Старий помирав

Старий помирав.

Охочих подати йому склянку води було стільки, що і не порахувати. І якби вони стали в чергу, то по головах цієї черги можна було б дійти до Місяця і повернутися назад.

Хтось хотів подати йому воду з товченим склом, хтось із стрихніном, інші готові були розщедритися на компот із батрахотоксином, а дехто хто й на чайок із полонієм.

Але тут, у такому затишному, тихому і спокійному місці, їм було його не дістати.

На морі, як завжди, був штиль, на небі, як завжди, ані хмаринки і, як завжди, не було вітру.

Пірамідальні тополі впиралися верхівками в небесне склепіння. Чому так, він не знав, але відчуття, що небо тверде, було чітким. Таке саме відчуття викликало й море. Вічний штиль дратував більше, ніж заспокоював.

Старий помирав.

Він знав, що смерть не принесе заспокоєння, що завданий нею біль залишиться назавжди в ньому. Він пам'ятав їх усі, ці болі, хоч і не розумів як таке можливо. Адже їх було так багато.

Старий помирав кожного дня. Опівночі.

Але через мить, він відкривав очі і все починалося спочатку: безсонна ніч наповнена думками про біль та обличчя, яким він завдав цього болю. І цей біль вони відчували разом: вони ще тоді – свій, а він зараз – їхній.

До цього місця у старого болю не було. Ані свого, ані, тим паче, чужого.

Потім настає ранок. На той час йому вже кортить пити. Але єдина крапля вологи, яка йому дістанеться за весь день, з'явиться лише через дві години, в кам'яній чаші, з якої він дістане її своїм висохлим язиком. Вона не вгамує спраги, але що є – то є і він не міг пропустити цей щоденний ритуал.

Через якийсь час на уступі стане спекотно. Спершу від сонця, а потім і від самих скель. Ця спека майже доводила його до божевілля. Майже.

Потім прилетить птах з величезними крилами та вигнутим дзьобом. Але найстрашніше в ньому – це його очі. Він сяде на каменюку за метр від старого і буде кілька хвилин свердлити його своїм поглядом. А старий, не в силах поворухнутися та не зможе відвести свого погляду доти, доки у нього всередині щось не трісне і зламається. Тоді він осяде долу порожнім кулем, а птах мовчки змахне крилами і зникне за скелею.

І в цей момент він зрозуміє, що настав вечір. Але вечір не принесе ані чарівного заходу сонця, ані фізичного полегшення.

Навпаки, всі його думки будуть зайняті майбутньою смертю. Це нестерпно, але куди ж подітися. І він приречено чекатиме півночі.

А коли сонце вкотре зарине в море, темними прозорими тінями прийдуть до нього ті ж самі питання, які приходять кожного вечора:

Якою вона буде, ця чергова смерть і скільки їх ще повинно бути?

А головне: скільки часу триває нескінченність?