Річку перескочити

«Тече річенька... невеличенька... схочу – переско-о-чу...» – крутиться в голові настирливий наспів, виринувши з темних глибин пам’яті, наче з далекого іншого життя. А й справді з іншого. З того, де була невеличка річенька серед зелених пагорбів. І село, на кілька кілометрів розкидане вздовж неї намистом хуторів. Що характерно – всі з наголосом на останньому складі. Як їх там? Тури, Закутні, Сандалі... Іще Тризни, Дзябури, Буркоти... Зараз уже всі й не згадаєш... А й саму річку – піди, знайди. Суцільні греблі, ставки, верби над водою... І дівчина...

І чого все це раптом спливає? Тут нічого такого немає... Хіба жалюгідний струмок, що ледь проглядає поміж бурого каміння на дні каньйону... І ніяких зелених пагорбів, лише мертві червоні скелі. А замість дівчат... Позаду – мій вірний напарник Змій. Розмірено сопе і вперто пре на собі все наукове обладнання нашого істеричного клієнта-науковця. А я крокую з вільними руками, і лише табельна «Тесла» висить на шиї коромислом. Та й то, тільки тому, що зброю не можна передавати, навіть якщо вона в нашій роботі лише геть недолугий і зайвий тягар.

Чому така несправедливість? Ну, по-перше, Змій – один з небагатьох «місцевих», біологічний нащадок ретельно відібраних андських кечуа та гімалайських шерпів, і як наслідок – носій надвисокого рівня еритроцитів у крові. А це неабиякий плюс як для тераформованого Марса, де кисню навіть на дні каньйону – як на Землі на шести тисячах. А по-друге... Хто з нас двох, як не командир, має бути вільним од вантажу, щоб у разі чого втихомирити нашого яйцеголового панікера, який плентається попереду, витираючи юшку з розбитого носа?.. Невже я йому носа зламав?

І як тепер цей лабораторний хробак поскаржиться майорові – так той і випише нам зі Змієм «преміальні». А хто йому лікар? Їх же, бовдурів самовпевнених, наполегливо попереджають: колодязі – не для слабких нервів. Не будь-яка психіка витримає химерні сутінки з мінливою флюоресценцією мохів, примарні тіні й таємниче зловісне шарудіння. Але де ж ти набереш наукових світил із витривалістю шерпа та залізними нервами розвідника? І хто йому винен, що не вміє групуватися при падінні? Але якби я його вчасно не підсік – бігав би зараз тунелями, вирячивши очі, а ми б його шукали довіку...

О-хо-хонечки... А до всюдихода чвалати ще добрих три кілометри. І все вгору... Бо ближче під’їжджати не можна – нічого в колодязі не знайдеш. Перевірено...

«Тече річенька... невеличенька...»

* * *

Дірява тінь од камуфляжної сітки – що ще може запропонувати база в якості захисту від сонця? Та й за те – велика дяка. З такою атмосферою без жодної хмаринки – незчуєшся, як альпійська засмага перетвориться на опіки, а то й на рак шкіри. Штатні мазі-протектори – захист так собі, на трієчку. Тому будь-яка тінь – як дар божий.

Відпочиваю, всівшись на кам’яну брилу. Прокручую свої дії в колодязі. Чи міг я щось зробити інакше?.. А от Змієві байдуже. Хоч грім серед ясного марсіянського неба. Розтягнувся на бетонній лавці, з любов’ю обійнявши свою «Теслу», і посапує собі з дурнувато-щасливою усмішкою. Ніяк не надивуюся з його здатності миттєво вимикатися за будь-якої нагоди і так само миттєво прокидатися, наче й не спав щойно... Звичайнісінький хлопчина з Великих Озер. І що його штовхнуло покинути доглядати овочі в теплицях і зголоситися вступити до Корпусу? Сміється – я ж місцевий, треба більше про батьківщину знати, а що побачиш у тих теплицях?.. Ну і його, звісно, з такими даними ледь не на руках до Корпусу занесли... А мені такий подарунок – піди-знайди ще такого напарника!

Посеред плацу вітерець ганяє надокучливі смерчики марсіянського пороху... Абрикоса... Квітуча абрикоса, а під нею – килим опалого квіту. І вітерець, що змішує той квіт із млосним, до нестями густим ароматом і крутить свої пустотливі вихорці... І Марія... Так, її звали Марія... Навіщо мені ці спогади з іншого життя? Саме тут, серед мертвої пустелі? Саме мені, такому, яким я став?.. Щось я розбазікався. Не треба нікому знати про те, який я насправді...

На тому боці плацу – така сама сітка. А під нею – двійко вищих офіцерів. Сер полковник і мем полковниця Фернандеси. Щось напружено обговорюють, стримано жестикулюючи. Сімейні свари, сімейні справи. Династія, хоч як не крути, – є ще Фернандес-молодший, свіжоспечений лейтьоха, що служить на сусідній базі... Аж ось підкочується штабний всюдихід, з якого виколупується голомозий адмірал і прямує до парочки. І не боїться ж, чортяка, що йому лисину напече. Ага, судячи з того, як вони спілкуються без усіляких церемоній, це, напевно, батько мадам полковниці – адмірал Тенцинг. Майже вся сімейка в зборі, бракує лишень малого.

Але мені чомусь геть байдуже до їхніх родинних проблем. Запалюю цигарку з поганеньким модифікованим марсіянським тютюнком. Треба розслабитися, втупити погляд у бузкове небо... Кажуть, на Великих Озерах опанували розведення коки. І підмішують у цигарки. Мовляв, щоб дихалось легше... Краєм ока помічаю, що від гурту навпроти відокремлюється постать і перетинає плац, упевнено прямуючи в наш бік. От чорт! Адмірал! І куди поділись мої хвалені пильність і передбачливість?! Треба було давно вже хапати ноги в руки, Змія за вуха, і тікати світ за очі! Якнайдалі від керівництва і якнайближче до кухні... А тепер уже пізно. Гашу цигарку, підхоплююсь на ноги й демонстративно імітую приведення себе до ладу. Субординація, чорти б її... Не вистачало мені неприємностей ще й з цього боку.

Набираю в легені розрідженого марсіянського повітря, щоб гаркнути Змієві «підйом», але адмірал зупиняє мене жестом, а підійшовши ближче, додає:

– Вільно, сідай.

І сам підсідає поруч на брилу. Ех, шкода змарнованої цигарки! Дефіцит, між іншим. Немов прочитавши мої думки, адмірал дістає пачку, розкриває і простягає мені. Ого, справжні земні! Нахабно тягну дві, киваючи в бік напарника. Адмірал не заперечує. Звідки йому знати, що Змій не палить? А той, бісова душа, навіть і не поворухнеться. Будь-кого обдурить, та тільки не мене. Вдає, що спить, а сам усе слухає й на вус мотає. От же ж пройдисвіт!

Адмірал запалює синхронно зі мною й після першої ж затяжки починає, втупившись у простір перед собою:

– Ходять чутки, капітане, що ти на весь Корпус найфартовіший...

– Еге ж, – криво посміхаюсь. – Оце сиджу з моїм фартом та й гадаю, який відпочинок нам гер майор запропонує – карантин чи гауптвахту?

Кутиками вуст адмірала пробігає миттєва посмішка. Розуміє, що в наших умовах це одне й те саме.

– Не буде ніякого покарання... Якщо виконаєш одне завдання...

– Звісно ж, виконаю! – хвацько відповідаю, не замислюючись. – Накази не обговорюються.

А в самого всередині шкребеться недобре передчуття. Персональне завдання від адмірала не обіцяє нічого доброго.

– Це не наказ. За наказом сусідня база вже готує пошукову операцію... В колодязі акурат між нашими базами зникла група. Зв’язок утрачено... Але я хочу, щоби попереду пішли саме ви... До розгортання повномасштабної... Чуйка в мене, розумієш?

Із розумним виглядом ствердно киваю. А що я ще маю робити?

– Це прохання, а не наказ, – продовжує приглушено адмірал. – Онук мій там... у тій групі...

Ось тепер розумію. Коли справа за рідних заходить, то де й чуйка береться!

На тому боці майдану фрау полковниця ковтає якусь пігулку. Мабуть, від кисневого голоду.

– Коли вирушати? – питаю байдуже, хоча відпочити кортить, як загнаному меринові.

– За двадцять хвилин, – відкарбовує адмірал, зиркнувши на годинник.

– Чому саме за двадцять? – питаю, аби не мовчки.

– Чекаємо на коптер. Має доставити фелікса. Піде з вами третім.

Кашляю, давлячись димом. Адмірал мою реакцію сприймає по-своєму:

– Сам казав – накази не обговорюються. Підете з феліксом, – підсумовує він, ставлячи жирну крапку, і підводиться з брили. – А поки що – відпочивайте. Деталі завдання отримаєте в полковника Фернандеса...

Цікаво, кого саме він має на увазі – мадам чи мосьє?

* * *

За кілька секунд після відходу адмірала Змій, не поворухнувшись, розплющує очі:

– А що таке фелікс?

Замислено випускаю цівку диму:

– А ти що, ніколи не чув? Фелікс, а точніше фелоїд-ікс – це такий рідкісний звір... Одночасно людина і кішка. Перевертень. Модифікант. Найсвіжіша розробка, ще не взята «на озброєння». В режимі тестування.

– Цікаво, – усміхається Змій і знову заплющує очі.

Залізяка, а не людина. Взагалі нервів не має...

А от я так і не зміг заплющити очі... Навіть і не питайте, що таке для мене фелікс. Все одно нікому не розповім...

Аж ось і коптер. Невгамовні марсіянські смерчики зливаються в одну суцільну завісу куряви. А з неї поступово проявляється химерний силует у чудернацькому, ні на що не схожому комбінезоні. За мить стає зрозуміло, що фелікс – чорношкіра дівчина. Пантера, коротше. От халепа! Не мала баба клопоту... Фелікс і сам із себе – штука непередбачувана. А ще й дівчина – проблема в кубі! Негативна синергія, трясця її...

– Лейтенант Тонго прибула у ваше розпорядження, – хвацько козиряє пантера і додає вже розслаблено, з усмішкою: – Можна просто Патриція.

– А позивний? – питаю, заздалегідь передбачаючи відповідь.

– А звіть як заманеться, – байдуже махає рукою. – Тільки не Багірою, будь ласка.

Та ще штучка...

– Ну тоді Патрицією й будеш. Я – капітан Тур. Можна просто кеп. А це – сержант... Змій. Можна просто Змій.

Зміюка розпливається у своїй коронній багатозначній посмішці, розводить руки і схиляє голову. Ще трохи – і майже реверанс. Казанова недороблений...

– В Атакамі готували? Ферто-Мерто? – питаю і думаю: який чорт мене за язик тягне?

– Так, Фуерте Муерто, Атакама... А ви що, там бували?

– Служив колись. Недовго...

Доки фелікса одного не укоськав... Ледь не бовкнув. Натомість додаю:

– Райський куточок. Порівняно з нашою базою.

* * *

Вискакуємо з коптера ледь не просто в колодязь. Не той випадок, щоби церемонитись і підкрадатися пішки за кілька кілометрів. Не науково-дослідницька вилазка, одначе...

Підхожу до краю печери, зазираю – крутесенький спуск, градусів шістдесят, не менше. Хоча, ближче до дна стає пологішим, гублячись у бузковій темряві.

Обертаюсь до фелікса – а діваха вже роззувається. Спіймавши мій погляд, розпливається в нахабній посмішці. От соромітниця! Невже просто тут роздягатиметься?

Ех, мені б самому перекинутись на такого собі гепарда-переростка. От би ми з цією пантерою поберкицялись! Та годі тобі, теж мені котяра! Не забувай, навіщо ми тут.

Попри дурні сподівання, стриптиз так і обмежується берцями. Одночасно з трансформацією дівочого тіла трансформується і сам чудернацький комбез. Десь розтягується, десь стискається. Ти ба, прогрес не стоїть на місці!

В результаті вимальовується велика кішка в ідеально припасованому комбінезоні. І до речі, зовсім не чорна і зовсім не пантера. Радше – пума. А що, для Марса гірський лев – саме те, що треба.

– Чекаю на вас унизу, – весело підморгнувши, муркоче кугуар і стрімко зникає в пащі колодязя.

Ось тобі й маєш! Не встигли ще й операцію розпочати... А хіба хто коли чув про котячу субординацію? Ну, так, можливо, у левиному прайді. Але фелікс – то зовсім інша історія...

Тим часом Змій підтягує добрячу койлу линви, імітуючи при цьому єхидну посмішку Патриції. Ну звісно ж, спостерігав, гадюка, за пікантною ситуацією.

– Кріпи линву, клоуне, – суворо припиняю блазнювання партнера. – Мало мені одного фелікса!

Хоча, попри все, я твердо знаю – скільки б Зміюка не жартував, але як дійде до справи – надійнішого напарника годі й шукати!

Ну все, спускаємось у «потойбічний світ». Буденна справа, тому що звична. А коли нема такого вантажу, як незграбний учений і його реманент, а внизу вже страхує фелікс – і взагалі, прогулянка.

* * *

Спускаюсь першим і прямую в пащу мороку, на ходу натягаючи окуляри нічного бачення. Аж ось і наша киця – дякувати богу, далеко не забігла, стоїть одразу ж за межею сутінків. Нашорошила вуха, принюхується та вдивляється в непроглядну темряву, нервово хльоскаючи по боках довгим хвостом. А колодязь наче вимер. Ніякого тобі примарного мерехтіння, ніякої гри світла й тіні. Й ані найменшого звуку.

Позаду чую легкий шерех – підтягується Змій. За мить збираюся скомандувати «Рушили помалу», проте стрімкі події випереджають і мої наміри, і мою реакцію.

З глухим стуком падає на підлогу Змієва «Тесла», а сам він уже хрипить, пришпилений до стіни печери. Шию напарника стискають подовжені котячими пазурами людські пальці (розгинаються як у мурахоїда, я пам’ятаю). Такі пазури одним рухом порвуть горлянку, наче ганчірку.

– Пат, зупинись! – гаркаю голосно, не встигаючи перейнятися режимом тиші. Ось тобі й фелікс! Ось тобі й початок операції! – Негайно відпусти!

– Це не людина! – гарчить пума, продовжуючи тримати Змія однією «лапою», другу занісши й розчепіривши в готовності рвати й шматувати.

Можна подумати – сама людина...

– Я наказую – відпусти і поясни, що відбувається, – промовляю вже спокійніше, раптом усвідомлюючи, що моя зброя знята з запобіжника і спрямована... цікаво на кого?.. Кого б я з них обрав? Щось мені це нагадує з минулого життя... До речі, дивно – не довелося взагалі ніяк придушувати власний рефлекс. Мабуть, розсмокталося вже за роки...

– Від нього тхне... навіть не знаю чим, – шипить Пат, позатим нарешті відпускаючи багатостраждальну горлянку Змія. – Чимось зовсім чужинським.

Тяжко відсапуючись, Змій повільно сповзає по стінці, здирає з голови окуляри:

– Дякую, кепе.

Патриція вмощується на задні «лапи», але тіло залишається напруженим, хвіст виписує скажений танок.

Ставлю «Теслу» на запобіжник.

– Змію, друзяко... Ти нічого не хочеш нам розповісти? – питаю з полегкістю, бо стабільності, хоч якої хиткої, але все ж таки досягнуто... Дякувати вченим – які нині фелікси слухняні пішли...

– Та розповім уже ж, куди подітися... – скрушно хрипить Змій, упершись потилицею в стіну і втупивши погляд у стелю. – Коли люди прийшли на Марс, ми принишкли і чекали... Вивчали... Спочатку – вашу інфосферу... Дуже багато інформації... Ви такі відкриті – повна протилежність нам... І дуже експансивні... Нарешті ми зважились перейти до активної розвідки... Отак і з’явився ваш покірний слуга... Щось на кшталт... – легкий рух долоні в бік пуми, – ваших...

– Чудово, – вишкірившись, муркоче Пат. – Маємо полоненого, можемо торгуватися про обмін.

– Нічого не вийде, – хитає головою Змій. – Колодязі – це як у вас окремі селища. Цей колодязь – такий собі аграрний хутір. Тут живуть фермери – селюки, далекі від науки і про вас обізнані хіба що з чуток... Перелякані... Тож ми їх або взагалі не знайдемо, або зникнемо так само, як попередники...

– А ми підемо не самі, – зловісно шипить пума. – Повномасштабно... Кепе, сигналь «на-гора».

– Пат, – зціпивши зуби, шиплю наче фелікс. – Не забувай, хто тут командує!

Придивляюсь до колишнього напарника, немов чекаючи якоїсь підказки. Нічого начебто не змінилося. Той самий голос, ті самі жести й міміка. А от бач, уже колишній! Чужинець... Нарешті зважуюся:

– Змію, що ТИ пропонуєш?

– Є лише один варіант, брате. Я маю піти сам... Тоді зможу знайти місцевих і все пояснити... І якщо люди не здіймали стрілянини – мають бути живими. Я їх приведу...

– Капітане, він бреше! – гарчить пума. – Брехав раніше, і тепер збреше. Не вір, не повернеться!

Ось тобі й дилема! Змієві повірив би як собі. А чужинцеві?.. Та врешті-решт це ж справжнісінький контакт! Хоч і не такий, як думалось-гадалось... У вельми скрутній ситуації... Але на чому ж його ще й будувати, як не на довірі?

– Гаразд, Змію. Ти знаєш, що зі мною зробить дідусь Тенцинг...

– Ні, кепе, ти не можеш! – тіло фелікса стискається, мов пружина.

– Цить, кішко! Не змушуй мене показувати СВОЇ ікла!

– Я повернусь, брате, будь-що повернусь! Я все розумію! Навіть не сумнівайся! – голос Змія поступово спотворюється, а з комбінезона тим часом вислизає велетенська ящірка з головою напівудава-напівкрокодила і стрімко зникає в темряві колодязя.

А ми з Пат, не кліпаючи, продовжуємо дуель хижих поглядів... Та ні, у неї в очах радше подив і жах. От халепа! В неї ж у зіницях віддзеркалюється вискалена морда ірбіса! Не втримався таки, чорти б мене забрали...

* * *

За п’ять хвилин до початку військової операції довелося зв’язуватись із поверхнею та вимагати прямого з’єднання з адміралом. А що як у нього й справді «чуйка»? Що я там уже брехав, а що доповідав чесно – наразі вже несуттєво. Головне – вдалося отримати ще таку-сяку відстрочку... Ну ж бо, Змію, де тебе чорти носять?!

Сидимо з Патрицією в напівтемряві, в повній тиші, час від часу зиркаючи одне на одного. Я, звісно, вже у людській подобі, а Пат – усе ще пума. Стережеться...

– Розслабся, Пат. Це моє рішення і моя відповідальність... І якщо все піде кепсько, можеш доповідати що завгодно. І про мою трансформацію. Гірше не буде...

– А якщо Змій устигне і все вийде якнайкраще? – муркоче у відповідь пума. – Переможців не судять? Ти що, і справді прихований фелікс? І як тобі тільки вдалося?.. Може розкажеш, а раптом я зрозумію? Як фелікс фелікса...

Ото її прорвало! А що, і справді, що я втрачаю? Врешті-решт на довірі будуються контакти не тільки з чужинцями.

– Давно це почалось... Молодий, дурний був... І все життя шкереберть... Нещасне кохання, військо, якраз саме початок проекту «Фелоїд-ікс»... Я був одним із перших... Якось зчепився з п’яним офіцером. А спонтанні трансформації тоді ще контролював поганенько. От і перекинувся рефлекторно... І що він побачив? Замість звичайного хлопця – скаженого барса... А я не хотів його вбивати. Та він за зброю почав хапатися... Потім... навіть лік часу втратив – скільки мене в карантині маринували. Тести, аналізи... Все чекав, коли ж мене присплять. Ба, ні. Сказали – пощастило тобі, синку, що в капітана ані близьких, ані рідних. Раз життя забрав – то й живи тепер за нього... І щось таке зробили, що в людській подобі я став схожим не на себе, а на нього... Вже потім допетрав – їм-бо легше оформити втрату чергового експериментального зразка, ніж звичайної людини... Ось так я й став капітаном... І заслали мене подалі від людства. Не просто на Марс, а до найвіддаленішої бази. Хоча, думаю, за мною й тут пильнують. Хтось у керівництві в курсі справи. Принаймні медогляди проходжу по повній, а не формально-поверхово, як інші...

– Ну що ж, зрозуміло, – задумливо шепоче Пат. – Для більшості людей ми – радше небезпечні звірі, ніж люди. А страх породжує ненависть... Вважатимемо, що я нічого не бачила. Однак є ще Змій. Чи він у курсі?

– Ну, так, тепер у курсі. Але не переймайся, Змій – своя людина.

І самому стає смішно від того «людина».

Що цікаво – прокинулись якісь теплі, довірливі почуття до Патриції, хоча сповідався тут саме я, а не вона.

– Ну а ти, кицю, як у цю халепу вскочила?.. Як не хочеш – не відповідай.

– Та ні, чому ж, – сумно муркоче Пат. – У мене як у більшості. Каліцтво... Таке, що стати нормальною людиною годі було й мріяти. Коштів на операцію... Навіть якби продати все наше селище з тельбухами – і то б не вистачило. А вони саме таких і знаходять. Такий шанс! Безкоштовно, за рахунок Департаменту. Несвободу руху поміняла на несвободу служби. Відсторонену принизливу жалість до каліки – на недовірливу сторожкість до перевертня...

– Ну ти того, Пат, тримайся... Не розкисай... Головне, щоб МИ з тобою не забували, що ми – люди... Все буде гаразд...

Якесь тепле, пухнасте кошеня тихесенько шкребеться всередині, наче підказуючи, що в нас із Пат іще багато чого попереду. Чогось гарного... Навіть якось світліше стало...

Та ні, це й справді в тунелі суцільна темрява змінилася м’яким приглушеним сяйвом флюоресцентних бузкових сутінків. Що, марсіянські партизани вилізають зі своїх криївок? Це мусить щось означати.

Чути віддалені кроки, і ось уже в присмерку можна розгледіти примарні постаті. Ще хвилина – і видно, як до нас прямує чудернацька рептилія з двома розрядниками на плечах, а за нею – троє людей. Розгублених, блідих, ошелешених, але живих і неушкоджених.

– О, великий земний командире! – склавши зброю до моїх ніг, проголошує Змій, здіймаючи кумедні передні лапки догори. – Від імені всього Марса приношу тобі найщиріші вибачення за таке негостинне поводження з твоїми одноплемінниками! Сподіваюся, що це прикре непорозуміння не стане на заваді нашим подальшим добрим стосункам і взаємній довірі!

Ну, Зміюка, ох і блазень!

– Лейтенанте! – звертаюсь до Пат, давлячись сміхом. Лишається тільки сподіватися, що «бранці» сприймуть це як прояв щирої радості. – Супроводьте людей на поверхню! А ми тут із... представником... перекинемось парою-трійкою...

– Слухаюсь! – жваво і радісно нявчить кішка.

* * *

– Оце ти влучно ляпнув: «Супроводьте людей... А ми тут, нелюди, побазікаємо...» – сміється Змій. Бачили колись, як сміється рептилія? Це щось фантастичне! А посмішка така ж дурнувата, що й була раніше на людському обличчі. – Тож ти, виходить, теж не сповна людина?

– Та виходить... – чомусь зараз це сприймається зовсім не образливо.

– А я, от бач, тебе не підвів. А ти сумнівався. Теж мені друг!

– Пробач, брате.

– Е ні, лише вибаченнями не відкараскаєшся. Відпрацюєш, – знову сміється.

– Як саме?

– Давай на біс, трансформуйся.

– Незручно в комбінезоні. Не роздягатись же.

– Ну хоча б голову...

Тепер уже й я відповідаю йому звірячою посмішкою.

– Ось такий ти мені ще більше подобаєшся! Де б я ще живого снігового барса побачив?!

– А ви, марсіяни, виходить, отакі... рептилоїди.

– Та ні, це тільки я такий. Модифікований. Проміжна фаза. І в печерах зручно, і в людину трансформуватися не довго. Насправді марсіяни й люди – ну дуже вже різні. І не тільки зовні. Ви – цивілізація поверхні. Відкриті до Всесвіту, заточені на космічну експансію... Ми ж заглиблені в ґрунт і заглиблені в себе, зосереджені на самопізнанні та самовдосконаленні... Ти навіть не уявляєш, як мені важко іноді пояснювати своїм те, що я про вас дізнався.

– Еге ж, – киваю котячою головою. – Я тебе розумію. Свій серед чужих, чужий серед своїх. Знайома ситуація...

Отак і сидимо один навпроти одного, барс і змій, старі-нові друзі. Посміхаємось. І нагору геть не хочеться. Ще й чотири «Тесли» на собі перти. А що там нагорі цікавого? Хоча... Там Пат. Мабуть, єдине, що може вабити мене в рідний, але такий чужий світ...

А що, виходить, і з мене врешті-решт якась користь обломилася?! Бо хтозна як би відбувся контакт таких різних цивілізацій, якби не такі вигнанці, як ми зі Змієм? Можливо, для цього необхідні саме такі – не зовсім люди і не зовсім марсіяни? Інакше як подолати ту велетенську прірву без особливих конекторів-адаптерів? Це вам не струмочок перестрибнути...

«Тече річенька... невеличенька... схочу – переско-о-чу...»