Літератор.

Чоловік приїхав до міста опівдні потягом. Вийшов із вагона, глянув у небо. Сонце не гріло — воно пекло. Поправивши кепку на голові, він попрямував до приміщення вокзалу.

Навколо снувало безліч людей: хтось гукав когось попереду, хтось поспішав із квітами в руках, хтось ніс важкі сумки й важко сопів. Та він ні на кого не зважав. Ішов уперед, заглиблений у свої думки.

Перед дверима поправив окуляри й глянув на свої руки. Кілька секунд мовчки дивився на них, а тоді вигукнув:

— От курва!

Він різко розвернувся й зі швидкістю спринтера помчав до вагонів.

Швидко метнувся у вагон, а тоді — до купе.

— Де ти? Де?!

Почав нишпорити всюди. Заглянув під стіл, на верхню полицю, нарешті підняв тапчан, на якому спав, і витягнув із відсіку велику сумку.

За ним прибігла провідниця.

— Громадянине, виходьте! Це ж ваша зупинка! Чого ви вернулися?

— Виходжу, виходжу... — буркотів він, несучи перед собою важку сумку.

Уже сопучи, як і інші, із важкою сумкою в руках, він ішов пероном до вокзалу й говорив сам до себе:

— А я думаю, чого то так легко йду... А то сумки нема. Комедія...

Підійшов до дверей. Окуляри — на місці. Сумка — в руці. Вільною рукою відчинив двері й увійшов усередину.

Навпроти, через увесь зал, були двері до виходу в місто. Він обвів зал поглядом. Нікого. Ніхто не тримав таблички з його прізвищем чи бодай напису: «Літератор».

Зітхнув.

Попрямував до залу очікування.

— Нічого... Трохи почекаємо.

До зали вбіг хлопчина з табличкою «Літератор». Озирнувся, став біля дверей і високо підняв її над головою.

Люди проходили повз навіть не глянувши на нього. Хлопець ще деякий час тримав табличку,  поки не затерпли руки. Опустивши її донизу, він, так і не дочекавшись,  поплентався до залу очікування, викинувши табличку в смітник.

Підійшовши до зали, він гепнувся в крісло поряд із чоловіком, який витирав окуляри.

— Не приїхав, мабуть, — промовив сам до себе. — Скільки часу потратив, своєю машиною їхав, а він не приїхав.

— Не кажіть, — промовив чоловік. — Я вас прекрасно розумію. Знаю те відчуття, коли когось чекаєш, а він не прибув.

Чоловік повернув окуляри до світла, подихав на скельце й знову почав витирати.

— Буває, — додав він. — Їдеш бозна-звідки, а тебе ніхто не зустрічає.

— От-от! — хлопчина аж повернувся до нього. — Я ж спеціально приїхав раніше. Мені сказали: потяг опівдні. Я й табличку зробив.

— Табличку?

— Ага. «Літератор». Щоб одразу побачив.

Чоловік перестав витирати окуляри.

— «Літератор»?

— Ну. А що?

— Та нічого...

Він повільно одягнув окуляри й уважніше глянув на хлопця.

— А кого ви зустрічали?

— Письменника одного. Прізвища не пам'ятаю. Мені сказали, що він сам мене знайде, як побачить табличку.

Чоловік кілька секунд мовчав.

— І де ж ваша табличка?

— Викинув.

— Куди?

— Та он, у смітник біля входу.

Чоловік заплющив очі.

— Що таке? — спитав хлопець.

— Нічого. Просто цікаво... А як ви мали зрозуміти, що то саме він?

— Він мав підійти й сказати, що він літератор.

Чоловік повільно зняв кепку й поклав собі на коліна.

— Я літератор.

Хлопець глянув на нього.

— В смислі?

— У прямому.

— Той самий?

— Не знаю, який вам треба, але я приїхав опівдні, мене мали зустріти, і ніхто не зустрів.

Хлопчина випростався в кріслі.

— Ви з потяга?

— Ні, з літака. Сумку он із вагона забирав.

Хлопець подивився на сумку. Потім на чоловіка. Потім знову на сумку.

— Йой...

— От і я так думаю.

Хлопчина схопився.

— Та я ж стояв там!

— А я пройшов повз.

— Як?!

— Ногами.

— А табличку ви не бачили?

— Не бачив.

— Я її над головою тримав!

— А я, видно, під ноги дивився.

Хлопець узявся за голову.

— Та мене ж уб'ють...

— Не вб'ють.

— Ви не знаєте мого начальника.

— А ви не знаєте мого видавця.

Вони подивилися один на одного.

Хлопець першим відвів погляд.

— Добре... А прізвище у вас яке?

Чоловік назвав.

Хлопець завмер.

— Точно ви.

— Слава Богу. А то я вже почав сумніватися.

Хлопчина підвівся, але відразу сів назад.

— Почекайте.

— Що ще?

— Мені сказали вас зустріти.

— То зустрічайте.

Хлопець глянув на чоловіка, потім на двері, через які той уже давно зайшов.

— Але ви вже приїхали.

— Як бачите.

— І ми вже зустрілися.

— Схоже на те.

Хлопець задумався.

— Якось неправильно вийшло.

— А як правильно?

Той підхопився.

— Сидіть тут.

— Нащо?

— Сидіть, я зараз.

І побіг геть.

Чоловік провів його поглядом.

— Дивний якийсь...

За кілька хвилин хлопець повернувся з пом'ятою табличкою «Літератор», яку витягнув зі смітника.

— Ходімо.

— Куди?

— На перон.

— На який ще перон?

— Треба нормально вас зустріти.

Чоловік довго дивився на нього.

— Ви серйозно?

— Мені за це гроші платять.

— А мені за літературу. І що?

Хлопець подумав.

— Теж аргумент.

Вони ще трохи посиділи.

— Машина де? — нарешті запитав чоловік.

— Перед вокзалом.

— То ходімо.

Хлопець кивнув, підняв табличку й рушив попереду.

Біля виходу чоловік зупинився.

— А навіщо вам тепер табличка?

Хлопець озирнувся.

— Начальникові покажу.

— Що покажете?

— Що зустрічав.

Чоловік глянув на напис «Літератор», потім на хлопця.

— А мене показати не достатньо?

Той подумав.

— Скаже, що я вас по дорозі підхопив для галочки. А так видно, що я за вас боровся.

Чоловік поправив окуляри.

— Логічно.

І вони вийшли надвір.

Надворі спека нікуди не поділася. Чоловік примружився від сонця й знову поправив кепку.

— Далеко їхати?

— Та ні. Хвилин двадцять.

— Добре.

Хлопець упевнено рушив через привокзальну площу. Чоловік пішов за ним, тягнучи важку сумку.

Пройшли один ряд машин.

Потім другий.

На третьому хлопець сповільнився.

На четвертому зупинився.

— Що? — запитав чоловік.

— Та нічого.

Хлопець озирнувся.

— Машину шукаєте?

— Ні.

— А що?

— Згадую, де поставив.

Чоловік мовчки поставив сумку на асфальт.

Хлопець пішов між машинами, заглядаючи то праворуч, то ліворуч.

— Вона яка? — гукнув чоловік.

— Сіра!

Чоловік обвів поглядом стоянку.

— Дуже допомогло!

— Зараз знайду!

За кілька хвилин хлопець повернувся.

— Нема.

— Що значить «нема»?

— Може, з другого боку вокзалу.

Чоловік зняв кепку й витер чоло.

— Ви коли приїхали, вокзал хоч той вибрали?

Хлопець глянув на нього.

— Той.

— Уже добре.

Вони знову рушили. Чоловік ніс сумку, важко дихаючи.

— Давайте допоможу, — запропонував хлопець.

— Не треба.

— Та важка ж.

— Я її сьогодні вже один раз забув. Тепер вона від мене не відійде.

Обійшли вокзал.

Хлопець раптом зрадів.

— Є!

Під деревом стояла сіра машина.

— Казав же!

Він підійшов.

Дістав ключ, натиснув кнопку.

Десь позаду коротко пискнуло.

Обидва завмерли.

Хлопець повільно озирнувся.

За кілька рядів блимнула інша сіра машина.

Чоловік подивився на ту, біля якої вони стояли, потім туди.

— Це не ваша?

— Не моя.

— А ця?

— Моя.

Чоловік підняв сумку.

— Добре, що я літератор.

— А що?

— Буде про що написати.

Нарешті дійшли до машини. Хлопець відчинив багажник.

Чоловік поклав туди сумку, зачинив і сів на пасажирське сидіння.

Хлопець улаштувався за кермом, поклав табличку «Літератор» на заднє сидіння й завів двигун.

— Ну, тепер усе.

— Не поспішайте.

— А що ще?

Чоловік пристебнувся.

— Адресу знаєте?

Хлопець упевнено кивнув.

— Звичайно.

Помовчав.

Дістав телефон.

— Зараз тільки подивлюся, де вона.

Чоловік відкинувся на сидіння й заплющив очі.

— Комедія.

Хлопець щось шукав у телефоні, водячи пальцем по екрану.

— А ви сьогодні про що розповідати будете?

— Лекцію читатиму.

— Про що?

— Про організацію літературного процесу.

Хлопець перестав водити пальцем по екрану.

Повільно глянув на чоловіка.

Той глянув на нього.

Кілька секунд обоє мовчали.

— А-а...

— Отож.

Хлопець знову втупився в телефон.

— Знайшов адресу.

— Ну, процес пішов, тепер головне — доїхати.