманка здригалася від кожного шурхоту, доки крізь пилову завісу проступали невиразні силуети, а білі іскри останніх спалахів танули в ще темному небі.

— Близько, — пролепотіла вона тремтячим голосом.

Я розумів її неспокій. Ще тиждень тому ворог лупив снарядами по міцному, мов стара кістка, шостому куполу, а сьогодні ми вже спостерігали, як на очах тріскається п’ятий. Ледь помітні прожилки на прозорій матерії перекреслювали небо аж до обрію, немовби скелетоване листя, яке заліпило небо тонкими візерунками. Жорстокість зовнішнього світу та непорушна сміливість внутрішнього. Часом вони зіштовхувалися, породжуючи хоч і гарні, але пажерні у люті та ненависті речі. Рано чи пізно павутиння тріщин щезне, і наші сирі могили завалить магічним кришивом.

— Цієї ночі він розсиплеться, — впевнено сказала Воржа і стисла у долоні мою живу руку. — Куполи не встигають регенерувати. Збирай своїх людей, Зове: час переходити до четвертого.

Клята сольова шаманка з її клятими правильними словами. Я не міг полишити п’ятий купол. Радше сказати, не хотів.

З найпершого дня, коли я прибув на захист підкупольного Сітмара, це місто зустріло мене холодом. Розпочавшись руїнами на околицях та розщеплюючись на десятки сірих асфальтованих ниток-вулиць, воно обступало кам’яним частоколом і горлало у вуха про мою чужість, немовби на темному полотні трапилася недоречна біла пляма.

Я знав: мені тут не місце. Знав це, коли кулі летіли повз вкриті передчасною сивиною скроні; знав, коли прикривав собою молоду дівчину, що бликала на мене очима-озерами і лізла, куди не просять; знав, коли непрошена гостя мого тихого розміреного життя сколихнула його, збила звичний темп бурхливою енергією та розколола все на до та після; знав, коли врешті-решт ця дівчина залізла в саме моє серце…

Дарма. Все дарма!

— Ми ще можемо втримати п’ятий, — заперечив я. — Половина куполу ціла. Звернімося до те-амійців: вони його швидко підлатають.

Воржа невдоволено скривила губи:

— Ти краще за мене знаєш, що швидко не вийде. Зове, те-амійці знесилені, і з кожним нанесеним по куполу ударом, з кожним розтрощеним захисним полем вони слабшають. Ми тільки згаємо час.

— Ми повинні спробувати.

— Кому, кому ми винні? — у відчаї простогнала жінка. Вона ніжно накрила холодними долонями мій лоб, нахилилася і тихо прошепотіла: — Отямся, благаю. Ти її не повернеш, мій воїне. Не чіпляйся за старе: рятуй тих, хто ще дихає і б’ється за нашу землю.

В срібних холодних очах Воржі плескалося не притаманне їй тепло, немов вона просила схаменутись не стріляного захисника Сітмара, а рідного сина, якого втратила під восьмим куполом. Якого забрали Іржаві. Забрали так само, як і мою Рину — жорстоко, криваво, впевнено, наче мали на це право. Під восьмим куполом хлопчика і поховали. З-під восьмого шаманка йшла покірно, мовчки кроплячи суху землю солоними слізьми.

Я заздрив її стійкості. Бо полишити п’ятий, де під лапатою папороттю похована моя Ринка, не мав сил.

— Вона не там, — гірко мовила Воржа, ніби читала думки. — Вона тут, — і приклала руку до моїх грудей, — там, де серце б’ється і де б’єшся ти сам.

Від Воржі пахло морем. Приборкувачка стихій носила із собою сірі полотняні мішечки, міцно прив’язані до широкого паску. В кожному з тих мішечків лежала сіль, здобута важкою працею у найвіддаленіших куточках світу. До зустрічі з Воржею я не вірив у духів. Та коли сольова шаманка запалювала свічки з медової вощини, а її кігтисті пальці розкидували над полум’ям сіль, та, спалахуючи, вдаряла в ніс гострим духом різнотрав'я, і я бачив дивне. То були сни наяву: блукаючі лісами люди, пульсуючі червоні лампи, що звисають на дротах-кишках з високих дерев, і шепіт, який вторив найпотаємнішим чорним думкам. Жінка неначе брала мою душу і вичавлювала із неї бруд — крапля за краплею, жменя за жменею… Повне очищення все більше походило на жарт: світла в мені було рівно стільки ж, скільки у згнилих очах потопленика під товщею густого болота.

Після обрядів я перетворювався на оголений нерв — вразливий і різкий. Мене дратувало власне нутро, ті його куточки, які я старанно приховував від оточення, а шаманка брала і безцеремонно вивертала його назовні. Та обряди були важливою частиною нашого спротиву, обов’язковим процесом. Не всі були вірними синами сталевої армії, тож важкі перевірки з часом обернулися необхідністю.

Я подивився на Воржу. Вона була в пилюці, її руки та обличчя вкривали синці та свіжі подряпини. Сіль брала своє: закляття шаманки, що стримували Іржавих на підступах до Сітмара, шкодили не лише супротивнику, але і тій, чиї губи їх вимовляли. У жінки були пронизливо сірі, майже срібні очі, що різко виділялися на тлі смаглявої шкіри.

— Будь ласка, не проклинай мене, — тихо мовив я, — та все ж зустрінуся з те-амійцями. Ми не полишимо рубежів п’ятого куполу, доки не використаємо всі наявні важелі. Якщо почнемо задкувати через кожну тріщинку у захисному полі, зовсім скоро упремося спинами в море. І тоді нам точно кінець. Нам смерть, Воржо.

— Але, Зове…

Я зробив над собою зусилля і, спершись на титановий протез правої руки, підійнявся.

— Воржо, в нас не нескінченна кількість спроб. Певен, ти теж це розумієш. Прошу, дозволь мені робити свою справу, а сама роби свою. Домовились?

Жінка помітно занервувала — худі гострі плечі непокірно настовбурчились, а тіло здригнулося. Та вона промовчала. Тільки кивнула головою і швидко відвела погляд. Все, що хотіла сказати Воржа, вже сказано. І лиш вицвілі од літнього сонця стрічки в її довгих пшеничних косах протестно майоріли за спиною.

— Чекай на мене у таборі, — відрізав я і попрямував у сторону кам'яного рукава, який вів до підземної монорейкової дороги.

Я знав, що ця розмова ще не випарувалась, ще дихала на повні груди. Та вона продовжиться лиш тоді, як пройдемо крізь всі відчинені двері, а в зачинені наполегливо постукаємо міцним кулаком. До того часу пробач мені, люба Воржо. Просто вір, адже я роблю це задля нас.

Рукав простягався майже до підземного поселення, де ми розбили табір. Наразі працювало п'ять монорейкових станцій — рівно стільки ж, скільки неушкоджених (або майже неушкоджених) захисних куполів. Дорога з'єднувала велику купольну систему з центральною баштою Тер-а-Вер — однією із найстаріших споруд в усьому Сітмарі. Здалеку вежа нагадувала скам'янілого велетня, що кістяком стародавнього міста проступає крізь час. Велична споруда, від вигляду якої перехоплювало подих, стояла і підпирала вавилонською верхівкою хмари — купчасті, деінде вже набиті снігом, який пізня осінь усе ніяк не наважувалася випустити на місто. Чорний і строгий Тер-а-Вер дивився на нас високими очима-вікнами, щодня споглядав нелюдяну жорстокість варварів і відповідав рішеннями, котрі приймались в товстих стінах його залів.

Саме в Тер-а-Вері працювали те-амійці — місцеві магіки, які тисячоліттями утримували зарядженими захисні поля навколо міста. Народ складний, та справі відданий. Якщо у мене і могли виникнути сумніви щодо когось із наших бійців, з якими я щодня пліч-о-пліч мутузив іржавих почвар, то худому як тріска те-амійцю я би довірив тримати важкезну сокиру з наточеним лезом точнісінько над моєю горлянкою, доки сплю.

Пірнувши у щільну пітьму, що вела до розвиненої транспортної системи, я знову пригадав блакитні очі Ринки. Ноги самі несли вниз, вглиб кам'яного черева, що проковтнуло крайню п'яту станцію, а тепер і мене. Темрява навалилася задушливою ковдрою. Крізь сходи й прольоти бачив усмішку коханої, її танці в легкій білій сукенці, яка дрібним мереживом по краю здіймала пил. Я був закоханий, мов хлоп'я. Не вірив, що так вмію. Весь світ згасав, і сонце блякнуло за спиною моєї Рини.

Моєї…

На останніх сходах подумалось, що знервованість Воржі цілком виправдана. Невже я справді не хотів полишати п'ятий купол лишень через Ринку, через кохання, що назавжди спочило під посіченим листям молодої папороті?

Відігнавши неприємні думки, що зрадницьки засвідчували мою упередженість, я пройшов під залізною аркою з нашкрябаними на ній позначками. Для когось станція стала прихистком. Хтось рахував дні.

По неопалюваних переходах і коридорах, якими плуталась дорога від арки, розгулялися протяги, пробираючи до зубовного тремтіння. На підступах до підземної станції кожен крок роздавався гучним ударом підошви об землю. Такі звуки не лишались без уваги, і моя поява не стала виключенням: біля арки мене вже чекав розхристаний чолов'яга з немитою головою. Вузенькі штанці, наточені в литках, підкреслювали худі ноги безхатька. Він простягав до мене такі ж худесенькі руки-грабельки, вимолюючи їжу. Його рот розтулявся, та замість голосу виривалося тихе хрипіння.

За спиною чоловіка копошились такі ж нещасні. Чувся шерех старого лахміття, що шмарклями звисало з немитих тіл. На сухих шиях людей теліпалися алюмінієві хрестики. Дивні сітмарці: вірили в Господа, а їжу випрошували у захисників із плоті, крові й титану. Станції перетворилися на тимчасові домівки для тих, хто не встиг виїхати з окупованого Сітмара. Справжні невеличкі поселення у череві міста. Вкриті товщею каменю, ґрунту і сталі, підземки зачаїлися під лабіринтом вулиць і фундаментів. Їх не видно і не чутно: лише тихі молитви мешканців лунали та розбивалися об високі зводи.

Під важким поглядом нещасного чолов'яги на плечі навалився знайомий тягар: стало соромно за свою ситість і цілу одежу. Вкотре. Але війна розставляла свої пріоритети: нагодовані воїни — запорука успіху, а наша перемога — гарант миру.

«Чхати», — промайнуло в голові.

Попри правила, я розкрив поясну сумку і дістав звідти кілька овальних сушок, які непомітно для інших впали в протягнуті долоні безхатька. На всіх їжі не вистачить, але хоч щось. В розширених зіницях жебрака блиснула надія і промайнуло знайоме помаранчеве світло — світло, що носив в собі кожен сітмарець. Ще один день він протягне. Головне, щоб не дізналися в Тер-а-Вері: за такий вчинок по голівці мене точно не погладять.

Знайомий гуркіт металевого механізму змусив людей поволі розступатися: дехто розклався прямісінько біля колій, а хтось з малечі просто сидів, звісивши ноги з перону. Поїзд ходив нечасто — за розкладом та на замовлення військових, а тому сітмарці могли майже вільно розташовуватись на відповідних станціях, не заважаючи одне одному.

Важкий монорельсовий монстр гучно наближався. Я чув кожен скрип і брязкання металевих пластин, що з часом відшаровувалися від його старих боків. Так, саме старих, адже нові поїзди цим небезпечним маршрутом не пускали: хто схоче полишити новенький транспорт під уламками крайнього куполу? А ці, що ходили на фронт, — їм хоч і три чисниці до смерті, проте конячки ще роботящі. На моєму місці хто завгодно міг би обуритись, проте кому, як не лейтенанту, знати, що то зважене рішення командного центру і цілком виправдане збереження нового робочого транспорту. Бо хто зна, з чим нам доведеться зіткнутись, якщо орда іржавих таки проломиться до башти.

Але зараз я думав не про це. Куди більш неприємною могла стати зустріч із першою глашатай Зорека, чи, як ще називали ту мутну персону, — губами Його переродженості. Найчастіше зустрічали мене саме підручні цуценята головного, і всі, як один, бажали одного — втокмачити мене макітрою у свою віру. Хай би їм трясця, бо ж кожного разу мені доводилося будувати діалог крізь призму ввічливої пропозиції заткатися та змінити тему.

Доки я з ретельністю ювеліра підбирав слова на випадок приїзду ходячих губ Зорека, із темної плями в стіні почали викочуватися вагони — спершу моторний з притаманною йому загостреною мордою, а за ним і невеличкий ланцюг зчеплених пасажирських. Скрип, скрип і ще один, майже передсмертний скрип — і ось весь склад старезного металобрухту точнісінько переді мною.

Я попрямував до нього під важкими поглядами голодних безхатьків. Для них увійти до вагону рівноцінно самогубству. А я цілком міг. І робив. Тож на мене дивилися звідусіль — очима, арками та тріщинками в цеглі. Дивилися мацаками темряви, що виповзали з тіней. Дивилися спинами і потилицями тих гордих, хто не бажав проводжати поглядом чужинця, перед яким одчиняються всі двері.

Я розумів. Все розумів. І терпів.

Традиційно в тілі середнього вагону прорізався вертикальний отвір. З нього променями виривалося світло, настільки яскраве у цьому царстві темряви, що я на мить прикрив очі живою рукою. Лише на мить. Але цього було достатньо щоб вирвати сміх із горлянки цього стерва.

— Давно не бачилися, Зове. Чого жмурися і стовбичиш там, як сором’язлива дівчинка? Чи тобі більш до вподоби компанія оцих…

— Не забувайся, — попередив я та відвів руку від очей.

У застояному повітрі літали блискучі порошинки монорельсового метрополітену. Гострий силует був викарбуваний на суцільному світлі, мов важливий політичний діяч на золотій монеті. От тільки важливість і політика ніяким чином не стосувалися Лісан. Я дуже сподівався, що розхристаний чолов’яга, якого я пригостив кількома сушками, вже обачно заховався і втопив наш маленький секрет у своєму шлунку. Коли у якості супроводу відправляють Лісан — чекай біди.

— Серед звірів і людина звіріє. Правда, лейтенанте? — відсікли губи Його переродженості.

Нарочито високі підбори гулко стукнули в кам'яні плити перону, злетіло ще більше потривоженого пилу. Цікаві, явні та приховані погляди залишилися там, за моєю спиною. Зі світла ж тяглася тендітна ручка у білій рукавичці. Ні, не янгола, а справжньої високопоставленої гидливої суки.

— Перша глашатай Лісан, — ледь видавив я із себе, та норми спілкування з підлеглими Зорека того вимагали. — Прошу, пройдімо у вагон. Тут… — Востаннє і з пекучим соромом озирнувся на сітмарців. — Тут може бути небезпечно.

Губи Його переродженості посміхнулися.