Тиша і спокій.

- Миколо!

- Шо?

- Ти крокодилів нагодував?

- А як же ж!

- Електрику перевірив?

- Перевірив!

- Кулемета?

- Почистив.

- Миколо!

- Шо?

- Ну, от скажи, в кого ти такий?

- Який?

- Такий, шо усьо робиш, як того вимагає статут караульної служби?

- Так а шо ж?

- Ну от усьо в тебе, як треба - і кулемет завжди, як новенький, і завропсиди нагодовані, і не іскрить ніде.

- Так, служба ж.

- От я і кажу, нудно з тобою, Миколо. Хоч би якийсь москаль...

- Та де ж...

- Отож...

- А не вступали би до НАТО!...

- Шо?

- Сиділи б ми тута, як оті сичі?

- Мабуть, шо ні.

- А от сидимо.

- Та, да...

- Тихо.

- Як завжди.

- А де вони усі?

- Москалі?

- Ага.

- Та, кажуть, шо в Москві.

- Усі-усі?

- Так а скіко їх там залишилося?

- А, ну да...

- А до Москви звідсіля далеченько.

- Далеченько. Бо там же ж зовсім шляхів не зосталося...

- Та там шляхів і не було ніколи. Тіко направлєнія...

На березі заповненого водою рову, у розслаблених позах, сиділи два бійця Державної прикордонної служби України. Сиділи, вдивляючись туди, де, за ровом, в непроглядній пітьмі колись російського степу губилося світло потужних прожекторів.

А за їх спинами весело перемигувався нічним освітленням нещодавно збудований туристичний центр. В цей центр з усього світу приїжджали туристи - подивитися на знаменитий ров із крокодилами.

У темряві почувся сплеск.

- Знов Мазепа Ільїча ганяє?

- Ганяє. Ну а кого їм ще залишається ганяти?

- Та да...