Вітер.

Він народився в горах. Спочатку ніби озирнувся, покрутився на місці, а тоді полетів униз. Летів поміж скель і снігів, здіймаючи за собою сніжну куряву.

Невдовзі з'явилися дерева. Він з усього маху влетів у них, хитаючи гілля, то здіймаючись вище верхівок, то пролітаючи між стовбурами. Мчав поміж дерев, здіймаючи шум у кронах.

Дерева скінчилися. Попереду простяглися поля. Він пригнувся до землі й помчав над травою, притискаючи її до самого долу.

Попереду з'явилося село.

Увірвався між хатами.  Зірвав із тину стару сорочку й поніс її дорогою. Підхопив пилюку, закрутив її стовпом, кинув жменю сухого листя у відчинені двері.

Промчав городами, пригнув кукурудзу, розгойдав стару грушу. Посипалися додолу перестиглі плоди.

Село залишилося позаду. Знову були поля, дороги, дерева. Він то притихав, ковзаючи над землею, то зривався з новою силою й мчав уперед.

Попереду виросло місто.

Він ударився об перші будинки, завертівся між ними, шукаючи виходу. Проскочив вузькою вулицею, підхопив папірці й пакети, погнав їх тротуаром. Люди пригинали голови, тримали руками капелюхи й коміри.

Він рвонув вище.

Загудів між високими будинками, засвистів у дротах, затріпотів прапорами. Відчинив чиєсь вікно, розкидав папери на столі й вилетів назад.

Далі вже не поспішав.

Місто залишилося позаду. Він уже не гнав перед собою пилюку, не гнув дерева, не свистів.

За містом стояла стара хата.

На лавці біля неї сидів дід. Він пролетів поруч, торкнувся його обличчя, ворухнув сиве волосся й пошелестів травою біля ніг.

Потім ворохнув листя старої яблуні — і стих.