Творець-Знищувач

Те, що ми забули

За п'ятнадцять років до подій першого розділу.

Дитина кричала — тихо, уривчасто, наче їй бракувало повітря навіть на справжній крик.

Жінка бігла лісом, притискаючи хлопчика до грудей. Гілки хльоскали її по обличчю; одна роздерла щоку до крові, інша вчепилася у волосся й вирвала кілька пасом, але вона навіть не сповільнилась. Плащ давно намок наскрізь. Чоботи грузли в багнюці з кожним кроком, і кожен крок коштував їй трохи більше сил, ніж попередній.

— Тихо, — видихнула вона синові у волосся. — Тихо, Аріане.

Хлопчик не слухав — не тому, що не чув, а тому, що страх був сильнішим за будь-які слова. Йому щойно виповнилося сім, на два роки більше, ніж сестрі, і він завжди пишався тим, що «старший не плаче». Просто сьогодні цього правила виявилося замало.

— Все добре, — сказала мати.

Це була брехня. Вона знала це. Він — ще ні.

Позаду хруснула гілка. Жінка різко обернулась — але побачила тільки чорні стовбури, туман і дощ, що впадав крізь крони косими сірими нитками. Вона побігла далі.

— Еліано!

Голос — чоловічий, зліва. Вона повернула голову й побачила, як між деревами вибігає чоловік із дівчинкою на руках. Маленька, темноволоса, років чотирьох, може п'яти — вона спала, попри біг, попри крики, попри все.

— Лія! — прошепотіла Еліана.

— Вона зі мною.

— Вона не прокидається?

— Ні.

— Ти щось їй дав?

— Ні, — чоловік говорив крізь стиснуті зуби. — Точно ні.

На його правій руці, від зап'ястя до ліктя, темніла пляма. Це не був бруд і не тінь: щось живе повільно розповзалося під шкірою, наче чорні вени проступали крізь неї зсередини. Еліана це побачила одразу.

— У тебе знову.

— Не зараз.

— У тебе знову почалося.

— Я сказав — не зараз.

Він озирнувся. Десь далеко щось глухо гримнуло, і птахи знялися з дерев одним чорним сплеском. Обидва завмерли, слухаючи тишу, що настала за цим звуком.

А потім тишу розітнуло: дзінь.

Пауза.

Дзінь.

Ще пауза.

Дзінь.

Еліана зблідла.

— Ні.

— Що?

Вона подивилась назад, туди, звідки долинав звук.

— Вони використали дзвони.

Чоловік насупився.

— Це неможливо.

— Ти сам знаєш, що можливо. Дзвони — не для того, щоб шукати. Дзвони означають наказ спалити ліс, якщо треба, аби витягнути звідти те, що їм треба.

— Вони не мали знайти нас так швидко.

— Але знайшли.

Він стиснув щелепу.

— До будинку ще далеко.

— До нашого — так.

— Тоді біжімо.

— Ні, — Еліана зупинилась. Вона дивилася на дітей — на Аріана в своїх руках, на Лію на руках чоловіка, — а тоді знову на нього. — Треба розділити їх.

— Ні.

— Якщо нас схоплять разом, вони заберуть усіх.

— Я не віддам дітей.

— Саме тому ми їх і віддамо, — вона говорила швидко, наче боялася, що зупиниться й передумає. — Едвард може взяти Лію. Томас — Аріана. Вони не знають, що діти наші.

— А ти хочеш віддати їм наших дітей?

— Я хочу, щоб вони жили.

Чоловік зробив крок до неї, і в цьому кроці було більше відчаю, ніж наказу.

— Я можу їх захистити.

Еліана подивилась на його руку. Пляма вже сягала ліктя.

— Ти ледве стоїш.

— Я можу.

— Ти використав силу двічі за одну ніч. Двічі — і дзвони вже йдуть за нами. Ти хочеш дізнатись, що буде після третього разу?

Він нічого не відповів на це — і саме те, що він мовчав, налякало її більше за будь-яку відповідь. Вона підійшла ближче, взяла його за руку — обережно, наче торкалась не шкіри, а рани, — і він спробував забрати її.

— Не треба.

— Болить?

— Ні.

— Брешеш.

— Так.

Вона провела пальцями над темною плямою. Шкіра під ними була гаряча — занадто гаряча.

— Ти не зможеш бігти ще довго.

— Тоді понесу їх.

— І коли впадеш?

— Встану.

— А коли не зможеш?

— Тоді... — він замовк.

Еліана чекала.

— Тоді що?

Він подивився на дітей замість відповіді. Аріан уже перестав кричати; він дивився на батька так, як дивляться діти, коли розуміють обличчя, а не слова.

— Тату?

Чоловік одразу змінився — зникла вся жорсткість.

— Я тут.

— Втомився.

— Я теж.

— Ти чому біжиш?

— Бо програв змагання.

Аріан насупився крізь сльози.

— Кому?

— Дощу.

Хлопчик глянув на небо.

— Дощ не бігає.

— От бачиш. Він шахраює.

Аріан ледь помітно усміхнувся, і Еліана відвернулась — їй не можна було показувати, що вона плаче.

— Тату?

— Мм?

— Ми додому?

— Так.

— Скоро?

— Дуже.

Аріан поклав голову йому на плече.

— А Лія?

— Вона теж із нами.

Хлопчик подивився на сестру.

— Вона спить.

— Знаю.

— Вона завжди спить.

— Не завжди.

— Коли ми тікали — теж спала.

Еліана тихо засміялась, попри все.

— Лія вміє вибирати правильний час для сну.

Аріан позіхнув.

— Я теж хочу.

— Можеш.

— Але ти несеш мене.

— І?

— Тоді я важкий.

Батько глянув на нього.

— Дуже.

— Я не важкий.

— Ні?

— Ні.

— Тоді я тебе зараз поставлю.

Аріан одразу міцніше обійняв його за шию.

— Не треба.

— Так і думав, — усміхнувся батько.

На кілька секунд ліс перестав бути страшним. Просто дощ. Просто холод. Просто родина, що поспішає додому — так, наче все й справді було так просто.

А потім далеко знову задзвонив метал.

Дзінь.

Посмішка батька зникла.

— Біжимо.

* * *

Вони бігли ще майже годину, поки дерева нарешті не розступилися, відкриваючи попереду поле, а за ним — пагорб, а за пагорбом — старий залізничний насип.

Аріан підняв голову. На далекій лінії щось рухалося — велике, чорне, і спочатку він почув лише звук: не гудок, не кінське іржання, а глибокий, рівний металевий гул, що котився крізь мокре повітря. Потім побачив світло — два білі вогні, що наближалися вздовж насипу зі швидкістю, недоступною жодному кінному загону.

— Тату. Потяг летить.

— Не летить.

— Летить.

— Не летить. Просто швидко їде.

— Він не торкається землі.

Насправді торкався — колеса ковзали по рейках так само, як завжди, — але щоразу, коли залізо стикалося із залізом, зі стику вихоплювався короткий спалах блакитного, майже білого світла, і в темряві та дощі це справді виглядало так, ніби потяг пливе над насипом, а не котиться по ньому.

— Бо зараз не час дивуватися, — сказав батько, не озираючись.

— А коли буде?

— Коли перестануть нас убивати.

Аріан на мить замовк, обдумуючи це з тією серйозністю, на яку здатні лише семирічні діти.

— А вони можуть убити потяг?

Еліана не стрималась і засміялась — уперше за весь цей час по-справжньому, а не крізь сльози. Батько теж. Навіть Лія на його руках ворухнулась, ніби сміх дійшов до неї крізь сон.

— Бачиш? — сказав батько. — Потяг сильніший за нас.

— Неправда.

— Чому?

— Бо ти сильний.

Батько на мить не знайшов, що відповісти.

— Іноді, — сказав він нарешті, — сила не допомагає.

Аріан цього не зрозумів — та й не міг зрозуміти, — але потяг уже промчав повз них і зникав у тумані, залишаючи по собі короткі спалахи на рейках, що гасли один за одним, наче хтось задував свічки по черзі.

— Коли виросту, я буду машиністом, — заявив хлопчик.

— Чудово, — сказав батько.

— А ти?

— Що я?

— Ти будеш їхати зі мною.

— Якщо ти не вріжешся.

— Не вріжуся.

— Ти вчора врізався в двері.

— Двері самі стали.

— Звичайно, — усміхнулась Еліана, і в цю секунду в лісі знову зробилось затишно — фальшиво, ненадовго, але затишно.

А тоді вона почула інший звук. Не потяга. Ритмічний, металевий, ближчий.

Клац. Клац. Клац.

Вона повернула голову. На дорозі позаду з'явилися вогники — не один, п'ять, десять, більше, — і вони рухалися надто рівно для людей, що просто йдуть.

Батько поставив Аріана на землю.

— Тепер сам.

— Що?

— Біжи.

— Але...

— Аріане, — тон змінився, і хлопчик одразу зрозумів, що більше не можна сперечатись.

Він узяв матір за руку.

— Мамо?

— Я тут.

— Вони прийдуть?

— Так.

— Хто?

Мати подивилась назад, туди, де вогники ставали яскравішими.

— Люди.

— А чому ми від них тікаємо?

Вона не відповіла. Батько відповів за неї:

— Бо іноді люди не хочуть залишати інших людей живими.

Аріан міцніше стиснув материнську руку й більше нічого не питав.

* * *

Вони дісталися будинку ще до світанку.

Старий будинок стояв на краю лісу — стіни з темного каменю, дах з іржавого металу, з одного боку тулилась маленька кузня, з труби якої йшов слабкий дим. Батько тричі постукав у двері, зробив паузу, постукав двічі, ще паузу, і постукав один раз.

Двері відчинилися майже одразу. На порозі стояв старий чоловік — босий, у шкіряній жилетці, з сокирою в одній руці й ліхтарем у другій. Він оглянув прибульців так, ніби чекав на них не цієї конкретної ночі, а взагалі, роками, з тим спокоєм, що буває лише в людей, для яких несподіванки давно закінчились.

— Ви запізнилися.

— Ми ледве втекли.

— Я бачу, — старий перевів погляд на дітей. — Вони пам'ятають?

Еліана не відповіла. Відповів чоловік:

— Так.

Старий зітхнув.

— Тоді заходьте.

Лія прокинулась одразу, щойно переступила поріг, — розплющила очі, роззирнулась.

— Де ми?

Старий присів перед нею.

— У безпеці.

— А мама?

— Тут.

Еліана опустилась поруч.

— Я тут.

— А тато?

Чоловік став біля неї.

— Тут.

Лія взяла його за палець.

— Не йди.

Він на мить заплющив очі.

— Не піду.

Старий відвернувся — і Еліана це помітила.

— Що?

— Нічого.

— Ти дивишся так, ніби вже знаєш, чим це закінчиться.

— Я знаю лише, чим закінчуються подібні історії, — сказав старий, ставлячи ліхтар на стіл.

— І?

— Не всі щасливо.

Аріан тим часом підійшов ближче й уважно роздивлявся його руки.

— А чому в тебе немає пальця?

Старий подивився на свою ліву долоню, де вказівний палець обривався до першої фаланги.

— З'їв.

Хлопчик кліпнув.

— Хто?

— Робота.

— Робота не їсть людей.

— Ти ще маленький.

— Він завжди так відповідає? — серйозно спитала Лія, що вже стояла поруч.

— Ні, — сказав старий.

— А як?

— Зазвичай гірше.

Еліана прикрила рота долонею, а чоловік уперше за всю ніч засміявся — тихо, втомлено, але щиро.

— А де моя кімната? — запитав Аріан, роззираючись.

— Нагорі, — кивнув старий у бік сходів.

— Там тепло?

— Ні.

— Тоді я тут.

— Тут теж холодно.

— Тоді я піду до тата.

— Розумне рішення.

Батько підняв його на руки.

— От бачиш? Я досі корисний.

— Дуже.

— Дякую.

— Але ти мокрий.

— Це дощ.

— Ти пахнеш болотом.

— Це теж дощ.

— Дощ пахне болотом?

— Сьогодні так.

Лія засміялась, і Еліана подивилась на чоловіка так, як дивляться на щось, що ось-ось втратиш. Вона знала: це були останні хвилини, коли вони могли сміятися разом, і ніхто з дітей про це не здогадувався.

* * *

Через кілька годин діти спали — Аріан на старому дивані, Лія поруч, майже впритул до нього.

Старий сидів за столом. Еліана стояла біля вікна. Чоловік сидів навпроти неї.

— Скільки часу? — спитала вона.

— До чого?

— До того, як вони прийдуть.

Старий глянув на годинник.

— Якщо не змінили маршрут — до вечора.

— Тобто в нас є день.

— Можливо.

Чоловік підвівся.

— Ми можемо піти.

— Куди?

— На північ.

— Там Орден. Там кожну дитину перевіряють кров'ю ще до першого крику.

— На схід.

— Там Механісти. Там таких, як я, спалюють раніше, ніж встигають запитати ім'я.

— У гори.

— Там Жнеці. Там чужих не ховають — там чужих здають, щоб самим протриматись до зими.

Він ударив долонею по столу.

— То куди?!

Старий не здригнувся.

— Нікуди.

Тиша повисла в кімнаті важче за будь-яку відповідь. Еліана дивилась на сплячих дітей.

— Я знала, — сказала вона нарешті.

— Що?

— Що одного дня нам не залишиться дороги.

Чоловік опустив голову.

— Я можу їх захистити.

Старий подивився на його руку — пляма вже піднялась до плеча.

— Ні.

— Можу.

— Твоя сила руйнує тебе.

— Неважливо.

— Важливо. Для дітей — так.

Чоловік різко повернув голову.

— Не говори мені про дітей.

— Тоді подивись на них.

Він подивився. Аріан спав, звісивши одну руку з дивана; Лія уві сні тримала цю руку в своїй.

— Вони нічого не знають, — тихо сказала Еліана.

— І повинні не знати.

— Вони вже починають питати.

— Їм ще мало років.

— Достатньо, щоб пам'ятати.

Старий відкрив маленьку скляну посудину. Всередині темніла рідина, що безупинно оберталась сама в собі, наче в ній жив маленький, замкнений вир.

— Якщо зробити це зараз...

— Ні, — одразу сказав чоловік.

— Послухай.

— Ні.

— Ти навіть не почув.

— Я знаю, що ти скажеш.

— Тоді скажи сам.

Він мовчав. Старий поставив посудину на стіл.

— Ми можемо перекрити спогади.

— Перекрити?

— Не знищити. Знищити я міг би одним рухом — і назавжди. Перекрити важче: я не ріжу нитку, я обкладаю її. Будую стіну з того самого матеріалу, з якого будую все інше.

— Ти сказав...

— Я сказав перекрити.

— А різниця?

— Стіни старіють, — сказав старий. — Тріскають. Пам'ять залишиться. Усередині.

Еліана повільно підняла голову.

— Тоді вони згадають.

— Можливо.

— Коли?

— Не знаю.

— Через місяць?

— Можливо.

— Через десять років?

— Можливо.

— Через сорок?

Старий подивився їй у очі — довго, без жодної спроби пом'якшити відповідь.

— Можливо.

Еліана заплющила очі.

— Тоді це не захист.

— Це шанс.

— Шанс на що? — гірко засміявся чоловік.

— На життя.

— Без нас.

Старий нічого не відповів на це.

— Ти хочеш, щоб вони забули власних батьків, — сказав чоловік.

— Я хочу, щоб вони дожили до моменту, коли зможуть самі вирішити, ким бути.

— А якщо вони нас забудуть назавжди?

— Тоді вони житимуть.

Чоловік опустив очі. Еліана підійшла до дивана, сіла поруч із сином, провела пальцями по його волоссю — він навіть не поворухнувся.

— Вона завжди спить, коли їй страшно, — тихо сказала Еліана, дивлячись на обох дітей одразу.

— Вона не знає, що їй страшно, — відповів чоловік.

— Знає.

— Вона мала.

— Діти знають більше, ніж ми думаємо.

Аріан раптом ворухнувся уві сні.

— Мамо...

Еліана завмерла.

— Я тут, — прошепотіла вона, і хлопчик заспокоївся, не прокидаючись.

— Як я можу зробити так, щоб він забув мене? — спитала вона, не повертаючи голови.

— Не думай про це як про забуття, — сказав старий.

— А як?

— Як про сон. Він прокинеться і не пам'ятатиме, що бачив.

— Але тіло пам'ятатиме, — тихо сказала Еліана.

Старий кивнув.

— Голос.

— Голос.

— Запах.

— Дотик?

— Так.

— Тоді він страждатиме.

— Можливо.

— Ти називаєш це шансом?

— Я називаю це меншою з двох смертей.

Тиша знову лягла на кімнату важким шаром. Чоловік подивився на старого так, ніби бачив його вперше.

— Ти завжди був таким безсердечним?

— Ні.

— А зараз?

— Зараз я старий.

Еліана раптом тихо засміялась крізь сльози.

— Що? — спитав старий.

— Нічого. Просто він сказав би те саме, — вона кивнула на чоловіка. — Коли йому було двадцять, він теж думав, що знає все.

— Я й зараз знаю.

— Ти навіть не знаєш, де твої шкарпетки.

— Це інше.

— Ти вчора одну залишив у печі.

Старий підняв брову.

— Справді?

— Вона була мокра, — зітхнув чоловік.

— Ти сушиш шкарпетки в печі?

— Так.

— А потім дивуєшся, що вони горять.

Еліана засміялась іще раз, а чоловік — разом із нею, і на кілька секунд вони знову були просто подружжям, не втікачами, не носіями таємниці, яку хтось готовий убивати заради того, щоб дізнатись. Просто чоловіком і жінкою, батьком і матір'ю, що сміються посеред найгіршої ночі свого життя.

А потім Еліана перестала сміятись.

— Робімо.

— Ні, — сказав чоловік. — Еліано...

— Вони прийдуть.

— Ми втечемо. Куди?

Він не знав.

Вона взяла його за руку.

— Подивись на мене. Я хочу, щоб вони жили більше, ніж хочу, щоб вони пам'ятали.

Чоловік заплющив очі.

— Я не можу.

— Можеш.

— Я не зможу потім подивитись їм в очі.

— Вони не знатимуть, хто ти.

Він здригнувся, і Еліана одразу зрозуміла, що бовкнула зайве.

— Пробач.

Він нічого не відповів. Підійшов до дітей, опустився навколішки — спершу біля Лії, поправив їй ковдру, потім біля Аріана, обережно розтиснув його маленький, стиснутий уві сні кулак.

— Що ти там тримаєш?

У долоні нічого не було. Батько посміхнувся.

— Навіть уві сні щось охороняєш, — прошепотів він і поцілував сина в чоло. — Пробач.

— Не кажи цього, — тихо сказала Еліана позаду.

— Чому?

— Бо це не твоя провина.

— Я їх не захистив.

— Ти їх захищаєш.

— Як?

— Від нас, — сказала вона, і сама здригнулась від того, як це прозвучало.

— Це звучить жахливо.

— Бо це жахливо.

* * *

Надворі почався справжній дощ. Старий загасив усі лампи, лишивши тільки одну свічку в підвалі — синє полум'я, що тремтіло без жодного протягу. На кам'яній підлозі лежала кругла плита, по краях якої були вирізані символи, стерті часом, подряпані, а в одному місці зішкрябані настільки, що видно було сліди від нігтів — чиїхось, набагато давніших за цю ніч.

Аріан прокинувся, коли його підняли на руки, і зіп'явся на босі ноги на холодну підлогу.

— Де ми?

Батько тримав його за руку. Лія стояла поруч із матір'ю.

— Що це? — Аріан дивився на камінь під ногами. — Навіщо ми сюди прийшли?

— Погратися, — сказав батько.

— Тут?

— Так.

— Тут страшно.

— Я теж так думаю.

Лія подивилась на матір.

— Мамо? Чому ти плакала?

Еліана швидко витерла щоку.

— Я не плакала.

— Плакала.

— Дощ.

— Ми під землею.

— Тоді ти дуже розумна, — усміхнулась Еліана.

— Я знаю.

Старий підійшов до плити.

— Станьте сюди.

— Навіщо? — спитав Аріан.

— Щоб зіграти в одну гру.

— Яку?

— Хто довше не засміється.

Лія одразу випросталась.

— Я виграю.

— Ні.

— Так.

— Ти вже програла.

— Чому?

— Бо сперечаєшся.

Аріан засміявся, Еліана прикрила рот долонею, а старий похитав головою.

— Жахливі діти.

— Я не жахлива, — набурмосилась Лія.

— Я теж, — додав Аріан.

— Саме тому ви жахливі.

Батько усміхнувся — а тоді підняв очі на старого й побачив у них щось таке, що посмішка одразу зникла з обличчя. Гра закінчилась.

— Що буде? — тихо спитав він.

Старий не відповів.

Еліана однією рукою тримала долоню Аріана; другою рукою за неї трималась Лія. Батько став позаду.

— Аріане.

— Так?

— Подивись на мене, — він присів навпочіпки. — Якщо я скажу тобі щось...

— Що?

— Ти мені повіриш?

— Так.

— Навіть якщо не зрозумієш?

— Так.

— Навіть якщо здаватиметься, що я брешу?

Хлопчик подумав.

— Ні.

Батько здивовано усміхнувся.

— Чому?

— Бо ти завжди брешеш погано.

Еліана засміялась, і навіть старий не стримав легкої усмішки. Батько притиснув сина до себе, міцно, наче хотів запам'ятати обриси його тіла руками.

— Тату? Ти боїшся?

Чоловік завмер.

— Так.

— Чому?

Він подивився на Еліану, потім на Лію, потім знову на сина.

— Бо ти мій син.

— Це дурна причина.

— Найдурніша.

— Я тебе теж люблю.

Батько заплющив очі.

— Я знаю.

* * *

Старий запалив другу свічку. Синє полум'я побіліло, а тоді почорніло — не згасло, а саме почорніло, ніби вогонь можна було зробити з темряви так само, як з жару.

Лія перестала усміхатись.

— Мамо. Щось не так.

— Знаю.

— Я хочу додому.

Еліана обійняла її.

— Скоро.

— А це наш дім?

— Ні.

— Тоді куди ми підемо?

Мати провела пальцями по її волоссю.

— Туди, де тебе ніхто не знайде.

Лія на мить замислилась.

— А ти підеш?

Еліана не відповіла одразу.

— Мамо?

— Я буду поруч.

Це не було зовсім брехнею. І не було зовсім правдою.

— А ти? — спитав Аріан у батька.

— Я теж.

— Обіцяєш?

— Обіцяю.

— Не давай обіцянок, яких не зможеш виконати, — тихо сказав старий.

Батько не відвів очей від сина.

— Я виконаю.

— Ти не знаєш, що буде.

— Знаю достатньо.

Старий опустив голову.

— Тоді починаємо.

* * *

Спочатку нічого не відбувалося. Аріан чекав, тримаючись за материну руку; Лія дивилась на почорнілу свічку; Еліана стискала пальці обох дітей так міцно, наче могла втримати їх у теперішньому лише силою хватки.

Потім Аріан відчув тепло. Спочатку в пальцях. Потім у долонях. Потім у грудях — не боляче, радше так, як буває, коли надто довго тримаєш руки біля горна.

— Мамо?

— Я тут.

— Мені жарко.

— Я знаю.

— Тату?

— Я тут.

— Мені страшно.

— Дивись на мене.

Аріан подивився. Батькове обличчя було перед ним — і він запам'ятав його все, за одну довгу секунду: лоб, очі, тонкий білий шрам над бровою, маленьку зморшку біля губ, що з'являлась щоразу, коли батько намагався не показувати страху. Потім подивився на матір: темне волосся, руки, пальці, запах диму й трави й молока, тепло, яке не мало форми чи кольору, а просто було — все одночасно, все разом, і він намагався втримати це в собі, повторюючи подумки одне-єдине слово.

Мама.

Він повторив його знову.

Мама.

Світло стало яскравішим. Він почув голос — материн, здалеку.

— Аріане...

Він відкрив рот.

— Мамо...

Слово вийшло — а тоді раптом стало дивним. Наче він чув його дуже давно. Не сьогодні. Не вчора. Ніколи.

Він спробував повторити.

— Ма...

Голос зламався. Він подивився на жінку перед собою. Вона й далі була тут, простягала руки, дивилась на нього так, ніби от-от заплаче, — але її обличчя раптом перестало мати ім'я.

Хто вона?

Аріан злякався.

— Мамо?

Жінка заплакала.

— Я тут.

Але її голос уже долинав немов крізь товщу води. Аріан простягнув руку, торкнувся її пальців, відчув тепло, запам'ятав його — а тоді забув, чиє воно.

Запах залишився. Обличчя зникло.

Голос залишився. Ім'я зникло.

Він дивився на неї й знав, що любить, — просто вже не міг би сказати чому.

* * *

Лія закричала:

— Мамо!

Еліана схопила її на руки.

— Я тут.

— Не йди!

— Я тут!

— Не йди!

— Я не йду, — але навіть цей голос уже почав танути, розчинятись, ставати тихішим, ніж мав право стати за одну секунду.

Лія плакала, чіпляючись за неї.

— Я тебе знаю.

— Знаю, — Еліана стиснула її.

— Ти моя мама.

— Так.

— Ти моя мама.

— Так.

— Ти...

Голос дівчинки затих. Вона дивилась на матір, наче намагалась намацати в темряві потрібне слово, торкнутись його — і не могла.

— Ти...

Тиша.

Еліана поцілувала її в чоло.

— Досить.

* * *

Аріан дивився на чоловіка перед собою — на того, чиє ім'я щойно розчинилось, чиї риси лишались знайомими, але без жодного зв'язку з жодним словом.

— Ти хто?

Чоловік зблід. Еліана заплющила очі. Старий відвернувся до стіни.

Батько присів навпроти сина.

— Я...

Він не зміг продовжити.

— Ти мене знаєш? — тихо спитав Аріан.

— Дуже.

— Звідки?

Чоловік поклав долоню йому на голову.

— Я...

Слова застрягли десь у горлі й більше не хотіли виходити.

Аріан нахилив голову набік, роздивляючись його з дитячою, безжальною чесністю.

— Мені тебе шкода.

Батько засміявся крізь сльози.

— Мені теж.

* * *

А тоді світ почав розсипатись — не кімната, не каміння, не свічки, а сам спогад, наче хтось узяв полотно й почав здирати з нього фарбу цілими смугами. Аріан побачив ліс. Потім будинок. Потім потяг на рейках, що блищали блакитним. Потім матір. Потім батька. Потім Лію. Усе одночасно, усе накладене одне на одне: ліс ставав кузнею, кузня — потягом, потяг — кімнатою, кімната — темрявою.

Він почув сміх — не знав чий.

Почув плач — не знав чий.

Почув голос:

— Не забувай нас.

Він спробував утриматись за нього.

— Я не забуду.

— Обіцяєш?

— Обіцяю.

— Навіть якщо не зможеш згадати?

— Як це?

Голос став тихішим.

— Просто живи.

Він простягнув руку в темряву й схопив повітря. Нічого. А потім побачив — на батьковій долоні лежала маленька металева пластинка, і на ній був знак: дві половини, одна біла, інша чорна, що торкались одна одної рівно посередині.

— Що це?

Батько дивився на знак так, ніби бачив його востаннє.

— Не дозволяй їм...

Світ здригнувся.

— Кому?

— Не дозволяй їм...

— Кому?!

Вогонь навколо став чорним. Аріан побачив матір — вона кричала, але звуку вже не було. Побачив Лію — вона тягнула до нього руку через темряву, що росла між ними з кожною миттю.

— Ліє!

Вона дивилась на нього, тягнучись усе далі й далі, хоча жодне з них не рухалося з місця.

— Аріане!

Він хотів відповісти. Хотів сказати сестро — слово зникло, перш ніж він устиг його вимовити. Хотів сказати мамо — зникло. Хотів сказати тату — зникло.

Залишилось тільки:

— Не йдіть...

І темрява забрала й цей голос теж.

* * *

Тиша. Потім дощ — він знову його чув, хоч і не бачив: краплі били по даху, десь далеко свистів локомотив.

Старий стояв біля плити, зовсім знесилений, зі слідом засохлої крові під носом — він постарів за ці кілька хвилин так, ніби хтось узяв у нього роки в борг і не мав наміру повертати.

Еліана сиділа на підлозі, тримаючи Лію, яка вже спала. Батько сидів біля Аріана, теж сплячого, обережно проводячи пальцями по його волоссю.

— Він забув, — сказав чоловік глухо.

— Ні, — відповів старий.

— Що?

— Він не забув. Я сказав, що пам'ять перекрита.

— То чому він не знає мене?

— Бо знати — це не те саме, що пам'ятати.

— А коли воно повернеться? — тихо спитала Еліана.

Старий не відповів.

— Коли?

— Не знаю.

— Ти обіцяв.

— Я не можу обіцяти те, чого не знаю.

Еліана опустила голову. Чоловік подивився на дітей.

— Вони прокинуться?

— Так.

— І будемо для них чужими?

Старий мовчав.

— Відповідай.

— Так.

Чоловік заплющив очі. Еліана міцніше притиснула Лію до себе.

— Тоді йди, — сказала вона.

Він подивився на неї.

— Що?

— Іди.

— Я не можу.

— Можеш.

— Я не залишу вас.

— Якщо залишишся, вони прийдуть.

— Тоді нехай.

— Ні, — вона піднялась, очі в неї були червоні. — Ти хочеш, щоб вони виросли й дізнались, що їхні батьки загинули через них?

— Ні.

— Тоді йди.

— Еліано...

— Йди.

Він не рухався. Вона підійшла, поклала долоню йому на груди.

— Якщо вони колись згадають — нехай спочатку дізнаються, ким вони стали.

— А потім?

Вона посміхнулась крізь сльози.

— Потім нехай вирішують самі.

Він обійняв її — довго, мовчки. Старий відвернувся: йому не хотілось на це дивитись, хоча почути все одно довелось.

— Я люблю тебе, — сказав чоловік.

— Я знаю.

— Скажи.

— Що?

— Скажи.

Еліана притиснулась до нього.

— Я люблю тебе.

Він заплющив очі.

— Я теж.

Вони розійшлись.

* * *

За кілька хвилин старий відчинив задні двері. Чоловік вийшов першим — і одразу повернувся, щоб подивитись на дітей востаннє.

— Можна попрощатись?

Старий кивнув.

Він підійшов до сина, сів поруч.

— Ти мене не пам'ятатимеш, — прошепотів він, проводячи пальцем по щоці хлопчика. — І, мабуть, це добре.

Аріан уві сні ворухнувся.

— Тату...

Чоловік завмер. Слово було ледь чутним — але воно було.

— Я тут, — сказав він, притискаючи долоню до рота, щоб не зойкнути.

Аріан більше нічого не сказав. Батько поцілував його в чоло, тоді підійшов до Лії, поправив їй волосся.

— Ти завжди була сміливішою за брата.

Лія ворухнулась.

— Мамо...

Він подивився на Еліану, що стояла біля дверей і плакала беззвучно. Кивнув їй — і вийшов.

Еліана лишилась. Вона підійшла до Аріана, сіла поруч.

— Не забувай мене, — сказала вона, а тоді сама гірко засміялась із власних слів. — Ні. Забудь.

Провела пальцями по його волоссю.

— Забудь моє обличчя. Забудь моє ім'я. Забудь, що я твоя мама.

Сльози впали йому на щоку.

— Але не забувай...

Вона не змогла договорити одразу. А тоді прошепотіла:

— Не забувай, що колись тебе любили.

Вона встала, відійшла, дійшла до дверей — і зупинилась, дивлячись назад востаннє. Лія спала. Аріан спав.

Вона заплющила очі й пішла.

* * *

За кілька годин прокинулась Лія. Вона розплющила очі, подивилась на стелю, а тоді сіла.

— Мамо?

Тиша.

— Де мама?

Старий, що сидів біля вікна, не відповів.

— Де тато?

Він подивився на неї. Дівчинка чекала.

— Вони пішли.

— Куди?

— Не знаю.

— Вони повернуться?

— Не знаю.

Лія заплакала. Аріан прокинувся від цього звуку.

— Чому ти плачеш?

Вона подивилась на нього, не знаючи, як пояснити.

— Я... — вона замовкла. — Я не пам'ятаю.

— Чого?

— Мені здається... у нас були батьки.

Аріан замислився. Десь усередині нього щось боляче стиснулось, без жодної видимої причини.

— Були?

— Так.

— А де вони?

Лія подивилась на старого.

— Вони померли, — сказав він.

Аріан насупився.

— Коли?

— Давно.

— Я їх пам'ятаю?

Старий довго дивився на нього.

— Ні.

Хлопчик опустив голову.

— А чому мені сумно?

Відповіді не було.

Лія витерла очі.

— Мені теж.

Аріан узяв її за руку.

— Не плач.

— Не можу.

— Тоді плач.

Вона подивилась на нього здивовано.

— Що?

— Якщо хочеться.

Лія усміхнулась крізь сльози.

— Ти дурний.

— Знаю.

— Звідки?

— Просто знаю.

Вони сиділи поруч — двоє дітей, які не знали, кого втратили. Не знали, чому їм боляче. Не знали, чому запах диму змушує їх озиратись, чому звук далекого потяга викликає в Лії сльози без причини, чому Аріан іноді прокидається серед ночі з чужим словом на губах, яке зникає, щойно він намагається його вимовити вголос. Вони не знали, що їхня історія почалась задовго до того, як вони навчились її розповідати — і що найважливіша її частина не була стерта.

Вона просто чекала. Десь глибоко. За дверима, які вони поки не вміли відчиняти.

* * *

Того самого ранку на горизонті знову з'явився потяг.

Він ішов старими рейками, важко погойдуючись на поворотах; під вагонами одна за одною спалахували руни, і блакитне світло ковзало по мокрих шпалах, вихоплюючи з темряви дерева й одразу ж губило їх позаду.

На даху першого вагона стояв переслідувач. Дощ майже не чіплявся за його плащ — вітер рвав поли одягу, а він навіть не намагався їх притримати. У руках він тримав невеликий металевий прилад, на поверхні якого тьмяно світився знак: дві половини, біла й чорна, що торкались одна одної посередині.

Він підняв прилад вище. Світло на ньому здригнулося раз, другий — і згасло.

Він подивився на ліс. Поміж деревами ще виднівся дах невеликого будинку.

— Немає.

Люк у даху вагона відчинився, і піднявся другий переслідувач.

— Точно?

Перший ще раз глянув на прилад.

— Слід обірвався. Тут.

Другий довго дивився на будинок мовчки.

— Тоді повертаємось.

— А якщо...

— Якщо що?

— Нічого.

Перший сховав прилад під плащ і постукав по обшивці — сигнал для машиніста. Потяг здригнувся, колеса загриміли по рейках, руни спалахнули яскравіше, і за кілька секунд він уже зникав за деревами.

Будинок лишився сам. Дощ падав так само рівно, як і годину тому.

* * *

Аріан стояв біля вікна. Він не знав, чому дивиться саме туди — ліс за склом був звичайним: мокрі дерева, сіра дорога, калюжі, нічого особливого, — але не міг відійти.

— Що? — Лія стала позаду з чашкою в руках.

— Нічого.

— Тоді чого дивишся?

— Не знаю.

Вона підійшла ближче, визирнула у вікно.

— Там нічого немає.

— Я знаю.

— Тоді?

Аріан хотів відповісти — і не зміг. Вітер ударив у шибку, і на мить йому здалося, що крізь шум дощу він чує голос: жіночий, тихий, теплий. Слів він не розібрав, тільки інтонацію, — і від цієї інтонації чомусь стиснулося горло.

Він притулився чолом до холодного скла.

— Дивно.

— Що?

— Мені здалося, що мене хтось покликав.

— Хто?

— Не знаю.

— Ти знаєш її?

— Її? — Аріан насупився.

— Ти сказав «хтось».

— Просто голос.

— Чий?

Він відкрив рот — і не зміг відповісти, наче відповідь була зовсім поруч, настільки близько, що досить було лише згадати, — але замість неї в голові лишалася порожнеча.

Лія перестала питати. Вона просто взяла його за руку.

— Ходімо.

— Куди?

— Додому.

— Ми й так удома.

— Тоді ходімо в іншу кімнату.

— Це найкращий план на сьогодні.

Вона потягнула його за собою. Аріан зробив кілька кроків, а тоді озирнувся — і на мить йому здалося, що між деревами блиснуло щось блакитне. Він моргнув. Нічого.

— Аріане!

— Іду.

Він побіг за сестрою.

* * *

Далеко за лісом потяг усе ще йшов на північ. Прилад під плащем переслідувача мовчав — аж поки потяг не проминув старий кам'яний міст. Тоді на його поверхні знову ледь помітно спалахнули дві половини знака, біла й чорна, а між ними, тонкою лінією, — червоне.

Він дивився на прилад довше, ніж було потрібно.

Цього разу він нічого не сказав напарнику.

* * *

Минуть роки, перш ніж ця ніч і цей будинок зітруться з усього, крім снів.

У домі, де вони виростуть, горітиме звичайне вечірнє світло. Хтось сваритиметься на кухні через підгорілу вечерю. Хтось сміятиметься. Хтось грюкне дверима. Звичайний вечір, звичайна родина, звичайні діти — і жоден зі сторонніх не здогадається, що двоє з них узагалі не мають права називати цих людей своєю сім'єю.

І лише іноді, проходячи повз дзеркало, дорослий уже Аріан на мить зупиниться. Подивиться на власне відображення. Торкнеться скроні — того самого місця, де колись, багато років тому, лежали чиїсь пальці.

Йому знову вчується той голос — одне-єдине слово, яке він так і не зуміє розібрати.

І вперше за багато років він відчує дивну, безпричинну тугу за людиною, якої не пам'ятає.