Історія Ханни

Міріам сиділа на лавці у парку і годувала качок, що наввипередки вихоплювати шматки сухого хліба з води, створюючи навкруги себе хмарину із бризок. Повільно відкушуючи і жуючи яблуко, вона роздивлялася мокре опале листя на землі, майже голі клени і згадувала, як кожної п’ятниці, після школи вони з мамою ходили вдвох у цей парк, сидячи на березі озера, вони говорили на теми, що цікавили Міріам – дружба, любов, увага від однокласників, заздрість однокласниць, мрії та страхи, таємниці, якими дівчата не звикли ділитися з татусями. «Мамі, мабуть, тоді було стільки ж років, скільки мені зараз», – почала подумки Міріам і запнулась.

Минулого літа тато потрапив до лікарні, і Міріам кожного дня відвідувала його, навіть коли серцеві ритми прийшли в норму, і лікарі обіцяли на днях відпустити його додому. Одного вечора у лікарні тато спитав, чи Міріам має час на довгу розмову і чи згодна поговорити про маму. Брехати, що вдома її з нетерпінням чекають, у той час, як її чоловік спокійнісінько сам займався хатніми справами, вона не стала. Натомість збрехала, що тема їй підходить, хоча з радістю б її уникла.

Тато сів на краєчок незручного металевого стільця, тримаючи спину рівно та зціпивши долоні, і почав свою розповідь.

– Ми познайомилися з твоєю мамою, коли я був психотерапевтом-початківцем. Чесно кажучи, я був ще вчорашній студент, працював асистентом у відомого професора, проводив разом з ним групові психотерапевтичні сесії. У той час практика мого професора була розташована поряд з університетським кампусом, у будівлі, що цілком би могла здатися ще одним навчальним корпусом – старій, з вузькими вікнами та невеликими круглими вежами. Професор зайняв собі приміщення на останньому поверсі, у нього був свій кабінет, окрема кімната для зустрічей з клієнтами, та трохи більше приміщення для групових сесій, його ми називали «зала», бо там цілком могли поміститися струнний квартет та зо два десятки гостей, і ще була приймальня з моїм робочим столом.

Мені кортіло мати власних клієнтів для індивідуальної психотерапії, я був у тій точці на кривій Даннінга-Крюґера, коли вважав свої компетенції трошки гіршими за компетенції професора. Знання у мене були, а от живого досвіду замало, і професор пішов на поступки і дозволив мені практикуватися у своїх стінах. У той час, як професор працював у себе в кабінеті, мені було дозволено приймати клієнтів у «залі». У ній було дещо незатишно проводити відверті бесіди – багато стільців, висока стеля і порожній простір, але я тільки-но почав і не зважав на деталі, мені кортіло набувати досвід.

Коли приходив новий клієнт, зазвичай він хотів потрапити до професора, через його гучне ім’я та авторитет у психотерапії. Мені було дозволено при першому візиті, ще до початку співпраці, перепитати один раз – чи не хотів би клієнт спробувати попрацювати з учнем професора, за нижчою ціною, проте так само якісно. Більшість відмовлялися, проте були й ті, кому ця пропозиція ставала цікавою. Тоді я казав, що учень – це я, і ми далі обговорювали деталі.

Твоя мама прийшла до професора. Вона, як і всі, вислухала мою промову про інші можливості співпраці і перепитала:

– Це ви той талановитий учень?

– Так, – я відповів швидко, проте зніяковів, готуючись до оцінювальних поглядів.

– Добре, я згодна, – вона сказала впевнено, без відтінку насмішки.

Коли вона прийшла на нашу першу робочу зустріч, на вулиці була справжнісінька серпнева злива. Не знаю, як вона добиралася до практики, проте увійшовши вона залишила за собою калюжі, з усіх країв її синьої у жовті соняхи сукні стікала вода. Своє мокре, і від того кучеряве, чорне волосся вона в прямому сенсі витиснула нам на поріг і винувато посміхнулася, тоді я вперше помітив, які в неї ясні блакитні очі та зачаровуюча усмішка.

Я не буду розказувати деталі того, що ми з нею обговорювали. У двох словах – вона була нещасна. Дитинство без батьків, у закритому закладі для дівчат, нав’язані там норми поведінки, фіксація на зовнішній красі, відмова у розвитку як особистості, покора чужій волі, досвід трагічних відносин з дорослішим за неї заможним чоловіком. У цілому, Ханна добре попрацювала сама – було видно, що їй потрібне лише плече, щоб спертися, спеціаліст, щоб звіритися і отримати інструменти для самодопомоги. Вона багато читала, саморефлексувала, і їй не так боліло минуле, як хотілося жити на повну в теперішньому.

Ми домовилися працювати 10 сесій і проаналізувати результат. Щоразу після наших зустрічей вона йшла сповнена надій, і це дуже мене тішило. Після десятої фінальної зустрічі Ханна подякувала за своє «безсумнівно краще самопочуття», ми потиснули одне одному руки, а наші шляхи розійшлися на півроку.

Після різдвяних свят я випадково зустрів Ханну у книжковому магазині, вона була одягнута у кашемірове пальто, загорнута в усі можливі кола в’язаного шарфа, з-під якого ледве можна було розгледіти обличчя. Я забіг по подарунок для товариша, а вона стояла біля полички з науковою літературою і розглядала книжку з ботаніки. Якби тоді я повівся, як її терапевт, навіть колишній, можливо, наше спілкування б і залишилося у стінах того магазину. Але ми заговорили, як старі знайомі, поза психотерапевтичним минулим. Я невимушено спитав її, що вона любить читати і чи може порадити щось на подарунок, а вона простодушно розказала, що вивчає біологію, проте на подарунок товаришеві таке нудне не порадить, і щоб я краще взяв нову книжку Стівена Гокінга. Ми побажали одне одному гарного вечора, а потім за тиждень випадково зустрілися в іншому магазині у геть іншому кінці міста. Ми посміялися з частих зустрічей, вона спитала, чи сподобався подарунок другу, я спитав про її навчання. Кожен нормальний психотерапевт сказав би мені зупинитися і не продовжувати спілкування. Але, чорт забирай, вона вже не була моя клієнтка, я ще був надто неосвічений, ми домовилися обговорити нову нон-фікшн новинку за чашкою кави. Ми почали бачитися частіше – я зустрічав її з лекцій в університеті, вона чекала на мене у сквері біля практики. Ми ділилися планами та мріями, і що ближче ми ставали, тим ясніше було, що ми разом навіки.

Я наважився зробити Ханні пропозицію, коли вона закінчила навчання. Ми одружилися, і вона переїхала до мене з ферми, на якій жила і працювала ще до нашого знайомства. Вона перевезла свої речі, їх у неї було небагато: трохи одягу, багатенько книжок і мерехтливе настінне дзеркало, яке вона називала сімейною реліквією. Жити разом нам було добре, ми любили читати, навчатися, подорожувати велосипедами на вихідних.

У твоєї мами були свої хобі, на які я не звертав уваги, бо ж у всіх свої звички. Вона збирала і висушувала трави, деякі сухі рослини ставали частиною інтер’єру, з інших вона робила чаї, що ними намагалася лікувати мені кашель чи головний біль. Оскільки я від такого лікування усіма силами відбивався, то Ханна знаходила поціновувачів своїх саморобних чаїв серед сусідів. На балконі у нас росли чудернацькі кущі, деякі квітнули посеред зими, інші не квітнули ніколи, Ханна няньчилася з ними, як з домашніми тваринками.

Одного разу я прийшов додому з роботи і побачив Ханну, що сидить перед своїм сяючим сімейним дзеркалом, довкола розкладені сухі букетики, палає з десяток свічок, а вона із закритими очима веде діалог. Я подумав, що діалог, бо вона жестикулювала під час своїх слів, а потім певний час мовчала – ніби чекаючи на відповідь.

Ти знаєш, я людина практична, моє раціо переважає в усьому, тому я жартома, проте відверто спитав її:

– Ханно, навіщо цей окультизм, коли з тобою під одним дахом живе спеціаліст з вирішення міжособистісних конфліктів. Хоч я й не вірю у переваги травництва над фармакологією, проте я цілком слушний співрозмовник.

Ханна винувато посміхнулася, і сказала, що справа не у нашому спілкуванні, просто вона трохи чаклує – має магічну силу, яку скеровує у доброму напрямі. Ханна може зробити лікувальне зілля – це за ним сусідки, самі того не знаючи, стають у черги, може погоду підлаштувати, щоб усі дні нашої відпустки були сонячними. А дзеркало – це лише атрибут, інколи її радник, від нього вона черпає сили.

Ханна закінчила свій короткий монолог, я віджартувався і швидко змінив тему, бо не повірив жодному слову і вирішив, що вона не хоче зі мною ділитися своїми проблемами. Було неприємно, але ця тема довгий час не підіймалася, і більше я не ставав свідком жодних дивних ритуалів.

Наші стосунки розвивалися далі, ми хотіли, щоб у нас з’явилася дитина, і народилася ти. Я пам’ятав, яке дитинство мала твоя мама, і мав побоювання, що досвід материнства може оголити її старі травми – навіть двічі просив її пройти тест на депресію, до та після пологів. Відповіді Ханни здавалися відвертими, а стан життєрадісним – вона була щаслива у материнстві. Не знаю, чи пам’ятаєш ти своє раннє дитинство, але мої спогади з того часу є неймовірно теплими.

Ще раз ми повернулися до теми чаклунства після випадку з голубами. Пам’ятаєш, колись на балконі у нас стояв диван зі старих дерев’яних палет, він видався вуличним голубам зручним місцем, де можна сховатися та звити гніздо, під нього вони почали носити гілля, листочки, пір’я, і спочатку я їх проганяв. А потім мама заглянула за диван і побачила, що там дійсно гніздо з голубкою та яйцем. Ханна була щаслива від своєї знахідки, казала, що це хороша прикмета, а ми хороші люди, бо саме наш дім пташки обрали для висиджування потомства. І ми домовилися голубів більше чіпати, хай поки поживуть у нас. Був початок вересня, стояла неймовірна спека, ось уже два дні не було чутно голубине курликання, я пішов на балкон перевірити пташок – що як вони загинули, і прийдеться засмучувати забобонну Ханну цією новиною. Я заглянув під диван, і дійсно, голубів не було, яйце тріснуте, а в шкарлупі яйця сиділа ящірка. Я дивився на неї, нічого не розуміючи, і намагався пригадати все, що колись вивчав з зоології, а ящірка дивилася на мене. Мабуть, я налякав її своїми виряченими очима, бо вона спочатку просто відкрила рота, далі тихо відригнула, а потім плюнула в мене полум’ям. Матінко, на моєму власному балконі, з голубиного гнізда, мені в обличчя, вогнем дихала якась невідома рептилія! Я верещав, наче кволе порося, прибіг у вітальню до Ханни і словами, які намагався ніколи не вживати у присутності жінок, пояснив, що сталося. Разом ми пішли на балкон, Ханна заглянула до ящірки, довго на неї дивилася, потім голими руками дістала і понесла до дзеркала, я мовчки дріботів слідом за нею. Ханна стала перед дзеркалом, показала йому балконну знахідку і почала діалог. Якщо дуже коротко – дзеркало сяяло, Ханна щось питала, кивала, гладила ящірку по голові. Потім повернулася до мене і сказала, що це дракон, як він потрапив до нас їй поки що невідомо, але таке може статися, магічне лине до магічного, вона дізнається, і ми віддамо тваринку власникові. Мені ніби заціпило, я в абсолютно неадекватному стані домовився з Ханною, що ми ховаємо дракона назад на балкон, поки ти не повернулася зі школи, вислухав інструкції щодо маскування та годування. Декілька днів з балкона було чути шарудіння та пищання, ти ще питала чому голуб’ята такі голосні, і чому не можна на них подивитися.

Коли Ханна віднесла дракона з нашого дому, я вже був готовий до серйозних розмов, мені хотілося, щоб хтось пояснив, що відбувається. Вона знову почала говорити про чаклунство, і тоді я попросив її бути максимально відвертою, я слухав і намагався зрозуміти. Ханна розказала, що народилася дуже давно, тоді коли королі жили у замках і обирали собі в наречені тих, кого заманеться. Її, молоду вродливу вихованку школи для дівчат, обрав старий король і відвіз у своє королівство за довгі милі від її дому. Ханні було дуже самотньо і тяжко у замку, спілкування з королем було нещирим та обмеженим, а звичаї та побут того часу – просто диким, у порівнянні з сьогоденням. Ханна вміла чаклувати з дитинства, тому розважалася, як знала, сидячі у своїх покоях, читаючи книжки з придворної бібліотеки, випробовуючи різні чари. У короля вже була дочка-підліток, молодша від Ханни лише на декілька років, яка мачуху не прийняла і всіляко їй допікала. Сирітське дитинство Ханни не дало їй здорової моделі відносин у родині, вона відчувала невимовну ревність до падчерки і змагалася за увагу короля одночасно як за увагу батька.

Під час свого тиняння покоями замку Ханна знайшла магічне дзеркало, що стало їй співрозмовником і союзником у суперечках з падчеркою. Тут я перебив маму і запитав:

– Ханно, невже ти, як та..? – я замовк, бо це здавалось безглуздим, – з казки, знаєш?

Ханна зморщила носа і кивнула:

– Вони накрутили там, цих гномів приплели, скляний саркофаг, і, хай Бог милує, яблуко отруйне! Щоб я яблука труїла, та ніколи! Переплутали, додумали.

Але Ханна не заперечувала – суть залишилася та сама, вона начаклувала смерть падчерки, а коли про її злочин стало відомо, за допомогою чаклунства втекла, прихопивши з собою дзеркало та вічну молодість. За допомогою магії вона вижила, зберегла вроду та здоров’я. Пізнаючи більше світ, вона розуміла, у якому обмеженому середовищі жила, роблячи добро іншим і отримуючи його на заміну, вона бачила, що існує не лише зло. Її манило до природи, хотілося втекти від урбанізації на ферму, проте й сучасність її цікавила, і вона звернулася за допомогою, коли дізналася, що психотерапія набирає обертів.

Я вислухав твою маму і попросив час подумати, мені здавалося, що мій всесвіт зруйнований, мій зрозумілий, прагматичний світ розколовся, і у нього крізь щілини просочується штучний дим з дешевого спектаклю фокусника-початківця. Тобі було сім, стосунки у нашій родині були чудові, моя робота приносила дохід та задоволення – я просто мусив прийняти факт Ханниного єства і продовжити жити далі. Маленькій тобі ми нічого не казали, Ханна інколи підчакловувала невинні речі – то білочки до тебе збігалися, коли ти приходила їх годувати у лісі, то жирафа у зоопарку посміхнулася для фото поряд з тобою, інколи твої ковзани оминали вибоїни у кризі.

Час йшов, ти дорослішала і ставала дуже схожою на матір – вродою і характером. Оскільки Ханна не старіла, ви разом виглядали як сестри, а за декілька років – майже близнючки.

Коли тобі було 10 років, Ханна стала дратівлива, я бачив, що її щось непокоїть, щось чим вона не ділилася і скидала агресію на нас. Над усе діставалося тобі, здавалося, що ще не час підліткового бунту і приводу для сварок не так багато, але Ханна ніби сама їх знаходила. Стосунки у родині були жахливі, ніякі розмови не допомагали, Ханна кричала, щоб я не лікував її голову, а працював зі своїми пацієнтами, довго закривалася в кімнаті наодинці з дзеркалом.

Одного пізнього вечора я повернувся після роботи, у квартирі було абсолютно тихо, ніхто не вийшов мене зустрічати. Я зайшов до нашої спальні, Ханна сиділа на підлозі і тихо плакала. На руках у неї було тріснуте з одного краю дзеркало, Ханнині руки були порізані та побиті.

– Воно не вимикається, – голос Ханни був тихим і слабким. Вона повторила, – воно навіть не б’ється нормально, я намагалася. Це кляте дзеркало продовжує сяяти та нашіптувати мені, що робити. «А чи не хочеш ти запитати, хто у світі всіх красивіша?» – Ханна дражнила грубим голосом. – Не хочу, не хочу нічого питати! Це моя донька, вона має бути красивіша за мене! Це не змагання…

Ханна тряслась від ридань, безпомічності та люті. Далі вона мовчки піднялася та почала збирати речі. Вона перевдяглася, щось спакувала у туристичний наплічник, загорнула дзеркало у рушника, поклала його теж до наплічника.

– Я маю піти. Не надовго. Хтось у цьому світі має знати, що зробити. Тут точно є хтось, хто позбавить мене цих кайданів, якщо я сама не можу. Я боюся, що зроблю її боляче, що зроблю… – Ханна промовляла останні слова, і сльози зливою стікали по її щоках. – Я дуже люблю її, дуже люблю тебе. Я люблю наше чудове життя і не хочу його зруйнувати. Будь ласка, зрозумій мене…

Я не можу пояснити, описати тобі, що я тоді відчував. Не знаю, які аргументи їй наводив, не пам’ятаю, скільки ми сперечалися, мабуть, цілу ніч, але перед світанком вона була ще рішучіша. Мама вдягнула рюкзак, поцілувала сплячу тебе і пішла, а я залишився сидіти один у нашій спальні, намагаючись зрозуміти, куди мені бігти, що робити і чому я погодився на цю авантюру. Я втупив погляд у місце на шпалерах, де було дзеркало, помітив присохлу кров на довгому ворсі килима і щось блискуче при стіні – це був сяючий шматок дзеркала, осколок розміром з монету. Я зберіг цей шматок, і постійно перевіряв чи світиться він, мені здавалося, що по ньому я зрозумію, коли повернеться Ханна. Мені дуже соромно і боляче згадувати, як я тобі пояснював, куди поїхала мама, ці вигадки про хвору бабусю за кордоном, про довгу дорогу додому, листи, які я писав від її імені. Мені прикро, що якийсь однокласник сказав тобі, що мама покинула нас задля іншого чоловіка, і ти підгледіла, що листи пишу я. Мені гірко згадувати ті роки без неї. Ти подорослішала і певно вигадала та прийняла свою версію того, що сталося з мамою, ми майже її не згадували. Але я щодня дивився на той осколок, і він щодня сяяв, а два тижні тому – перестав! Став просто шматком старого дзеркала. Я не вірив своїм очам, багато думав, що це значить, може мама ось-ось повернеться, але вона не з’являлась. Потім думав, що вона померла і вже ніколи не прийде, я накручував себе, перенервував так, що опинився тут, – батько рукою махнув на лікарняну палату. – Я вирішив тобі це розказати, щоб, якщо зі мною щось трапиться, ти знала правду. Міріам, мені невідомо, де мама і що з нею. Але твоя мама така, яка є. Вона не кинула нас, не кинула тебе, вона сильно тебе любила.

Міріам відламала ще шматочок хліба для качки і кинула його у воду. Вона вже тисячу разів прокручувала в голові ту розмову з батьком, з відчуттям провини згадувала свою реакцію, – насмішки, чи не підмішали раптом татові чогось у крапельниці, заперечення почутого, злість, що її дитинство без мами мало таке безглузде пояснення. Тата виписали з лікарні, він намагався ще раз з нею поговорити, підтримати і пояснити, проте почуте не вкладалося у голові – здається, йому потрібен був час бути сприйнятим. Міріам продовжила своє звичайне життя так, ніби нічого нового й не дізналася. Лише додала звичку кожної п’ятниці ходити до парку, на те місце, де вони з мамою, обійнявшись, ділилися потаємним.

Міріам дожувала яблуко, накинула на голову капюшон дощовика і підвелася, щоб іти. З напівоголених крон тополь, які обрамляли головну алею, скрапував дощ, у сутінковій тиші було чути кожне шелестіння, осінній парк ставав безлюдним. Біля вхідної брами за своєю спиною Міріам почула кроки – алеєю до неї йшла жінка, приблизно батькового віку, її мокре, і від того кучеряве, волосся було сивим з поодинокими чорними пасмами. Серце Міріам на секунду завмерло, а потім закалатало, коли можна було розглядіти обличчя жінки і численні мімічні зморшки, що натякали на колишню вроду.

Міріам не зрушувала з місця весь час, поки жінка наближалася до неї, у голові пронісся каскад думок – не може бути, чекати, піти геть, заспокоїтися. Коли жінка наблизилася, і вони зустрілися поглядами, уїдливий жарт про отруйні яблука застряг у горлі, а оскільки нічого іншого Міріам вигадати не встигла, то просто стояла мовчки, коли мама нарешті її обійняла.