Нова сім'я Сміливця

Сміливець дрімав на веранді, підставивши пузо лагідному сонцю. Повітря було теплим, насиченим ароматами прілих яблук, нагрітого дерева та рідкісних, трохи зів’ялих квітів. Кінець літа відчувався в усьому: у сонній тиші двору, в лінивому гулі бджіл, у тому, як м’яко тріщав під пазурами старий килимок біля дверей.

Він витяг лапи, перекинувся на бік, позіхнув із такою гідністю, ніби щойно закінчив важливе засідання котячої думи. Десь у саду дівчинка голосно сміялася — її голос перегукувався з карканням ворони. За мить із ґанку гримнуло відерце, і Сміливець смикнув вухом, але залишився лежати: тривоги не було.

Будинок жив спокійно, як і личить дому, в якому все нарешті усталилося. Господиня куховарила на кухні, наповнюючи повітря ароматом ванілі та смажених яблук. Дівчинка ганялася доріжкою за метеликом, попутно втрачаючи один тапок. Навіть рюкзак-єнот — той самий, що підозріло зиркав із полиці, — мирно лежав, поки його господиня відпочивала на літніх канікулах.

Сміливець давно вже пробачив їм вторгнення. Точніше, поблажливо погодився прийняти його. Особливо після того, як господиня навчилася готувати курку так, як він любив, а дівчинка — чухати його за вухом саме там, де треба.

Він не брав участі в галасливих іграх, не сідав на руки і не валявся на підлозі — він був вищий за це. Але супроводжував їх, як ведеться котові з місією. Пройшовся вздовж грядок, обнюхав кущі, перевірив комору, заглянув у хлів — чи не завелася там нова миша. Сидів на ґанку, коли вони йшли, і зустрічав, коли поверталися.

Дні текли, наче сироп — солодко й неквапливо. Сміливець знав: так буде завжди. Так і має бути. І ніхто — ніхто не посміє це порушити.

Він заплющив очі. Десь неподалік дятел постукував по березі. Дівчинка в саду раптом голосно вигукнула:

— Мамо, а чи можна потім Сміливця покатати в колясці?

Сміливець пирхнув. Навіть не думай, пустунко.

Ніщо не віщувало біди. І ось...

Першим тривожний сигнал пролунав від господаря.

— Дивно, — бурмотів він, зазираючи до холодильника. — Начебто було…

Він почухав потилицю й довго дивився на порожнє блюдце, в якому ще вчора лежали дві котлети, любовно засмажені з цибулею.

Сміливець у цей час грівся біля вікна й удавав, що йому все одно. Він чудово знав: якщо в домі щось зникло, винний буде не холодильник і не протяг.

— Та ти ж учора сам їх доїв, — сказала господиня, дивлячись на порожнє блюдце.

— Одну, — заперечив чоловік, потираючи підборіддя. — А дві я спеціально залишив на ранок. Я пам’ятаю.

Дівчина теж зазирнула до холодильника, вирішивши пошукати за банками, ніби котлета могла втекти сама.

Сміливець був уже поруч: витягнув лапи, прогнув спину і вдав, що його це не стосується. Але насправді слухав уважно: вухами — туди, очима — убік. Він мав чисте сумління, але погані передчуття.

— Може, ти вночі зголоднів? — невпевнено припустила дівчина.

— Я?! — звів брови господар. — Тоді поясни, куди поділися дві сосиски позавчора?І глянув на кота.

Сміливець ледь помітно здригнувся вусом. Почалося.

— Гей, ну годі, — втрутилася Саша. — Це точно не він! Сміливець вихований. Він навіть на стіл не лізе, я бачила. Він же лицар!

Кіт гідно кивнув дівчинці. Хоч хтось у цьому домі знає правду.

Але ближче до вечора Саша знайшла на столі лише порожню тарілку — ту саму, де залишала шматочок пирога «на потім».Вона встала, повільно повернулася й витріщилася на Сміливця.

— Серйозно?.. — запитала вона з докором. — Я ж тебе боронила.

Сміливець здивувався. Сидів, втягнувши шию, дивився великими очима й ніяк не міг повірити, що й вона теж.

— Та бійтеся Бога, — думав він. — Якби я все це з’їв, я луснув би! Апетит у мене хороший, суперечки немає... але ж не настільки.

Він навіть не став іти. Просто мовчки відвернувся й ліг.

Образу переносив із гідністю. Але несправедливості винести не міг.

Тієї ночі Сміливець не спав.

Він задумав з’ясувати, хто насправді нишпорить у їжі й підставляє його.

Ніч опустилася на село тихо, ніби не бажаючи турбувати ні трави, ні гілок. Лише рідкісний крик сови та шелест листя за вікном нагадували про те, що за межами теплого дому ще жив свій нічний світ.

Сміливець влаштувався біля комори, згорнувшись у клубок. Він не спав. Навпаки — чувся особливий обов’язок не спати. Підозри множилися, а мовчати далі — означало бути співучасником.

Він обрав затишне місце й почав стежити з темряви за дверцятами. Тут, як у театрі, кожна щілина, кожна тінь відігравала свою роль. А він — глядач і актор, мисливець та звинувачений в одній особі.

Протяг холодив вуса, лоскотав бік. Але Сміливець не рухався. Лише вуха тремтіли в такт нічним звукам.

І ось — шерех. Спершу ледь вловимий. Потім більш наполегливий. Дверцята комори злегка хитнулися. Клацнула клямка.

Тінь. Ще одна. З’явилися два пухнасті смугасті хвости, колихнулися в отворі й зникли в темряві кладки. Потім знову здалися. Один із хвостів зачепив бляшанку. Брязнуло.

Сміливець миттєво зірвався з місця.

Він кинувся вперед, як тінь, як блискавка, як справжня стихія відплати… і врізався прямо в пачку з борошном. Та, погано поставлена на ящик, перекинулася, і наступної миті повітря наповнилося білою хмарою.

Кіт виринув із вибуху борошна, чхаючи, з вусами й шерстю, що стирчала вбік, наче зимова шуба.

Позаду — шарудіння, писк, поспішні дряпаючі звуки. Злодюжки шугнули до виходу, перекинувши мішок із крупою та збивши віник. У хаосі Сміливець лише миттю встиг помітити хвіст, що змахнув, і нахабні мордочки, перш ніж запорошені очі остаточно перестали щось розрізняти.

Він кидався по коморі, чхав, відчайдушно витирав лапою ніс і, нарешті, випав на кухню — весь у борошні. На підлозі залишилися чіткі білі сліди його лап, які вели від комори до крісла.

Ранок почався з крику.

— Та глянь на це! — дівчина застигла на порозі. — Все в муці! І лапи, і підлога, і крісло!

Господар підійшов, позіхнув, подивився на сліди. Почухав потилицю.

— Ну ось! Ось і доказ! — вказала дівчина на білого, як сніговик, Сміливця.

Із спальні вийшла Саша. Спершу вона хотіла щось сказати, але завмерла. Побачила сліди. Побачила кота. Подивилася йому у вічі.

— Я тобі вірила… — тихо прошепотіла вона. — А ти... навіть мій шматочок пирога з’їв...

Вона похитала головою і пішла до кімнати, зачинивши за собою двері.

Сміливець залишився сам посеред кухні. Білий.Втомлений. Ображений. Він чхнув, подивився на зачинені двері, потім на свою запорошену лапу.

Порядний кіт, як відомо, може витримати багато. Але хибне звинувачення — це вже занадто.

Наступної ночі Сміливець вирішив діяти.

Образа вимагала відповіді. Він не міг просто сидіти, вмиватися й чекати, доки його доб’є чергове звинувачення. Якщо вже в цьому домі оголосили його злодієм, він сам доведе, що справжні злодії мають хвости — і ці хвости не його.

Ходом розвідника він пробрався до спальні. Саша вже спала, згорнувшись клубочком, а біля узголів’я — Сміливець навіть не повірив — висів хвіст і маячила знайома мордочка злодюжки.

Кіт завмер біля ліжка, дивлячись на нього. Хутро. Смужки. Хвіст. Маска! Все складалося. Ось він, злодюга. Лежить собі, удає, що він просто сумка, а вночі краде котлети та сосиски.

Сміливець наблизився. Потягнув носом — пахло цукерками, олівцями, пластиком... і ще чимось знайомим. Може, пирогом? Не втечеш…

Кіт рвонувся вперед.

Він повалив рюкзак, вчепився в нього пазурами й почав терзати, як справжнього ворога. У хід пішли передні лапи, потім задні. Він боксував, кусав, знову бив. Звідти посипалися цукерки, олівці та блокнот із наклейками.

Саша прокинулася від галасу.

— Сміливець? — озвалася вона з ліжка. — Що ти... А-а-а!

Вона кинулася рятувати рюкзак. Той уже втратив одну блискавку й виглядав так, ніби пережив вуличну бійку.

Сміливець сидів поруч, важко дихаючи, з наїжаченою шерстю і гордо піднятим хвостом.

— НАВІЩО?! — Саша дивилася на нього з жахом. — Що я тобі зробила?.. Це ж… це мій рюкзак…

Сміливець завмер. Зрозумів. Помилка. Промах. Ганьба.

Він опустив вуха, зробив кілька кроків назад і похмуро вийшов із кімнати, залишаючи за собою тишу, що впала важче за будь-які слова.

І якби хтось тієї ночі подивився на нього збоку, то побачив би кота з винними очима, що брів коридором у повній упевненості: життя — штука несправедлива.

На ранок Сміливець, не сподіваючись на щось хороше, усе ж таки зайшов у будинок подивитися, чи не поклали йому смаколиків. Після нічних пригод він дуже сумнівався, що там щось буде, але зайшов і...

Два хвостаті злодюжки цього разу тягли їжу просто з його тарілки. Сміливець був розлючений, та в ту мить, коли вже збирався кинутися на єнотів, він почув голос хазяїна:

— Стій, Сміливець, не треба.

Кіт послухався. Хазяїн, що стояв у дверях, із подивом спостерігав за тим, що відбувається. За ним з’явилася хазяйка, а потім і Саша. Усі завмерли, дивлячись, як дві пухнасті істоти з дивовижною спритністю витягують останній шматочок ковбаси з котячої миски.

— Єноти! — вигукнула Саша, прикривши рота рукою. — То ось хто наш пиріг з’їв! І котлети!

Сміливець із гідністю підвів голову, подивився на своїх людей, а потім знову на єнотів. У його очах виразно читалося: «Ну що, переконалися? Я ж казав!»

Хазяїн і хазяйка переглянулись. На їхніх обличчях промайнули збентеження, а потім і каяття.

— Сміливець, любий, — першою підійшла хазяйка й обережно погладила кота по голові, — пробач нам. Ми так несправедливо до тебе поставилися! Ти наш найчесніший і найвідважніший кіт.

Хазяїн сів навпочіпки поруч:

— Ну, Сміливець, вибач, старий. Ми просто не могли подумати… Як же ми помилялися.

Саша, зовсім почервонівши від сорому, опустилася навколішки й обняла Сміливця, притулившись до його пухнастого боку:

— Сміливець, пробач мені! Я так на тебе образилася... Ти ж не знав, що то не рюкзак! Я тобі вірю, слово честі! Ти найкращий, найблагородніший кіт на світі!

Сміливець відчув, як серце його відтало. Він злегка штовхнув Сашу головою, муркнув і почав тертися об її щоку. Вся образа останніх днів зникла, наче ранковий туман.

Єноти, помітивши загальну увагу, вирішили забиратися геть. Вони прослизнули у прочинені двері й зникли в саду.

— Ну що ж, — сказав хазяїн, потираючи підборіддя. — Тепер зрозуміло, хто тут головний гурман. Доведеться їм окрему їдальню організувати.

Невдовзі на подвір’ї, під старою яблунею, з’явилася невелика дерев’яна годівниця. Щоранку хазяйка залишала там трохи фруктів, ягід чи залишків вечері. Єноти швидко звикли до свого нового ресторану й більше не намагалися пробратися в будинок.

А Сміливець знову зайняв своє законне місце на веранді, підставивши пузо лагідному сонцю. Він більше не був звинуваченим, він знову був героєм. Хазяйка готувала йому курку, як він любив, Саша чухала за вухом саме там, де треба, а хазяїн час від часу по-товариському підморгував йому, згадуючи детективні таланти кота.

Життя повернулося у своє розмірене русло, але з однією важливою відмінністю: тепер у цьому домі ніхто й ніколи не сумнівався у Сміливцеві. Він був не просто котом, а повноправним членом сім’ї, її захисником і гордістю.