Вона, вечеря

Після тієї ночі ти більше не зустрічала ні її, ні Людвіга. Вони не приходили до тебе, не телефонували й жодного разу не з'явилися в науковому центрі. Колегія теж не давала жодних пояснень щодо їхньої долі. Тобі залишалося лише продовжувати дослідження і гратися в науковця. Зразки крові надходили постійно. Але тепер кожен новий результат нагадував тобі про одне й те саме питання: де Йоганн?

Спочатку ти намагалася переконати себе, що не повинна втручатися. Людвіг сказав, що поверне сина. Можливо, він справді виконає обіцянку. Можливо, Йоганн уже повернувся до родини, просто не має можливості зв'язатися з тобою. Або просто не хоче.

Але минув тиждень. Потім другий. Ти так і не отримала жодної звістки. Тож після роботи взяла таксі й сама поїхала до маєтку фон дер Штормів. На щастя, ти добре пам'ятала дорогу. Проте біля будинку на тебе чекало перше розчарування. Ворота були замкнені, вікна забиті дошками, а на подвір'ї не було жодного автомобіля чи хоча б якихось слідів перебування.

Ти обійшла будинок і постукала у бічні двері, хоча вже наперед знала, що ніхто не відповість. Так і сталося. Тільки, коли збиралася вже йти, помітила літню жінку, що вийшла із сусіднього будинку. Вона кілька секунд дивилася на тебе, а потім запитала, кого ти шукаєш.

Коли ти назвала прізвище фон дер Штормів, жінка здивовано насупилася. Виявилося, що вона живе тут майже все життя. І, за її словами, у цьому будинку ніхто не живе вже близько сорока років. Ти спочатку навіть смієшся, бо не знаєш, що ще можеш зробити.

Ти точно була тут. Ти бачила їх усіх. Ти сиділа за одним столом із Людвігом та Офелією. Ти розмовляла з Йоганном і бачила їхні речі. Але для всього навколишнього світу цього місця просто не існує.

Йоганн справді зник із твого життя. Його забрали, і тепер ти навіть не знаєш, чи маєш право сподіватися, що колись побачиш його знову. Чи були ті білі лілії, що ти знайшла нещодавно на своєму ліжку, — знаком прощання? Чи означає це, що він все ж любив тебе? Що саме сталося тієї ночі, коли Матіас сказав, що йому слід подумати? Що він зробив тоді? Чи дізнаєшся ти колись правду?

Ти повертаєшся до дороги й востаннє озираєшся на будинок. А потім знову викликаєш таксі та їдеш назад у місто. До своєї лабораторії. До своїх досліджень. До життя, яке після всього побаченого вже ніколи не буде звичайним. Та ти все одно продовжуєш працювати в науковому центрі. І навіть поступово звикаєш до думки, що твоє життя тепер складається з двох абсолютно різних світів.

Але питання про Йоганна нікуди так і не зникало. Спочатку ти намагалася його відкласти кудись якнайдалі. Адже Людвіг запевнив, що поверне сина. Отже, залишалося тільки чекати. Та минув тиждень. Потім другий. А ти так і не отримала жодної звістки. Замість цього дедалі частіше ловиш себе на одному й тому самому: під час роботи ти прислухаєшся до кроків за дверима, очікуючи побачити знайоме обличчя.

Коли приїжджає чергова партія зразків, ти першою перевіряєш супровідні документи, хоча прекрасно знаєш, що Йоганн не може бути серед них. І потім починаєш злитися на себе за це. Ну, як так можна? Ти ж не дитина!

Йоганн сам порушив правила Колегії, розповівши тобі про археїв. Тебе залишили живою, бо побачили в тобі користь, а його забрали за зраду. Людвіг прямо назвав це платою. Проте є одна деталь, яка не дає тобі спокою.

Якщо Матіас залишив тебе живою, то Йоганн теж міг бути потрібен йому живим. Ця думка вперше дає тобі надію. І ти вирішуєш хоча б спробувати запитати.

Ти знаходиш номер Валентини й кілька секунд дивишся на екран, перш ніж натиснути виклик. Вона відповідає після другого сигналу.

— Щось сталося, людино?

— Перепрошую, що турбую. Я хотіла дещо уточнити.

— Слухаю. Кажи.

Ти обережно добираєш слова, роблячи дивні паузи:

— Це… Щодо Йоганна. Я не отримувала жодної інформації про нього і хотіла б знати, чи… з ним усе гаразд.

— Тобі не варто про це турбуватися. Ми самі розберемося з цим питанням.

Ти розумієш, що це не відповідь. Але не наважуєшся наполягати.

— Розумію. Я просто хотіла знати, чи він живий.

— Наскільки мені відомо, так.

Ти заплющуєш очі і видихаєш:

— Дякую.

Ти вже хочеш завершити розмову, але зупиняєшся, бо чуєш:

— Маріє, не став більше запитань про це. Це наша внутрішня справа. Усім буде краще, якщо ви двоє ніколи не зустрінетесь.

Її голос звучить зовсім не погрозливо. Навпаки. Майже втомлено. Але ти розумієш, що справа серйозна, і тихо відповідаєш прощаєшся. Кладеш телефон на стіл, після чого кілька хвилин просто сидиш нерухомо. В голові крутиться лише одна думка: Йоганн живий.

Ти не знаєш, де він. Не знаєш, що з ним зробили чи роблять прямо зараз. Але тепер у тебе є одна дуже важлива інформація: Валентина знає. І, схоже, боїться говорити про це. Тож ти починаєш думати, чи маєш право говорити про це з Матіасом.

Він точно не той, кого можна турбувати через дрібні питання. І ти чудово пам'ятаєш, ким він є. Одного його рішенням достатньо, щоб визначити долю цілого виду. Якщо навіть Людвіг змушений виконувати його накази, то тим більше тобі немає сенсу приходити до нього з емоціями. Тому ти чекаєш кінця робочого дня. Потім відкладаєш свої записи, приводиш до ладу робочий стіл і лише після цього набираєш номер голови Колегії.

Матіас відповідає сам:

— Маріє Андріївно.

— Пане Матіасе, перепрошую, що звертаюся без попередження.

— Ви телефонуєте з приводу Йоганна?

Ти завмираєш. Він уже знає?

— Так. Я хотіла переконатися, що мої дослідження не вплинули на домовленості, які були укладені з Колегією.

— Не вплинули.

— Тоді я б хотіла уточнити ще дещо. Йоганн… він досі перебуває під наглядом Колегії?

— Можливо.

— А можу дізнатися, коли він повернеться?

— Ні.

Ти опускаєш погляд. І вже збираєшся завершити розмову, коли Матіас додає:

— Маріє Андріївно, не плутайте вашу угоду з Колегією з вашими особистими стосунками. Вам дали можливість працювати. Ви отримали доступ до всієї необхідної інформації і живете лише тому, що особисто я визнав вас корисною і безпечною. Не змушуйте мене переглядати це рішення.

Ти ковтаєш слину і квапишся закінчити розмову. Головне Матіас підтвердив: Йоганн живий. Ти заплющуєш очі і подумки дякуєш усім вищим силам, які тільки можуть існувати. А потім ще довго сидиш із телефоном у руці.

Якщо ніхто не хоче говорити з тобою на цю тему, ти не будеш змушувати. Принаймні поки що. Ти просто продовжиш працювати. Так дійсно буде краще для всіх. Тільки твоє життя поступово перетворюється на рутину, яка не має нічого спільного з тим, що ти колись називала «особистим».

Колегія тепер контролює кожен твій крок: від зразків, які ти отримуєш щодня, до звітів, які мусиш подавати щотижня. Ти більше не маєш друзів, не маєш права на сім’ю чи навіть на прості розмови поза роботою. Усе, що залишається, — це лабораторія, пробірки й нескінченні експерименти.

З часом ти навіть навчилася жити в цьому світі. Просто перестала чекати дзвінків, перестала озиратися на вулиці, перестала думати про те, що колись можна буде повернутися до нормального життя. Археї забрали в тебе все, що було особистим, і залишили лише науку. І ти змирилася з цим, бо іншого вибору не існувало. Так минає день, тиждень, рік… два роки…

Але одного вечора, коли ти, як завжди, повертаєшся додому після чергової зміни, у кімнаті на тебе чекає щось несподіване. На ліжку лежить букет білих лілій. Ті самі квіти, які ти вже бачила раніше.

Ти завмираєш. Це однозначно знак, що Йоганн живий і він пам’ятає про тебе. Ти відчуваєш, як у грудях знову прокидається тепло. Воно схоже на спогад, який ожив і почав вимагати продовження. Ти згадуєш його руки, його слова, навіть ті паузи, коли він мовчав і дивився на тебе так, ніби бачив більше, ніж ти сама могла усвідомити.

Кожна хвилина тепер здається нестерпною. Ти розумієш: почуття нікуди так і не зникли. Вони лише чекали моменту, щоб знову вирватися назовні. І тепер вони сильніші, ніж будь-коли. Вони не дають тобі спокою, не дозволяють змиритися з тим, що він десь далеко. І ти більше не можеш сидіти й чекати. Тобі потрібно побачити його знову.

Ти зриваєшся з місця. Береш із собою тільки телефон й ключі. Вулиці здаються порожніми. Ти йдеш швидко, майже біжиш. У голові лише одна думка: кам’яні лави в парку. Саме там ви були разом. Саме там він має бути!

Але місто спить, наче йому байдуже на все. Тільки ти не відчуваєш втоми. Кожен крок віддається у грудях. Ти згадуєш слова Йоганна, його усмішку, його дотики. І тепер віриш: він чекає на тебе.

Ти наближаєшся до парку. Темрява там здається густішою. Ліхтарі світять тьмяно. Але ти впізнаєш дорогу. Кам’яні лави видніються попереду, і ти прискорюєшся, майже не відчуваючи землі під ногами.

Попереду виникає постать у темряві. Він сидить, схиливши голову, ніби когось чекає. Ти зупиняєшся лише на мить, а потім кидаєшся вперед. І обіймаєш так, ніби хочеш зупинити час. Всі слова зникають, залишається лише дотик.

Йоганн піднімає голову й дивиться на тебе. З його губ зривається слова:

— Я таки став людиною. Ми тепер однакові.